Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 31 травня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Жанри > Роман

Черлені щити

Переглядів: 163611
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
з дівчиною стрівся...
Співали всі. Та з-поміж багатьох голосів вирізнявся голос Славути. Рокотали
гуслі під його пальцями, і чистий, мов кришталь, голос злітав під стелю, дзвенів
там срібним жайворонком.
Нарешті чари скінчилися. Пісня завмерла, затихла в далеких темних закутках, а
натомість гридниця знову здригнулася від грому голосів, вигуків захоплення, від
тупоту ніг.
— Слава Боянові нашого часу!
— Слава співцеві Славуті!
А він сидів, заплющивши очі, і ждав, коли вгамується цей шал. Він давно звик до
таких нестримних проявів людських почуттів, бо краще, ніж будь-хто інший, знав,
яку-то велику силу має пісня, і музика, і слово.
— Хто ж насправді Славута? — спитав Ждан, коли Кузьмище трохи заспокоївся. —
Боярин, а з його слів виходить, що смерд, у його хаті повно всілякої зброї та
книг, а співає, мов соловейко! Знається з князями, а держиться, як простий
чоловік! Хто ж він насправді?
Розімлілий від ситого князівського пригощення, Кузьмище витер широким рукавом
рота і бороду і вирячив на Ждана свої випуклі очі.
— Справедливий чоловік! Не одного смерда виручив від князівської, боярської чи
тіунівської наруги, не за одного гридня заступився перед князем!
— Та хто ж він? Звідки? Який його рід? — допитувався Ждан. — Розкажіть.
— Кажуть, він ще й волхв, ворожбит, — сказав Стоян і тріпнув білявим чубом. — І
чаклувати вміє, і кров замовляти, і вовком перекидається, якщо треба, і Дажбогу
та Перуну поклоняється.
— Ну, не патякай зайвого, сестринцю[21]! — обірвав молодика Кузьмище. — Мало що
кажуть!
— Диму без полум'я не буває, — не здавався розчервонілий від хмільного Стоян. —
Кажуть, коли князь знайшов його ще малим серед темного лісу, серед непрохідних
боліт, куди затягли його до себе в науку лісовики та русалки...
— Заткни вершу, Стояне, і не мели казна-чого! — обірвав гридня Кузьмище. — Коли
хочете знати правду, то послухайте... Я достеменно знаю, як це було.
— Розкажи, Кузьмо, розкажи! — повернувся до нього Самуїл. — Хай молодь
послухає...
— Ну, то гаразд. — Кузьмище навалився грудьми на стіл і повів на слухачів своїми
чорними очищами. — Було це, мабуть, півсотні літ тому. Старий князь Всеволод,
батько нашого князя Святослава, одного разу пішов з військом на половців, які
прорвалися аж за Десну, до Дніпра, і плюндрували там села і городки. Почули про
це половці і поспішили назад, а князь, запечалений тим, що не пощастило йому
зустрітися з ворогом і відбити полон, вирішив повертатися додому... Та ось у
бору, неподалік від Дніпра, гридні почули дитячий плач. Туди — аж там двійко
діток: дівчинка, старша, і хлопчик. Привели до князя. А вони перелякалися —
плачуть ще дужче.
— Ну, чого плачете, чада? Я ж не половець! — промовив князь. — Де ваші батьки?
— Батьки там, — махнула кудись рукою дівчинка. — Повбивані лежать...
— А ви?
— Ми сховалися в лісі... А всіх наших немає: хто вбитий, кого у полон потягли...
Одним нам пощастило сховатися...
— Як же тебе звати, отроковице?
— Дариною.
— А малого?
— А мене Славутою, — підвів на князя свої ясні оченята хлопчик.
Князь замислився. Що робити з чадами? Залишити тут — загинуть...
— Зі мною поїдете? — спитав їх. — До Чернігова...
— Поїдемо, — сміливо відповів Славута. — Якщо даси коней...
Так чада потрапили на княжий двір. Поселили їх у бездітної князівської кухарки,
мовляв, хай привчаються до праці. І був би Славута дворовим чоловіком — кухарем,
конюхом чи, в кращому випадку, гриднем. Та доля вготувала йому інший шлях.
Тут Кузьмиіще замовк, простягнув зарослу чорним волоссям руку до корчаги і налив
кухоль квасу... Випив, крякнув, розгладив бороду. Ніхто з слухачів, — а слухали
всі, хто сидів поблизу, — і не поворухнувся. Цікаво розповідає старий!.. Навіть
Самуїл сидів замислений.
— І цією долею був наш князь Святослав, тоді малолітній отрок, як і Славута, —
повів далі гридень. — А трапилося це так. Славута змалку любив співати і грати
на сопілці, на бубнах та гуслях. Дідусь його навчив. І показав, як сопілки
вирізувати. От одного разу за валами, під горою, вирізав малий гілочку калини,
сів під кущем та й майструє дудку. І незчувся, як до нього підійшов чорнявий
хлопчина у гарному вбранні — шовковій сорочці, оксамитових штанцях та в червоних
чобітках на срібних підківках. У руках у нього невеличкий, але зроблений
найкращими князівськими майстрами лук, а за спиною тул[22] зі стрілами.
— Як тебе звати? — спитав хлопчик.
— Славутою.
— А мене Святославом... Що ти тут робиш?
— Сопілку. Хіба не бачиш?
— І ти вмієш грати?
— Умію.
— Ану, заграй!
Малий Славута закінчив майструвати, приклав сопілку до рота і заграв.
Княжич стояв як зачарований. Оченята його блищали.
— Ану, дай мені!
Славута простягнув дудку.
Княжич подув у неї, та почув лише невиразне шипіння.
— Але ж вона не грає!
— Бо треба вміти.
— То навчи!
Славута показав, як треба складати язика, як дмухати, як і коли затуляти і
відтуляти дірочки. Княжич був тямущий хлопець і скоро почув, що і в нього щось
виходить. Не пісня, звичайно, не музика, а протяжний тихий свист, що змінювався,
коли він закривав чи відкривав дірочки.
Хлопчина зрадів.
— Давай мінятися! Я тобі лука — ти мені сопілку! Славута здвигнув плечима.
- Бери так. Я собі ще зроблю, коли захочу.
Та княжич був гордий.
— За так не хочу. Бери лука!
Той узяв. Оченята його заблищали, як і в княжича. Обидва хлопці були задоволені
обміном.
Але тут з кущів раптом виринув гридень, що доглядав княжича. Він був задиханий,
переляканий.
— Княжичу, я з ніг збився, шукаючи тебе! Княгиня плаче, князь сердиться —
пропала дитина! А ти тут... з цим смердом! Що ви тут робите?
— Це не смерд, а Славута, — відповів Святослав, настовбурчившись. — Він так
гарно грає на сопілці!
— На сопілці! А лук твій де? Уже цей білявий тать виманив у тебе? — І вихопив з
рук ошелешеного Славути княжичевого іграшкового лука.
— Не смій! — крикнув княжич. — Ми чесно з ним помінялися!
Та гридень і слухати не захотів, схопив Славуту за комір, а княжича за руку і
потягнув. Перед хоромами, в оточенні стривоженої челяді, стояли князь і княгиня.
Побачивши сина, княгиня заплакала, поцілувала в голову.
— Ну, де ж ти задівся, чадо моє! Я думала, тебе вже й на світі немає! Хіба ж
можна так?
— Це все ось цей замазура наробив, — сказав гридень і поставив Славуту наперед.
— Вивів із дитинця аж нагору, в куші, виманив лука...
— Неправда! — випручався з материних обіймів Святослав. — Я сам вийшов і зустрів
там Славуту. Він зробив сопілку і так гарно грав на ній! От я й помінявся з ним
— дав йому лука, а він мені сопілку... Не карайте його!
Князь Всеволод наказав гридневі, щоб відпустив хлопця.
— Ти справді вмієш грати? — спитав, присівши перед малим.
— Умію, — крізь сльози промовив Славута.
— Ну, заграй!
Отрок узяв у княжича сопілку і почав грати. Спочатку у нього нічого не виходило,
бо не знав він, чого ждати від грізного князя — похвали чи кари. З сопілки
виривалися непевні, уривчасті звуки. Та ось вони зміцніли, стали ясними, ніжними
 
Наші Друзі: Новини Львова