Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 10 серпня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика  ::  Тексти > Жанри > Оповідання

Галюцинація

Переглядів: 5787
Додано: 07.10.2007 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
Сканував: Didpanas Джерело: Темпонавти, К. «Веселка», 1986
<
1
>
Володимир Заєць

Галюцинація

------------
Володимир Заєць
Темпонавти
Видавництво «Веселка», 1986
------------

Сергій Сергійович — повнуватий, з брезклим обличчям психіатр років п'ятдесяти — нетерпляче поглянув на годинника. До кінця прийому лишилося ще 20 хвилин. Він розстебнув горішнього ґудзика халата, покрутивши його трохи, застебнув знову й роздратовано хмикнув. Скільки разів казав заступникові головного лікаря, що психіатр достоту такий же спеціаліст, як і решта всі, і що давно час запровадити і тут на прийом талонну систему. А так невідомо — буде хтось за той час, що лишився, а чи ні. Звичайно, «довгоочікуваний» пацієнт з'явиться в останню хвилину, ощасливить, можна сказати, своїм візитом і муситимеш сидіти на прийомі більше, ніж належать. Спробували б ці невігласи зайти до гастроному незадовго до того, як його зачинять, наслухалися б компліментів. А тут, ось вам, будь ласка: «людяний фах», «ваш обов'язок», «ви зобов'язані»!
В порожньому коридорі залунали непевні кроки, й Сергій Сергійович насторожився. Хтось підійшов до кабінету психіатра й зупинився біля дверей. Сергій Сергійович нервово затарабанив пальцями по краю столу: «Чого це він зволікає? Заходив би швидше абощо?»
У двері постукали — тихо й обережно.
— Та входьте-бо!
Двері поволі відчинились, і до кабінету зайшов відвідувач — худорлявий, пригорблений чоловік, на чиєму обличчі відбилося страшенне збентеження.
Сергій Сергійович окинув відвідувача знавецьким поглядом професіонала й майже підсвідомо зробив оцінку.
Нерішучий. Краватка пов'язана недбало. Отже, не епілептик. Ті охайні до дріб'язковості. Шизофренія? Не схоже. Погляд жвавий, міміка рухлива. Та й рідко шизофреніки — відлюдники, що втрачають контакт із довколишнім світом,—самі приходять до психіатра. — Сідайте,— удавши по змозі привітне обличчя, запропонував психіатр.— Розказуйте, що вас турбує.
— Я... Мене... Чаус моє прізвище. Володимир Михайлович. Не знаю, з чого й почати...
— Та ви не соромтеся. Розповідайте...
— Мені дружина без кінця торочить і торочить, щоб я сходив до психіатра. Каже, що коли таке верзеться, без психіатра не обійтись.
— Що верзеться? — невдоволено перепитав Сергій Сергійович.
— ...І ось, коли сутінки стали гуснути над озером, метрів за тридцять — сорок від берега з'явилося чудовисько. Я бачив лише невиразні обриси...
— Стривайте! — суворо перепинив пацієнта психіатр.— У якому розумінні ви вжили слово «з'явилося»?
— У розумінні «побачив», «помітив». Психіатр пожвавішав.
— Тут не так усе просто, як здається. Всетаки чудовисько вам здалося, чи воно було насправді?
— Певно, здалося. Хоча...
— Ось бачите! — з ентузіазмом підхопив психіатр. Тепер ви й самі дедалі більше переконуєтесь, що чудовисько вам тільки примарилось. А ви знаєте, чим різниться психічно ненормальний чоловік від здорового? Ні? У психічно ненормальної людини навіть сумніву не з'являється у реальності видив? Він сприймає їх точнісінько так само, як об'єктивну дійсність. Більше того: галюцинації часом для хворого мають більший ступінь вірогідності, ніж справжні предмети та явища. Ви уважно стежите за ходом моєї думки? Зараз ми переходимо до головного: ви сумніваєтесь, чи існує насправді бачене вами чудовисько. Ви не повірили цілком у цю галюцинацію... Отже, ви не хворі...
Ошелешений пацієнт десь із хвилину сидів мовчки, збираючи думки.
— Даруйте,— озвався нарешті він,— якщо я правильно вас зрозумів, то я здоровий через те, що сумніваюсь у своєму психічному здоров'ї? Та якщо я здоровий, то виходить, чудовисько, що я бачив, існує насправді?
Психіатр приречено поглянув на годинника, зітхнув і тоскно мовив:
— Навіщо вам, простій людині, усе це? Не морочили б мені голови, га? Самі ж чудово знаєте, що ніяких чудовиськ на світі нема.
— До того випадку і я так думав,— пацієнт задумливо схилив голову.— Та опісля я став цікавитись цим питанням. Моє «видиво» мало довгу гнучку шию і було вкрите блискучою «лускою». Сам тулуб ховався під водою. Цей ящір за всіма даними вимер багато мільйонів років тому. Він просто не міг вижити. Адже, зник увесь біоланцюжок від примітивних організмів до тих стародавніх, теж вимерлих рослин, якими тільки й міг харчуватися гігант.
— Звісно,— з розумним виглядом притакнув Сергій Сергійович.— Не буде ж стародавній ящір харчуватися сучасним очеретом. Чи щуками та плотвою, якщо він м'ясоїдний.
Відвідувач зиркнув на психіатра й раптом усміхнувся.
— Зверніть увагу, лікарю, ми починаємо обговорювати це питання, ніби рептилія і справді живе в озері. До речі, я розмовляв з хлопцями з гідрогеологічної партії. Вони запевняють, що озеро утворилося в кайнозої, тобто, за геологічними мірками, зовсім недавно, і, природно, ніякий ящір там мешкати не може. Отак-то.
— І тепер ви розумієте, що чудовисько вам тільки привиділось? — гнув психіатр свою лінію.
— Тепер розумію.
— Не можна сказати, що ви цілком здорові. Та й хворим вас назвати важко! — психіатр знайшов обгрунтування, щоб не ставити відвідувача на облік.— Галюцинації, та ілюзії бувають при суміжних станах. А то й просто з перевтоми. Ви, певно, були перевантажені розумовою працею останнім часом?
Відвідувач, нічого не відповівши, непевно знизав плечима.
— Пусте! Ми це зараз швиденько виправимо. Увага! Зараз я вас загіпнотизую і навію, .що чудовисько, бачене вами, всього-на-всього галюцинація, що існувати воно не може. Отож слухайте лічбу. Коли полічу до десяти, ви заснете. Один — ваші повіки важчають. Два — в руках та ногах чути приємне тепло, хочеться спати. Три... ви чуєте лише мій голос.
За тиждень Володимир Михайлович Чаус знов опинився на озері. Вечоріло доволі швидко. Таємниче шелестів очерет, і світло багаття відсвічувалося в темній непорушній воді. В закіптявілому казанку бурхала юшка. Володимир Михайлович, не кваплячись, зняв накривку й налив, зо два ополонки в похідну миску. І заходився сьорбати юшку, що пахла лавровим листом та чорним перцем.
Він сидів трохи боком до озера й не зразу помітив, що водяна гладінь схвилювалась і з темних глибин чимраз вище стала здійматися величезна голова на багатометровій шиї. Голова спинилась на висоті півтора метра над ласуном-рибалкою, і вогні пригаслого багаття відбилися в величезних, нерухомих очах.
— Гарно!—пробурмотів Володимир Михайлович.— І погода гарна. Завтра теж буде погодка гарна: он скільки зірок висипало!
Він підвів голову і проти зірок побачив обриси здоровенної голови плазуна. Видовище це не справило на Володимира Михайловича ніякісінького враження. Психіатрів голос бубонів десь у підсвідомості, ніби голос шамана, що відганяє злих духів:
— Чудовисько не існує насправді. Це лише виплід вашої фантазії. Затямте: чудовисько не існує.
— От галюцинація клята! Звідки ти знову взялася? — роздратовано вигукнув Володимир Михайлович.—Слабкий став, увижається чортівня усяка.
Він ухопив ще гарячий казанок, трохи звівся, чимдуж розмахнувся і кинув його в озеро. Тієї ж миті ящір навально, вигнув, шию, блискавично вхопив казанок і відразу ж проковтнув його.
— Хо-хо! Який поворот теми! — пробубонів уражений рибалка, проводжаючи поглядом рептилію, яка занурювалась в озеро.
На цьому можна б історію і закінчити. Більше Володимир Михайлович рептилії не бачив, і зникнення «галюцинації» він пов'язував з професійною майстерністю психіатра та й зі своєю твердою ухвалою не зловживати юшкою.
Та що ж сталося з чудовиськом? Цього не знає ніхто. Може, на нього, звиклого до прозорої води та свіжих водоростей, погано вплинула проковтнута рідина. І, може, то його величезне тіло прибило до лісистого пустельного берега озера й по ньому того ранку зграї гайвороння справляли прощальну тризну? А може, воно на місяці чи століття зникло в рідних глибинах і колись знову зненацька випливе на світло рибальського багаття.

 
Наші Друзі: Новини Львова