Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 16 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання  ::  Тексти > Тематики > Фантастика

Подвиги Геракла

Переглядів: 8019
Додано: 10.10.2007 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: Темпонавти, К. «Веселка», 1986
<
1
>
Володимир Заєць

Подвиги Геракла

------------
Володимир Заєць
Темпонавти
Видавництво «Веселка», 1986
------------

Сергій одну за одною висував шухляди, щось шукаючи в них.
— Що ти шукаєш? — поцікавився Антоній Ендотеліус — Може, я знаю?
— Шукаю твою славнозвісну люльку. Мене запросили в триста другий учбовий комбінат на ранок «Я обираю професію». Не обійдеться без запитань про тебе; минулого разу просили показати твою легендарну люльку з псевдодуба.
— О, знайти її дуже легко,— сказав Антоній.— Люлька лежить у четвертій шухляді третього ряду в коробці з-під марсіанської в'яленої рибини з написом: «Зразки мінералів».
Сергій висунув потрібну шухляду і, шукаючи коробку, помітив значок з голографічним зображенням Венери Таврійської.
— Дідуню,— зацікавлено мовив він.— Звідки у тебе значок з емблемою з'їзду істориків-елладологів?
— Не змушуй мене бути нескромним,— недбало кинув Антоній Ендотеліус.— Та коли ти наполягаєш, я, розкажу. Ти знаєш про незвичайну різнобічність моїх інтересів. Колись мені випало дуже прислужитись історії, і за це один із видатних учених — знавців історії Стародавньої Греції — запросив мене на з'їзд елладологів як почесного гостя.
Забувши про мету своїх пошуків, Сергій випростався і звернув на діда погляд, в якому загорілася цікавість.
— Розкажи! — видихнув він.
— Розказати? — пирхнув старий космогатор.— Розказати я можу, та чи варто видавати мої спогади?
На обличчі онука з'явився вираз подиву.
— Не розумію... Я опублікував книжку твоїх спогадів, і ти, прочитавши її, здається, був задоволений.
— Бачиш, Сергійку, якось мені треба було терміново поговорити з бабусею, і я підключився до відеона першого ярусу ЦУМу. Ти ж знаєш бабусю — вона любить ходити по магазинах. І от я випадково почув розмову двох молодих продавщиць-операторів. Це було обурливо!..
— Про що ж вони говорили? — спантеличено спитав Сергій.
— Вони називали мене Мюнгхаузеном двадцять другого сторіччя, а мої найправдивіші розповіді — «химерними небилицями»!
— А я ж тут при чому? — і далі не розумів Сергій.
— А при тому,— менторським тоном промовив Антоній Ендотеліус,— що, видаючи мої спогади, ти мав би в передмові сказати: всі розповіді Антонія Ендотеліуса — щира правда.
— Гаразд,— з готовністю погодився Сергій. — Наступного разу я, виправлю свою помилку. Розповідай?
Антоній Ендотеліус підвівся, підійшов до вікна і натиснув на білу планку — пластик шибки став геть прозорим. З вікна було видно, як на кам'янистий берег накочуються смарагдові вали з пінистими гребенями.
— Люди як хвилі,— неголосно сказав Антоній.— Окрема хвиля накочується на берег і відходить нібито безслідно. Але за нею йде інша, і за мільйони років невпинної роботи хвилі лишають у береговому граніті разючі сліди. Так і люди... Покоління за поколінням вносять вони свою частку праці у вселюдську скарбницю, змінюючи лице планети і змінюючись самі. Так твориться історія. Часом я заздрю історикам, надзвичайно цікава у них професія. Так само, як детективи минулого, вони за окремими «речовими доказами» відтворюють живу історію... Все почалося з візиту до мене професора Ергіна, який у той час вів археологічні розкопки в районі стародавніх Мікен. Професор прийшов без попередження. Він був дуже схвильований, і на його аскетичному обличчі грав старечий рум'янець.
— Заспокойтеся, шановний професоре,— звернувся я до нього.— Розкажіть докладно, за яких обставин знайдено рукавицю?
— В тому, як її знайшли, не було нічого особливого,— з запалом заговорив він, і раптом, збентежившись, здивовано запитав: — Але звідки ви знаєте про це?
— Якщо вам цікаво, я відповім,— сказав я, намагаючись приховати вдоволену усмішку.— Насамперед деякі висновки можна зробити з самого факту вашого несподіваного візиту до мене, фахівця в розгадуванні незвичайних загадок., Якщо до мене приходить схвильований професор-елладолог, то сталося щось надзвичайне: через якісь дрібниці ви нізащо б не відірвалися від роботи по розкопках стародавніх Мікен. З правої кишені у вас виглядає рукавиця. Такі рукавиці з надміцного будинилу стали випускати лише місяців зо три тому. А вигляд у неї такий, ніби вона сотні років пролежала в землі. Висновок напрошується сам собою: при розкопках Мікен ви знайшли цю рукавицю.
— Так, так,— закивав професор — Знахідку можна датувати сьомим, сторіччям до нашої ери. Але ж це просто неймовірно: сучасну рукавицю знайдено в шарі землі часів золотого віку Перікла...
Через годину гравільот плавно опустився біля місця розкопок. На тлі яскраво-синього південного неба чітко вимальовувались колони диптерів, що не втратили своєї білизни за тридцять сторіч, протягом яких вони були під землею.
Цілий день я бродив по розкопках, здіймаючи клуби легкої, мов пудра, пилюки. Професор дивився на мене, а я, не знаючи, що йому сказати, почував себе дуже незручно.
— Бачите, професоре,— нарешті промовив я.— Треба перевірити, чи не попала в цей шар рукавиця випадково.
Що й казати, моя спроба, щось пояснити була досить жалюгідна.
Професор відвів очі вбік.
— Цю гіпотезу ми щойно перевірили. Як ми й думали з самого початку, рукавиця пролежала в землі близько тридцяти сторіч.
Всю ніч я не спав, намагаючись розгадати незвичайну загадку. Вихідних даних було дуже мало. І я зважився вдатися до крайнього способу.
Рано-вранці біля розкопок сів вантажний гравільот. Два роботи вправно винесли з нього механізм, схожий на відкритий автомобіль кінця двадцятого сторіччя.
— Машина часу,— пояснив я здивованим історикам.— Проблема дуже зацікавила мене, і я вирішив перенестися в це ваше сьоме сторіччя і з'ясувати все на місці. Про мову ви не турбуйтесь, оця коробочка на грудях — лінгер, універсальний перекладач.
Я опустився на сидіння і сказав у підсилювач:
— Прошу відійти від місця старту на двадцять метрів. Ближче перебувати небезпечно.
Я надів рукавиці й плавно потягнув за важіль. Все навколо вмить щезло в густому білому тумані, який поглинув зовнішні звуки. Незабаром туман розсіявся, і я з цікавістю став розглядатися. На місці, де були розкопки, височів білосніжний храм із стрункою колонадою.
В затінку портика сиділи чоловіки в туніках і ліниво перемовлялися. Мою появу вони сприйняли як щось зовсім звичне. Привітали мене кивком голови й розмовляли собі далі. Я вибрався з машини і підійшов до них.
— Вітаю вас, громадяни,— промовив я, і лінгер переклав мої слова на давньогрецьку.
— Вітаємо й тебе, незнайомцю,— з гідністю відповіли греки.
— Вибачте, ви не скажете...— звернувся я до них, та раптом почув у себе за спиною писклявий голос:
— Вітаю тебе, о чужоземцю!
Я швидко обернувся і побачив худорлявого грека в білому плащі. На його обличчі застиг вираз жадібності й хитрості.
— Я могутній цар славних Мікен, незрівнянний Еврісфей, син Есфенела. Один із моїх предків — сам Персей!
— Дуже приємно,— ввічливо вклонився я.— А мене звати...
— Не треба,— величним жестом перервав мене чоловічок.— Я бачу твоє ім'я, написане на твоїй колісниці. Зараз прочитаю сам!
Він скоса поглянув на мене, спостерігаючи, який ефект справила його грамотність.
Зверху на передньому агрегаті було написано: «Геракл», що означало «генератор автономний квантовий лінійний». Клишоного перевалюючись і високо піднімаючи ноги в запорошених позолочених сандаліях, царьок підійшов до апарата і по складах прочитав:
— Ге-ракл. Ось як тебе звати! — вигукнув він.— Геракл! Зевс Громовержець доводиться тобі батьком. Ти перевершуєш, герою, всіх нас зростом і могутністю тіла?
Розгубившись, я пробурмотів щось невиразне. Царьок сприйняв це по-своєму.
— Хто вправний у бою, тому не треба бути вправним у словах,— поблажливо сказав він.— Ходімо ж, герою, зараз тобі подадуть воду для обмивання рук і ніг, а потім пообідаємо. Я шаную священний закон гостинності.
За обідом цар розважав мене світською розмовою і підливав у кубок нектар, змішаний з водою.
— Чи знаєш ти, о Геракле,— гугнявив він, набивши рот їжею,— що недавно посилав свого слугу Копрея до оракула в Дельфи? Там йому сказали, що скоро до мене прибуде гість, якому судилося за моїм дорученням звершити славні подвиги. Поважаю дельфійського оракула, він рідко помиляється. Чи не про тебе часом було його пророцтво?
— Мені здається, не про мене,— насторожився я.— Я маю трохи інші плани.
— От, от,— з лиховісною усмішкою відповів Еврісфей.— Оракул попереджав, що ти опиратимешся. Тому я вжив заходів.
Я відчув щось недобре.
— Так от,— вів далі царьок,— ми надійно сховали твою колісницю, якою ти, напевне, дуже, дорожиш. Поки не виконаєш моїх- доручень — не віддам.
Я стиснув кулаки, але одразу ж розслабився. Застосовувати силу при мандрівках у минуле категорично заборонялось навіть у тих випадках, коли тобі загрожує смертельна небезпека. Ця заборона викликана тим, що при активному втручанні в минуле можуть бути порушені причинно-наслідкові зв'язки. Я вирішив вступити в переговори.
— Що ти хочеш, щоб я зробив?
Еврісфей сторопів, бо такої готовності не чекав від мене.
— Слухай же,— поквапливо заговорив він.— Недалеко від міста є ущелина. Кажуть, що це вхід у підземне царство Аїда, куди йдуть душі померлих. Часто вечорами звідти долинає виття страхітливого Цербера — пса з трьома головами, на шиї у нього звиваються змії, а хвіст кінчається головами дракона. Цей пес охороняє вхід у похмуре царство Аїда. Приведи його до мене — люблю собак!
Він аж зайшовся сміхом, безмірно вдоволений своєю дотепністю.
— Згоден,— стримано відповів я,— але спочатку скажіть мені, чи не бачили ви коли-небудь оцієї речі? Чи, може, чули про неї? — і я показав присутнім рукавицю.
Всі здивовано переглянулися і знизали, плечима.
— Ні... не знаємо... Не чули...
Я розпитав про дорогу і вирушив до ущелини. Сонце пекло нестерпно. На безпечній, як вони вважали, відстані — метрів за сто — за мною йшли кілька сміливців, які про всяк випадок прихопили всю свою зброю: мечі, Списи, щити. На головах у них були мідні шоломи, розпечені сонцем. Знемагаючи під вагою зброї, воїни скоро відстали.
Ущелина була неглибока: вищерблені шари сірого граніту, я використав, як східці, й легко спустився на самісіньке дно. Там, під скелястим уступом, я побачив убогу хатину; Біля дверей лежав худий чорний пес, більше схожий на скелет, ніж на живого собаку, і ледь чутно повискував.
— Бідолаха,— сказав я співчутливо.— Охляв же ти!
Я пошукав по кишенях і, знайшовши плитку шоколаду, дав його собаці. Пес жадібно проковтнув шоколад і закрутив хвостом. Я ввійшов у хатину. В ній нікого не було.
— Нема твого господаря,— сказав я псові.— У ваш вік постійних воєн це й не дивно.
Пес жалібно заскімлив.
— Ех ти, Цербере,— поплескав я його по спині.— Хай буде так, беру тебе з собою. Ходімо.
Однак пес пішов не за мною, а побіг убік. Через кожних кілька метрів вія зупинявся і оглядався, ніби запрошуючи йти за ним. Я пішов за собакою і побачив непримітну стежину, якою легко вибратися з ущелини. Я з вдячністю погладив собаку, і раптом мені сяйнула думка: а чому б не використати його для розшуку машини часу? Адже мій захисний одяг і машина пахнуть однаково. Я ткнув під ніс псові рукав і сказав:
— Шукай, Цербере, шукай!
Машину часу знайшли швидко. Далеко її затягнути не змогли, просто добре замаскували, гіллям і листям. Я став швидко вивільняти машину із схованки. Цербер, ніби розуміючи мене, розгрібав листя передніми лапами.
Раптом від міських воріт почулися крики. Зо два десятки озброєних воїнів мчали до мене. Я перевершував їх зростом і силою, але був неозброєний, і це додавало їм сміливості.
Я швидко, вскочив у машину. Цербер стрибнув слідом за мною. Найближчий воїн ухопився рукою за борт машини. Я легенько штовхнув його в груди вільною рукою, і він відлетів на кілька метрів убік. Тієї ж секунди я натиснув важіль і не встиг опам'ятатись, як опинився дома.
Зітхнувши з полегкістю, я вийшов з машини, зняв рукавицю з правої руки і завмер від несподіванки. На лівій руці рукавиці не було. Моя рукавиця від легкого захисного одягу залишилася у сьомому сторіччі до нашої ери! її стягнув той самий спритний воїн, який перший опинився біля машини часу.
Так ми розгадали Дві загадки.
— Чому дві? — спитав Сергій.— Перша загадка — рукавиця попала в минуле. А друга?
— Друга? — Антоній усміхнувся і випростав плечі. — Стало ясно, де джерело міфів про Геракла.
Сергій теж усміхнувся.
— Усе-таки незрозуміло, як же твоя рукавиця попала в минуле вперше? Де ж початок усієї цієї історії?
Антоній Ендотеліус здвигнув плечима і мовив:
— Колись Козьма Прутков поставив таке саме запитання: «Де початок того кінця, де кінчається початок?» На це питання ще ніхто не відповів.
Сергій опустив руку, і Цербер, ткнувшись у неї носом, гавкнув, ніби підтверджуючи сказане.

 
Наші Друзі: Новини Львова