Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 30 листопада 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

Козацька еліта Гетьманщини

Переглядів: 177093
Додано: 01.03.2011 Додав: Крістоферсен  текстів: 90
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Сканував: Крістоферсен
проти повстанців Пушкаря і після перемоги Виговського виму
шений був втекти з полку [707, 315]. Але той факт, що в жовтні
139
Козацька еліта Гетьманщини1660 р. він був послом від Юрія Хмельницького до Москви [618, 1],
засвідчує його орієнтацію на молодого Хмельницького.
Осавул генеральний Іван Ковалевський (? — 1610 — ран. 1665),
за його словами, «для того уряд оставил», що «гетман розными
жестокими муками умучил и смерти предал» багатьох старшин
(вересень 1658 р.) [707, 156].
Слушною видається думка стосовно Виговського, «що не вар
то зображувати його ледь не жертвою дворушництва з боку ото
чуючих пропольски настроєних сподвижників І.Груші, П.Тетері,
Ю.Немирича, Г.Гуляницького, бо гетьман сам був великим майст
ром політичної гри і вже з початку 1658 р.» [1385, 188]. Не варто
забувати, що поворот гетьмана від московської орієнтації привів
у лави його прибічників усі українські антимосковські елементи.
Так, маємо звістку, що Ярема Петрановський приїхав із Брац
лавського полку служити до Виговського лише після того, як ос
танній відійшов від московської орієнтації [619, 13].
Наступний виток знищення старшинського корпусу пов’язаний
з виступом Безпалого, який утік з Умані на Січ, а потім побував
на аудієнції у царя і очолив залишки розгромлених пушкарівців.
Він виступив як один із провідників спільноти городових і запо
розьких козаків, заявляючи: «Між нами, військом кошовим і го
родовим, такої міжусобної брані не бувало, тільки брат за брата,
а товариш за товариша вірно й любовно усі єсьмо вкупі жили»
[1480, 207]. Джерела свідчать про Безпалого «тот де уманский
полковник, от нево ... отложась, ездил к государю кМоскве, и го
сударь де с ним с Москвы послал на нево, писаря, ратных людей,
и тот уманский полковник, пришёл сМосквы, взял черкаских три
города, которые отложились с ним, писарем от великого государя
и многих де черкас в тех городах порубили» [619, 101]. У лютому
1659 р. Безпалий вже був у Ромнах.
Нащадки Івана Безпалого наприкінці ХVІІІ ст. внесли до ро
довідної книги НовгородСіверського намісництва розпис свого ро
ду, за яким Іван мав сина Дем’яна, цей, в свою чергу, — сина Про
копа. 70річний Іван Прокопович (1787), одружений з міщанкою
Килиною NN проживав у Кролевці. Чина не мав і за віком уже не
служив [607, 208].
Наприкінці квітня 1659 р. перед Безпалим, який іменувався
гетьманом до царського указу, до козацької ради, капітулювало
Красне. Влітку під його керівництвом було 3360 козаків [709, 398].
Посланий проти них у грудні 1658 р. козацький корпус (Канівсь
140
В.В. Кривошея кий, Черкаський, Чигиринський, Корсунський) під керівництвом
переяславського полковника Цицюри, наказного гетьмана Скоро
багатого, генерального писаря Груші в бою з російськими війсь
ками князя Ромадановського під Лохвицею поніс значні втрати.
На допомогу Виговському прийшли польські та німецькі війсь
ка (разом 5–6 тисяч чоловік) [1391, 95; 714, 267]. 16 січня 1659 р.
Виговський написав листа королю, дякуючи за підтримку і про
сив додаткової допомоги [811, 307]. Відправили нове посольство
у складі Ю.Немирича, Г.Лісницького, С.Мазепи. Тим часом бойові
дії тривали. У лютому 1659 р. Лохвицю тричі безрезультатно штур
мували козаки наказного гетьмана Скоробагатого. На Великдень
князь Пожарський розгромив Прилуцький полк, козаків розігнав,
а полковник П.Дорошенко втік. Князь Г.Ромодановський від імені
царя надав уряд полковника прилуцького Якову Воронченку
[996, 57].
У боротьбі проти пушкарівців і московитів відзначився рід Гу
ляницьких. Наступ на Гадяч і Лубни очолював найбільш відомий
його представник — Григорій [910, 102]. Ніжинський, Прилуць
кий і Чернігівський полки під його керівництвом зосередились
у Варві. Там проти них вели бойові дії полки князя Г.Ромодановсь
кого. На допомогу козакам Виговський направив корпус наказного
гетьмана Івана Скоробагатько (підрозділи Переяславського пол
ку, волохів і сербів), яким вдалося локалізувати конфлікт. Гуля
ницький з Чернігівським і Кальницьким полками перейшов до
Конотопа і став героєм Конотопської битви.
Генеалогія цього роду дуже складна і досі грунтовно не дослі
джена. Вважається, що родовою маєтністю було село Гуляники
на Волині, де цей боярський рід, вперше згаданий у 1516 р., дав
багато гілок, чисельність яких, дійсно, вражаюча. Розширюючи
свої володіння за рахунок колонізації на схід, з Волині вони пря
мували на Поділля, а пізніше на Київщину і Чернігівщину. Мож
ливо, що це рід ДубинГуляницьких. Особливою їх увагою корис
тувався Корсунь.
У козацькому реєстрі 1649 р. бачимо аж 20 Гуляницьких, біль
шість з яких у Корсунському полку. Найвідомішим серед них став
полковник корсунський, потім ніжинський Григорій Гуляниць
кий. Встановленню генеалогії Гуляницьких дослідникам допома
гає поминальний ряд роду Григорія, внесений ним, очевидно, до
одного з монастирських синодиків, в якому поминались Іван, Гера
сим, Анатолій, Кирило, Ганна, Діонісій, Захарій, Сава, Мартин,
141
Козацька еліта ГетьманщиниФедір, Климент, Данило, Іоан, Марія, Катерина, Євдокія, Іоан,
Іоан, Марко, Гафія, Яким, Мартин, Симеон, Гафія, Віра, Ірина,
Євдокія, Яків, Феофілакт, Ганна, Василій, Іван, Ничипір, Гафія,
Гафія, Ірина, Марія, Василь, Марія, Іоан, Димитрій, Гафія, Нас
тасія, Настасія, Євдокія, Давид, Тетяна, Марія, Ганна, Тетяна,
Данило, Сава [1033, 46]. З синодика бачимо, що основоположником
цієї гілки був Іван Гуляницький. У реєстрі 1649 р. зафіксовані
у Корсунському полку Мартин, Клим, Данило, Іван, Васько, Іван
(в полковому товаристві), Іван, які згадані у синодику, і Квітка
(у керівництві корсунської сотні Гаркуші), Конон, Яцько (Яків)
(у керівництві корсунської сотні Гаркуші), Хома (в полковому
товаристві), яких немає там. У Корсуні в той час було два Григорія:
наш герой у полку займав шосте місце, тобто був серед полкової
старшини, заслужених козаків; другий Григорій був рядовим ко
заком однієї з Корсунських сотень.
Григорій був одружений з Ганною Шептицькою. Подружжя
мало синів Андрія та Антонія, доньок, що вийшли заміж за Граб
ковського та Блажовського. Одну з них зустрічаємо у КиєвоПе
черському монастирі у 1667 р. разом з черницею Настасією (Ганною
Золотаренко) Хмельницькою. Крім того, Максимович вважав пол
ковника Івана Гуляницького братом Григорію [1169, 688], але це
твердження ще вимагає додаткової перевірки.
Стосовно походження Гуляницьких дещо додає факт надання
під час нобілітації Григорія у ленне володіння Носівки і Кисилівки.
У поєднанні з свідченнями про те, що Іван Гуляницький був дідич
ним старостою носівським, можемо стверджувати, що ця гілка
Гуляницьких мала пряме відношення до Носівки і Корсуня.
У зв’язку з цим стають зрозумілішими і причини призначення
Гуляницьких на ніжинське полковництво. Григорій Гуляницький
відтіснив Золотаренків на Ніжинщині.
На Правобережжі ще у 1689 р. в Корсуні бачимо козака Клима
Денисенка Гуляницького, який надав місцевій Пречистенській
Богородичній церкві львівську Євангелію 1644 р. Нащадки когось
з Гуляницьких переходять на Лівобережжя, уХVІІІ ст. зустрічаємо
їх серед козацькостаршинських, у ХІХ ст. — серед священиць
ких родин Полтавщини.
 
Наші Друзі: Новини Львова