Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 12 серпня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Жанри > Роман

Горить свіча

Переглядів: 141276
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Володимир Малик — відомий український письменник. Його віршовані казки
“Журавлі-журавлики”, “Чарівний перстень”, “Микита Кожум'яка” та інші, повісті
“Чорний екватор”, “Слід веде до моря”, “Двоє над прірвою”, історичні романи
“Таємний посол”, “Князь Кий”, “Черлені щити” мали неабиякий успіх.
В новому історичному романі “Горить свіча” автор описує трагічні події, які на
цілі століття перервали політичний та культурний розвиток України, — Батиїв
погром Києва та розорення інших наших земель.

Замість прологу

В літо 6746 (1237). Окаянні татарове зимували коло Чорного лісу і звідти прийшли
тайкома лісами на Рязанську землю на чолі з царем їхнім Батиєм... І обложили
Рязань, і огородили її острогами у місяці грудні, в шістнадцятий день... Князь
же Юрій Рязанський заперся в місті з мешканцями, а князь Роман відступив до
Коломни зі своїми людьми. І взяли татари приступом місто двадцять першого
грудня, убили князя Юрія Інгваровича та його княгиню, а людей умертвили — одних
вогнем, а інших мечем — чоловіків, і жінок, і дітей, і ченців, і черниць, і
священиків. І було безчестя черницям, і попадям, і добрим жонам, і дівицям перед
матерями та сестрами. Тільки єпископа уберіг Бог: він виїхав перед тим, як
татари почали оточувати місто. І, перебивши людей, а інших забравши в полон,
вони підпалили його...

І був се по літочисленню язичників-мунгалів тапику-іль,
себто рік Куриці.

В літо 6747 (1238). А татари пішли і захопили Москву, а князя Володимира, сина
великого князя Юрія, взяли в полон. І пішли незліченною силою, проливаючи кров
християнську, до Володимира, і... взяли місто, і підпалили його. Побачили князі,
і єпіскоп, і княгині, що місто горить і люди вмирають у вогні, а інших рубають
мечами, і побігли — князі в Середнє місто, а єпіскоп і княгиня з невістками, і з
дочкою, княжною Феодорою, і з онучатами, і з іншими княгинями, і бояринями, і
многими людьми — в церкву Святої Богородиці і зачинилися на хорах. А татари
взяли Середнє місто, вибили двері церкви і, зібравши багато дров, обклали церкву
і підпалили. І всі, хто був там, задихнулися — і так віддали душі свої в руки
Господа. А інших князів і людей татари порубали. І звідти вони розсіялися по
всій землі Володимирській... І полонили всі міста по Волзі до самого Галича
Мерського... А інші пішли до Юр'єва, і до Переяславля, і до Дмитрова і взяли ті
міста. А ще інші пішли і взяли Твер і вбили в ній сина Ярославового. І всі міста
захопили в Ростовській та Суздальській землях за один місяць лютий, і немає
такого міста аж до Торжка, де б вони не побували.
Звідти Батий пішов до Козельська. Був у Козельську князь великий юний по імені
Василій. Мешканці Козельська, порадившись між собою, вирішили самі не здаватися
поганим, а скласти свої голови за християнську віру. Татари ж прийшли і обложили
Козельськ, як і інші міста, і почали бити з пороків[1]. І, вибивши стіну,
піднялися на вал. І зав'язалося тут жорстоке побоїще, так що городяни різалися з
татарами на ножах, а інші вийшли з воріт і напали на татарські полки так, що
перебили чотири тисячі татар. Коли Батий узяв місто, він перебив усіх, навіть
дітей. А що сталося з князем Василієм, невідомо. Кажуть, у крові втопився... І
звелів Батий з тих пір називати Козельськ не Козель-ськом, а Злим містом. Адже
тут загинуло три сини темників[2], і не знайшли їх серед безлічі трупів.
Звідти пішов Батий у Поле, в Половецьку землю. Із книги італійця Джіованні дель
Плано Карпіні “Історія монголів”: “У Команії (землі половців) ми знайшли
незчисленні голови і кістяки мертвих людей, що лежали на землі, мов гній... Ті
люди були язичники. Вони не обробляли землю, а харчувалися скотом, не будували
хат, а жили в шатрах. Їх винищили татари і поселилися в їхній країні, а тих, хто
залишився, перетворили на рабів”.

І був то нокай-іль, тобто рік Собаки.

В літо 6748 (1239). Взяли татари Переяслав-Руський[3] 3 березня, і єпископа
Симеона вбили, і людей побили, і град спалили вогнем, і людського полону багато
взяли, а навколишні міста і села вогнем попалили.
А восени в силі великій оточили Чернігів, і лютий був бій біля Чернігова. І
переможений був Мстислав Глібович, онук Святослава Ольговича, і множество
війська його було перебито, а сам він ледве втік. І впав Чернігів 18 жовтня.

І був то кака-іль, тобто рік Свині.

Розділ І
ХАРМАНКІБЕ[4]
1
Погромивши Чернігів і сплюндрувавши південну і східну Сіверщину, Менгу-каан[5],
син Толуя, онук Чінгісхана, двоюрідний брат Батия, спустився зі своїми значно
поріділими після безперервних боїв туменами[6] понад Сеймом та Десною до Києва і
третього дня місяця січня 1240 року, по-монгольському кулкун-іля, тобто року
Миші, зупинився на низинному березі Дніпра, біля городка Пісочена.
Стояв сонячний морозний день. Шлях орді перегородила вкрита торосистою кригою та
приметена снігом широка ріка. А небо над нею було чисте і голубе, як очі
орусутської дитини.
Каан виїхав на невисокий пагорб і там зупинив свого вороного коня. Звідти довго
дивився на стрімкий протилежний берег, де височіли могутні вали і потемнілі від
часу та негоди дерев'яні заборола великого міста. Такого великого і пишного,
якого каан ще й не бачив ніде. Скільки там церков і яким щирим золотом сяє
позолота їхніх куполів та хрестів! А на заборолах — тисячі завмерлих від жаху
городян, і над ними тривожно лине навкіл нестихаюче калатання дзвонів на сполох
— бем, бем, бем!
Все це не тільки здивувало, зачудувало Менгу, а й потрясло його. Яка велич і
краса! Яка могуть! Місто на горах, мов велетенський корабель, здавалося, пливло
в блакиті над зеленими борами, а під ним, унизу, над самою рікою, розкинулося ще
одне таке ж велике місто, що з верхнім складало, власне, єдине ціле, бо було
обнесене спільним валом, хоча й нижчим. То був Поділ.
Каан довго, мов заворожений, споглядав це диво. Потім хрипко вигукнув:
— Харманкібе! Харманкібе! Киюв! Прадавня столиця землі орусутів! Я прийшов, щоб
підкорити тебе! Я, Мунке, прийшов!
Йому було років сорок. Безбороде вилицювате обличчя, маленький кирпатий ніс та
невисокий зріст не виділяли його з-поміж нойонів[7], що трималися позад нього на
деякій відстані. Але в голосі вчувалася сила і звичка повелівати людьми.
Кінь під ним раптом нетерпляче забив копитом, ніби збирався перестрибнути через
ріку, і це нетерпіння передалося вершнику. Менгу підняв камчу[8] і, ткнувши нею
прямо поперед себе, владно вигукнув:
— Ми повинні взяти це місто!
Нойони та баатури[9] враз наблизились до нього. Нойон Ахмил на правах родича, бо
тримав ханську сестру, поправив на круглій голові оторочений лисячим хутром
малиновий борик і, вклонившись, заперечив:
— Нині не візьмемо, каане.
— Чому?
— Сил малувате. Багато хоробрих баатурів полягло під Черніговом, у самому
Чернігові та й по всій Сіверській землі.
— Я не кажу брати силою. Спробуємо взяти спокусою! І хитрістю!.. Ще вчора, з
дороги, я послав до Киюва одного орусута. Він буде там моїми очима і вухами!
— А якщо обдурить?
— Не обдурить! У нас у полоні вся його сім'я — жона, діти, старі батьки... Я
пообіцяв йому за вірну службу забезпечити їм тепле і ситне життя, до якого вони
всі звикли, бо той орусут був князівським тіуном. Він повзав переді мною, мов
черв'як, і клявся, що зробить усе, що я накажу. Він винюхає там усе, що нам
треба знати!
— Ойє, ойє[10]! Це добре!
— А зараз пошлемо, як ми це всюди робимо, послів, щоб умовити мешканців
Харманкібе і їхнього коназа Микаїла піддатися нам по добрій волі. Після падіння
Переяслава і Чернігова кияни он як нажахані нашою несподіваною з'явою тут! — і
він показав на київські вали, усіяні тисячами людей. — Тож коли пообіцяємо їм
 
Наші Друзі: Новини Львова