Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 14 серпня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

Сотенний “Бурлака”

Переглядів: 11395
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0

В’ЯТРОВИЧ ВОЛОДИМИР

СОТЕННИЙ “БУРЛАКА”


Частина перша
Зродились ми великої години,
З пожеж війни, із полум'я вогнів.
Плекав нас біль по втраті України,
Кормив нас гнет і гнів на ворогів.
Гімн ОУН

1.
B пантеонi героїв нацiонально-визвольної боротьби українського народу 1940-1960 рокiв одне з найпочеснiших мiсць слiд вiдвести для сотенних повстанських вiддiлiв. Cаме вiд їх вмiлого командування залежало виконання важливих завдань, саме на їх, часто ще дуже молодi плечi, лягала важка вiдповiдальнiсть за життя своїх воякiв. Iмена сотенних, що часто замiняли офiцiйнi назви їх вiддiлiв, наводили страх на ворогiв i додавали народу впевненiсть у захисті вiд свавiлля ворогiв.
Командир повстанського відділу - це людина, яка відрізняється від решти стрілецтва не особливим одностроєм, чи відзнаками на ньому, а, перш за все, своїми моральними якостями. Зокрема, командир, як зазначає С.Хмель у книзі «Українська партизанка», повинен:
1. бути зразком активності для підлеглих;
2. бути хоробрим аж до самопожертви;
3. бути прикладом самоопанування;
4. бути прикладом витривалості;
5. бути прикладом зарадності, особливо в найважчих хвилинах бою, щоб тим спричинитися до виконання бойових завдань.
Всі ці риси якнайкраще характеризують леґендарного командира сотні Української Повстанської Армії «Ударники-4» - Володимира Щиґельського-«Бурлаку». Люди, знайомi з ним особисто, вiдзначають його високi людськi та професiйнi вiйськовi здiбностi. Так, Ярослава Kрижанiвська-«Ярка» пише у своєму спогадi про славного сотенного: "Це була дуже гарна i симпатична людина, iнтелiґент з вiйськовою виправою, добрий стратег, який миттєво реаґував на ситуацiю, безстрашний, дисциплiнований. І всi його якостi передавалися стрiльцям сотнi. Хлопцi говорили, що за свого командира пiдуть у вогонь i воду". Володимир Марко так писав про сотенного: "Володимир Щиґельський був людиною дуже шляхетної вдачі, щирий відданий і відважний. Точність і докладність були його головними прикметами. Не любив балакунів, а сам говорив тільки те, що треба, ніколи не чекав признання чи похвали за свою роботу, зневажав самохвальбу й манію «величності». Був правдивим побратимом і знав, коли треба подати руку помочі. В товаристві не був тягарем, а радше, був веселої вдачі. Ніколи не висував себе на перше місце, а завжди був провідником і нікому не розказував, що, де й як він робить, за що втішався повагою й респектом у своєму оточені. У боротьбі за Україну - «партійності» не визнавав. Його противниками й ворогами були ті, хто поневолював наш народ. Він був великий патріот-соборник". Вiдомий дiяч нацiонально-визвольного руху Iван Kривуцький згадував: "«Бурлака» - це, не побоюсь так висловитися, кадровий офiцер. Biн не визнавав панiбратства, своєю поставою i поведiнкою змушував дотримуватися дистанцiї, але з усiма хлопцями розмовляв як рiвний з рiвним, не допускав приниження людської гiдностi. Я, як i iншi, часто дивувався його партизанськiй ерудицiї, вмінню успiшно володiти ситуацiєю, бачити й передбачати все до найменших подробиць, враховувати особливостi терену, погоди, настрiй бiйцiв - як своїх, так i ворога. Всi вiрили в нього, слiпо були переконанi, що з ним нiколи нiкому не загрожує небезпека, а усi завжди ґарантованi навiть у безвихiдних ситуацiях […] Bражало глибоке знання партизанської тактики, зовнiшнiй спокiй, рiдкiсна iнтуїцiя".
Особливий військовий хист Володимира Щиґельського підкреслює також стрілець його сотні Осип Галабуд-«Соловій». "«Бурлака», - пише він, - мав дуже добру орієнтацію в бою, умів бій запланувати. І завжди перемагав. Коли «Бурлака» зводив бій, то могла бути ціла дивізія - за півгодини все розбите. Поляки не мали відваги боротися, коли знали, що проти них стоїть його сотня". "Він, - пише також Марія Савчин про талант Щиґельського-військовика, - відзначався особливим хистом в партизанських умовах боротьби. Якщо найшов ворога, або ворог вислідив його сотню, «Бурлака» не маневрував, а воював, і навіть нападав та відбивав здобич, яку ворог награбував в українського населення". Модест Ріпецький, якому доводилося неодноразово спостерігати за діями Володимира Щиґельського у розпалі бою, згадує: "З подивом приходилося мені обсервувати сотенного Бурлаку, який швидко пристосовувався до ситуації, приймав негайні децизії, видавав короткі й виразні накази".
Велике враження на оточуючих справляла сама зовнішність командира, його постава. "Сотенний «Бурлака», - описує його в своїх спогадах Юрій Борець, - надзвичайно пристійний. Має маленькі вуса, дбайливо плекану борідку й гарну уніформу на собі. До всього він великий педант". На педантичну вдачу сотенного вказує також Заступник Провiдника ОУН на Закерзоннi Bасиль Галаса-«Орлан»: "Biн не любив лiнивства, неохайностi, недисциплiнованостi, викорiнював цi недолiки у своїх воякiв та служив взiрцем для них". На цій же рисі характеру сотенного наголошує і цитована вже Марія Савчин: "Він був дуже вродливий, ставний, смаглявий. Педант навіть у партизанських умовинах. Не тільки на ньому все блищало, але й вся його сотня була «підтягнута» та споряджена краще за інші відділи".
Не в силі приховати своїх симпатій до повстанського командира і Богуш Хньоупек, чеський автор загалом налаштований вороже до українського визвольного руху. Ось як описує він свою першу зустріч з «Бурлакою», яка відбулася під час допиту в Брезно над Гроном: "Наша жандармська уніформа без петлиць сиділа на ньому як влита, від другого ґудзика блюзи йшли два срібних ланцюжки до лівої нагрудної кишені і чіплялись, очевидно, до такого ж срібного годинника. Над високим чолом чорне волосся, зачесане на бік, вуса в стилі Кларка Ґейбла, трохи виступаючі кістки обличчя, виголеного аж до білого. Ніколи не симпатизували мені типи елеґантів, посилено працюючих над власною стилізацією […] Але легко міг собі уявити погляди жінок на львівській стометрівці, чи інших місцях для прогулянок за Карпатами, які вони кидали на нього". Інтеліґентним і авторитетним командиром називав Щиґельського ще один чеський автор Ян Фіала, також далекий від неупередженого ставлення до УПА.
Стрільці його сотні надзвичайно любили свого командира, вiрою в нього сповненi рядки у пiснi сотнi «Бурлаки»:
Не страшна є нам атака,
Як є з нами наш «Бурлака».
Kожний бiй є нам приємний,
Як є з нами наш сотенний.
"Сотенний «Бурлака», - читаємо в спогадах Володимира Морочка-«Сума», - був дуже добрим командиром, дуже енерґійний і бойовий, гарний собою. Стрільці пішли б за ним, де треба й не треба. А він теж їх любив. Одного разу зі штафетою до сотні застав я суд. Судили стрільця, що заспав на сторожі. Це була одна з найтяжчих провин. Суд і призначив кару смерті: розстріл. Але тоді підвівся сотенний і наказав розв'язати стрільця - це був дуже молодий хлопець: «Як ще раз заснеш, то розстріляю тебе сам!». Це було всупереч суду, але всі знали, що після таких слів той стрілець уже ніколи на стійці не засне, а сотенному шкода було тратити людей".
В результаті взаємного розуміння та поваги між командиром та стрільцями, Володимирові Щиґельському вдалося створити сотню, що вважалася одним з кращих повстанських відділів на Закерзонні. Належати до сотні «Бурлаки» вважалося почесним, бійці її вважали себе найкращими. Врешті, найнебезпечнішою для себе вважали його вороги. До речі, зважаючи на надзвичайну активність сотні і виконання нею найважчих завдань, деякі автори помилково називали її карною сотнею, хоча, як відомо, таких сотень в УПА не було взагалі.
2.
Командир сотнi «Ударники-4» Bолодимир Щиґельський-«Бурлака» належить до найвiдомiших своїх побратимiв - його iм'я не сходило довгий час з шпальт чеських, словацьких, нiмецьких, iнших європейських та американських газет. Бiльш того, у звiтi Центрального Розвiдувального Управлiння (ЦРУ) про допит чотирьох старшин УПА, що прибули восени 1947 року до Нiмеччини, американцi називають «Бурлаку» правою рукою самого Степана Бандери. Незважаючи на це, ще донедавна не було написано навіть короткого біографічного нарису про життя леґендарного сотенного. Щойно в 1998 році з'явилась стаття автора цих рядків, метою, якої було подати загальну картину життя героя. Надзвичайно велике значення для увічнення пам'яті Володимира Щиґельського мали відзначення 50-ої річниці його загибелі, що відбувалися в 1999 році в Перемишлі, Торонто та Львові. Значною мірою завдяки їм авторові цих рядків вдалося знайти багато додаткових матеріалів, що дозволяють подати більш глибокий аналіз діяльності сотенного і проливають світло на багато до того часу нез'ясованих моментів його життя.
При написанні цієї праці використано різноманітні джерела. Найцікавішими і найінформативнішими з них є протоколи допитів Володимира Щиґельського (чеські від 7 та 14 вересня 1947 року та польські від 23 до 26 листопада 1948 року), особисті зізнання Володимира Щиґельського з 1 листопада 1948 року. Ці унікальні документи, які походять із чеських та польських архівів, автор отримав від редактора «Літопису УПА» професора Мак-Мастерського університету Петра Потічного. Зберігаються вони у бібліотеці Торонтського університету в фонді "The Peter J. Potichnyj collection on Insurgency Counter-Insurgency in Ukraine", Box 79 "Протоколи допитів Володимира Щиґельського-«Бурлаки»". З цієї ж групи документів походять і акти звинувачень проти сотенного з чеського та польського боків, протокол виконання вироку смерті, свідчення Франтішека Остроги. Отже, перший чеський протокол (в перекладі польською мовою, очевидно, зробленому для польських слідчих) написаний 7 вересня в командуванні військової частини «Тепліце» (спеціально створеної для боротьби з УПА на теренах Чехословаччини), власне він містить найбільше інформації про життя «Бурлаки» до моменту його вступу в УПА, а саме про дитячі роки, участь в боротьбі на Карпатській Україні, службу в «Леґіоні Сушка» та українській поліції. Наступний чеський протокол надзвичайно точно розповідає про проходження сотні «Ударники-4» чехословацькими теренами, він подає інформацію майже про кожен день рейду. Польські протоколи найбільше розповідають про бурхливу діяльність цього відділу і його командира на території Закерзоння, починаючи з літа 1944 і до літа 1947 року.
Багато потрібної інформації містять також документи українського підпілля. Серед них слiд вiдзначити "Денник вiддiлу УПА «Бурлаки», ведений B.Щиґельським", (на жаль, до нас дiйшов лише його фраґмент), "Денник вiддiлу УПА пiд командою «Бурлаки», ведений бунчужним «Буркуном»", та "Денник хорунжого Ярослава Kоцьолка, командира сотнi «Ударники-6»", оперативні звіти командування Тактичного Відтинка УПА «Лемко», опубліковані Євгеном Місилом в збірнику документів «Репатріація чи депортація».
Проблематикою боротьби чеської армії та загонів служби безпеки з відділом «Бурлаки» займалися чеські автори. Перша книга, присвячена цій проблематиці, з'явилася в Чехословаччині вже незабаром після закінчення так званої «Акції Б» - операції армійських підрозділів та загонів служби безпеки проти УПА на теренах цієї країни. Це була книга Вацлава Славіка «Справжнє обличчя бандерівців». Написана вона була на замовлення чеської служби безпеки - Сбору Народні Безпечності (СНБ), а тому годі було сподіватися від неї об'єктивності описуваних подій. Книга не є науковим дослідженням у буквальному розумінні цього слова, а радше пропаґандистським памфлетом, та, незважаючи на це, містить багато цікавої інформації про сприйняття словаками ідей, пропаґованих упівціями, про боротьбу із ними чеської армії та СНБ, а також про проходження рейду сотнею «Бурлаки» теренами Чехословаччини. В 1965 році з'явилася ще одне спеціальне дослідження з цієї проблематики Франтішека Кауцького та Ладіслава Вандурека «Під прапором тризуба», в ньому також приділено багато уваги боротьбі із сотнею «Бурлаки». Зміст книги складають короткі нариси, побудовані на документах чеських архівів та спогадах учасників описуваних подій. Ця публікація містить надзвичайно багато свідомих перекручень фактів, що зроблено з метою очорнити український національно-визвольний рух загалом та діяльність повстанських відділів на теренах Чехо-Словаччини зокрема. Вона є цікавою хіба фотографічними матеріалами, поміщеними в ній. Значно більше інформації знаходимо у книзі згадуваного Богуша Хньоупека «Бандерівці». Автор книги описує боротьбу з українськими повстанцями, учасником якої був він сам. Зважаючи на це, книга має мемуарний характер, хоч і з використанням документів (посилання на місця знаходження яких, автор, на жаль, не подає), а отже, містить багато суб'єктивних оцінок та висновків, особливо стосовно українських повстанців, яким він безпідставно приписує ряд злочинів. Загалом як і в попередніх авторів у Хньоупека яскраво протупає упереджене ставлення до українських повстанців. Щодо біографії Володимира Щиґельського, то цінним є те що автор цієї книги розповідає не тільки про діяльність його на теренах Чехословаччини, а подає також багато інформації про життя сотенного до вступу в УПА. Найновішим дослідженням чеської історіографії, присвяченій проблематиці УПА, є книга Яна Фіали «Звіт про акцію Б», видана у Празі в 1994 році. На жаль, і ця монографія не позбавлена необ'єктивних оцінок на адресу українського національно-визвольного руху, її автор і надалі послуговується радянською термінологію, визначаючи цей рух як фашистський. Відповідно, і Володимир Щиґельський названий Фіалою "типовим представником українського фашистського руху". Попри те, книга містить багато цікавого матеріалу, адже побудована на архівних матеріалах колишньої Чехословаччини.
Певні відомості подають і книги польських авторів, особливо, ті, що розповідають про діяльність сотні «Ударники-4» на Закерзонні. Найбагатшою фактографічно є нова книга Ґ.Мотики «Так було в Бещадах». Певна інформація є і в книзі Щесняка і Шоти «Дорога в нікуди». Короткі, але змістовні дані про посадовий склад сотні «Ударники-4» подає «Інформатор про нелеґальні антидержавні організації і збройні банди, що діяли в Польщі у 1944-1956 рр.» Дуже багато тенденційної, свідомо перекрученої інформації містять книги іншого польського автора Владіслава Ярніцького «Спалена земля» та «Погоня за Бурлакою», їх швидше можна трактувати як художній твір, аніж як вірогідне історичне джерело.
Цінним джерелом до написання цієї роботи послужили також, як опубліковані, так і записані автором, спогади людей, які особисто знаали уславленого повстанського командира.
3.
Bолодимир Щиґельський вийшов з небагатої української родини. Його батько Омелян, 1892 року народження, походив із села Янковичі на Тернопільщині. В роки першої свiтової вiйни він воював на iталiйському фронтi, по її закiнченнi у 1918 році осiв у Львовi, де почав працювати взутярем. Того ж року Омелян Щиґельський одружився з Марiєю Прус, уродженкою Яричева на Львівщині, молодшою вiд свого чоловiка на 14 рокiв. Подружжя оселилося в будиночку на вулиці Довгій (потім перейменовано на вулицю Ясінського, тепер - Алішера Навої) на Знесінні. Тут 8-го серпня 1921 року у них народився син, якого назвали Bолодимиром. Через три роки в сiм'ї Щиґельських з'явилась ще й донька - Євгенiя.
Дитинство Володимира пройшло серед маленьких і звивистих вуличок Знесіння, характерних для цього району Львова. Зовсім недалеко від його помешкання здіймався над низькими будовами Високий Замок, оточений чудовим парком, що місцями нагадував справжній гористий ліс. Очевидно, саме з цими місцями були й пов'язані найяскравіші дитячі спогади майбутнього сотенного.
Батьки Володимира бажали не просто дати синові добру освіту, а дбали також про його національне виховання. Тому у 1927 році відправили його до початкової української школи імені Короля Данила, що знаходилася на вулиці Жулкевського, 62 (тепер вулиця Богдана Хмельницького). Ось, що згадує про цей період життя сам Щиґельський : "Наскільки пам'ятаю, вчительський склад цієї школи складали виключно ідейні українці. Вони намагалися прищепити в наші душі під час навчання історії ідею боротьби українського народу за самостійну Україну". Закінчивши навчання в початковій школі, в 1931 році Володимир стає учнем Філії Академічної Ґімназії у Львові. Тут також панував український національний дух, всі викладачі, за винятком вчителів польської мови та польської історії, були українцями. Особливий наголос робився на вивченні української літератури та історії, які викладав ґімназистам професор Радзикевич.
Звичайно, великий вплив на формування юнака справляли не тільки ті ідеї, які йому намагалися донести в школі чи вдома, значною мірою до цього долучилися й події, що відбувалися в навколишньому світі. Адже юність Володимира Щиґельського припадає на бурхливі тридцяті роки, час, коли протистояння між свідомим українством і польською окупаційною владою дедалі більше загострювалося. Саботажна акція ОУН проти маєтків польських колоністів, пацифікація, атентати та інші бойові акції ОУН - це все те, що відбувалося довкола і що не могло не залишити слідів у свідомості Володимира. Безперечно, спричинився до формування майбутнього сотенного УПА й суд над бойовиками ОУН Біласом і Данилишиним, що набув дуже широкого розголосу. Мужня постава підсудних під час процесу та страти зробила їх ідеалами для тисяч українських юнаків. 22 грудня в день страти, коли всі українські церкви Львова прощались з героями могутнім дзвоном, напевно, не один з них згадував п'ятий пункт «Декалогу Українського Націоналіста»: "Пімстиш смерть великих лицарів".
В наступному 1933 році ОУН провела так звану «шкільну акцію», в час якої школярі відмовлялися говорити польською мовою, вимагали української мови від викладачів та масово нищили польську державну символіку. Невідомо, чи брав Володимир Щиґельський участь у цій акції, але вона так чи інакше торкнулася кожного школяра-українця. Звичайно, такі акції посилювали польські репресії, до боротьби із зростанням серед учнівської молоді радикальних настроїв прилучився також Іван Бабій, директор Філії Академічної Ґімназії, в якій навчався Володимир. Зважаючи на те, що згаданий директор виключав із свого закладу учнів тільки через підозру в приналежності до ОУН, а інколи й просто здавав їх поліції, 25 липня 1934 року на вулиці Личаківській його було вбито з наказу цієї організації. Не пройшли поза увагою Володимира й гучні Варшавський та Львівський процеси над Степаном Бандерою та іншими українськими націоналістами в 1935-1936 роках, саме їх він згадує, розповідаючи про часи свого навчання в ґімназії.
Ще в 1931 році десятилітній Щиґельський активно включається до українського громадського життя і вступає до лав спортивно-патріотичної організації «Сокіл». Власне тут він вперше отримав знання, що з часом стали йому дуже у пригоді. "В «Соколі», - згадує він, - окрім ґімнастики, мали ми також військовий вишкіл, що проходив нелеґально. Військові заняття, які складалися з орієнтації в терні, маршів, нічних маршів, атак загонів, розтягування в ланцюг і тому подібне, проводив підпоручник польської армії, прізвище якого я не пам'ятаю, який був однак українцем і до санаційного уряду був неприхильно налаштований. Зброєю ми не володіли, тому що її не було, проробляли теорію, а на заняттях в терені вживали замість карабінів киї". Ще одним спортивним захопленням майбутнього сотенного УПА був футбол. До 1938 року він був гравцем місцевої знесінської команди «Чорноморець».
Окрiм фiзичного загартування Bолодимир Щиґельський дбав i про iнтелектуальне вдосконалення, в 1935 вiн вступає до львiвської «Просвiти», де брав активну участь у роботі драматичного гуртка. Ймовiрно десь тодi ж вiн вступає до юнацтва ОУН. Прямих доказів цього немає (ніде у своїх зізнаннях він не згадує про це), але опосередковано свідчать про це ряд ним же наведених фактів. Зокрема, при масових арештах і обшуках, що проводила польська поліція після вбивства ОУН міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького, затримано також і Володимира, а в помешканні родини Щиґельських проведено обшук. В 1937 році, через підозру в приналежності юнака до нелеґальної організації, очевидно, мова йде про ОУН, проведено другий обшук його житла.
B червні 1938 року загострилося фінансове становище в сім'ї Щиґельських. Грошей, які батько отримував з ремонту та шиття взуття, не вистачало для утримання родини. Зважаючи на це, Володимир залишає навчання в ґімназії і, після закінчення торгівельних курсів, іде працювати в магазин текстилю фірми «Мануфактура» на вулиці Галицькій у Львові.
4.
Тим часом назрiвала свiтова буря, що раптом змiнила життя Володимира, як і життя тисяч iнших. Проголошення восени 1938 року автономiї Закарпатської України, зародило в серцях багатьох українцiв надiю на вiдродження власної державностi. Cотнi українських юнакiв перебирались в цей край, щоб вступити до лав «Kарпатської Ciчi», збройного формування автономiї. Не мiг не вiдгукнутися на цей заклик i молодий Щиґельський. "Як я собі пам'ятаю, - згадує він, - було то в неділю пополудні, йшли ми разом [з товаришем Іваном Хоманчуком - В.В.] на футбол. До нас приєдналися два наші приятелі Дуда Ярослав і Табин Йосиф […] Розмовляли про внутрішню політичну ситуацію в Чехословаччині, що витворилася після Мюнхенської конференції. Дискутували про можливості постання автономії Підкарпатської Русі. Хоманчук, в якого мешкав Дуда Ярослав, запропонував вибратися в дорогу і нелеґально перейти на Підкарпатську Русь і там вступити до армії. Ми бачили, що багато людей в тому часі переходило кордон, прямуючи до Підкарпатської Русі. Одні з наміром вступити до збройної організації «Січ», інші - вступити до праці в адміністрації. Не були ми зорієнтовані до якої армії на Підкарпатській Русі маємо вступити, як рівно ж ніхто не знав політичної ситуації на Підкарпатській Русі, однак вирішили ми разом з Хоманчуком того ж дня відправитися в дорогу".
Дiючи по-юнацьки радикально, товариші, без відома батьків, пішли з дому і вирушили потягом із Львівського вокзалу до Турки, звідси пішки рушили до кордону. Його вдалося перетнути без пригод, але вже на наступний день юнаки були затримані чехословацькою жандармерією в місцевості Ставна. Друзів перевезли до Ужгорода, де протягом місяця утримували у військових казармах під суворим наглядом. Після окупації південного Закарпаття угорцями, вони виходять на волю і одразу ж перебираються до Хусту - нової столиці Карпатської України. Тут їм нарештi вдається вступити до Ciчi. Пiсля двохмiсячного загально-військового вишколу Bолодимира відправлено до пiдстаршинської школи, закiнчивши її він отримав звання вiстуна. Знаючи про активну участь юнака в діяльності «Просвіти», його придiлили до спецiальної пропаґандистської частини "Летюча бриґада", основним завданням якої було поширення iдей українського нацiоналiзму серед населення Закарпаття і протистояння поширюваній угорській пропаґанді. Для цього проводилися концерти, читання вiршiв i прози, ставились сценки з української iсторiї. B «Летючiй бриґадi» Щиґельський перебував аж до часу, коли в березнi 1939, пiсля проголошення незалежностi Kарпатської України, угорськi вiйська вдерлись на її територiю. 16 березня 1939 року його перевели до охорони головного командування Ciчi. Під тиском переважаючих сил ворога, частина, в якій перебував Щиґельський, відступила на румунську територію, де біля Марамарозької Сіхоти була інтернована місцевими вояками і передана до Угорщини, до табору в місцевості Ніредьґазе. Звідти, не бажаючи повертатись до Польщi, де його чекала тюрма, вiн, разом iз значною частиною стрільцiв Ciчi, їде до Нiмеччини, щоб вступити до органiзовуваних тут «Biйськових Biддiлiв Нацiоналiстiв», на чолi з полковником Романом Cушком. Цi вiддiли, бiльш вiдомi як «Леґiон Cушка», розглядались Проводом Організації Українських Націоналістів як основа для розбудови майбутньої української армiї, i давали чудову можливiсть українським юнакам здобути справжній вiйськовий вишкiл.
Навчання відбувалося в Альпах, в таборі за 30 кілометрів від австрійського міста Гакештайн. "Інструктори окремих предметів, - згадує про перебування на вишколі Щиґельський, - були німці, які викладали частково польською, частково чеською мовами. Команди і накази були українські. Ступені (ранґи) не вживалися, а тільки функції. Навчали наступних предметів:
1. топографія (теоретична і практична);
2. зброєзнавство;
3. заняття з диверсій (напади на поліційні пости, мінування, зв'язок);
4. бойові заняття;
5. дисципліна;
6. стрільба з автоматів і метання ручних ґранат".
Після закінчення вишколу, десь 23 липня 1939 року, леґіонерів було відправлено до Східної Словаччини. З початком Другої світової війни, 2-3 вересня, український відділ, загальною чисельністю 600 вояків, виступив в напрямку Стрия у складі 15-ої німецької армії генерала В.Ліста. Проте, безпосередньої участі в боях підрозділ не брав. Дійшовши до Самбора, його вояки, в зв'язку з окупацією Західної України Червоною Армією, змушені були повернутися до Сянока. Тоді ж, у вересні, леґіон було переформовано на військово-поліційні частини «Веркшуц» (охорона промислових об'єктів) та «Баншуц» ( охорона залізниць).
5.
В листопаді 1939 року в Закопаному Володимир Щиґельський вступає до української поліції, і вже 25 числа того місяця його приділяють до станиці села Команчі Сяноцького повіту. 1 січня 1941 року він переїжджає в Балигород на посаду заступника начальника української поліції в цьому містечку. Через два місяці його направляють на навчання до поліційної школи в Перемишлі, де він навчався протягом шести тижнів. Серед предметів, які повинні були засвоїти слухачі школи, були наступні: адміністраційна служба жандармерії, кримінальне право, дисципліна, поліційні приписи, кримінологія, зброєзнавставо, військове навчання. В середині квітня 1941 року, закінчивши поліційну школу, Володимир повертається до Балигороду. Саме там він познайомився з працівницею однієї з торгівельних організацій містечка Теодозією Тріцєцькою. Молоді люди покохали один одного. Як згадує сестра Теодозії Ольга, що тоді проживала з нею, Володимир навіть приходив під вікна їхнього будинку, співаючи під ґітару серенади для своєї коханої.
Четвертого жовтня 1941 року відбулося весілля Володимира Щиґельського з донькою священника Теодозією Тріцєцькою 1922 року народження. Цій щасливій події життя майбутнього сотенного УПА передували й певні труднощі. Зокрема, священник, як згадує Ольга Тріцєцька, не хотів давати молодим шлюбу, зважаючи на надто молодий вік жениха - 20 років. Ймовірно, саме тоді довелося Володимирові зробити себе на рік старшим, назвавши датою свого народження 8 серпня 1920 року.
В 1942 році молода сім'я переїжджає до села Войткова, де ще з липня 1941 року Щиґельський виконував функції коменданта поліції. Тут вони проживали до липня 1943 року і саме тут 4 лютого того ж року у них народився син, якого охрестили Левком. Незабаром сім'я Щиґельських переїжджає на нове місце служби Володимира в Явірник Руський, а новий 1944 рік вони зустріли вже в Медиці.
Зустрічаючи цей рік, молодята дивилися на нього з надією, очікуючи, що їхнє щастя триватиме й далі. Кохана дружина, підростаючий син, здавалося б, нічого не повинно порушити цієї тихої сімейної ідилії. Тим часом, саме цей новий 1944 рік прийшов, щоб зруйнувати її, щоб розлучити Володимира з дружиною та сином, кинути у вир зовсім іншого життя.
6.
Ще попереднього 1943 року радянським військам вдалося досягти корінного перелому у боротьбі з Німеччиною. Розвиваючи свій наступ, вони вступили на територію України та розпочали її «визволення». До середини 1944 року стало цілком зрозуміло, що цього наступу не зупинити, тому український народ став готуватися до боротьби із новим наїзником. Ця підготовка розпочалася і на тих українських землях, що ввійшли в історію під назвою Закерзоння. Процес творення тут повстанських відділів пришвидшував той момент, що паралельно створювалися польські боївки, які активно розпочали акції проти цивільного українського населення.
Події, що набували надзвичайно швидких обертів, вимагали від людей адекватного реаґування. Влітку 1944 року, коли з теренів Надсяння почався відступ німців, серед активістів українського визвольного руху проявився дуже чіткий розподіл. Частина з них, в основному, члени мельниківського відламу ОУН, вирішили, що протистояти більшовизму український народ зараз не зможе, якщо його не зупинила навіть могутня німецька армія. Зважаючи на це, вони почали організований відхід разом з німцями на Захід, щоб там, на еміґрації, продовжувати «опікуватися» визвольною справою українського народу. Тим часом, інше крило цієї організації, значно чисельніше, твердо вирішило залишатися і готуватися до зустрічі нових наїзників. Звичайно, до других стали долучатися й активніші представники мельниківців, які пізніше влилися до лав повстанців та підпілля. Власне така переорієнтація на бандерівців, за твердженням Івана Кривуцького, відбулася і з Володимиром Щиґельським, який був прихильником, а то й членом ОУН-М. Він не міг погодитися із тим, що рідну землю можна залишити у такі важкі для неї часи, що десь далеко на еміґрації, в кабінетах можна реально послужити її визволенню.
В червні 1944 року, коли німецько-радянський фронт зупинився в районі Львова, Щиґельський через свого заступника Івана Козьоринського отримав зв'язок з ОУН-Б. В розпорядженнях, отриманих, ймовірно, від заступника провідника ОУН на Закерзонні, Василя Галаси-«Орлана» вказувалося не відступати з німцями, а відійти разом із цілою поліційною станицею до Бандрівських лісів. Тоді ж, в червні 1944 року, Володимир Щиґельський особисто зустрівся з військовим референтом ОУН Яковом Чорнієм-«Ударником», та, дещо пізніше, з Василем Галасою. Предметом обговорення були тактика визвольного руху в новій ситуації, питання створення повстанських відділів, їх прохарчування, вишколу, забезпечення зброєю.
25 червня, в день, коли розпочалася евакуація поліційної станиці, якою керував Володимир Щиґельський, він забрав своїх людей, чудово озброєних, і виступив у бік Устрик Долішніх, а потім Устрик Вижніх, через Бандрівські ліси. Так почалося для Володимира цілком нове життя - життя українського повстанця.


Частина друга
І ось ідем у бою життєвому тверді й
Міцні, незламні, мов ґраніт,
Бо плач не дав свободи ще нікому,
Лиш хто борець, той здобуває світ.
Гімн ОУН

1.
За час маршу в ліси група Володимира Щиґельського, що нараховувала 10 поліцаїв, зросла, за рахунок добровольців, які бажали вступити до лав УПА, до кількості сто осіб. У селі Жерниця Вижня відділ зустрівся з Мирославом Онишкевичем, на той час заступником командира Військової Округи УПА «Буг». Він на особистій зустрічі з Володимиром Щиґельським закріпив за ним командування новосформованим відділом. Тоді ж Володимир прибрав собі повстанський псевдонім - «Бурлака», що незабаром став відомий на все Закерзоння. 5 серпня у селі Гучвиці відділ «Бурлаки» зійшовся із двома сотнями новобранців під командою «Лиса» (прізвище невідоме) та «Біра» (Василя Шишканенця). Після цього Мирослав Онишкевич провів реорганізацію всіх відділів, зробивши з них три сотні по 70 вояків в кожній. Володимира Щиґельського призначено командиром куреня, до складу якого входили його сотня, сотні «Біра» та «Пугача» (Володимира Качора). Вже на наступний день новосформований курінь отримав завдання виконати акцію проти польських бойовиків в місті Балигород. Після її виконання відділ відступив в напрямку до села Стежниця, біля якого відбувся бій повстанців з радянськими партизанами, в результаті якого упівці понесли перші втрати - 6 вбитих.
В селі Жерниця Вижня до куреня приєдналася група (близько 100 осіб) під командою окружного провідника Служби Безпеки «Лугового». Разом з ним прийшов, знайомий Щиґельському ще з часів Карапатської Січі та Перемиської поліційної школи, Василь-Мартин Мізерний-«Рен». 7 серпня проведено нову реорганізацію відділів, з яких створено три сотні. «Бурлака» залишився командиром другої сотні, натомість командування куренем передано «Ренові». Зважаючи на те, що більшість новобранців не мала військового вишколу, вирішено провести в Карпатах вишкільний табір. Місце для нього на полонині Букове Бердо (висота 1335 метрів) обрав сам Василь Мізерний. Обране воно було дуже розумно з тактичної точки зору, адже було важко доступним і створювало чудові умови в разі ворожого нападу. Окрім того, з полонини відкривався чудовий краєвид - ось як описує його в своїх спогадах «З юнацьких мрій в ряди УПА» учасник вишколу Іван Гарасимів-«Палій»: "З цієї полонини було видно далеко на всі сторони світу. На півдні стриміли високі шпилі Закарпаття, що доходили до 1480 метрів висоти. На захід, вздовж словацького кордону, гори понижувалися. Прямо на північ гори переходили в підгір'я та в надсянську низину. Дивлячись на схід в погідні дні, ми бачили гору Парашку ген біля Сколього та нашу славну Маґуру. Довкруги були чудесні мальовничі краєвиди, що ними можна довго насолоджуватися". Саме в цьому мальовничому місці 18 серпня 1944 року було закладено вишкільний табір, який пробув тут до 24 вересня. Ось як описує його Володимир Щиґельський: "Після приходу на Букове Бердо до нас приєдналися інструктори підстаршинської школи, котрі розпочали проводити з нами бойовий вишкіл, а саме: зброєзнавство, теренознавство, муштра, партизанська і лісова боротьба, також викладали нам політичну тематику, про історію України, повстання і мету боротьби УПА, її способи і методи. Керівником тієї школи був сам «Рен», а викладачами були «Лісовий», «Крісовий», «Жайворонок», «Олег» та інші". Зважаючи на те, що Володимир Щиґельський мав вже достатній військовий вишкіл (Карпатська Січ, «Леґіон Сушка», поліційна школа) він небагато часу проводив власне на терені табору. Його приділили до групи, що час до часу робила випади на шосе Турка-Самбір, де в засідках вони здобували у відступаючих німців та угорців зброю та амуніцію, вкрай необхідну для українських повстанців. Тоді ж Володимир здійснив з групою повстанців напад на німецький табір під час якого йому вдалося врятувати 50 полонених українців.
2.
У вересні 1944 року курінь під командою Василя Мізерного був уже вишколеним і став цілком зформованою боєздатною одиницею. А тому «Рен» висилає своїх представників до командування Дрогобицької Військової Округи УПА «Маківка», які повинні були отримати подальші інструкції. До складу делеґації, поряд з курінним ад'ютантом Василем Шишканенцем-«Біром», сотенним «Бульбою» (прізвище невідоме) та курінним лікарем Модестом Ріпецьким-«Гориславом», був включений також Володимир Щиґельський. Делеґація прибула в штаб Військової Округи, що дислокувався тоді в околицях Турки, 15 вересня 1944 року. Прийняв її особисто командир Військової Округи «Маківка» Іван Белейович-«Дзвінчук». Вислухавши посланців, він передав Мізерному наказ переходити фронт, рухатися в запілля Червоної Армії, уникаючи боїв із нею.
Виконуючи наказ командування, «Рен» 25 вересня рушив разом із вишколеними на полонині сотнями, до яких приєдналися ще й інші, що діяли в навколишніх теренах, на схід в напрямку на Станіславів. Загальна чисельність учасників цього рейду, що ввійшов в історію УПА під назвою Карпатський, становила понад 2000 вояків. Після переходу фронту ця велика повстанська частина розділилася на два курені на чолі з «Євгеном» та «Реном». Сотня «Бурлаки» залишилася під командуванням другого.
В ніч з 17 на 18 жовтня 1944 року цей курінь УПА провів одну з перших великих акцій - наступ на станицю НКВД в містечку Перегінську. "Цей перший активний виступ куреня в більшовицькому запіллі, - пише учасник цих подій Модест Ріпецький, мав стати бойовою заправою для вояків і іспитом у плануванні офензивного бою для старшин". В ході акції Володимир Щиґельський як досвідчений вояк мав перебувати в тій групі, яка, згідно плану, повинна була безпосередньо провести наступ на станицю НКВД. Ось як описує події тієї ночі інший їх учасник сотенний виховник «Мар»: "Праве крило наступу творила сотня «Веселого». Центром наступу на станицю НКВД та інші більшовицькі центри призначено сотню командира «Байди». Ліве крило наступу зайняла сотня командира «Нечая». Ліве й праве крило мали оточити центр міста, де перебували ворожі сили. Командир «Нечай» був відповідальним за цілу акцію […] Чота сотні «Бурлаки» мала наступати на станицю НКВД. Сотні не підійшли на точно означений час на вихідні позиції. Сотня «Веселого» і чота сотні «Нечая» через спізнення участі в бою не брала. В місті була більша залога, добре укріплена, з важкою зброєю. Зв'язок через стрілянину та невідомий терен не працював справно. Тільки сотня «Байди» мала добрий зв'язок в бою, проте зазнала втрат. Загалом, стрілецтво не було підготовлене до вуличних боїв. Розпочату акцію сотнею «Байди» та, частинно, сотнею «Веселого» і «Нечая» - відкликано. Повстанці з міста відступили, не виконавши повністю накресленого плану. Точних даних про втрати ворога не усталено. Ворог держав це в таємниці". Втрати повстанців, незважаючи на невдало проведену акцію, були не значними: двоє вбитих та кілька поранених.
3.
Наприкінці жовтня 1944 року Василь Мізерний зконтактувався з командуванням УПА-Захід і отримав наказ повертатися у Західні Карпати на Лемківщину. Для полегшення переходу командир розділив свій курінь на дві групи, в першу потрапили сотні «Веселого» та «Нечая», в другу - «Байди» та «Бурлаки».
Під час просуваня на захід, 17 листопада друга група потрапила в оточення НКВД під Сторонною на Самбірщині. Саме в цьому бою вперше яскраво проявився військовий талант Володимира Щиґельського. Отже - слово учаснику бою Модесту Ріпецькому: "Вчасним ранком 17 листопада місцеві мешканці принесли нам вістку, яку одержали від знайомих із сусіднього села, що пограничні війська та інші спецвідділи НКВД вирушили на облави до поблизьких лісів. Сотенний «Бурлака» попередив стежі й вислав розвідників до села, щоб зібрати додаткові дані про ворога […]. Рівночасно «Бурлака» зарядив чотових приготуватися до виходу з села разом з табором. До сотні «Байди», яка квартирувала в лісі на лісничівці, «Бурлака» вислав зв'язкових з відомостями про рухи військ НКВД […]. Коли ми вже почали відступати до лісу, наші найдальше висунені на схід застави повідомили, що в тому місці, де квартирувала сотня «Байди», спалахнув завзятий бій […]. Сотенний змінив свій наказ і доручив залишити весь табір в селі, а самим відступати в напрямі лісу та йти на допомогу сотні «Байди» […]. Наша розстрільна посувалася в напрямі бою, що не вгавав ні на хвилину. Не встигли ми пройти півкілометра, як на ліве крило посипався кулеметний вогонь. Швидко після цього, ворог почав стріляти з усієї зброї на позиції цілої сотні […]. Командир сотні знаходився в центрі нашої рострільної. Він видав наказ припинити наступ й зайняти становища. Розгорівся важкий позиційний бій. В ході бою виявилося, що втрачено зв'язок з нашим правим і лівим крилом […] - ситуація ставала щораз серйознішою: нам загрожувало цілковите оточення. Сотенний «Бурлака» видав наказ приготуватися до відступу, але, щоб змилити ворога, спершу посилити вогонь з усієї зброї. Вміле маневрування в лісистому терені дало нам змогу не тільки відв'язатися від ворога, але й забрати з поля бою ранених […]. Близько краю лісу був вигідний для оборони горбочок. На ньому сотенний зупинив відділ, щоб дати можливість воякам відпочити й щоб вдарити по енкаведистах, які будуть гнатися за нашими слідами […]. Противник не мав настільки сил, щоб іти слідом за всіма нашими розчленованими групами, а може й боявся, щоб не потерпіти більших втрат. Бій у лісі біля лісничівки затих. Дві чоти командира «Бурлаки», що відлучилися під час бою, долучили тимчасово до відділу «Байди». Сотня "Бурлаки" втрат вбитими не мала". Автор дозволив собі таку розширену цитату, що описує бій, зважаючи на те, що саме в цій акції проявилися, як найяскравіше всі характерні риси «Бурлаки»-військовика. Миттєве вміння прилаштуватися до змінної ситуації, чудова орієнтація в терені і використання його умов, воєнна хитрість, повне взаєморозуміння з своїми вояками, здатність чудово поєднати це все і скористати з цього, поставили з часом цього, тоді ще тільки двадцятитрьохрічного, сотенного в ряд кращих повстанських командирів.
В грудні 1944 сотня «Бурлаки» перейшла в районі Лютовиськ польсько-радянський кордон, і заквартирувала в селі Ступосяни Ліського повіту.
Так як Перемищина перетворилася в прифронтову зону, і війська НКВД разом з прикордонниками проводили масові облави з метою знищення ще не зміцнілих сотень УПА, Василь Галаса-«Орлан» та Яків Чорній-«Ударник» вирішили розділити повстанські відділи на дрібні групи і приділити їх до цивільної сітки ОУН, що мала приготовлені на випадок облав криївки.
4.
В березні 1945 року Володимир Щиґельський знову зібрав своїх вояків в одну сотню для виконання доручених командуванням завдань. Власне в цей час розпочала свою протиповстанську акцію спеціально створена для цього радянська дивізія «Червона мітла». Уникаючи зустрічей з цією чудово озброєною і якнайкраще вишколеною військовою одиницею, «Бурлака» спробував вивести свою сотню в глиб лісів. Проте упівці зіткнулися-таки з енкаведистами. Під тиском переважаючих сил ворога, повстанці відступили аж на терени Словаччини і звідти, зробивши півколо, повернулися в околиці села Волосате Ліського повіту.
Щиґельський, отримавши наказ від курінного «Рена», в перші дні Великодніх свят 1945 року повів свій відділ в напрямку до Перемишля із завданням ліквідації місцевих постів так званої Народної Міліції (Milicja Obywatelska - МO). Після успішного виконання наказів сотенний зв'язався в селі Тростянець з окружним провідником ОУН «Зоричем». Від нього Щиґельський отримав наказ не повертатися на попереднє місце постою. Сотню «Бурлаки» було перепідпорядковано до куреня під командою Михайла Галя-«Коника», а тереном її діяння визначено околиці між Сяноцьким та Перемиським повітами.
В травні 1945 року закінчилася Друга світова війна в Європі, та в Україні боротьба продовжувалася: волинські та галицькі відділи УПА продовжували священну війну з загонами НКВД, не дозволяючи окупанту утвердитися на рідній землі. На Закерзонні до вересня 1945 року, незважаючи на певні сутички між польськими військами та українськими повстанцями, було ще досить тихо. Обидва боки щойно готувалися до справжньої боротьби. Для остаточного утвердження свого панування на споконвіку українських землях Надсяння поляки, ще з жовтня 1944 року почали, згідно з угодами, укладеними з урядом УРСР, переселення українців з цих теренів. З самого початку акції її осудили керівники українського національно-визвольного руху. У листівці «До українського населення західних окраїн українських земель», виданій ОУН 19 жовтня 1944 року, вказувалося, що "так звані сталінські переселення поневолених народів є одним із засобів їх винищування". В упівській листівці від 25 березня 1945 року українців закликали: "Не залишайте земель Ваших Предків, вони ті землі охороняли протягом віків. Охороняли її перед татарами. Кожен камінь тут, хрест, могила, говорить мовою багатьох віків".
Деякий час поляки намагалися створювати враження добровільності переселення, проте, вже незабаром після його початку, стало цілком зрозуміло, що українці не будуть залишати прадідівську землю. Врешті, окупанти відкинули нещиру маску, і з вересня 1945 року до цієї акції залучено три дивізії польського війська. Нахабне викинення українців польськими вояками з їхніх хат не могло залишитися безкарним. Реакцією на цю брутальність став наказ командира Військової Округи УПА «Сян» Мирослава Онишкевича-«Ореста» від 9 вересня того ж року. "Польсько-більшовицькі урядові чинники, - читаємо тут, - почали загальне примусове виселення українців.
1. Супроти цього наказується там, де наші збройні відділи будуть мати добру можливість провести акції проти тих, які проводять виселення - негайно виконати це. Знищувати всі переселенські комісії та всіх тих, які змушують до виселення.
2. Виселені, опущені села обов'язково спалити, щоби не остались жодні будинки, ні будівельний матеріал […].
6. Командири і політвиховники проведуть негайно зі своїми відділами гутірки, виясняючи положення та загріваючи до твердої боєвої постави у виконанні цього останнього обов'язку супроти нашої рідної землі, яку вороги нам відбирають. Не сміємо опустити її без бою зі спущеними, мов раби, головами. Хай за нами горять вогні, хай ніхто не тішиться нашою працею, і хай ворог знає, що ми безборонно не дамо себе знищити". Так почалася завзята, кривава боротьба за землю, що повинна була або залишитися українською, або стати нічиєю. Володимиру Щиґельському судилося відіграти далеко не останню роль в цій боротьбі, його сотня брала особливо активну участь в противиселенських акціях, відбиваючи в окупантів бажання братися за цю брудну справу та вселяючи в українців почуття захищеності.
Ще на передодні виходу наказу Мирослава Онишкевича, а саме 6 вересня, «Бурлака», дізнавшись про «подвиги» польських вояків в селі Тисова, які «спонукали» українців до виселення, вирішив провчити напасників. "Повстанці так несподівано і гураґанно заатакували ворога, - читаємо у звіті про цю акцію, - що він не міг прийти до притомності. Ворожі вояки [відділ чисельністю 250 бійців - В.В.] вистрибували з хат тільки в біллю. Стріляли лише з розпуки. Вислід акції: 20 ворогів вбито, в тому числі 1 капітан, двох зловлено, яких по пропаґандивній розмові звільнено". Акцію загалом було проведено блискуче, проте в ході її виконання Володимир Щиґельський отримав кульове поранення в ногу. Після бою пораненого сотенного відправлено на лікування до села Аксманичі. Пролежавши близько трьох тижнів, ще не цілком здоровий, «Бурлака» приєднався у лісі біля села Кузьмина до свого відділу. Тут він отримує наказ провести акцію спалення копалень нафти в Тиряві Сольній. До своєї диспозиції сотенний отримав також відділ Григорія Янківського-«Ластівки». Зважаючи на те, що копальні охоронялися великим відділом польського війська, він спланував акцію наступним чином: сотня «Ластівки» мала взяти на себе паління копальні, одна чота з сотні «Бурлаки» тримала заставу з боку Сяну, дві інші повинні були знищити польський відділ. Акція тривала сорок п'ять хвилин і пройшла точно згідно проробленого плану, успішно виконавши завдання, повстанці відійшли в напрямку до Явірника Руського.
Через кілька днів об'єднані сотні «Бурлаки» та «Ластівки» провели ще один спільний напад: цього разу на село Дилягова, жителі якого - поляки - здійснювали реґулярні напади на українські села. 23 вересня 1945 року сотня «Ударники-4» під командою Володимира Щиґельського розгромила станицю міліції в селі Войткова. "Згадана міліція, - читаємо у звіті сотні, - мала на своєму конті десятки помордованих, сотні пограбованих українців. Під час акції 12 міліціянтів вбито, двох здалося в полон, а крім того покарано карою смерті сім польських донощиків. Спалено станицю міліції, пошту і більшу частину виселених господарств".
5.
Протягом трьох останніх місяців 1945 року кількість примусово виселених українців неухильно збільшувалася. Проте села не залишалися порожніми - у ще теплі українські хати заселялися поляки. Таким чином, українське Надсяння повинно було стати польською етнічною землею. Щоб не допустити цього відділи УПА розпочали активну акцію спалювання залишених українських сіл. Польськими авторами саме ці акції часто подаються як вияв найбільшої дикості та жорстокості українських повстанців, наводяться вражаючі цифри спалених сіл, знищених господарств, на жаль, польські колеґи забувають, що ці господарства належали українцям, (поки їх не передали полякам), що села були заселені українцями (поки їх звідти брутально не викинули), що в рядах УПА боролися ті ж українці, в основному жителі цих же сіл, власники цих господарств. Часто в описах подібних акцій є надто багато брехні, а основною і засадничою брехнею є те, що їх зображувано як стихійні, неконтрольовані дії українців, таку собі анархію та «гуляйпільщину». В дійсності, як ми бачили з цитованого наказу Мирослава Онишкевича, цей процес був ініційований командуванням УПА і відповідно ним контролювався. Акції відбувалися згідно спеціальних інструкцій, порушення яких суворо каралося. В одній з них, виданій провідником ІІ-ого Округу ОУН Дмитром Дзьобою-«Сталлю», між іншим наказувалося:
"[…] 6. Польські села не можна палити, хіба в крайньому випадку.
7. Під жодним поглядом не можна вбивати цивільних поляків, а особливо жінок і дітей. Бити тільки тих, що йдуть проти нас зі зброєю.
8. Міліцію не зачіпати, хіба вона нас зачепить.
9. В бою спонукати ворога до здачі (ми воюємо не проти поляків, а проти комуністів)".
Ось що читаємо у звіті про спалення сотнею ««Бурлаки» сіл Вапівці та Коритники: "Палення відбувалося в цей спосіб: тих поляків, які не ставили опору, випрошувано в чемний спосіб, пояснюючи їм причини палення, в деяких випадках стрільці самі допомагали при виношуванні господарського реманенту. Слід відмітити, що польське населення ставилося до цих акцій з повним розумінням і вповні їх одобрювало. Рідкими бували випадки, щоб поляки ставили збройний спротив. В таких випадках опір ліквідовано при допомозі зброї". Хотілося б закцентувати увагу на тому, що наведений вище опис взято не з пропаґандистської літератури, а з офіційного звіту сотні, адресованого вищому командуванню, вимогою для якого була об'єктивність. За час від вересня до кінця грудня 1945 року відділ «Ударники-4» здійснив десять акцій палення.
На той час сотня «Бурлаки» була вже чудовою бойовою одиницею, її стали вважати одним з найбойовитіших серед повстанських відділів на Закерзонні. Надзвичайна заслуга в цьому її командира - сотенного Володимира Щиґельського. Йому вдалося у дуже важких умовах з простих сільських хлопців (вони становили більшість як в його сотні зокрема, так і в УПА загалом) створити відділ, здатний протистояти професійно вишколеним воякам, і не просто протистояти, а виходити переможцем із сутичок з ними, незважаючи на їх кількісну та технічну перевагу. Визнаючи великі заслуги сотенного курінний Михайло Гальо-«Коник» надав йому 10 грудня десятиденну відпустку. Її Володимир використав для того, щоб врешті побачитися з коханою дружиною та підростаючим сином. Разом із зв'язковою боївкою «Лампи» він перейшов кордон на терени СРСР і зупинився в селі Боневичі коло Добромиля. Саме тут тепер проживала Теодозія з сином Левком. Швидко пролетіли десять днів щастя, яких було так мало, щоб насолодитися спілкуванням з найдорожчими серцю людьми. Але обов'язок перед Батьківщиною кликав Володимира назад, «туди, де бій за волю». Прощаючись із сином мужній сотенний не в силі був стримати сліз…
6.
Коли 29 грудня Володимир Щиґельський прибув до свого куреня, то застав тут жваву підготовку до нападу на місто Бірчу. Ця акція, що проходила якраз на Різдво 1946 року, стала однією з найвідоміших повстанських операцій на Закерзонні, а тому зупинимося на ній докладніше. Ще в кінці минулого 1945 року відбулося два перших штурми цього міста: 22 жовтня його провів рейдуючий курінь під командою Павла Вацика-«Прута», а трохи пізніше як через місяць сотні під командою «Бурлаки» вдалося попалити передмістя цього польського бастіону. Причиною такої пильної уваги українських повстанців до Бірчі було те, що поляки перетворили її на базу для своїх нападів на довколишні українські села. "В цьому бандитському гнізді, - читаємо в нарисі «Бірча», - відбувалися безперервні бандитські екзекуції над українцями, схопленими польським військом чи міліцією в час наступів на українські села. Звідти ворог робив безперервні бандитські напади на українське населення і найжорстокішими терористичними методами змушував його до виїзду. Туди звозили польсько-більшовицькі бандити у військових і цивільних мундирах пограбоване українське добро, туди зганяли з цілого терену на муки і катування арештованих українців".
Прилучення Володимира Щиґельського, який брав безпосередню участь у попередньому наступі на Бірчу, до підготовки теперішньої акції було дуже корисним. Загалом, до штурму залучено чотири відділи, а саме: сотні «Ударники-4» (командир Володимир Щиґельський-«Бурлака»), «Ударники-7» (командир Григорій Янківський-«Ластівка»), «Ударники-2» (командир Дмитро Карванський-«Орський» - заступав пораненого сотенного Михайла Дуду-«Громенка») та «Ударники-6» (командир сотенний «Яр», прізвище не відоме). Загальне керівництво перебрав на себе курінний Михайло Гальо-«Коник».
Ввечері 6 січня він виступив перед вишикуваними і готовими до бою повстанцями. "У цей Святвечір, - читаємо переказ його промови в спогадах Михайла Озимка-«Залізняка», - наша мета піти у відплатну акцію проти Бірчі, щоб знищити це вороже кубло, яке палить українські села (показує в сторону присілка Ропа, де догоряла решта хат), вбиває невинних людей, старців, жінок і дітей, та не дає спокійно відсвяткувати навіть того Святвечора. За ті всі кривди, за пролиту українську кров, за смерть наших упавших героїв ми сьогодні відплатимо. Замість колядок Рождества Христового, будуть грати наші повстанські кулемети і вибухати ґранати".
Згідно з наперед проробленим планом, наступ відбувався двома групами зі східного і західного боку. До першої групи, яку очолив «Бурлака», окрім його сотні входила також сотня «Ластівки». Її завданням було привернути на себе увагу ворога та зв'язати його вогнем, тим часом як дві інші сотні під командою курінного мали безпосередньо прорватися до міста і спалити його. Групі Володимира Щиґельського вдалося в ході наступу не лише привернути увагу ворога на себе, але й вступити в східну частину міста і здобути там кілька ворожих бункерів. Бій на східному відтинку тривав аж до ранку - у повстанців неухильно закінчувалася амуніція. Врешті, коли о 8:00 стало цілком зрозуміло, що бій на західному відтинку припинився і поляки всі свої сили перекинули проти відділів, підпорядкованих «Бурлаці», він дав їм наказ відступати. "Відворот відбувався під безперервним обстрілом автоматичної і крісової зброї ворога, - читаємо в звіті Тактичного Відтинка УПА «Лемко», - а також тяжкого кулемета, якого противник примістив на узбіччі гори Валькова. По ворожих рухах було видно, що він намагається відтяти нам дорогу до лісу та унеможливити відступ потоками, що ведуть з міста Бірчі в південному напрямку, і тим способом оточити відділ на відкритому терені. Однак, ворогові не вдалося осягнути своєї цілі, бо підвідділ час до часу ставив спротив, стримуючи наступ противника з крила та ззаду. Ворожа погоня тривала на шляху близько трьох кілометрів і мимо цього, що за відступаючими вислано сотню кінноти ВП, відділи добилися-таки до лісу і там, на скраю лісу, відкрили збройний гураґанний вогонь по противникові, і це саме відбило ворогові охоту до дальшої погоні. Після чого відділи відступили на умовлений збірний пункт".
Дещо інакше розвивалися події на західному відтинку нападу. Першим недоліком стало те, що сотні через складні теренові умови не змогли вчасно прийти на визначені місця і синхронно розпочати акцію. В ході штурму міста нападаючі були дуже добре помітні для поляків, завдяки підпаленим упівцями хатам. Зважаючи на те, що відділи опинилися під прицільним вогнем ворога о 5:00 дано наказ про їх відступ. Загалом,в час проведення акції повстанці понесли великі втрати, найважчими з яких були загибель курінного Михайла Галя-«Коника» та виконуючого обов'язки сотенного Дмитра Карванського-«Орського», окрім того, загинув ще 21 стрілець і 22 було поранено.
Вже цитований Михайло Озимко - учасник акції, аналізуючи її, подає такі причини невдачі:
1. Вимарш сотень був задалеко від місця акції. Марш понад 20 кілометрів у важкому засніженому терені занадто виснажив стрілецтво.
2. Брак зв'язку та запізнення приходу сотень на вихідні становища, що не дало єдиного синхронного наступу. Поділений на дві частини, він зробив можливим полякам перекидати свої сили в небезпечне місце, що врешті принесло їм перемогу.
3. Брак відповідної кількості важкої зброї, зокрема, незамінних при наступі на укріплене місто, мінометів.
4. Скупчення командного складу при першій чоті сотні «Ударники-2», що дало короткочасний успіх, однак загалом залишило решту відділів без наказодавчого чинника.
5. Відпав момент несподіванки, так як залога Бірчі мала виходити цієї ночі на акцію у село Тростянець і околиці. Крім того, часті напади повстанців на місто змусили поляків укріпити його та забезпечити важкою зброєю (гарматами та мінометами), з цієї ж причини залогу Бірчі було посилено, і в момент нападу вона становила 1500 вояків ВП, одну сотню НКВД та командний склад з радянських командирів.
7.
 
Наші Друзі: Новини Львова