Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 09 квітня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

Козацька еліта Гетьманщини

Переглядів: 163471
Додано: 01.03.2011 Додав: Крістоферсен  текстів: 90
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Сканував: Крістоферсен
знищення гетьмана Виговського, а не зовнішньополітична орієн
тація. Запорожці вимагали проведення нової козацької ради під
Лубнами, в урочищі Соляниця, а найкраще — на Запоріжжі. Мос
ковські ж урядовці, не розуміючи української козацької спе
цифіки, пропонували проведення ради у місті Києві, яке з погляду
козацьких традицій відрізнявся від будьякого іншого міста лише
колосальним православнокультовим впливом та історичною тра
дицією столиці княжої Русі. Запоріжжя бунтувало, і Виговський
наприкінці жовтня 1657 р. збирався вести війська проти нього
[1378, 19]. У Кременчуці городові козаки затримали запорізького
ватажка Якушу Клишенка (Клишу) і відіслали до гетьмана, а пос
ланця до Виговського із Запоріжжя Думитрашку Січену Щоку
гетьман наказав закувати і кинув до в’язниці [965, 81]. Кіш вислав
до Москви Михайла Стриджу, Івана Степаненка, Якова Остапенка
і Семена Остапенка Голуховського [965, 76–77]. «Троє з нас — Ос
тапенки і писар, живуть в Миргороді близько Грицкового двору
і знають його здавна» [714, 68]. Стосовно останніх — слід відзначи
ти, що це колишні прибічники Матвія Гладкого, які, мабуть,
якийсь час вимушені були переховуватися від Григорія Лісницько
го на Січі. Семен Голуховський був одружений з сестрою полковни
ка Василя Золотаренка, тобто був швагром Б.Хмельницького.
Полки січової орієнтації і впливу дійсно хотіли, як казав І.Ви
говський, «меня и иных полковников убить и вибрать им гетмана
и полковников по своим нравам» [1485, 128]. На побутовому рівні
невдоволення посилювалося тим, що за угодою зМосковською дер
жавою кожний козак мусив мати за службу по 10 талерів у рік, але
козаки не отримали жодного талера [707, 125]. В лютому 1659 р.
цар дав вказівку зорінтуватися на організацію козацького реєстру
у 60 000 чоловік [709, 315].
На боці запорожців був полковник полтавський Мартин Пуш
карь. Його політичні опоненти стверджували, що «аренды винныя
и табачныя и иные всякие полку Полтавского» Пушкарь «сам
болши всего корыстуетца, быдочи лет 11 полковником, и откупа
розные сам от себя отдавал, и всеми владел прибылми и на свой
обиход обарочал» [707, 120; 714, 211].
Про старшину Полтавського полку цього часу відомо таке: фун
датори козацтва у Полтаві Сава Педашенко і Костянтин Кублиць
134
В.В. Кривошея кий стали сотниками полковими, на чолі ще однієї сотні вПолтаві
(колишньої Аксютиної) став козак цієї сотні Василь Юрченко.
Відомо, що у 1658 р. загинули обидва полкові осавули, але
знані лише їх імена: Михайло (Мисько Степаненко, Михайло Де
нисенко? [823, 407]) та Мирон (Мирон Барчиненко [823, 407]).
Процеси зміни керівництва йшли у новостворених Санжарській
і Старосанжарській сотнях. У Старих Санжарах місцевого сотни
ка (колишнього козака Борковської сотні) Мисана змінив Григорій
Федорович Зарудний, присланий з Чигиринського полку, а у Сан
жарах Іван Чорномаз уступив уряд Якову Дурицькому. З Богаць
кої сотні була виокремлена і утворена сотня з центром у Біликах,
яку очолював місцевий старожитній козак Іван Грицюта.
Григорій Лісницький ще наприкінці жовтня 1657 р. уМирго
роді зібрав полкову раду і намовляв присягнути хану [709, 31],
розіславши по сотнях «статті Лісницького», які гетьман послав
збирати місцевого полкового писаря Івана Войтенка. Звістка про
те, що «учинилось бунтовство и убили 2 полковников, нежинско
го да миргородского» [711, 759], лише частково підтверджується
у частині бунту. П’ять сотень Ніжинського полку, які хотіли
пристати до повстанців, були вирубані [709, 35]. Миргородський
же полковник Лісицький продовжував тримати пірнач, як і ні
жинський Гуляницький. Павло Тетеря так оцінив ситуацію: «На
тех полковников еще при гетмане у войска была нелюбовь» [711,
759]. Це якоюсь мірою засвідчує і особисте ставлення Тетері до
цих полковників.
«Бунт Лісницького» розглядається Т.Яковлєвою «як спроба
миргородського полковника розпалити незадоволення проти Ви
говського і схилити козаків на бік Криму» [711, 759]. Вона стве
рджує: «Першу спробу усунути його від влади (а можливо, вия
вити реакцію старшини на подібну акцію) зробив Г.Лісницький,
який після повернення з походу (на з’єднання з А.Жадановичем)
відмовився повернути Юрію булаву та бунчук. Обурені цим пол
ковники (а не регент, який мав би, насамперед, пильнувати інте
реси Богданового сина) з’явилися до нього, силоміць відібрали
клейноди й віддали гетьманові» [1374, 214].
Замість наказного полковника миргородського, мабуть, оса
вула полкового ще від початку війни [823, 373] Леська Козла,
у квітні 1658 р. «по своим нравам» [1485, 128] обрали Степана Дов
галя. В квітні Лісницький стверджував: «Мятеж учинился, пото
му что всяк называетца казаком» [714, 206], але вже в червні
135
Козацька еліта Гетьманщини«Миргородцкого, что выбран был в полковники, Степана Довгаля,
изымав, Миргородцы держат за приставом вМиргородке, и вместо
ево выбрали в полковники по прежднему Козла [1036, 25–27; 1037,
69–71] и к гетману с Миргородка с тем приехали» [707, 127].
В полку розгорнулася справжня громадянська війна між прибіч
никами і противниками полковника Лісницького, який став на бік
Виговського: Олеся Козла знову змінив Степан Довгаль, який був
противником Виговського. У листопаді 1658 р. протистояння пе
рейшло в іншу площину після того, як Ромадановський захопив
Миргород, «многие домы разорили, и пограбили мещанские»
[713, 260].
У лютому 1659 р. Довгаль погодився на верховенство Виговсь
кого і той його помилував [707, 222]. Як наслідок, мабуть, цих по
дій, у 1659 р. з Миргорода і навколишніх сотень повстало 670 чо
ловік, яких очолив Іван Андрійович Семененко, і перейшли на
Слобожанщину, де заснували Салтов [873, 32]. Кістяк ціїє групи
становили козаки миргородської сотні Гаврила Гладченка, що знач
но послабило позиції антивиговського угруповання [823, 377, 378].
Увесь цей час у полку активно підтримував Виговського покоза
чений шляхтич, осавул полковий Іван Зарудний, якого, мабуть,
спеціально перевели туди з Уманського полку. Вихідця з Ромен
[823, 393] Івана Войтенка на полковому писарстві миргородському
змінив Федір Блажевський, який, можливо, походив із зіньківсь
кого козацтва. Так, представники цієї родини Жадан і Стецько
Блажевські були серед перших козаків Зіньківської сотні (1649)
[823, 413]. Наступним полковим писарем був активний прибічник
московської орієнтації Семен (Сенча) Остапович Лях (Голуховсь
кий), який мав тісні зв’язки з січовиками.
Полкову Миргордську сотню очолював Степан Прокопович,
а потім Петро Ольшанський, який походив з лубенської козацької
родини. Хомутецьку сотню після Павла Апостола тримав Григорій
Король, який перед тим був місцевим отаманом. Іван Грицута був
серед перших козаків Богацької сотні [823, 418] і згодом її очо
лив. У квітні 1658 р. відбулася зміна сотника в Хоролі. На місце
Пилипа Якимовича був обраний якийсь Федір. Можливо, що рід
Якимовичів перейшов з Кременчуцької сотні Чигиринського полку
до Хорольської [823, 51].
Погоджуємося із твердженням, що колишній сотник хомутець
кийМиргородського полку Павло Апостол водночас зМиргородсь
ким очолив Гадяцький полк. У цьому полку відомі полкові сотники
136
В.В. Кривошея Василь Ничипорович і Павло Животовський, котельвський Яки
 
Наші Друзі: Новини Львова