Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 22 липня 2019 року
Тексти > Жанри > Лірика  ::  Тексти > Жанри > Оповідання

Таємна пригода

Переглядів: 13741
Додано: 22.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
Се була досить чудна історія.
Довгалю треба було па якийсь час сховатись, йому добули пашпорта й випровадили в один великий город, розміркувавши, що в людному місті його велика, міцна постать в коротких штанях і зачучвереною головою не буде так кидатись в очі, як в селі або якомусь містечку. Особливістю Довгаля були його короткі штани: які б довгі він не одяг, через місяць нони вже були короткі. Се була тайна ніг його і з сим боротись було неможливо.
Довгаль оселився на шумній улиці, по якій ходили трамваї, а на тротуарах з ранку до пізнього вечора шаркали ноги прохожих. Цілий день він сидів у кімнаті, схилившись над книжками й потираючи своїм звичаєм лоба, а ввечері недбало обтирав рукавом завжди чогось забруднений капелюх, натягав його на голову і, незграбно пересуваючи ноги, виходив на улицю. Тут він зупинявся перед вікнами магазинів, роздивлявся товари й добродушно посміхався, як людина, якої сі товари не торкаються, але все-таки цікаво подивитись, чим займаються всі сі істоти, що шаркають отгут круг його, що сидять за тими вікнами, серйозно хвилюються з-за штучок, виставлених на вікнах, і навіть все життя проводять з ними.
Потім, заклавши руки за спину, йшов далі і теж добродушно посміхався всьому, що бачив. На поліцаїв дивився з дитячою настороженістю, заклопотано застібав піджака і поспішав поминути їх. Поминувши, закладав знов руки за спину й дивився на світ з прихильністю та інтересом.
Так гуляв він кожний вечір і кожним вечером був задоволений.
І от, гуляючи, він з деякого часу почав помічати на розі двох улиць під стінкою будочки з цигарками і зельтерською водою якусь жіночу постать. Лиця її добре роздивитись не можна було, тільки видно було великі очі, які пильно з ніг до голови оглядали кожного мужчину; женщин же пропускали цілком байдуже. Одягнена була в темне, в простому чорному капелюшку і завжди з зонтиком в руках, яким вона неуважно постукувала по тумбочці.
Мужчини не пропускали її поглядів без уваги. Деякі озирались, деякі починали йти помалу, потім помалу ж вертались, зазирали їй в лице і нерішуче усміхались. Траплялись сміливіші й заговорювали з нею, щось натякаючи про очі, які могли б зогріть не тільки будочку, але й чиє-небудь серце. Але постать нічого не одповідала, чудно іноді посміхалась і все ніби ждала когось.
Довгаля вона зацікавила. Може, через те, що пильніше, ніж на кого другого, подивлялась на його? Хто його зна. Але він почав навіть обсмикувать донизу штани, виходячи гулять, і зачісував перед зеркалом кудлату й руду, як клоччя з льону, бороду. Ні те, ні друге йому, розуміється, не вдавалось зробити як слід, але він почував себе більш підготовленим хоч би й до розмови з сією таємною жінкою.
Та чого б йому, справді, не ввійти в розмову з нею? Отто! От візьме, підійде й заговорить. А потім підуть і будуть удвох уже гулять. І нічого в тому не буде ні дивного, ні особливого.
Але проходячи повз женщину, він мимоволі робився страшенно серйозним, настороженим і в ногах почував вагу й непевність, думаючи весь час, що вона озира його своїми чудними уважними очима. Так тягнулось довгенько.
Але раз в один вечір, коли накрапав осінній дощик і поліцаї напнули на голови блискучі, чорні капюшони плащів, а на улиці з'явились мокрі шари зонтиків, жен-щина раптом підійшла до його й одривисто, напружено сказала:
— Драстуйте. Хочете погулять зо мною? Довгаль розтеряно й поспішно підняв капелюха й забурмотів щось.
— Ви нічого не маєте проти, що я підійшла до вас... так... без церемонії?
— О... Чого ж?.. Я так... Я й сам...
Довгаль для чогось навіть почав застібати піджак, але, згадавши, що в застібнутому піджаці штани його здаються ще коротшими, розстібнувся.
Женщина ж уважно прудко роздивлялась його лице. Сама була ні гарна, ні погана і зовсім не накрашена, як чогось весь час уявляв собі Довгаль.
— Ви кожний вечір гуляєте?..— сказала вона, усміхнувшись.
— Атож... Кожний вечір... Та ви ж бачили самі...
— А ви мене помічали?
— Аякже... Вас усі помічали.
Женщина посміхнулась. Потім закусила губу й, знов оглядівши Довгаля, рішуче сказала:
— А знаєте що? Дощ іде. Може б, ми десь заховались? Га? Довгаль озирнувся й побачив, що справді йде дощ.
— Ага... Треба сховатись. Так що ж? Ходімте до мене, коли ви...
Але женщина чогось злякалась і хапливо проговорила:
— Ні, ні. Лучче ми зайдемо в якийсь отель. Добре? Ніби ми з вакзала... Чоловік і жінка.
І пильно глянула на його.
Довгалеві якось чудно замерло в грудях, але не встиг нічого подумати і згодився. Так само якось не встиг він здати собі справи в тому, як ввійшли вони в один отельчик, котрий женщина, очевидячки, вже знала, і опинились в поганенькому номері з ліжком без покривала й з плямами на матраці. Номерний заткнув шматочок свічки в підсвічник, зашморгнув занавіску на вікні й запитав:
— Прикажете самовар?
— Ні... Дайте білизну на ліжко... І більше нічого,— коротко сказала женщина й почала роздягатись.
— Слушаю...
Довгаль машинально повісив капелюх на вішалку й стояв посеред хати. Діялось щось не зовсім звичайне, несподіване — але не можна сказати, щоб неприємне.
— Сідайте! — знов чудно про себе посміхнулась женщина, поправляючи зачіску, не дивлячись у дзеркало. І знов озирнула Довгаля, немов при свічці вже хотіла переконатись, чи не помилилась там на улиці. Видно, не помилилась, бо знов посміхнулась і сказала:
— Та сідайте, чого ви стоїте... Будем говорить. Тільки я вас попереджаю: можна говорить про що хочете: про політику, філософію, торговлю, що хочете — і не можна говорить про те, хо ми, звідки й як. Розумієте?
Довгаль сів і знов щось пробурмотів. Йому не часто траплялись такі оказії; він, по правді сказать, навіть ні одної такої історії не міг би пригадать в своєму життю! З повіями йому доводилось бувати і в «домах», і в отельчиках, але ся женщина зовсім не робила вражіння повії або похотливої істоти. Очевидячки, була людина інтелігентна: політика, філософія й таке інше. Говорила просто, трошки, може, з ніяковостю, але почувалось, що в сьому всьому не бачить нічого поганого. От тільки ся чудна посмішка.
Прийшов номерний, послав постіль і вийшов.
Довгаль скоса поглядав на білу простиню і в грудях йому ще більше замирало.
Раптом женщина сіла на ліжко й, показавши рукою на місце коло себе, сказала:
— Сідайте тут.
Трошки почервоніла сама і, видно, хвилювалась.
Довгаль нерішуче замнявся, потім незграбно пересів і хотів щось сказать, але зробив тільки горлом, ніби ковтнув щось, і не сказав нічого.
Обом було, очевидячки, дуже ніяково.
— Ви... ви любите осінь? — раптом хрипло сказала вона і прокашлялась.
Довгаль ворухнувся, ліжко задзвеніло пружинами, але він зібрався з силами й промовив:
— Да... Люблю. Осінь... се дуже гарно...
І замовк.
Женщина поривчасто встала.
— Фу, які ми!
Потім зразу рішуче повернулась до його, сіла знов і холодно, навіть з гордою злістю промовила:
— Ви — здорові?
Довгаль непорозуміло глянув на неї.
Але вона твердо дивилась йому в очі.
— Я вас питаю: ви здорові? Венеричної хвороби немає у вас?
Довгаль так почервонів, що борода його стала страшенно жовта, а вуха оранжеві.
— Ні... Я — здоровий...
— Я вам вірю. Ви робите вражіння порядної людини. Хочете зо мною... зостатись тут на ніч? Довгаль рішуче розтерявся.
— Я вас питаю прямо і ясно: хочете чи ні? Ну, говоріть.
Довгаль пробурмотів, що хоче. Він боявся не догодити їй,— вона так сердито й грізно дивилась на його.
Після того вона зразу ж загасила свічку й звеліла йому роздягатись.
Довгаль покірно й навіть з невеличким страхом хутко роздягся й ліг,— йому разів два промиготіла думка, що вона — божевільна.
Женщина (се почувалось в темноті) роздягалась з тою ж рішучістю і, мабуть, все також посміхалась.

— І, взагалі, ви здорові цілком? Туберкульозу не маєте? Говоріть правду,— раптом обривисто проговорила близько над ним.
Він заворушився й поспішно сказав:
— Ні... Я той... я зовсім здоровий...
Ставало навіть моторошно. Вона немов наймала його кудись: чи до дітей своїх за репетитора, чи який чорт. Одну хвилину йому захотілось встать, одкинуть к чорту покривало з ніг і сказать, твердо, рішуче й навіть строго сказать їй:
— Слухайте! Що се за комедія, нарешті!! Я, розумієте, так не можу... Се — єрунда! От що!
Але чомусь не встав і не сказав. А коли вона підняла покривало й лягла коло його, серце йому важко й з холодним заміранням застукало...
Темнота надала йому трохи сміливості. Але навіть обійми нічого не пояснили й не вивели його з якогось хвилюючого приголомшення: ся женщина не була навіть жагучою, сладострасною натурою. Вона хутко заснула, чи, може, приставилась, що спить, і Довгаль боявся як-небудь торкнуть її. Притулившись до самої стіни, він майже всю ніч пролежав нерухомо, не сплючи й не виходячи з свого непорозуміння.
Ранок теж не дав йому нічого нового: вона навіть не дозволила розгледіти себе, як слід. Швидко й одвернувшись од його одяглась, наказавши йому не вставати й не дивитись на неї, начепила капелюх і, вже повертаючись виходити, вчорашнім одривистим, холодно-недбалим тоном промовила:
— Через два дні хочете прийти сюди?
Довгаль кашлянув, зібрався з силами й, не повертаючись до неї, але ввічливо посміхаючись в стіну, заговорив:
— Я, розуміється, той... Але... бачите, мене трошки, так сказать... се все...дивує... Ви вибачте, але я все-таки хотів би знати...Ви самі розумієте, що...
— Вам нічого знать! — зараз же ще холодніше перебила вона.— Що вам треба знать? Нічого не треба! Я вас питаю: ви хочете прийти в п'ятницю? Хочете,— приходьте, не хочете, так і скажіть. Ну?
— Я... Ви дозволите повернутись до вас? Так якось балакать, не знаю...
Вона не зразу одповіла,— вагалась чи що.
— Ну, можете повернутись...— нарешті дозволила.
Довгаль соромливо закутався по шию в покривало, повернувся й з несмілою конфузливою цікавістю глянув на неї. Прямо в очі йому твердо, серйозно й з легкою ніби насмішкою дивились великі, сірі, гарні очі. Але губи не посміхались. Лоб високий, упертий. Підборіддя ніжне, з виразом чогось дитячого, теплого. Бліда.
— Ну, роздивились? — нетерпляче, з легким усміхом сказала вона.— Тепер одповідайте: прийдете?
— Прийду. Але я хотів би...
— В дев'ять годин вечора. Прямо сюди йдіть. Візьміть номер і ждіть мене. Коли я прийду раніше, я вас буду ждать. До побачення!
І не глянувши більше на його, не слухаючи його, вийшла з номера.
Розуміється, Довгаль був рішуче приголомшений. Головне, що се все вийшло так несподівано; він міг би поводитись далеко солідніше, розумніше, ну хоч би трохи вільніше, якби се все було не так раптово й надзвичайно. Але тут... Ся женщина рішуче не була повією! Вона не була й розпусницею, се — ясно, навіть похотливою не була вона. Щодо грошей... Ну, се просто почувалось, що якби він хоч натякнув їй про се, вона б, недовго думаючи, дала б йому по фізіономії. Так уже зо всього почувалось; так що ся думка ні разу й не стала перед ним серйозно.
Що ж за чорт?! Що за людина? Чого їй треба було? Шпик? Але ж вона сама сказала, щоб не розпитуваться ні про що?
Довгаль рішив купить нові штани, постригтись, поголитись і, взагалі, прибратись на п'ятницю. В довгих штанях він завжди почував себе якось вільніше, упевненіше, сміліше.
Читалось йому сі дні погано, а гулялось вечорами ще гірше. Скучно було, і вулиці були занадто довгі та шумливі, а саме ходіння по них уявлялось просто безцільним і нудним. Чудної женщини не було нігде.
В п'ятницю вона вже ждала його. Той самий номерний стрів Довгаля перед отельмиком і з сонною пикою провів до номера, де вона чекала на його. Номерок був той самий. Так само проти ліжка висіло засиджене мухами дзеркало і в йому було видно покривало, яким була накрита постіль і подушка. Не подушка лежала на покривалі, а покривало на подушці. На се Довгаль якось зразу звернув увагу і почув знов приємний холод, який, правда, всі сі дні, а особливо ввечері сьогодні, часто пробігав по серцю. Женщина сиділа за столиком і з заклопотаним виглядом дивилась на Довгаля.
Довгаль повісив свій капелюх і занадто розв'язно підійшов до неї з простягненою рукою та жартовливою посмішкою. (Треба до честі його сказати, що він у ту хвилину сам почував нікчемність сієї посмішки, але не міг чомусь зігнать її. Від того вона була крива трохи й видно, що роблена).
Женщина похмурилась, дуже уважно обдивилась його з ніг до голови, зупинилась на нових штанах, на підстриженій бороді і ще більше нахмурилась, ніби всі сі зміни дали їй ще більше клопоту. Жартівливої ж посмішки наче не помітила.
— Добрий вечір — промовив Довгаль.
— Добрий вечір,— сухо одповіла вона й ледве торкнувшись його руки своєю, зараз же одняла й одвернулась. Потім зразу ж встала й, не дивлячись на його, сказала:
— Я почуваю себе стомленою і хочу лягти. Ви нічого не маєте проти?
І не дожидаючись його одповіді, нахилилась і загасила свічку.
Довгаль застиг з своєю посмішкою й якоюсь фразою, що хотів сказать і яку в той же мент забув.
Крізь верхню частину вікна стало видно темну покрівлю якогось будинку, а за нею туманно-брудне сяєво від вуличних ліхтарів. На столик від сього сяєва падало легке-легке світло, вся ж кімната була у тьмі.
Жспщіша шаруділа спідницями, стукала черевиками, але дихання її майже не чуть було.
— Чого ж ви не роздягаєтесь? — почувсь її холодний
голос.
І раптом за ним розлігся такий дзвінкий, заразливий, дитячий сміх, що Довгаль ще більш оторопів.
Ллє так же раптово, як і почався, регіт скінчився. Задзвеніли й зарипіли старі пружини, і на темнім ліжку завозилась біла пляма її постаті.
Довгаль все стояв на одному місці. Потім глибоко зітхнув, провів рукою по лобі й тихо рішуче сказав:
— Ні, як собі знаєте, се щось таке... що я абсолютно не розумію. Як собі хочете, се неможливо так... Я перш усього, не... не скот якийсь... І при тому...
Женшина якось вся страшено затихла. Довгаль зупинився. Він чогось ждав.
— Ну, далі? — надзвичайно спокійно зачувся голос з ліжка.
Довгаль оживився,
— Далі? Далі... се все чудно якось виходить. Ся таємність... Ви мене простіть, я, може, так сказать, неделікатно... Але ж ви могли б і до мене трохи жалість мати. Ви розумієте, що так же не можна...
— Чому?
—Хм!
Довгаль не міг виразно сказати чому.
— Вам не подобається, що я засміялась? Я засміялась тому, що ви... смішний... І се так, справді, трохи комічно...
— Зовсім не те, зовсім не те! — гаряче скрикнув Довгаль.—Я, може, справді, смішний і комічно... І... але тут не те... Тут не те... Ну, ви хіба самі не розумієте, що... що наші відносини... Чудні?
— Чим чудні? Довгаль знов збився.
— Ну, хоч би... хоч би тим, що ми не балакаємо.
— А вам се для чого?
Голос робився все гостріший, сухіший, почувалось, що набирається якась енергія, котра вихопиться вибухом.
Довгаль невиразно хотів сього.
— Як то для чого?
— Ви не хочете буть скотом? (Пружина зарипіла і на стіні забіліла пляма,— вона сіла). Так от же що я вам скажу, слухайте: ви — скот. Розумієте? Не через те, що ми мовчимо і... так зійшлись. Чуєте, зовсім, зовсім не через се, а через те, що ви знаєте, ви... ви признаєте, ви думаєте, що се скотство і так робите. Чуєте? А тепер я і вас спитаю,— ви хочете після сього зоставатись зо мною? Хочете, то роздягайтесь і йдіть сюди, а не хочете, то забирайтесь... Але — (додала вона поспішно й з новою хвилею роздратовання)— ні в тому, ні в тому разі я прошу вас не підіймать таких балачок. Хочете, приймайте сю умову, не хочете, я вас не силую.
Знов пружини задзвеніли, заскрипіли, біла пляма зсунулась з стіни униз,— вона лягла.
Довгаль вражено стояв і не рухався. Він думав, що після сього, розуміється, треба мовчки підійти до вішалки, взять свого капелюха і, ні слова не сказавши, вийти. Але почував, що не підійде до вішалки, не візьме капелюха і не вийде.
Він кашлянув і, скрививши губи в посмішку, промовив:
— А ви самі... думаєте, що се не... скотство?
 
Наші Друзі: Новини Львова