Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 27 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Історична

Черлені щити

Переглядів: 168745
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
— Саме тому я й приїхав до тебе, княже! — з притиском сказав Володимир. —
Поговорити хочу!
Ігор уважко глянув на нього і помітив, як у Володимира від збудження тремтять
щоки. Молодий князь ще не вмів стримувати почуттів, а може, не хотів. Отже,
розмова, видно, мала бути різкою, неприємною. Ігор здогадався чому.
Він кивнув бояринові Рагуїлу, Яню та ліпшому мужеві Федорові Уму, з якими їхав
поряд, щоб ті відстали. І коли залишився з Володимиром сам на сам, запитав:
— Кажи, княже, що трапилося?
— Ніби сам не відаєш, Ігорю! Несправедливість чиниш!
— Се новина для мене! Яку?
— Свій полк поставив у голові, а мій залишив позаду. А по закону мій мав бути
попереду!
— Чому?
— Бо Кончак на мою землю напав, мої волості попалив, пограбував, моїх людей
побив чи в полон забрав! Ти бачив, яке спустошене Посулля? Отак майже всюди — аж
до Переяслава! Люд збіднів, майже всі стали жебраками: коня нема, вола нема,
збіжжя, щоб весною кинути в ріллю, теж нема. Все забрали кляті! Ось чому мої вої
ремствують на тебе! Ти позбавляєш їх здобичі! Бо всім відомо, що ліпший кусень
дістається тому, хто йде попереду! А хто приходить на розбір шапок, той хіба що
блюдо вилиже!
— Ми йдемо передусім для того, щоб відомстити Кончакові!
— Лукавиш, княже! Відомстити хочемо ми, переяславці, а здобич захопити хочете
ви, сіверяни!
— Дурницю мовиш, Володимире!
— Княже! — спалахнув Володимир Глібович і зблід.
— Я тут старший, і мені видніше, яке військо де поставити — в голові, на правому
крилі, на лівому чи позаду...
— Воно й видно! Дбаєш тільки про себе, княже! Не мене поставив у голові, а себе!
А по якому праву? Тільки тому, що Святослав послав тебе замість себе? А коли б
Рюрик посилав, то, мабуть, мене поставив би на чолі війська?
— Може, й так, але тоді мене тут не було б!
— Чому?
— Бо не доріс ти, княже, стояти наді мною! Обидва молоді й гарячі, вони
настовбурчилися, як півні, і дивилися один на одного лихими поглядами. Кров
шугнула обом у голови.
Володимир зблід ще дужче.
— Але я достатньо доріс, щоб стати супроти тебе, княже! Як уже стояв одного
разу, коли ти у спілці зі своїм сватом Кончаком хотів заволодіти Києвом! Гадаю,
ти не забув, як покинув військо напризволяще і кущами тікав від наших мечів до
Дніпра, ніби останній боягуз!
Спогад про цю ганебну подію і досі пік соромом серце Ігоря. Зловмисне ж
нагадування роз'ятрило стару рану іце більше. Смагляві князеві щоки спалахнули
малиновим жаром, а очі блиснули люттю.
— Ти чого приїхав сюди, княже? — голос його прозвучав лиховісне. — Правди
шукати? Не буде тобі правди! У голові станеш тоді, коли вертатимемо додому!
— Це твої останні слова?
— Останні.
— Ну, пожалієш, княже! — вигукнув Володимир і, приостроживши коня, шпарко помчав
назад.
Невдовзі до Ігоря прискакали хани. Розхвильований Кунтувдей, бризкаючи слиною,
калічив слова:
— Княже, що трапилося між вас? Володимир збісився! Завернув свій полк і прудко
пошла назад! Хотів, щоб і Рюриків полк, і чорний клобук повертати назад, але моя
подумав: а що скаже князь Ігор, що скаже князь Рюрик? Моя питай: що трапилося
між вас? Володимир прилетів, як скажений, ніби ос його укусив! Воєводи Андрій і
Роман не знай, що робити, — іти за тобою чи повертай за Володимиром... їхнє
військо зупиняй і стоїть на місці! Що робити, княже?
Хан Кулдюр підтакував:
— Чорний клобук теж не знає, що робити. Іти за тобою, княже, чи повертати назад?
Ігор сторопів. Не чекав такого несподіваного повороту подій.
— Як — повернувся назад? Як же він смів?
— Я не знай. Моя умовляй — і слухай не захотів, — стенув плечима Кунтувдей,
похмуро дивлячись на Ігоря. — Ти ображай Володимира, княже? Ай-ай-ай!..
— Подумаєш — образив! Не хлопчисько ж! Та й не на прогулянку ми вийшли, а на
війну!
— Що ж робити, княже? — спитав знову Кулдюр. — Може, скликати князів та
порадитися?
Становище справді склалося раптом так, що сам Ігор не міг вирішувати, як бути, —
зупинитися, іти вперед чи повернути назад? Він з досадою потер лоба і підкликав
тисяцького:
— Рагуїле, зупини рать і сторожу. Об'яви денний спочив. Пошли гінців, щоб князі
прибули до мене, — я буду в Рюриковому полку. І не гайся!
Всю складність і серйозність становища Ігор оцінив лише тоді, коли разом з
князями Олегом, Святославом Рильським та ханами прискакав у Рюриків полк. Тут
стояв глухий гомін, воїни відкрито ремствували на князів, проявляли
незадоволення Ігорем, вимагали від воєвод теж повертатися назад.
— Князь Ігор образив Володимира!
— І всю Київську землю!
— Не будемо підкорятися Ольговичам! Князь Рюрик не потерпів би такого до себе
ставлення! Володимир правильно вчинив!
— Повертаймо до Києва! Хай Ігор воює сам! Воєводи Андрій та Роман Нездилович від
цих криків утягували голови в плечі, розгублено поглядали один на одного. Приїзд
Ігоря ще більше роздратував військо. Гомін не стихав. Передні мовчали, зате з
задніх рядів неслися крики, погрози:
— Додому! Воліємо з князем Рюриком ходити в похід!
— Ігор зло чинить!
— Зарозумівся!
Прискакали князі з правого крила та лівого — Всеволод Святославович, Всеволод
Чермний, а також юний Володимир Ігорович. Всі були стурбовані.
— Що трапилося, Ігоре?
Ігор відверто розповів про свою сутичку з Володимиром Переяславським і про те,
що князь повернув свою рать і пішов додому.
— А полк князя Рюрика, підбурений його втечею, теж хоче повертатися назад, —
додав він зовсім тихо і підняв на князів очі: — Що робитимемо, братіє?
Ніхто не відгукнувся на його слова. Звичайно, Володимир негарно вчинив, але й
Ігор учинив не краще. Тож хай сам і вирішує, як бути далі.
— Ми задумали великий похід аж у землю Половецьку, а тепер сили наші зменшилися,
— знову почав Ігор, збентежений тим, що князі мовчать. — До того ж, гадаю, треба
відправити додому і київський полк, щоб не ремствував. Отже, сили ще зменшаться.
Тому йти в Половецьку землю ні з ким. Поїздимо тут, поблизу, може, натрапимо на
яку орду...
— Київський полк відправляти без князя не слід, — сказав Всеволод Чермний. — В
дорозі все може трапитися!
— Андрій і Роман — досвідчені воєводи. Доведуть!
— Ні, Ігорю, послухайся Всеволода, — втрутився брат Всеволод Святославович. —
Своє військо можеш доручати на кого хочеш, а це ж чуже! Треба князя...
А як чорні клобуки? — спитав Святослав Рильський. — Вони теж повертаються чи
залишаються з нами?
— Моя залишається з вами, — відповів Кунтувдей. — Хан Кулдюр теж. Половці
набігай на Рось, грабуй наші села, захоплюй нашу худобу, наш отар... Чорний
клобук — мирний люди, половець — злий люди!.. Грабує, убиває... Моя буде воювати
з половець!..
— Дякую, хане, я дам чорним клобукам можливість їхати попереду. Підеш зі своїми
воїнами в сторожу, — сказав Ігор. — А київський полк, аби якось довести цілим
додому, поведуть князі Олег і Святослав, синовець мій!..
— Стрию! — вигукнув князь Рильський. — Але ж я хотів би побувати в ділі!
— Встигнеш, княже! У тебе ще все попереду! — суворо відповів Ігор, а потім,
обнявши молодого князя за плечі, лагідніше додав: — Так треба, синовцю...
Довести полк цілим до Білгорода і вручити його великому князеві нині важливіше,
ніж поганятися за половецькими вежами[27]... Вирушайте відразу ж!
Київський полк вирушив у зворотну путь.
 
Наші Друзі: Новини Львова