Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 22 липня 2019 року

Раб краси

Переглядів: 17252
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Дядько Софрон і Василь лежали вже другий тиждень на сьому невеличкому подвір'ї
за станцією, день і ніч сплячи під кучерявими берестками. Іноді тут з'являлись
наймачі, прикажчики з економій або мужики. Тоді дядько Софрон і Василь разом з
іншими, такими ж, як і вони, стомленими нудьгою й голодом людьми, жадними і
злими, обступали наймачів і силкувались попасти наперед. І хоч дядько Софрон та
Василь за ціну не стояли, але все не попадали до щасливців найнятих, бо дядько
Софрон був невеличкий на зріст, жовтий і зморщений, як зів'яла вилежана груша, а
Василь парубок був несміливий, дуже блідий на виду, соромливий і якийсь чудний.
І вони щоразу помалу сходили до своїх клунків і сідали біля їх. Дядько Софрон
виймав люльку, з злорадною посмішкою набивав її й, поглядаючи спідлоба на таких,
як і сам, говорив:
— Ага!.. Ну да, ну да... Найнялись... Якраз наймешся тут. Аякже! Думав, зараз
тобі й поклоняться, пожалуйте, мовляв, до нас, здєлайте милость, робіть у нас?
Ого! Ще попосидимо тут. По-по-си-димо! Я вже знаю... Хм!
І дядько Софрон кивав головою, посміхався й підморгував з таким виглядом, ніби
він зарані вже знав, що так воно буде, а життя тільки підтверджує те, що він
взнав. І в цьому підморгуванні, в посмішці було навіть щось завзяте, злорадне,
торжествуюче. Здавалось, дядько Софрон колись добре й рішуче розміркувався собі,
раз на все плюнув й одійшов набік од свого життя. Мовляв, іди, як хочеш, бо
нічого вже путнього від тебе не діждешся. І тепер, коли це життя котилось по
багнюці, незграбно й безглуздо стрибаючи то в один, то в другий бік, зустрічаючи
на кожному кроці всякі сподівані й несподівані перешкоди, — він неначе аж радів,
що таки по-його виходить.
— Ага! Заробітки... Таврія, — насмішкувато спльовував він набік. — Ха!.. Знаємо
ми їх... Буде нам Таврія! Ось як протавруємо от тут послідні сорочки, так
узнаємо. А протавруємо! Ого! Ще й як протавруємо. Я вже знаю...
Йому ніхто не одповідав. Інші робітники були зайняті своїми думками й розмовами,
а Василь лежав, спершись ліктем на клунок, і, повернувши своє бліде, худе лице з
чорним волоссям і чорними, напруженими, журливими очима в той бік, де серед
земляків своїх лежала Катря, не слухав його. Мовчало небо, високе, широке і наче
зблідле від спеки, яка, здавалось, сунула від його все дужче та дужче на
маленьке подвір'я, устелене знесиленими людьми; і навіть непосидливі горобці
затихли й поховались кудись у затінок. І тільки станція свистіла, гуділа,
шуміла, ніби всі ті, що були в ній, збирались когось рятувати, поспішали,
турбувались і ніяк не могли рушити з неї.
І знов минали дні, душні і довгі. Знов блукали всі по подвір'ю та по станції, і
в очах їх стояли мляві, одноманітні, уперті думки. І здавалось, сі думки
проймали кожний рух їхній, густо обплутували їхні сірі, потомлені постаті, і
через те сі постаті й посовувались так мляво й ліниво. І, бувало, іноді одні
зривались з місця, злісно лаялись і йшли кудись, а на їхнє місце приходили нові
з жадним, напруженим чеканням в очах і надією в душі. Це дратувало тих, що були
тут, і вони з ненавистю зустрічали нових.
— Авжеж! — саркастично дивились вони на їх. — Тут вас тільки й ждали. Зараз так
і наймуть. На каретах повезуть, у некіпажах... Ага! Сідайте, спочиньте,
пожалуста...
Ті сідали, а далі помалу сідала на дно душі й надія, а через якийсь час вони, як
і всі, з вагою нудливих, тупих думок блукали скрізь, як неприкаяні, і ждали.
Часами знизу, з того города, який шумів і щоночі сяяв білим світлом в чорне
небо, приходив хтось з міщан і забирав з собою одного або двох копати льох або
місити глину. Часами в подвір'ї з'являлись босяки і п'яними, хижо прижмуреними
очима байдуже озирались по клунках і примощувались десь коло простодушних.
З'являлись карти, горілка, а за ними крик, бійка, галас. І знов затихало на
якийсь час.
З дядька Софрона й Василя і з їхніх чумарок та широких штанів вже не глузували,
— одним надокучило, а других не стало. Тільки іноді Катря, проходячи повз їх,
кидала на Василя хвилюючим і ваблячим, як гріх, поглядом і, посміхнувшись з-під
білої хустки всім своїм смуглявим, мрійним личком, говорила:
— А що? Пошив уже мені спідницю з своїх штанів?
Василь і тепер, як і перше, не сердився, тільки очі його дивились на неї ще
більш благаюче та губи блідли й складались криво-болісно. А Софрон підморгував і
з радісною погрозою казав:
— Нічого! Пошиємо ще. Ми ще не те пошиємо. Тут дошиємось і до живого тіла. І не
тіло, а й душу зашиємо... Ого! Доля як зашиє, то й не розгризеш зубами... Вже
пришила сюди... А що ж далі буде... Хм! І з погрозою, злорадно смоктав свою
люльку. А Василь в такі дні ще більше спав, прокидаючись тільки погризти з
дядьком Софроном сухої, задубілої тарані та напитись коло водокачки води. А
вночі, коли на подвір'ї було чути тільки хропіння від темних куп під берестками,
він тихо підводився, тихо виходив за тин і йшов у поле. Дядько Софрон ворушився,
підводив голову й, озирнувшись, бурмотів:
— Ага!.. Ну да, ну да!.. Так, так...
І лягав знов, а Василь виходив далеко-далеко у поле, так далеко, що тільки ледве
видно було різнокольорові вогні станції та сіре сяєво над городом. Ніч ласкаво
приймала його в свої широкі обійми й любовно посміхалась йому зорями. Він сідав
десь на горбику й виймав з-за пазухи якусь паличку, яку довго й ніжно обтирав
рукавом свитки. Потім приставляв її до рота, зітхав, і від палички в тужливу,
ніжну ніч котились з хурчанням ще більш ніжні, більш тужливі згуки. Про що він
грав, тужливий син степів і праці? Хіба він знав? Хіба те знав нічний вітрець,
син неба і степів? Один з них грав, бо так було потрібно, а другий радісно
підхоплював сі згуки, грався ними і котив до сумно схиленого жита... І жито
журно слухало ті згуки, хиталось колосом і м'яко шепотіло з вітром, згуками і
Василем.
Раз на подвір'я прийшов наймач з батіжком, з хитрими очима і з цигаркою,
приліпленою до нижньої губи. Його обступили, почали кричати, торгуватись,
сваритись. Наймач слухав, цигарка диміла йому в ліве око, і він жмурив, його,
від чого лице йому було ще хитріше. Нарешті, він виплюнув цигарку, одібрав собі
гурт парубків та дівчат і повів їх кудись на станцію.
На подвір'ї знов стало тихо. Недалеко від Василя й Софрона, спершись спиною на
дерево, стояла Катря. Лице її було хмуре й дивилось кудись не на станцію. Босі,
порепані ноги, перекладені одна на одну, машинально похитувались. Під деревами у
затінку недвижні, мов знесилені з одчаю, лежали робітники; на станції бігав
чогось паровоз, гордо задравши димаря догори, і сонце грало на білих лушпайках
насіння, розкиданих по подвір'ю.
— Ага! — блимнув на Катрю Софрон. — Осталась дівка? А то вже так... Тут,
серденько, так і з батьком рідним розлучать. Ого! Розлучать! Не то що з
земляками, з душею розлучать.
Катря зиркнула на його, потім перевела погляд на Василя, який дивився на неї
покірними очима, й з досадою одвернулась.
— Нас ще п'ятеро зосталось... земляків, — з неохотою кинула вона.
— П'ятеро? — перепитав Софрон. — Хм! Ну, що ж? Розлучать і з сими. — Він
посміхнувся, потім, наче про себе, знов почав: — І нехай... Нехай. Що ж?.. То
вже так... Хоч серце зв'яжи з серцем, розірвуть... О! розі-ір-вуть... Їй-богу,
розірвуть. П'ятеро, кажеш? Ну, буде четверо, а потім сама будеш. Тепер он ноги
порепались, а там і душа репне... Ого! Репне, то вже так...
— Чого ви крячете, дядьку? — з досадою глянула на його Катря і знов зиркнула на
Василя.
— Еге! — радісно засміявся дядько. — "Крячете". Хіба це крякання? Це не
крякання. Підожди ще.
— А ви вже діждались? — кинула Катря.
— Я? — охоче підхопив він. — Ого! Діждався, серденько, діждався! Мені вже
крякнула. Я вже маю своє.
— Так крякайте он йому... — хитнула вона головою на Василя. — Він ближче... Ач,
як витріщився... Чого б, спитатись? Лупає тими очима... Комусь він потрібний!
І Катря з досадою й нудьгою одірвала свою гнучку постать від дерева й ліниво
одійшла до своїх земляків. Дядько Софрон глянув на Василя, подивився, як тому
зачервоніла щока і ніяково-болісно скривились губи, й одвернувся.
— Хм! — посміхнувся він. Потім задумливо посидів, знов глянув на мов замерлого
Василя, зітхнув і став набивати люльку.
— Чого вона розсердилась? — нарешті тихо промовив Василь.
— А! — з досадою хитнув головою Софрон. — "Чого розсердилась?" Баба! Бабу блоха
вкусить, а вона твоє серце гризне. Е, хлопче! Ще не те буде. Далі, голубе,
більше буде... Ого! То вже так. Як умочиш до краю серце у сю патоку, то от тоді
 
Наші Друзі: Новини Львова