Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 23 липня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Малорос-європеєць

Переглядів: 202004
Додано: 24.11.2005 Додав: Юлія  текстів: 1844
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Малорос - європеєць
Оповідання

Я їхав в село Бідненьке за репетитора до панка Коростенка і, як подоба кожному репетиторові, їхав на драбинчастому возику, запряженому якоюсь гострозадою й гостроголовою конячинкою з коротенькими, лахматими ніжками й великим черевом, що робило її дуже схожою на мишу.

Мало накочена дорога була труська, сонце палило, як з печі, а я на своєму возику, як карась на сковороді, смажився, обливався потом, вертівся, хапався за боки й проклинав і возика, й себе, й того чорта, який надав мені їхати до якогось там пана вчити паненя; і не хотів я вже ні пана з його рекомендованим мені демократизмом, українством, лібералізмом, ні заробітку, ні сільського покою, ні всього того, що спокусило мене їхати до його й терпіти муки їзди на драбинчастих возах. Але конячинка тим часом тюпала собі, й години через чотири ми вже були в Бідненькому.

Була неділя. Коло одної хати на вулиці й на подвір'ї стояла, сиділа й навіть лежала ціла юрба дядьків, жінок, парубків, дівчат, дітей. Всі були червоні, спітнілі, у деяких лікті були перев'язані хустками. Вони всі разом кричали, обнімались, сміялись, співали; якась стара баба, високо піднявши спідницю, заносисто танцювала, а круг неї реготали й грали на губах. На самій дорозі стояв розпатланий дядько: широко розставивши руки, наче граючи в «куці-баби», він раптом робив кілька хистких ступнів у один бік і зупинявся; потім, схиливши, як бик, голову, немов роздумуючи і щось бурмочучи, він кидався в другий бік і знову зупинявся хитаючись.

На воротях стирчало гілля, обвішане червоними стьожками й перев'язане хусткою.

— Свадьбу грають,— суворо сказав, неначе одрубав, мій возниця й, обминувши розпатланого дядька, хльоснув по конячинці.

— Стій!.. Стій!..— вмить вчулось за нами.

Ми озирнулись. За возом біг якийсь дядько в шапці з перев'язаною рушником рукою, з пляшкою й чаркою в руках і кричав щось.

Возниця припинив трохи конячинку.

— До... до пана... нашого... їд... їдете? — хакаючи, підбіг до воза дядько.

— До пана. Вчителя ось... везу... А що? — незадоволено буркнув возниця.

— А-а!..— протягнув дядько, дивлячись на мене мутними очима й дихаючи горілкою.— Вчителя?.. До панича?.. Так... вєрно! На дохтура, стало бить? Упо... употребительно! Но тольки за польтіник не підем... Так панові й расположіть... Забастовка!.. Депутація, одним словом!.. Значить, польная депутація... і нікаких... Руб давай, і... квит! Вєрно я говорю? Кирило, вєрно я говорю?

— Вєрно, вєрно... Ho! — шарпнув віжками Кирило.

Дядько ще біг за нами й щось старався вияснить, але хутко одстав, і ми, повернувши за ріг, опинились на вулиці, що впиралась в панський будинок з тополями й терасою; а через кілька хвилин в'їжджали в ворота економії.

На подвір'ї було безлюдно й тихо, тільки коло загону стояли дві робітничі постаті й, спершись ліктями на тин, лузали насіння. Вони не ворухнулись. Зате з-під амбара вихопилась якась сіренька собака з обгризеними вухами й, одривисто гавкаючи, наче хапаючи на льоту мух, побігла за нами. Біжучи поруч з возом, вона без всякої злості дивилась поперед себе й, наче виконуючи обов'язок, голосно й серйозно гавкала. Часом вона зупинялась, сідала й, поспішно почухавши задньою ногою коло вуха, знов наганяла нас і знов з діловитим видом гавкала.

У вікнах горниць замиготіли якісь обличчя, але на ґанку ніхто не з'являвся; тільки з вікна кухні випнулась червона товста пика в білім колпаці й, обережно почухавши кінчиком здоровенного ножа брову, пильно подивилась на нас і сховалась.

Ми зупинились. Собачка теж зупинилась, замовкла й стояла коло воза, так же, мабуть, не знаючи, що далі робити, як і ми.

Почекавши трохи, я зліз із воза, розплатився з дядьком і, взявши свого чемоданчика, пішов до ґанку. Як тільки я ступив на східці, двері самі раптом одчинились передо мною. Я зупинився, чекаючи, що хтось вийде, але не було нікого. Я зазирнув у двері: в маленьких сінях було порожньо, а проти цих дверей були другі двері, мабуть, в більші сіни. Я здвигнув плечима й пішов далі. Але не встиг зробити кілька ступнів, як і ті двері також одчинились, мов од вітру, і я справді побачив великі сіни з кілочками для одежі, одежу, калоші, капелюхи і т.ін. Коло дверей же знов нікого не було.

«Що за чортовиння»,— подумав я, озираючись на всі боки.

Але в сей мент одчинились бокові двері, й з них поспішно вийшов товстенький, коротенький добродій у білім літнім костюмі з чорненькими смужками, з англійськими баками й червоними бритими губами. Лукаво сміючись, він підійшов до мене і, простягаючи руку, дзвінким тенорком заговорив:

— Репетитор наш?.. Дуже приємно, дуже приємно! Мій Василько вже просто напосівся на мене: «Де мій репетитор?..» А що? Двері вас здивували?

— Еге... Я не розумію... Наче духом святим...— пробурмотів я.

— Ах-ах-ах! — засміявся він дуже задоволене. Потім раптом зробив серйозне лице й, ніжно взявши мене за лікоть, промовив: — Дуже приємно, дуже приємно... Я вас зараз у вашу кімнату... Ви, мабуть, дуже втомились? Ну, розуміється... Свій чемодан ви можете... Грегуар... Ха-ха-ха! Так вас здивували двері? «Святим духом»? Грегуар!

Звідкись хутко виплила постать у лакейському потертому фраці, з жовтою лисиною, тоненькими губами й тужливим виразом кістлявого бритого лиця.

— Вот чемодан господина учителя... Однеси до їх в комнату... А це, бачите... Осторожно, Грегуар, осторожно... Це, бачите, у мене автоматичні двері. Одчиняються машинним робом... Одчиняються й зачиняються... У мене все машинним робом, вся економія на раціональних печатках ведеться... А це ваша кімната... Туди, Грегуар, постав у куток. А вода в умивальнику є?.. Все машинним робом... Є? Ну, можеш йти... Підожди! Нічого... гм!.. Нічого з села не чуть?

— Нічого...— коротко промовив Гаврило, схиливши трошки голову набік.

— Ну, йди... Підожди! В випадку чого-небудь... дать мені звістку!

— Харашо...— зітхнув Гаврило й тихо висунувся з кімнати, ніжно причинивши двері.

— Да, да... У мене все на раціональних початках... Треба культуритись, пора вигонить азію... У мене прислуги в домі четверо, а в мого діда було її тридцять четверо. Ми, люди нової формації, повинні більше мозком своїм працювати, а не найнятими руками... Мозок дає машину, а машина...

Він зразу змовк і, хутко підійшовши до вікна, став дивитись у сад, де ходив якийсь дядько.

Я був голодний, і хотілось остатись самому; хотілось вмитись, роздягтись і хоч трохи спочити від драбинчастого возика. Але Коростенко, видно, й не думав покидати мене. І я вже з неприязню дивився на товсту його шию, на англійські бакенбарди й розчісану надвоє, як у лакеїв, голову.

— Да-а,— одходячи від вікна, глянув він на мене ласкавими, хитро-розумними очима.— Ми, малороси-європейці, скажемо нове слово старій нашій неньці Україні! Правда? Да, да! Що таке, здається, автоматичні двері? Ні... нісенітниця! А тим часом не треба ні лакеїв, ні «на чай», не треба лишньої трати енергії... Да! Надушив кнопку — і єсть! І головним способом просто. Ви подивіться!

І він хутко пішов у сіни, озираючись на ходу й киваючи мені головою. Я мусив скорчити зацікавлену фізіономію і йти за ним.

Механізм справді був простий, зручний, корисний. Але моя похвала розохотила його, і він, схопивши з вішалки м'якого білого бриля й пораявши мені зробити те ж саме, жваво балакаючи й держачи мне за лікоть, повів показати «ще не те»! Він повів мене спершу в кухню, де показав якусь машину, що сама місила й робила паляниці; потім повів у другу кухню, де якась машина теж щось сама робила. Тут дуже смачно пахло огірками й житнім хлібом. Од цих пахощів мені так схотілось їсти, що я став часто позіхать і, щоб не образити його, мусив ковтати зівки. Далі він повів мене в якийсь льох, потім в конюшню, далі в загін, в амбар, на тік, за тік, показував, лазив на якісь горища, дря-павсь на драбини й живо, задоволене й гарно балакав. Балакав він мовою якоюсь кумедною, книжною, скорше російською, перекладаючи тільки московські слова на українські. Але я майже нічого не чув і дедалі то все більш і більш втрачав надію колись скінчити огляд цих сіялок, віялок, жаток, плугів, телефонів, електричних дзвінків, конюшень, амбарів, водопроводів, водокачок, молотилок, маслобоєнь, собачих будок. В очах мені стояли колеса, паси, проводи, в вухах тільки й чулось: «регулятор», «сто кінських сил», «500 кінських сил»; в голові стукало, в животі, здавалось, усе висохло, кишки позлипались, і в грудях було порожньо й важко.

«Ну-ну! — злісно думав я, ходячи за ним.— Це попав!»

— А ось гляньте! — зупиняючись і балансуючи в своїм білім костюмі на якомусь здоровенному дишлі, показував він мені щось залізне й блискуче.— Стоїть всього сто двадцять рублів, а за кілька років збереже на тисячу двадцять рублів чоловічої енергії. Да!

Я «гмукав», здивовано й глибокодумно вертів головою й з нудьгою думав, чи ще багато в його зосталось показувать збереженої «чоловічої» енергії. Нарешті, щоб якось звести розмову на інше, я спитав його, йдучи подвір'ям:

— А що це у вас робочих не видно?.. Він зупинився, комічно розставив руки й з добродушною посмішкою сказав:

— Бастують... Страйкують!

— Он як?!

— Да, да!.. Граждани! Що зробиш?.. Давай і нам горниць, не хочемо жить в бараках. Булки давай, чай, котлети... Цілком нормальна річ,— поспішно й серйозно перебив він себе.— Дух часу... Законні требовання... Законні.

Я згадав, що бараки, які ми оглядали, були темні, брудні, вогкі, низькі, й про себе згодився з ним, що требовання дійсно законні. До нас підбігла знайома вже мені собачка й, б'ючи себе хвостом по задніх лапах, звиваючись і крутячи на всі боки головою, мов прохаючи у мене вибачення за гавкання, стала тертись коло моїх ніг.

— Державна дума грає свою ролю... Да!.. Вона будить надії, думи... В цьому її велика роль!

Собачка од мене перейшла до його й лизнула йому руку.

— Пошла!.. Фу!.. Де вона взялась тут?.. Вже завелась азіатчина... Хто її привів?.. Пошла к бісу!.. У мене ні одної собачки... Я находжу, що вони ніякої користі не приносять... Од них пахне азією... Пішла ти! Треба сказать Михайлу, щоб прогнав... Да! Страйкують... А ось це - мій сад... Я вам зараз покажу, що значить культура й машина... До обіду ще далеко...

Він вийняв золотого годинника й глянув у його.
— О! Ще маємо години три... Ми обідаємо в п'ять... В нашому розпорядженню цілих дві з половиною години...

В очах мені помутилося. Розуміється, я не бачив, «що

значить культура й машина», хоча ми години півтори ходили по саду й навіть лазили в оранжереї. Я вже сам був машиною, яка, не почуваючи нічого, тільки пересовувала ноги, хитала головою й щось бурмотала.

Нарешті, ми вийшли-таки з саду, і я зітхнув вільніше. З села чувсь якийсь крик і співи. Коростенко зупинився, пильно послухав і, рушаючи, сказав:

— Дядьки тепер чують себе господами положенія... «Дума, мовляв, наша! » Погано тільки, що Дума розгарячає дуже інстинкти. Не вадило б здержувать... «Дума одбере землю»... А як не одбере? Що тоді?

Я стиснув плечима й промовив:

— Як же Дума може здержать, як селяни вимагають, як їм треба землі?

Він зупинився й, взявши мене за лацкан, сказав:
— Дорогий добродію! Ви — прогресивний чоловік, і я — прогресивний чоловік. Обоє ми хочемо добра, правди... Я сам поділяю погляди тої партії, яка вимагає землі селянам... Але... Будемо говорити по щирості. Одне — лозунг, а друге — життя. Селянам треба дать лозунг «землі!», бо без цього вони не будуть боротись за політичну волю... Але ж не будемо кривить душею... Чого наші селяни бідні? Хіба справді од недостатка землі? Це ж... ну, по меншій мірі, це — помилка. Наш селянин — азіат. Ось в чому гвоздь... Культури, європи йому треба! Школи! І перш усього зрозумілої, української школи!

— Добре!..— скрикнув я, але він мене зараз же перебив:

— Позвольте, позвольте! Це не все! Я не кажу, що їм зовсім не треба землі... Як можна!.. Але ж як дать? Треба так дать, щоб не вбило культури, щоб селянин розвивався... Ну, скажіть... як можна взять і розділить всі ці машини мої, всю цю культуру між селянами? Абсурд!

Назустріч нам хутко плив по подвір'ю Грегуар, схиливши голову набік, широко розмахуючи руками, наче одбиваючись од чогось.

Коростенко зараз же замовк і стурбовано, напружено став дивитись на Грегуара.

— Что такое? Беспокойно в деревне? Да? — спитав він.

— Нет. Пожалуйте обедать...— схилив голову на друге плече Грегуар.

 
Наші Друзі: Новини Львова