Тексти
>
Жанри
>
Поезія
Вибране
Мій човен бурею поранений. Як риби
на берег кинуті здихати над водою
супутники мої і слуги. Скелі-глиби
сторожею зійшлися зусібіч - замкнули
нас у тіснині між прибоєм і жагою.
О котрий день кидає погляд око сонця
через пороги круч лише заради того,
аби перевести ходу непевну серця
зі сновидінь до марення, й затим відплисти,
переконавшись у повзучості живого.
І я також, напевно розуму позбувшись,
броджу, блукаю невідомими садами,
вчуваю крики пав, куди би не поткнувшись
до тої самої виходжу знову стежки,
немов чаклує хто. Аллах! о будь же з нами!
Напевно жінка це, жадаюча кохання,
начаклувала так, сюди приворожила.
Напевно жінка! - відьма чи раба жадання -
невпинно кличе: “йди-прийди до мене, милий!”
Безсилий я, несуть мене тих чарів крила…
3. Чудовисько
Спочатку обрій проковтнули води…
Затим гра світла тішила й давала
уяві простір для бентежливих дерзань.
Навчився з променів ліпити форми,
свою самотність в них переносити.
І щось у горщиках вирощував отих.
З-тим гіркоту моїх утрат минулих
я пережив, і твердь створив плавучу,
і відгомін краси на ній живої, і
Її, прекраснішу з жінок, для чогось…
Для себе, видимо…
Я помилився -
живе належати не може. Помилявся,
коли вважав, що нас єднає доля.
Що ми пливемо в напрямку одному,
і, входячи до снів її як спраглий муж,
удень залишусь в ній, хоча б у згадках.
Серед людей вона б жила щасливо,
і між улюблених онуків відцвіла б.
А я подарував їй лик безсмертя.
Взамін жіночої земної миті
вона отримала жадання смерті.
І скільки вмерло вже в її руках
відважних моряків - за буйством плоті
відразу наступала мить розплати...
А я цей горщик маю берегти.
Взамін минулого самотнього життя
отримав я химеру насолоди.
Я помилявся - обрій змили води,
але зі мною залишилось небо.
4 Він
О хвилі чисті! о глибини світлі неба!
Слухняна іграшка в руках дбайливих долі
я - порятований! О ні одна потреба
мене не зможе більше звабити до мандрів!
Достатньо болі й крові на руках! Доволі!
А, ці жінки! О, ці чаклунки! Досить! Досить!
Хто міг очікувати, що тендітне тіло
у найсолодшу мить злиття мене примусить
з життям прощатися! слизькі зміїні кільця
я пам’ятатиму, щоб знову не кортіло!
Коли би не потвора, що змію зманила
на себе кинутися, був би нині мертвий!
Але як пристрасно змія її обвила!
І як ненависно кусала. Я вбивав їх,
а їй і байдуже - не припиняла жерти!
Удвох зібралися поласувати мною!
Не поділили тільки здобичі слабкої!
Дурні не знали з ким узялися до бою,
кому Єдиний все живе вручив для втіхи!
і насолод Творця від сутності палкої.
2005
Коханки Львова І
Так і кохаю - з відстані,
вичистивши від мешканців
русла, лагуни, пристані;
дихаючи надією
щодо взаємин радості
при володінні мрією.
Потім усе збувається -
гостро, бентежно, гамірно -
посеред тих, що маються,
світом сюди позичені,
дико кому і сутінно
в місті мені присвяченім.
Нам не до них ж, бо - солодко
вдвох на постелях кам’яних, -
дощик здіймає паводком
тисячелюбопристрасті -
руслом обіймів огненних
плину з проханням милості.
Коханки Львова ІІ