Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 22 травня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Козацька еліта Гетьманщини

Переглядів: 152033
Додано: 01.03.2011 Додав: Крістоферсен  текстів: 90
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Сканував: Крістоферсен
Лубенський 14 7 2 4 1
Миргородський 11 6 5 – –
Переяславський 18 12 4 4 –полковим хорунжим до Ніжинського полку. Допомогло йому в цьо
му і одруження з представницею родини Туранських. Старшина
Війська Запорозького низового Стефан Яблоновський у 1763 р. був
призначений сотником яблунівським. Запорожець Федір Головко
у 1759 р. став значковим товаришем Прилуцького полку, Леонтій
Синьогуб — військовим товаришем, запорожець Стефан Лоєвсь
кий — отаманом сотенним Новосанжарської сотні Полтавського
полку [62, 1].
Як бачимо, поступова еволюція козацької старшини в бік Ро
сійської імперії призвела до відсутності протесту проти знищення
спочатку гетьманства, а потім і самих козацькостаршинських
урядів. Розгромлена січова старшина або перебувала у в’язницях,
або разом з городовою отримувала російські звання і дворянство.
Зберігаючи свої соціальні завоювання, свій соціальній статус, бага
то з представників елітарних родин переходили на службу монар
ху безпосередньо, а не через проміжковий ланцюг Гетьманщини.
Протягом існування Гетьманщини вдалося зафіксувати такий
національний склад старшинського корпусу: українці — 4218,
представники інших національностей — 174 старшин. Серед стар
шин неукраїнського походження були волохи — 53, євреї, греки —
по 29, татари, серби — по 19, росіяни — 10, болгари — 4, поля
ки, угорці — по 3, молдавани — 2, чехи, німці, цигани — по 1.
Козацька держава була тією національною нішею на євро
пейській карті, яку вдалося вибороти козацтву, українській поко
заченій шляхті. Проте тогочасні реалії засвідчують, що захистити
цю державу як самодостатнє і самостійне утворення вони не змог
ли. Не змогли протистояти і асиміляційним процесам, що ще на два
століття відстрочило появу на світових картах держави України.
Національна еліта несе відповідальність за стратегічні і тактичні
прорахунки державотворчого процесу середини ХVII — кінця
ХVIII ст., внаслідок яких державність України під ударами впли
вових зовнішніх факторів була втрачена.
344
В.В. Кривошея ВИСНОВКИ
Наведені в монографії теоретичні узагальнення та нове науко
ве вирішення щодо складу української козацької старшини та
система її родинних зв’язків дали змогу вперше в історіографії
надати системного вигляду цій темі. Крізь призму проблем дже
релознавства, історіографії, структурноперсонального і мережево
го аналізу протягом усього періоду існування Козацької держави
доведено, що козацька старшина як історичне явище персоніфі
кується значно більше, ніж вважалося раніше, що, у свою чергу,
вносить значні корективи у дослідження стосовно її значення
в історії козацтва загалом.
1. Удалося з’ясувати основні етапи, напрями і ступінь наукової
розробки досліджуваної теми. Динаміка зміни цілей, підходів,
теоретикометодологічних засад, ступеня науковості досліджень
зазначеного сюжету дозволили виділити три етапи: дорево
люційний (ХІХ — початок ХХ ст.), радянський (1917–1991 рр.),
сучасний, який розпочався з проголошенням державної неза
лежності України. Відсутність спеціальних досліджень вказаної
проблематики протягом двох перших періодів зумовлювала опи
совість і фрагментарність у працях з історії Гетьманщини. Пере
творення проблеми у повноцінний об’єкт дослідження відбулося
лише в умовах здобуття державної незалежності України. Протя
гом третього періоду відбулись значні зрушення, але у більшості
випадків вони стосуються постановки нових історіографічних
питань та часткового їх вирішення. Синхронний аналіз усього ма
сиву вітчизняної та зарубіжної історіографії, яка вивчала різні
аспекти діяльності української козацької старшини, засвідчує,
що історично зумовлений період «первісного нагромадження»
емпіричних знань у вітчизняній історіографії дещо затягнувся.
Українська історіографія у багатьох напрямах перебуває далеко
не на завершальному етапі цього періоду емпіричних знань. Такий
стан зумовлений тим, що у перший період дослідження історії Ук
раїни велися у річищі пануючих російської й польської історіог
рафії, в другий період стався розрив тяглості українського
історіографічного процесу, який лише наприкінці цього періоду
відродився, але залишався в лещатах тоталітарного антифакто
логічного, антиемпіричного, антинаукового підходу до багатьох
питань історичного минулого. Історії козацтва і старшини нале
жало серед цих питань одне із чільних місць. Не принижуючи
345
Козацька еліта Гетьманщиниролі істориків ХІХ–ХХ ст. (представників двох перших виокрем
лених періодів), які досліджували історію старшини, зазначимо,
що вони зробили багато для збереження фактологічної бази, але
завершення її формування припадає на день сьогоднішній. Тому
перехід до конкретноісторичних досліджень з політологічним
і філософським осмисленням можливий лише через розвиток
спеціальних історичних дисциплін, які є підгрунтям будьякого
фундаментального дослідження.
2. Охарактеризована джерельна база (13 груп джерел), яка
сприяє вирішенню завдань, поставлених у нашому дослідженні.
Вирізнення всіх компонентів джерельної бази дозволило викорис
тати їх у системі, коли одне джерело доповнює чи дає можливість
перепровірити інше, причому факти визначалися завдяки кри
тичному аналізу різних даних одного джерела або через синтез
фактичного матеріалу з кількох джерел. У пропонованій моног
рафії, використані переважно, документальні джерела, менше —
наративні.
Стосовно першого виду джерел зазначимо, що першочергове
значення за ступенем важливості й обсягом використання для
нашого дослідження має обліковостатистичний різновид, потім
йдуть судові, дипломатичні і законодавчі акти. Перевірка повноти
і достовірності вказує на переваги реєстрів, присяг та відомостей.
Вивчення текстів джерел та проведення їх історичної критики дає
змогу дійти висновку, що надійним джерелом є пом’яники, запові
ти, метричні і сповідальні книги, судові та маєткові документи.
З наративних же джерел найбільшу увагу привертає листування,
меншою мірою — літописи. Літописці хоч і мали високе бажання
неупереджено відобразити історичні реалії, проте їх спроможність
і об’єктивність була набагато нижчою, ніж у творцівсучасників
документації. Тому інформація літописів використовувалася лише
після спеціальної комплексної перевірки і порівняння з іншими
документами. Зазначимо, що джерельна база дослідження зберег
лася нерівномірно як за часом, так і територіально. Особливо багато
втраено документів щодо Гетьманщини періоду 1648–1715 рр.,
що відобразилося і на повноті реєстрів старшини. Це ж стосуєть
ся і локальної історії, — якщо Лівобережжя документоване кра
ще, то про старшину правобережних полків збереглися лише по
одинокі згадки.
Проте прогалини в окремих группах джерельної бази, розпочи
наючи з 1715 р., не впливають на її повноту. Реєстри доповнюються
346
В.В. Кривошея даними присяг, «сказок» і послужних списків, метричних і спові
дальних книг, Генерального слідства про маєтності, Рум’янцевсь
кою ревізією. Для генеалогій козацькостаршинських фамілій
першочергове значення мають дворянські родовідні книги, конт
рольним джерелом є поминальні записи синодиків. Уперше в та
 
Наші Друзі: Новини Львова