Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 31 травня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Жанри > Роман

Черлені щити

Переглядів: 163600
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Київський полк вирушив у зворотну путь.
Сумні це були хвилини. У похмурому мовчанні Рюриків полк повернув, як кажуть,
голоблі назад і рушив на захід. Князі, бояри, воєводи, хани Кунтувдей та Кулдюр,
а також воїни найближчих стягів теж мовчки дивилися довго йому вслід, аж поки
останні вершники не зникли за горою.
У всіх було важко на душі. Кожен розумів, яке нещастя спіткало їхню рать. Бути
на межі з Половецькою землею і через князівські котори втратити майже половину
війська — що може бути гірше? Всі намагалися не зустрітися поглядом з Ігорем,
щоб він не помітив осуду в очах, а сам Ігор кляв у думці і князя Володимира
Глібовича, і себе за гарячковитість, за поспішність, за непоступливість, а
великого князя Святослава за те, що послав його в цей нещасливий похід та ще й
вручив йому верховенство над об'єднаною раттю.
Нарешті мовчанку порушив Кунтувдей.
— Нічого стоять! Моя вирушай у сторожу...
— Гаразд, хане, їдь, — погодився Ігор. — Але тепер змінимо напрям — поїдемо до
річки Хирії... Туди завжди в люті зими, в часи безкормиці, половці приганяють
свої стада і табуни. Може, нині ми їх там і застукаємо...

2
Кінні роз'їзди Кунтувдея відірвалися від головного полку на цілих десять
верстов, віялом розсипавшись по широкому терену у пошуках половців. Останні два
дні йшов теплий весняний дощ, сніги стали рихлими, сіро-жовтими, крига на річках
посіріла, в долинах і ярах задзюркотали струмки, а на лугах стояла коням по
коліна тала вода.
Хан уже хотів повертати назад, але тут до нього примчав на змокрілому огиреві
десятник Аяп. Скинув з круглої лисої голови заячого малахая, вклонився.
— Великий хане, половці!
— Де?
За горою, в долині, стоять вежі і табуни бродять... Нас не помітили. Багато їх?
Багато... Може, три сотні веж, а може, й п'ять...
— Де твої люди? Вони не сполохають ненароком половецьку сторожу?
— Ні, я наказав відійти і заховатися в байраці... Там залишився за старшого мій
син Кун, він хоч і молодий, але хитрий, досвідчений воїн, — не підведе!
— Гаразд, Аяпе, їдь до свого десятка і пильно слідкуй! Якщо пощастить, матимеш
подвійну здобич... Та скажи сотникові Аббазу, щоб поставив сотню в засідку!
— Дякую, хане, — розпливлися в радісній усмішці рідкі сивуваті вуса десятника. —
Пощастить нам, пощастить!
Кунтувдей негайно послав гінців до сторожі, щоб далі не йшла і не сполохала
половців, а до Ігоря — щоб швидше підтягував рать.
Залишивши обоз, Ігор звелів дружинникам і воям пересісти на свіжих запасних
коней і швидко повів їх до річки Хирії. Він був радий, що чуття не обмануло
його. Велика орда чи невелика зустрілася — це вже було не так важливо. Швидше
всього, що невелика. Та коли її побити, взяти в полон, то слава розійдеться по
всій Руській землі, а в Половецькій буде плач і стогін великий. І Кончак
зрозуміє, що це помста за його напад на Дмитрів.
Руська рать розтягнулася по чолу[28] на кілька поприщ. Ігор вирішив оточити
половців з усіх боків і притиснути до річки.
Атаку розпочав Кунтувдей. Його сотні разом із полком князя Всеволода раптово
з'явилися на горбах, що залягли понад широкою річковою долиною, і з гиком та
свистом помчали вниз, де чорніли гостроверхі половецькі вежі.
В долині пролунали жахливі крики. Залементували жінки, заверещали діти, чоловіки
поспіхом запрягали коней, інші стрибали в сідла і шикувалися бойовим строєм, щоб
узяти в шаблі несподіваних нападників.
Та коли вслід за чорними клобуками і дружиною трубчевців та курян на горбах
показалися дружини Ігоря, Святослава, Володимира та Всеволода Чермного, половці
зрозуміли, що єдний їхній порятунок — втеча. Хто встиг запрягти коней, той
погнав навпростець через річку, не дивлячись на те, що лід уже був покритий
водою. Інші хапалися, поспішали, але, так і не встигнувши запрягти, кидали
напризволяще все: вежі, коней, худобу, одяг, брали на руки малих дітей і тікали
хто куди. А загін вершників, оголивши шаблі, навскач помчав понад берегом на
південь, сподіваючись прорвати праве крило урусів.
Ігор зупинився з охоронною сотнею на пригірку. Звідси було добре видно все
половецьке кочовище. Воїни Кунтувдея і Всеволода Трубчевського вже наздоганяли
втікачів, рубали мечами, кололи списами.
Крик і ґвалт сколихнули улоговину. Ті вежі, що першими кинулися тікати через
річку, попровалювалися. Лише небагатьом пощастило вибратися на сухе. Запряжені
коні болісно і злякано іржали, борсаючись у темній холодній воді, копитами
ламали кригу, топили людей і самі тонули.
Подекуди по узбережжю спалахували криваві сутички, але швидко згасали: половців
було значно менше, і чорні клобуки вирубували тих, що чинили спротив, до ноги.
Давня родова ненависть проявлялася тут з особливою силою.
Русичі здержували руку: полон потрібен живий, а не мертвий. За нього можна буде
виміняти не одну сотню руських бранців.
Бачачи, як лютують чорні клобуки, Ігор покликав Ждана.
— Мчи до Кунтувдея і Кулдюра, скажи, щоб припинили побоїще! Хай краще глянуть
праворуч — там для них, здається, є діло. Дві чи три сотні половецьких вершників
ось-ось вислизнуть із мішка!
Ждан приострожив коня і стрілою помчав у долину.

3
Десятник Аяп із сином Куном, сидячи в сідлах, невідривно спостерігали з-за
дерев, як унизу, по широкому підгір'ї та по затопленому водою лузі, у відчаї
метаються, шукаючи порятунку, дитячі, жіночі та чоловічі постаті.
Їхня сотня стоїть на горі, у невеликому гаю, в засідці, і жде знака сотника
Аббаза. Сотник горбиться на коні попереду всіх. Його чіпкий погляд окидає всю
долину разом. Що там діється? Чи потрібно.вже вводити сотню в діло, чи ні?
Ніщо особливо не трубує його і не привертає уваги: ні ті вежі, яким пощастило
перебратися на той бік річки, ні ті, що застряли серед поламаної криги, ні
розрізнені купки половців, що все ще подекуди чинять опір, ні жінки та діти,
яких руські воїни тягнуть у полон, ні навіть табуни коней та череди худоби, що
розбігаються в різні боки... Привертає його увагу лише чималий загін вершників,
що, уникнувши бою з переважаючими силами чорних клобуків, тікає по узбережжю на
південь.
Його помічає і десятник Аяп.
— Ого, скільки їх суне! Забагато для нашої сотні! Сотник Аббаз, не повертаючи
голови, відповів на це:
— Забагато чи ні, а вдарити мусимо! Бо інакше хан знесе нам голови! — і,
вихопивши шаблю, різко крикнув: — Вперед! За мною!
Сотня перевалила через гребінь горба і, набираючи швидкості, понеслася по
схилові навперейми половцям.
Свистіло розрізуване шаблями повітря, гула земля, хрипіли коні, натужно кричали
й улюлюкали воїни. Аяп весь вік сидів у сідлі, тримав шаблю в руці і давно звик
до всього цього. Та сьогодні він раптом відчув, як холодна хвиля перекотилася по
серцю і опустилася аж до ніг. З чого б то? За себе Аяп не боявся. Прожив на
світі аж п'ятдесят літ! Рідко кому випадає таке щастя. Боявся за Куна, свого
найменшого. Старші два вже склали голови в боях з тими ж половцями. Невже така ж
доля жде і найменшого? Невже сьогодні? Невже саме тут?
Він скосив очі на сина. Кун дивився прямо вперед і не бачив батька. Який же він
гарний! Чисте матове обличчя розчервонілося і пашить здоров'ям, брови чорні,
зуби — як сніг... А шабля, високо занесена над головою, з посвистом розтинає
важке холодне повітря. "Боже! — молиться у думці Аяп. — Якщо тобі потрібно взяти
кого-небудь з моєї сім'ї, то візьми мене!"
Обидва ворожі загони зіткнулися на повному скаку. Закрутилося, завихрилося перед
очима у старого Аяпа швидкоплинне криваве бойовисько. Крики, іржання коней,
тупіт копит, брязкіт шабель, хрипи і прокльони поранених та вмираючих... Не
встиг він опам'ятатися, як побачив, що чимало його співродичів, обливаючи
гарячою кров'ю притоптаний весняний сніг, лежать долі, а його сина два половці
зашморгнули арканами і потягли за собою. І, щоб не випасти з сідла, Кун
пришпорює свого коня і мчить поряд з ними в поле... Відчай здушив Аяпові горло.
Знав він, що половці жорстоко розправляються з полоненими торками, берендеями та
чорними клобуками, які зрадили степовій вольниці і заради спокійнішого і
 
Наші Друзі: Новини Львова