Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 27 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Історична

Черлені щити

Переглядів: 168760
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
він лиха, якщо не дати відсічі!
— Однак же не на Сіверську землю він напав, а на Переяславську, — подав голос
із-за столу чорнявий молодик у червоному князівському корзні. — Хай Володимир
Глібович і чухає боки! А ми далеко!
— Е-е, Святославе, від Дмитрова до Путивля зовсім недалеко! Звичайно, син Глібів
загордився, вважає, що він зі своїм Рюриком — пуп землі Руської. Видав сестру
свою Ольгу за мого брата Всеволода, а нас, Ольговичів, цурається, не
родичається!.. Та не про те зараз мова. Добре, що Кончак не пішов далі. А коли б
пішов? Хто відає, куди б він повернув? На Переяслав, на Путивль чи на твій
благословенний Рильськ? Брат наш Святослав Київський правильно чинить, що йде в
похід.
— Він знову повернувся до гінців:
— Князі уже виступили?
— Коли ми від'їздили з Києва, то вже збиралися. Вони мали перейти Дніпро і ждати
в Ольжичах Ярослава Чернігівського, а потім рушити до Лохвиці на Сулі. По дорозі
до них мав приєднатися переяславський полк...
— Отже, нам теж іти до Лохвиці... Ти готовий, Всеволоде? — запитав Ігор
могутнього з виду чорнявого мужа, що сидів по праву руку від нього і спокійно,
ніби мова йшла про якісь дрібні буденні діла, обгризав гусяче стегно.
Це був Ігорів молодший брат, князь Всеволод Трубчевський
Мої кмети[23] завжди готові. Два дні на збори і ми в путі, — відповів Всеволод —
Я з радістю розімну своїх коней та й сам погуляю в степу...
А ти, Святославе, княже Рильський? — повернувся Ігор до молодика у червоному
корзні.
Той розпростав вузькі юнацькі плечі, гордо випростався. На його жовтуватому
обличчі пробився ледь помітний рум'янець, а трохи розкосі очі блиснули
молодецтвом.
— Я теж готовий, стрию. Сьогодні ж помчу до Рильська! А за два дні виступлю до
Путивля, де зустрінуся з тобою і стриєм Всеволодом.
— Ну, от про все і домовилися!
Тут підвівся отрок, що сидів досі непорушне по праву руку князя Всеволода. Було
йому літ чотирнадцять, але темні брови і густий темно-русий чуб, зачесаний
назад, робили його трохи старшим на вигляд.
— Княже, — промовив він деренчливим голосом, що вже втратив дитячу дзвінкість і
почав ламатися, — а мені ти дозволиш піти в похід?
Ігор пильно глянув на підлітка, і в його очах спалахнула ніжність. Це був його
син, первісток, і любив він його більше, ніж інших дітей.
— Володимире, я радий за тебе. Ти справжній Ольгович! — з гордістю промовив
князь, милуючись сином. — Мені приємно, що в тобі живе ратний дух наших предків.
Безперечно, ти підеш зі мною! Бо вже час починати!
Але підеш уже не простим воєм, а князем, на чолі путивльських стягів, бо віднині
Путивль належить тобі!
— Отче, який я радий! — вигукнув княжич захоплено і, підбігши до князя,
поцілував його в плече. — Я сьогодні ж вирушаю до Путивля! Я зберу свій полк! Я
приготую все, щоб достойно зустріти князів у себе в Путивлі!
Потім наперед виступив Ждан і простягнув Ігорю свій сувій.
Ігор почав, як і перший лист, читати вголос. Святослав Київський розповів про
втечу юнака з половецького полону, про зустріч з Кончаком і Самуїлом. А
наприкінці радив Ігореві взяти Ждана на князівську службу, "понеже отрок міцний,
сміливий і розумний вельми і буде князеві не тягарем, а радістю, і понеже боярин
Славута теж просить за сіє".
Ігор з цікавістю оглянув добре скроєну постать отрока, так розхваленого
Святославом.
— Ти севрюк?
— Севрюк. Я з Путивльської волості, княже. Над Сеймом було колись сільце
Вербівка, якщо знаєш...
— Чому було?
— Половці дотла його спалили.
— Воно й зараз є... Правда, в ньому кілька хат усього... Але є!
— То, може, і з мого роду хто залишився? — скрикнув Ждан. — Ото була б радість!
— Коли-небудь дізнаєшься... А зараз ти хочеш, я так зрозумів, поступити до мене
на службу. І за тебе клопочуться князь Святослав та боярин Славута... Що ж ти
вмієш?
— Руки й голову маю — то й умію немало... Чого не вмію — навчуся!
— Ось ти який! А все ж... Коней доглядати вмієш? З лука стріляти? Мечем та
списом орудувати?
— Біля коней я змалечку... А в Половеччині три роки доглядав з батьком табуни
Секен-бея... Вмію і мечем рубнути, і списа метнути!
— А ще що?
— Читати вмію і писати...
— Навіть так! Та ти просто знахідка для мене! Ви чуєте? Він навіть читати й
писати вміє! А по-половецькому гомоніти навчився?
— Був час і для цього, княже... Який біс хотів би, так біда навчила!
— Гм... Ти з простих смердів?
— З простих, княже.
— А хочеш із грязі та в князі?
— Ні, я цього не хотів, коли добирався на рідну землю. Це вже князь Святослав
надумав, а особливо боярин Славута... Чув про Славуту, княже?
— Ще б пак! Це ж мій учитель... Він навчав багатьох Ольговичів!.. Ким же ти
хочеш бути?
— Ким накажеш, княже... Після Половеччини ніяка робота не страшна — був би
кусень хліба та куток теплий...
Ігор замислено затарабанив пальцями по столу — щось міркував. Однак було видно,
що хлопець йому подобається.
— То кажеш — любиш коней і вмієш доглядати їх?
— Люблю, княже, і вмію.
— Тоді я беру тебе... Мені якраз потрібен конюший, бо старий упокоївся.
— Дякую, княже. Старатимуся.
— Але не думай, що тобі в мене буде солодко. Муситимеш супроводжувати мене в
усіх походах, у битвах! Якщо боїшся, то ще є час передумати й відмовитися.
— Я залишаюся у тебе, княже, — твердо сказав Ждан.
— От і гаразд, — завершив розмову Ігор і повернувся до широкоплечого, з
окладистою бородою чоловіка, що сидів віддалеки разом з Янем: — Рагуїле, покажи
новому конюшому стайні, коней, конюхів, потурбуйся про житло та одяг і дай
притулок гінцям князя Святослава!..
— Слухаюся, княже, — статечно вклонився, підводячись, Рагуїл. — Зараз ми з Янем
все зробимо!

2
У полі, біля Ольжич, на лівому березі Дніпра, розкинувся військовий стан. Третій
день безперервно горіли у снігах багаття, вої варили куліш з яловичиною, сушили
онучі біля вогню, самі грілися, бо в наметах, що гулко лопотіли під вітром,
ходив мороз.
Довкола наметів у два ряди поставлені сани — голоблями в поле на випадок
несподіваного нападу. На санях — зброя, кольчуги, щити, сухарі, крупи, солонина,
заморожене м'ясо, овес... Довкола не вгаває тисячоголосий людський гомін та
кінське іржання.
А вої все прибувають і прибувають.
Великі князі Святослав і Рюрик ждуть з Чернігова князя Ярослава з дружиною.
Святославові не терпілося побачитися з братом — виїздив назустріч у поле, за
Ольжичі. Той прибув лише надвечір. Без війська, з невеликою дружиною для
охорони.
Святослав глянув — потемнів на лиці. Невже і цього разу любий братик приготував
якусь каверзу? Це вже не вперше. Як тільки посів після нього чернігівський стіл,
так і став гнути по-своєму — сторонитися старшого брата, заводити дружбу з
Ігорем та Всеволодом, відокремлюватися від Києва, ухилятися від спільних походів
на половців, загравати з ними і навіть укладати якісь там угоди... Хотілося
Святославу сказати різке слово, але стримався, тільки подумав: "Ох, брате,
брате! Невже заздриш мені? Невже і тебе, як інших, спокушає великокнязівський
стіл? Дурний єси! Не зазнав ти гіркоти мого становища — бути великим князем і
мало що могти! Сидіти на золотому столі київському, що належав колись великим
 
Наші Друзі: Новини Львова