Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 15 грудня 2019 року
Тексти > Тематики > Українська Мова  ::  Тексти > Жанри > Праця

Війна проти української мови як спецоперація для «остаточного вирішення українського питання»

Переглядів: 2985
Додано: 03.07.2013 Додав: Крістоферсен  текстів: 90
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
В. Василенко, доктор юридичних наук, професор,
Надзвичайний і Повноважний посол України


Війна проти української мови як спецоперація
для «остаточного вирішення українського питання»

В ті часи, коли в українських землях наприкінці ХІХ – напочатку ХХ ст. зародився новий національний рух, відомий російський великодержавник В. Шульгін писав: «Незалежна, але вкрай зросійщена Україна є кращим для нас варіантом, аніж Україна у складі Російської імперії з пануванням на її теренах української мови та культури : це ті чинники, що спроможні призвести до повного її виходу з орбіти наших інтересів».
Сучасні кремлівські імпершовіністи, які вважають Україну частиною Росії і не змирились з відновленням незалежної української державності, досі керуються цією настановою. Основним знаряддям реалізації вибудованої ними гуманітарної стратегії щодо України є продовження війни проти української мови, яка триває вже кілька століть, і є війною на знищення української національної ідентичності, як фундаментального системотвірного чинника і підґрунтя української державності. Ця війна була і залишається безперервною: вона здійснювалась з різною інтенсивністю, в різних формах і різними методами впродовж всієї історії українсько-російських стосунків.
Сьогодні війна проти української мови ведеться владою путінської Росії в режимі спецоперації із залученням багатьох представників українського політикуму та створеної в Україні «п’ятої колони», яка діє під прикриттям численних фінансованих і керованих ззовні проросійських організацій та рухів.



Генеза і мета спецоперації

Держави, які в різний час контролювали українські землі, намагались зруйнувати мовно-культурну ідентичність українців, оскільки розглядали їхнє бажання послуговуватись українською мовою, зберігати свою культурну спадщину та національні традиції як вияв прагнення до національної окремішності та незалежного національно-державного буття.
Особливо масштабну війну проти української мови здійснювала Російська імперія в обох своїх іпостасях – самодержавній і комуністичній – під гаслами боротьби з «малоросійським сепаратизмом» та «українським буржуазним націоналізмом»
В царській Росії війна проти української мови сягнула свого апогею наприкінці ХІХ – напочатку ХХ ст.ст., коли очолюваний П. Столипіним уряд цілеспрямовано реалізовував проект «большой/триединой русской нации в состве великоросов, малоросов и белорусов». Змістовним підґрунтям проекту всупереч очевидним історичним фактам та реаліям була ідеологема, відповідно до якої Україна і Білорусь – «исконные русские земли», українці і білоруси –субетноси єдиного російського народу, а їхні національні мови – лише «наречия» російської мови. Інакше кажучи, ідеологія проекту «большой/триединой русской нации» заперечувала сам факт існування української та білоруської мов і мала на меті повне розчинення української та білоруської націй в «русском мире». Звідси тотальна заборона використання української мови в усіх найважливіших сферах суспільного життя і заперечення права української нації на будь-яку національну автономію навіть у складі Російської імперії.
Розпад царської імперії у 1917 р. пригальмував, але не поклав край зросійщенню України. Після офіційного засудження більшовицькою Росією національного гноблення інших народів та короткочасного періоду «українізації» комуністичний режим Радянського Союзу напочатку 30-х років ХХ століття відновив імперську асиміляційну політику. Відтоді війна проти української мови і культури почала здійснюватись інтенсивніше, планомірніше, систематичніше і у незрівнянно ширших масштабах. У роки, що передували розпаду СРСР, ця війна велась в рамках проекту створення «великого/многонационального советского народа». Ідеологія цього проекту, який являв собою ніщо інше як модифіковану версію проекту «большой/триединой русской нации», ґрунтувалась на волюнтаристській теорії злиття всіх народів СРСР в нову єдину російськомовну соціальну спільноту.
Керований і примусово здійснюваний комуністичним режимом асиміляційний процес в історично короткий термін забезпечив тотальне домінування російської мови в національних республіках і призвів до пришвидшеного витіснення української з багатьох важливих сфер суспільного життя, насамперед, зі сфери освіти. Внаслідок цього наприкінці минулого століття українська нація опинилась перед реальною загрозою втрати своєї ідентичності, а отже зникнення з історичної арени. Протистояти загрозі можна було лише шляхом протидії русифікаторській політиці комуністичного режиму та створення незалежної української національної держави.
Усвідомлення представниками української провідної верстви та активною частиною українського суспільства згубних наслідків антиукраїнської мовної політики КПРС дало поштовх для згуртування наприкінці 80-х років минулого століття українських національно-патріотичних сил. Під потужним тиском громадськості Верховна Рада УРСР 28 жовтня 1989 р. ухвалила Закон «Про мови в Українській РСР», відповідно до якого українській мові було надано статусу державної мови. В преамбулі Закону зазначалось: «Українська мова є одним з вирішальних чинників національної самобутності українського народу. Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності.»
Ухвалення Закону, у виробленні і обговорення якого брали участь не лише експерти, а й широкі верстви українського суспільства, стало надзвичайно важливим етапом у зупиненні процесу інтенсивної русифікації України, орієнтиром у боротьбі за відновлення незалежної державності України та створення правових, політичних та ідеологічних умов для українського національного відродження.
Після проголошення Акту незалежності України 24 серпня 1991 р. позиція Росії щодо України порівняно з історичним минулим принципових змін не зазнала.
Російська політична еліта і пересічні громадяни Російської Федерації у своїй переважній більшості свято переконані, що:
- Україна є частиною Росії і винна у розвалі СРСР та інших її негараздах;
- незалежна державністьУкраїни є геополітичною аномалією і становить стратегічну загрозу для Росії;
- воз’єднання росіян і українців в єдиній державі має завершитись створенням потужного надетносу з однією, звичайно російською, мовою, церквою і культурою;
- Росія без України є геополітично незавершеною і не може відродитись як світова наддержава.
Відповідно владний російський істеблішмент, незважаючи на міжнародне право і мораль, наявність великого політичного українсько-російського договору та безлічі інших угод, мріє про відновлення «единой Великой России» шляхом і за рахунок поглинання України.
У прагненні до імперського реваншу кремлівське керівництво сучасної Росії намагається реалізувати проект під назвою «Русский мир», який в концептуальному плані є пристосованою до сучасних реалій версією староімперського проекту «большой/триединой русской нации». В цьому проекті немає місця ні українській нації, як ядру української громадянської нації, ні Україні як незалежній державі. Спільним для обох проектів є те, що головним засобом їх реалізації виступає війна проти української мови. А відмінність полягає в тому, що цю війну уряд Російської імперії здійснював відкрито заради збереження і зміцнення імперії, а нині вона ведеться владою РФ в режимі спецоперації заради створення і розбудови нової російської імперії.
Проект «Русский мир», складником якого є концепція «русской/русскоязычной Украины», покликаний слугувати легальним прикриттям цієї спецоперації. Вона здійснюється із залученням представників українського владного істеблішменту та активістів проросійськиї громадських організацій в Україні. Її мета полягає у нав’язуванні Україні такого мовного порядку, який би консервував результати тривалої політики примусової русифікації українців, забезпечував її відновлення, продовження та посилення і сприяв поступовому перетворенню суверенної національної держави у тотально зросійщену губернію Російської неоімперії. Ключовим гаслом цієї спецоперації є систематично озвучувана російськими офіційними та неофіційними речниками ще з початку 90-х років минулого століття вимога надання російській мові в Україні статусу другої державної, а головним об’єктом – система української освіти.
З промовистою відвертістю суть проекту «Русский мир» озвучила у жовтні 2000 р. дружина президента РФ Людмила Путіна у виступі на Всеросійській конференції «Російська мова на рубежі тисячоліть». Закликаючи до розширення кордонів застосування російської мови , вона проголосила: «Межі російської мови - це межі Росії» («Известия, 27.10.2000). Сформульована нею теза є нічим іншим як відтворенням концепції природних мовних кордонів, яку в минулому сильні держави континентальної Європи , зокрема гітлерівська Німеччина, використовували для обґрунтування територіальної експансії за рахунок територій сусідніх держав з посиланням на наявність там мовно спорідненого населення.

Механізм і засоби здійснення спецоперації

Для реалізації проекту «Русский мир» кремлівською владою сформовано потужний механізм. Відповідно до Указу президента РФ В. Путіна від 21 червня 2007 року в Росії було засновано фінансований з державного бюджету фонд «Русский мир», правління якого складається з керівників підрозділів різних держустанов РФ. Завдання Фонду полягає у сприянні згуртуванню в єдину російськомовну мегаспільноту всіх співвітчизників, до яких віднесено етнічних росіян і всіх громадян сучасної Росії, представників російської діаспори та навіть іноземних громадян, які не є етнічними росіянами, але розмовляють російською мовою. В Указі визначено, що «Русский мир – это мир России». Його складовою є закордонні співвітчизники, яких необхідно підтримувати і навертати до «ідеї служіння Росії». Відповідно Фонд покликаний виконувати роль парасолькової структури, ідеологія якої має спрямовувати та консолідувати діяльність державних органів та забезпечувати їх співпрацю між собою та з громадськими організаціями у сфері роботи із закордонними співвітчизниками та їх використання для здійснення російської гуманітарної політики.
Серед відповідних державних органів РФ чільну роль відіграє Урядова Комісія у справах співвітчизників закордоном, яку було створено Указом президента РФ за № 1681 ще 11 серпня 1994 р. Відповідно до Положення про Комісію, вона є координуючим органом Уряду РФ, який діє у постійному контакті з органами законодавчої та виконавчої влади, громадянськими, релігійними та іншими організаціями, контролює виконання Основних напрямків державної політики щодо закордонних співвітчизників, здійснює нагляд за використанням фінансових ресурсів, що виділяються державою для їх підтримки, розглядає питання морального заохочення співвітчизників за особливий внесок у розвиток співпраці з Росією та налагодження життєдіяльності російської діаспори. Ключові посади в комісії нині займає вище вище керівництво МЗС Росії: голова – С. Лавров, міністр закордонних справ РФ, заступники голови - Г. Карасін, статс-секретар, заступник міністра закордонних справ та С. Мареєв – генеральний директор МЗС РФ; відповідальний секретар - А. Макаров, директор Департаменту по роботі з співвітчизниками закордоном МЗС РФ. До складу Комісії входять представники Адміністрації Президента РФ, Ради Федерації і Держдуми РФ, Федеральної служби безпеки, Мінфіна, Мінюста, Міносвіти та науки, Мінкультури та інших відомств та державних інституцій. Засідання Комісії відбуваються не менш одного разу на квартал. Її рішення є обов’язковими для всіх органів виконавчої влади, підприємств та організацій, що діють в сфері відання цих органів, а також для громадських організацій, які голосували за їх ухвалення.
Поряд з Урядовою Комісією існує Комітет з координації і взаємодії із співвітчизниками Держдуми РФ, який контролює здійснення урядових програм підтримки співвітчизників закордоном. Фінансування програм, які спрямовані на реалізацію концепції «Русского мира», має тенденцію до збільшення. Якщо на програму 2009-2011 р.р. було виділено 33 млн. дол., то на програму 2012-2014 р.р. – вже 46 млн. дол. Відповідно до Указу президента РФ В. Путіна від 12 травня 2011 р. створено спеціальний Фонд підтримки і захисту співвітчизників, які проживають за кордоном. Його діяльність спрямована на надання необхідної допомоги закордонним співвітчизникам та налагодження системної роботи з їхніми громадськими об’єднаннями.
В рамках МЗС РФ функціонує Департамент по роботі із співвітчизниками закордоном, який координує діяльність російських дипломатичних представництв на цьому напрямку. Відповідно до Указу президента РФ Д. Медведєва від 6 вересня 2008 р. було створене Федеральне агентство у справах СНД, закордонних співвітчизників та міжнародного гуманітарного співробітництва – Россотрудничество. Частиною нового Агентства стала спеціалізована структура МЗС РФ – Росзарубежцентр – відповідальна за здійснення російської закордонної гуманітарної політики. Агентство представлене закордоном місцевими представництвами при дипломатичних і консульських установах РФ та російськими центрами науки та культури (РЦНК) у багатьох державах. Його закордонні представництва та РЦНК очолюються російськими дипломатами.
Россотрудничество разом з Міністерством освіти та науки РФ є розробником та замовником федеральних цільових програм «Русский язык», які є стратегічним інструментом реалізації державної політики Росії в галузі зміцнення позицій російської мови та її просування закордоном. Фінансування цих програм, які почали виконуватись з 2002 р., суттєво збільшується. Якщо вартість ФЦП «Русский язык» на 2006-2010 р.р. становила 28 млн. дол., то на фінансування останньої такої програми, яка була затверджена урядом РФ 20 червня 2011 р. і діятиме до 2015 р., з державного бюджету виділено 85 млн. дол. Россотрудничество фінансується з державного бюджету, підпорядковане МЗС РФ і в рамках своєї компетенції відповідає за реалізацію міжнародних завдань, зокрема підтримки російської мови як основи розвитку інтеграційних процесів в СНД, задоволення мовних і культурних потреб співвітчизників, що проживають за кордоном, а також за надання допомоги національним учбовим закладам інших держав у забезпеченні їх підручниками, методичними, науковими та довідковими матеріалами з російської мови, літератури та культури Росії.
Отже, чільну роль в реалізації проекту «Русский мир» покликане відігравати Міністерство закордонних справ РФ, яке традиційно діє в тандемі з російським спецслужбами. Саме цей тандем залучає до розбудови «русского мира» фінансовані і контрольовані російською владою громадські організації, такі як Російська рада з міжнародних справ, Фонд підтримки публічної дипломатії ім. Горчакова, Міжнародна рада російських співвітчизників, Фонд національної та міжнародної безпеки, тощо.
Особливий статус має очолюваний відомим українофобом К. Затуліним Інститут країн СНД (офіційна назва - Інститут діаспори та інтеграції). Ця організація діє як структура служби зовнішньої розвідки Росії і серед іншого відповідає за контроль мовної ситуації в «країнах ближнього зарубіжжя» та аналітичну роботу у питаннях просування російської мови та культури закордоном.
Активну роль у здійсненні проекту «Русский мир» відіграють Російська православна церква, яка з часів Петра І була одержавлена і завжди використовувалась як інструмент розбудови імперії. Від радянських часів і дотепер багато її ієрархів та служителів є агентами російських спецслужб.
Створений в РФ механізм підтримки і використання «русскоязычных соотечественников» для розбудови «русского мира» нагадує механізм, який після першої світової війни було сформовано в Німеччині для збереження «єдиної німецької спільноти. (Її складниками вважались німці фатерлянду та представники німецьких меншин – «фольксдойче» поза його межами). Цей механізм утворювали різні урядові благодійні фонди, такі як «Німецьке благодійне товариство» , «Асоціація для німців за кордоном», «Фонд Адольфа Гітлера» та ін. Кошти фондів використовувались для підтримки німецьких культурно-освітніх установ закордоном та залучення до них місцевого населення з метою його германізації, а також для фінансування мережі пронімецьких націоналістичних і реваншистських організацій, які влаштовували протести проти «тяжкого становища німців» і вимагали возз’єднання з фатерляндом. Координація німецької «культурної пропаганди» та культурної експансії покладались на МЗС Німеччини , яке виконувало настанови фюрера і нацистського керівництва. Поряд із відомством закордонних справ існував Німецький інститут закордоння (Deutsche Ausland-Institut). Інститут співпрацював з німецькими розвідслужбами та готував інформаційно-аналітичні звіти, які використовувались нацистською владою для організації німецької «п’ятої колони» в сусідніх державах. /Див. Л.де Ионг. Немецкая пятая колонна во второй мировой войне. М. изд-во «Иностранная литература», 1956; І.В. Діяк П’ята колона в Україні: загроза державності. К. 2006).
Сучасна російська політика, спрямована на розбудову посилення позицій російської мови, має на меті формування поза межами Росії єдиного російськомовного простору. Вона здійснюється із використанням концепції так званої «м’якої сили», яку її творець американський політолог Джозеф Най визначає як «спроможність досягти бажаного на основі добровільної участі союзників, а не за допомогою примусу або подачок».
Концепція «м’якої сили», яка передбачає застосування прихованих маніпулятивних політтехнологій, була сприйнята і модифікована російськими спецслужбами і, врешті решт, стала офіційною доктриною російської влади. Показовим в цьому плані є конфіденційний лист, в якому йшлося про застосування «м’яких» технологій для «зміни на краще ситуації на Україні». Автором листа був Л. Шершньов, генерал військової розвідки Росії у відставці, президент Фонду національної та міжнародної безпеки, до наглядової ради котрого входять Л. Шебаршин, генерал-лейтенант, колишній начальник Першого головного управління (розвідка) КДБ СРСР та Є. Примаков, колишній керівник служби зовнішньої розвідки Російської Федерації. Лист, який став надбанням громадськості у квітні 2009 р., був адресований голові Комітету у справах СНД та зв’язках з співвітчизниками Держдуми РФ і завершувався такою промовистою пропозицією: «Я міг би взяти на себе, залишаючись в тіні, загальне керівництво цією роботою або увійти до якоїсь структури, котру могли б створити для досягнення наших цілей на виборах в Україні» /Ивица Гжевска. «Перезагрузка» украинско-российских отношений http://www.rb.ru/article/novaya-strategiya-kremlya-otnositelno-predstoyashhih-vyborov-v-ukraine/5772967.html/.
У програмній статті «Россия в меняющемся мире», присвяченій російській зовнішній політиці і опублікованій на початку 2012 р., В. Путін визначив «м’яку силу» як «комплекс інструментів і методів досягнення зовнішньополітичних цілей без застосування зброї, а за рахунок інформаційних та інших важелів впливу». Пославшись на світову практику, він зазначив, що в Росії також є подібні інструменти, зокрема, такі як фонд «Русский мир» та Россотрудничество, а підсумовуючи виокремив сферу та мету їх використання таким чином: «Російськомовний простір – це практично всі країни колишнього СРСР і значна частина Східної Європи... Ми повинні в кілька разів посилити освітню і культурну присутність у світі – і на порядок збільшити її в країнах, де частина населення розмовляє російською або розуміє її» / «Российская газета», 27.02.2012 р./
Концепцію «м’якої сили» як засобу гуманітарної політики Росії розвинув і конкретизував Константин Косачев, якого у березні 2012 р. указом президента РФ В. Путіна було призначено новим керівником Россотрудничества і одночасно спеціальним представником президента по зв’язках з державами-учасницями СНД. Він також став заступником голови Урядової комісії у справах співвітчизників. У статті «Россотрудничество как инструмент «мягкой силы» («Федеральный справочник» т. 26, 2012, с. 185-194) К. Косачев визначив «соотечествеников за рубежом» та «русский язык» як складові вітчизняного ресурсу «м’якої сили». І наголосив, що цей ресурс має активно і ефективно використовуватись у реалізації пріорітетної зовнішньополітичної стратегії Росії, метою якої є «створення модернізаційних альянсів та посилення євроазійської інтеграції». Інакше кажучи, використання владою Росії вітчизняного ресурсу «м’якої сили» має на меті формування на територіях колишніх складових колишнього СРСР єдиного російськомовного простору як підґрунтя для їхньої реінтеграції в рамках майбутньої російської неоімперії під назвою Євразійський Союз.
Українська гуманітарна політика Росії виходить за межі популяризації російської мови та сприяння у її вивченні і здійснюється за допомогою політичних маніпуляцій і тиску. Вона матеріалізується у спробах просування і зміцнення позицій російської мови та супроводжуються необґрунтованими вимогами надання російській мові в Україні статусу другої державної під штучним приводом необхідності посилення захисту прав російськомовних громадян України, інспірованими агресивними пропагандистськими кампаніями навколо безпідставних звинувачень української влади у здійсненні примусової українізації та офіційними протестами навіть проти поміркованих спроб Києва створити належні умови для функціонування української мови в Україні. Інакше кажучи, просування російської мови в Україні має характер мовної експансії, спрямованої на подальше витіснення української мови з найважливіших сфер суспільного життя та звуження просторового ареалу її використання.
Виконання експансіоністської мовної політики Росії в Україні покладено на Посольство Російської Федерації в Києві, під дахом якого діє представництво Россотруднічества; 4 генеральних консульства у Львові, Одесі, Сімферополі та Харкові; Російський центр науки і культури з представництвами в Одесі та Сімферополі; філіал Інституту СНД та структури так званої православної церкви Московського патріархату. Україну досить часто відвідують кремлівські емісари різного рівня для виконання спеціальних місій з метою зондажу ситуації, ведення антиукраїнської пропаганди, організації політичних провокацій та виконання оперативних агентурних завдань. Через цей механізм російська влада підтримує, адресне фінансує і скеровує застосування в Україні свого ресурсу «м’якої сили», до якого крім пересічних «соотечественников», незалежно від їхнього етнічного походження та громадянства, віднесені проросійськи налаштовані представники українського політикуму. Саме вони є головним знаряддям керованої з Кремля чекістської спецоперації, мета якої полягає в офіціалізації статусу російської мови в Україні і, по-суті, є продовженням багатовікової війни проти української мови і державності.

Перебіг і виконавці спецоперації

Її перша стадія розпочалась в рамках ширшої спецоперації, спрямованої на усунення з президентської посади Л. Кравчука, якого російська влада затаврувала як сепаратиста і націоналіста, і припадає на квітень-липень 1994 р. /див. В. Василенко Касетний скандал: геополітичний і національний вимір, К. 2011, с.5-7/ Тоді Росія зробила ставку на Л. Кучму, виборчим штабом якого керував Д. Табачник. Як свідчать згодом опубліковані у московських ЗМІ матеріали, фінансування виборчої кампанії Л. Кучми забезпечував уряд РФ, очолюваний В. Чорномирдіним /див. «Комсомольська правда», 12 березня 1996 р. № 45/. І тому зовсім невипадковим є те, що одним з ключових пунктів його виборчої програми стала вимога Росії щодо надання російській мові в Україні статусу другої державної мови. Адже діяв принцип – хто платить, той і замовляє музику.
Свідомо пішовши на виконання замовлення російської влади, Л. Кучма зламав започатковану Законом 1989 р. про мови та підтриману українськими елітами і суспільством позитивну тенденцію утвердження державності української мови як безальтернативного, загальнонаціонального пріоритету. З тих пір невід’ємним елементом не тільки виборчих кампаній, а й української, а по-суті антиукраїнської, політики стали деструктивні, інспіровані Кремлем та його агентурою, спекуляції мовним питанням, які розколюють суспільство, провокують конфлікти та загрожують державній єдності України.
В іногураційній промові, виголошеній Л. Кучмою у Верховній Раді після його перемоги у президентських перегонах, він пообіцяв виступити з законодавчою ініціативою про надання російській мові офіційного, а, по-суті, державного статусу. Однак під тиском національно-демократичних сил Л. Кучма був змучений відмовитись від виконання цієї обіцянки, проте згодом ініціював і забезпечив ратифікацію Україною Європейської Хартії регіональних або міноритарних мов. При цьому проявив неабияку наполегливість, подаючи відповідні законопроекти до парламенту тричі 23 жовтня 1998 р., 12 вересня 2001 р. та 26 жовтня 2002 р. Законопроекти суперечили Конституції України, спотворювали зміст і мету Хартії, а їхнє просування відбувалось у нелегітимний спосіб за активної підтримки комуністів і соціалістів, в умовах відвертого тиску російських офіційних чинників та організованої ними кампанії у засобах масової інформації.
Ухвалення Верховною Радою Закону про ратифікацію Хартії у 2003 р. завершувало другу стадію спецоперації проти української мови, яка також була складником ширшої спецоперації проти України, відомої під назвою «касетний скандал». Організований спецслужбами Росії «касетний скандал» був помстою за недодержання Л. Кучмою оплачених Кремлем обіцянок і водночас засобом примусу до їх виконання. В умовах боротьби з опозицією та загострення відносин з лідерами провідних західних демократій Л. Кучма був змушений знову шукати підтримки російського владного істеблішменту і саме тому настирно просував ущербний в правовому плані і стратегічно шкідливий для держави і суспільства законодавчий акт. Зміст і стилістика ратифікаційних законопроектів, які він подавав на розгляд Верховної Ради, свідчили , що їх створювали не в Києві, а в Москві і що в разі їхнього ухвалення вони будуть використовуватись як правова підстава для реалізації вимог Росії щодо надання російській мові в Україні офіційного статусу. Чільні представники його команди поводили себе як агенти впливу іноземної держави, а не як захисники національних інтересів власної держави.
З особливою наочністю це проявилось, коли Л. Кучма влітку 2002 року в черговий раз перетасував свою команду. Тоді главою Адміністрації Президента став В. Медведчук, який відверто заявляв, що очолювана ним СДПУ(о) є форпостом і провідником інтересів Росії в Україні, і публічно висловлювався на підтримку надання російській мові статусу державної. Іншим впливовим членом команди Л. Кучми був попередній глава його Адміністрації В. Литвин, який з червня 2002 р. став Головою Верховної Ради України. Обидва ще з радянських часів були відомі своєю пов’язаністю з КДБ, спадкоємницею якої стала ФСБ Росії.
До цієї двійки слід додати А. Орла, який з серпня 1999 р. був призначений заступником глави Адміністрації, Керівником Головного управління зовнішньої політики Президента України і який, за твердженням колишнього очільника військової розвідки України генерала О. Скіпальського, свого часу був офіцером Головного розвідуправління Генштабу Міністерства оборони СРСР. Не приховуючи своєї проросійської налаштованості, він прагнув протидіяти євроатлантичному вектору розвитку України. За словами В. Горбуліна, в Україні важко було знайти «розумнішого і витонченішого антинатівця».
В. Медведчук, будучи другою особою у створеній Л. Кучмою жорсткій президентській вертикалі, відігравав неабияку роль у формуванні та здійсненні курсу внутрішньої та зовнішньої політики держави. А. Орел, серед іншого, відповідав за забезпечення ратифікації міжнародних договорів України. В. Литвин як Голова Верховної Ради України керував роботою парламенту відповідно до визначених президентською адміністрацією пріоритетів.
Один з таких пріоритетів для кучмівської команди полягав у завершенні ратифікації Хартії, бо цього вимагали московські імпершовіністи. Залежні від російської влади і широко представлені в українському інформаційному просторі, російські ЗМІ протягом 2001-2002 рр. постійно агітували і закликали українську владу ратифікувати Хартію. До цієї кампанії активно долучились офіційні речники. Так, після того, як 26 жовтня 2002 р. на розгляд Верховної Ради було втретє подано законопроект про ратифікацію Хартії, Департамент інформації та преси МЗС РФ 2 листопада 2002 р. зробив заяву, в якій підкреслювалось, що в Москві сподіваються на ратифікацію Хартії Україною «у пріоритетному порядку». В заяві цинічно зазначається, що Україна, яка є членом Ради Європи, досі не ратифікувала цей документ, хоч на той час Російська Федерація, також будучи членом цієї організації, навіть не започаткувала процедури ратифікації Хартії і не ратифікувала її і досі. Питання Хартії було серед питань, обговорюваних під час візиту до Києва Голови Державної Думи Російської Федерації Г. Сєлєзньова, який 16 грудня 2002 р. зажадав від парламенту України прискореної її ратифікації. Напередодні ратифікації Хартії з робочим візитом Україну відвідав Президент Росії В Путін (30 квітня-4 травня 2003 р.) і з офіційним візитом делегація Ради Федерації РФ, очолювана її головою С. Мироновим (6-8 травня 2003 р.).
Ганебну роль у ратифікації Хартії відіграв В. Литвин. Свідомо нехтуючи своїми функціональними обов’язками, він просував законопроект про ратифікацію Хартії з порушенням вимог українського законодавства та правил регламенту Верховної Ради. Поданий на розгляд Верховної Ради законопроект про ратифікацію Хартії ґрунтувався на невірному її перекладі на українську мову, зробленому не з копій автентичних примірників, а з тексту російського перекладу. У пояснювальній записці до законопроекту було відсутнє фахове обґрунтування необхідності захисту тієї чи іншої мови з урахуванням її фактичного стану і реальних можливостей держави в контексті положень Хартії, як і не було визначено матеріальних і фінансових наслідків виконання передбачених Хартією зобов’язань, що суперечило частині четвертій статті 3 чинного тоді Закону України «Про міжнародні договори України».
Як голова Верховної Ради, В. Литвин був зобов’язаний, принаймні, запропонувати Верховній Раді розпочати розгляд законопроекту лише після одержання депутатами правильного офіційного перекладу Хартії, результатів ретельного експертного вивчення питання та докладної інформації про бюджетні витрати, необхідні для виконання Хартії. Він цього не зробив. Натомість були допущені грубі відхилення від Регламенту Верховної Ради України. Розгляд законопроекту про ратифікацію Хартії і його ухвалення відбулися з порушенням статті 6.2.12 чинного тоді Регламенту, згідно з якою відхилений законопроект не може виноситися на тій же, або на наступній позачерговій сесії Верховної Ради даного скликання. 17 квітня 2003 року Верховна Рада цей законопроект не підтримала, а 15 травня 2003 року попри офіційну відсутність в переліку законопроектів, зареєстрованих для розгляду на третій сесії Верховної Ради IV скликання, він знову був внесений до порядку денного її пленарного засідання. І це при тому, що Президент України через главу своєї Адміністрації листом від 14 травня 2003 року № 02-02/918 відкликав законопроект і висловив готовність знову внести його на розгляд Верховної Ради в установленому порядку після доопрацювання. Але законопроект було винесено на голосування 15 травня 2003 року і ухвалено як Закон. Тим самим було порушено частину п’яту статті 7 Закону України «Про міжнародні договори України», яка передбачала, що суб’єктом законодавчої ініціативи щодо ратифікаційних законів можуть бути лише Президент України або Кабінет Міністрів України.
Поведінка гаранта також була невідповідною та безвідповідальною. На виконання своїх президентських повноважень Л. Кучма мав би накласти вето на ухвалений Закон про ратифікацію Хартії лише з огляду на те, що Верховна Рада не мала права розглядати і схвалювати відкликаний ним законопроект. Водночас існували набагато серйозніші підстави для застосування президентського вето. На це промовисто вказували не лише багато народних депутатів України у своїх виступах в комітетах і під час пленарних сесій Верховної Ради, але й офіційний експертний висновок Інституту української мови Національної Академії Наук України, датований листопадом 2001 року і підписаний директором Інституту членкором НАН України В. Німчуком та кандидатом філологічних наук В. Радчуком, висновки Головного науково-експертного управління Секретаріату Верховної Ради, зроблені в листопаді 2002 р. та квітні 2003 р., експертні оцінки авторитетних фахівців, зокрема професора В. Євтуха, кандидатів юридичних наук В. Мармазова, С. Піляєва та інших.
Отже, у травні 2003 р. за ініціативи і підтримки Л. Кучми, Верховна Рада ухвалила законопроект, положення якого через невідповідний переклад Хартії спотворювали її зміст і мету, суперечили основоположним принципам ст. 10 Конституції України і були невдовзі протиправно використані для офіціалізації російської мови шляхом надання їй статусу регіональної та послаблення позицій української мови. Судячи з розмірковувань на сторінках його книги «Україна – не Росія», яка побачила світ у 2003 р., Л. Кучма не міг не розуміти ключової ролі статусу української мови як єдиної державної мови у забезпеченні політичної, суспільної та територіальної єдності України та для її нормального розвитку як національної демократичної держави європейського типу. Однак, у боротьбі за владу за допомогою зовнішньої сили і збереження себе у владі власний інтерес переважив державний. Це призвело до того, що керовані Росією антиукраїнські сили одержали інструмент для підриву статусу української мови та підтримки російської мовної експансії в Україні.
Початок третьої стадії спецоперації проти української мови припадає на першу половину 2006 р., коли з посиланням на Хартію та необхідність виконання Закону про її ратифікацію, місцеві ради різного рівня на Сході та Півдні України на порушення Конституції України ухвалили рішення щодо надання російській мові офіційного статусу регіональної. Парад «мовних суверенітетів» було інспіровано і оркестровано з-зовні. Йому передували численні вояжі в Україну таких відомих своєю антиукраїнською налаштованістю російських політиків як Ю. Лужков, К. Затулін, Д. Рогозін, їхні інтенсивні контакти з речниками Партії регіонів, інших проросійських політичних партій та громадських організацій. Промовистим фактом є зміст запису телефонної розмови між ідеологом партії регіонів Є. Кушнарьовим та Д. Рогозіним, яка відбулась 31 травня 2006 р. Д. Рогозін докоряв Є. Кушнарьову за зволікання в офіціалізації російської мови через прагнення «бабки срубить», вимагав, з використанням нецензурної лексики, запровадження російської мови як регіональної у Харківській області, просив зрозуміти, що «гроші у такій справі не головне» та повідомляв про свій приїзд до Харкова для її обговорення «не по телефону» (Сайт http://stringer-news.com/publication.mhtml?Part=48&PubID=5945).
Вочевидь наслідком цього «обговорення» стала поява проекту базового мовного законопроекту, анонсування якого у листопаді 2006 р. Є. Кушнарьовим стало початковою публічною стадією спецоперації по законодавчій офіціалізації російської мови з використанням Хартії. Показовим є той факт, що розроблений для нього законопроект був невідомий українському експертному середовищу і громадськості. Як заявляв голова «Русской общины Украины» К. Шуров, про цей документ знали, але його зміст не розголошувався. За словами В. Колесніченка, законопроект, аноносований Є. Кушнарьовим, не обговорювався навіть у фракції Партії регіонів. /Див. Материк. Информационоо-аналитический портал постсоветского пространства, 23.11.2006, www.russian.kiev.ua/.
Натомість 13 грудня 2006 р. у Верховній Раді V скликання було зареєстровано Проект базового закону № 2634 «Про мови України», авторами якого значились Є. Кушнарьов (Партія регіонів), В. Волга (Соціалістична партія) та Л.Грач (Компартія). Просування цього законопроекту було пригальмоване через несприятливу для Партії регіонів розстановку політичних сил в Україні після помаранчевої революції та загибелі у січні 2007 р. самого Є. Кушнарьова.
З перемогою на президентських виборах у лютому 2010 р. В. Януковича у Верховній Раді VI скликання 7 вересня 2010 р. було зареєстровано законопроект № 1015-3 «Про мови в Україні», авторами якого значились О. Єфремов (Партія регіонів), П. Симоненко (Компартія), С. Гриневецький (Народна партія Литвина). Однак 1 лютого 2011 року згаданий законопроект було знято з розгляду через його нищівну критику представниками українського експертного середовища та міжнародними інституціями, а також з огляду на триваючі протести громадськості.
25 серпня 2011 р. у Верховній Раді було зареєстровано законопроект № 9073, який мав назву «Про засади державної мовної політики» і авторами якого значились С. Ківалов та В. Колесніченко. Внесення мовного законопроекту під новою назвою і під новими прізвищами являло собою імітацію подання начебто удосконаленого документу з метою введення в оману української громадськості і міжнародної спільноти. Законопроект Ківалова-Колесніченка ряснів косметичними поправками, але практично не враховував жодних суттєвих і конструктивних пропозицій українських академічних установ і міжнародних інституцій. Саме тому цей законопроект також зазнав ґрунтовної критики як з боку представників як українського, так і міжнародного експертного середовища, і викликав нові протести громадськості.
В пояснювальній записці до законопроекту № 9073 «Про засади державної мовної політики» його автори визнали генетичну спорідненість свого законопроекту з мовним законопроектом № 1015-3 «Про мови в Україні» і мовним законопроектом №2637 «Про мови України», який Є. Кушнарьов почав просувати ще з осені 2006 р. Порівняльний аналіз трьох зазначених законопроектів свідчить про їхню концептуальну, змістовну, структурну і значною мірою текстуальну тотожність. Їхні положення передбачали встановлення статусу мов національних меншин у спосіб, несумісний з вимогами Конституції України, стосувались переважно російської мови і були спрямовані на підрив статусу української мови як єдиної державної.
Опрацювання кожного із згаданих законопроектів без залучення всіх заінтересованих структур громадянського суспільства, представників експертного середовища та опозиційних парламентських фракцій, тотальне ігнорування їхньої думки, як і висновків міжнародних інституцій, відмова привести положення цих законопроектів у відповідність з вимогами Конституції України, а також цілями та об’єктом Хартії вказують на замовний характер започаткованої Є. Кушнарьовим законодавчої ініціативи.
Після смерті Є. Кушнарьова рушієм російської спецоперації став В. Колесніченко, який давно увійшов в роль псевдозахисника прав російськомовного населення і якого російська влада почала активно використовувати для реалізації своєї мовної політики в Україні. За підтримки посольства РФ в Україні у першій половині 2007 р. В. Колесніченка було обрано, а, по суті, призначено головою «Всеукраинского Совета российских соотечественников» (ВСРС), незважаючи на несприйняття його кандидатури керівниками низки проросійських організацій, оскільки в той період він не очолював жодної такої організації. Восени 2008 р. його включають до керівництва «Всеукраинского Координационного Совета организаций российских соотечественников» (ВКСОРС), який було сформовано за допомогою, в тому числі і фінансовою, забезпеченою директором Департаменту по роботі із співвітчизниками закордоном А. Чепурніним та тодішнім представником "Росзарубежцентра" в Україні В. Богачем. (Див. С. Проваторов "Движение соотечественников на Украине: вчера, сегодня, завтра. Статья первая. Почему и как зародилась идея строить "консолидированное Движение соотечественников" - Русский век, 14.04.2011, портал для российских соотечественников: www.ruvek.ru). Згодом В. Колесніченко стає головою ВКСОРС та членом «Всемирного Координационного Совета организаций российских соотечественников». За дорученням ВКСОРС В. Колесніченко бере активну участь в організовуваних російськими офіційними інституціями конференціях "российских соотечественников" і в своїх публічних виступах свідомо спотворює мовну політику власної держави, змальовує мовну ситуацію в ній в чорних фарбах, наголошуючи на неіснуючих утисках мовних прав російськомовних громадян, і закликає Росію до "культурної експансії" в Україні. Етнічний українець, громадянин України, народний депутат Верховної Ради України В. Колесніченко, який записав себе до "российских соотечественников", 3 грудня 2008 року одержує від президента Росії Д. Медведєва орден дружби «за збереження російської мови і культури», а наступного року очолює засноване під нього «Правозащитное движение «Русскоязычная Украина».
Розроблену московськими аналітиками ідею створення в Україні контрольованого з Кремля «движения» під назвою «Русская Украина» (інші варіанти назви «Общая Родина», «Родина»), як ключового елементу проекту «Русский мир», вперше озвучив 7 червня 2006 р. Д. Рогозін. /Див. «Русская Украина как альтернатива "пророссийской". Проект Института национальной стратегии. Агенство политических новостей, 24 апреля 2006 г./
Однак практична її реалізація розпочалась в Москві 27 квітня 2009 р. під час круглого столу на тему: «Русскоязычная Украина: возможности и проблемы консолидации». Круглий стіл було ініційовано МЗС Російської Федерації і проведено інститутом СНД за дорученням Урядової комісії РФ у справах співвітчизників за кордоном. Російську сторону представляли: Інститут СНД - К. Затулін (директор, перший заступник голови комітету держдуми РФ у справах СНД та зв’язках із співвітчизниками, член Урядової комісії у справах співвітчизників), В. Єгоров (заступник директора), К. Фролов (заввідділом України), Н. Смірнова (директор по міжнародних зв’язках), О. Докучаєва (заввідділом діаспори і міграції); МЗС РФ - А. Чепурнін (директор Департаменту по роботі із співвітчизниками, відповідальний секретар Урядової комісії РФ у справах співвітчизників), В. Сібілєв (заступник директора Департаменту); В. Богомазов (посол, експерт), А. Селезньова (третій секретар), В. Ліхачов (головний радник 2-го департаменту СНД МЗС РФ), С. Жильцов (директор Центру по вивченню СНД Інституту актуальних міжнародних проблем Дипакадемії МЗС РФ), В. Лоскутов (радник-посланник Посольства РФ в Україні); Россотрудничество - В. Жуколенко (заступник керівника Агентства ); РПЦ - В. Чаплін (керівник синоідального відділу по зв’язках Церкви та суспільства Московського патріархату).
Від України для участі в роботі круглого столу, крім В. Колесніченка, були запрошені В. Корнілов (директор філіалу Інституту СНД в Україні), Д. Денісов (заступник директора українського філіалу Інституту, експерт у питаннях діяльності громадських об’єднань в Україні), В. Анісімов (керівник прес-служби УПЦ МП), Л. Кудрявцева (голова Української асоціації викладачів російської мови), О.Кривошея (голова правління міжнародної громадської організації «День хрещення Русі»), С. Проваторов (головний редактор газети «Русская правда», голова правління всеукраїнської організації «Русское содружество»), представники проросійських партій та організацій з Дніпропетровська, Донецька, Луганська, Луцька, Одеси, Полтави, Рівного, Севастополя, Ужгорода. Учасники «круглого столу» мали зустріч із заступником міністра закордонних справ Російської Федерації Г. Карасіним.
В. Колесніченко і Ко одержали вказівки, як і для чого створювати в Україні структуру під назвою «Русскоязычная Украина». У вступному слові К. Затулін констатував, що «протягом всіх років незалежності України з 1991 р. робилось вже немало спроб створити такий загальний російський рух на Україні», і що «за всієї поваги до організаторів цих спроб, всіх цілей своїх, поставлених перед собою, вони, на жаль, досягти не спромоглись». А у своєму виступі заявив: «Ми запросили вас для того, щоб ви, насамперед, зрозуміли та вислухали одне одного, а також для того, щоб передати вам своє переконання», що створюваний рух, "не підміняючи Партію регіонів, Компартію, та інші дружні Росії партії, буде зосереджено на тому, щоб надати будь-якій виборчій кампанії на Україні характеру вирішального референдуму з питань федеративності, мови, позаблокового статусу та єдності православ’я".
«Цей рух, в умовах, що склалися , - вів далі К. Затулін, - свого роду загородзагін для політиків, які бажають виражати інтерес Сходу і Півдня України. При чому я хочу відзначити – він не повинен, на мій погляд, називатись «Русская Украина», або ще якось в такому роді. Він повинен називатись правильно. Народним фронтом, якщо бажаєте. Рух має об’єднувати навколо цілей, які є абсолютно безпомилковими не тільки і не стільки для нас, скільки для вас». Він визначив, що рух має бути зорієнтовано на досягнення:
- офіційного проголошення та законодавчого закріплення нейтрального позаблокового статусу України;
- конституційного оформлення федеративного державного устрою України;
- надання російській мові, поряд з українською статусу державної;
- збереження православної російсько-української єдності в лоні Московського патріархату.
При цьому К. Затулін підкреслив, що сформульовані ним тези є не лише його особистою думкою, а «колективною точкою зору на стратегію Росії у російсько-українських взаєминах» /Материалы «круглого стола» : «Русскоязычная Украина: возможности и проблемы консолидации», Москва 27 апреля 2009 г. – Правительственная комиссия по делам соотечественников за рубежом. Институт диаспоры и интеграции (Институт стран СНГ – М. 2009, с. 4, 13-17/.
Результатом круглого столу стало сформування Комітету по створенню нової всеукраїнської організації «соотечественников» з робочою назвою «Народное движение «Русскоязычная Украина». Через місяць 1 червня 2009 р. в Москві за ініціативою керівника Департаменту міжнародних зв’язків Уряду РФ Г. Мурадова було проведено засідання консультативної групи Комітету, до складу якої, окрім В. Колесніченка, входили В. Корнілов, С. Цеков (перший заступник Голови Верховної Ради АРК, голова «Російської спільноти Криму»), В. Голенко (голова Луганської облради) та інші. А вже 10 серпня 2009 р. Міністерство юстиції України зареєструвало загальноукраїнську громадянську організацію «Правозахисний громадський рух «Російськомовна Україна». Головою його Ради став В. Колесніченко, якого у вирішальний момент і було підключено до продовження спецоперації по законодавчій офіціалізації російської мови.
Ключовим співучасниками В. Колесніченка у здійсненні спецоперації стали голова Верховної Ради України В. Литвин та його перший заступник А. Мартинюк. При їхньому сприянні від моменту внесення законопроекту Ківалова-Колесніченка його проходження у Верховній Раді супроводжувалось системними та грубими порушеннями ст. ст. 82 і 84 Конституції України та ст. ст. 91, 102, 117 та 119 Закону «Про регламент Верховної Ради України». На останньому етапі просування цього законопроекту, по суті, перейшло в режим заздалегідь спланованої силової акції під час якої парламентську опозицію було зухвало і повністю проігноровано – жодна поправка до законопроекту жодного її представника ні в профільному Комітеті, ні на пленарних засіданнях навіть не обговорювалась.
Стараннями А. Мартинюка 3 липня 2012 р. і картками 248 народних депутатів, за відсутності багатьох з них в залі, було підтримано фіктивний в правовому сенсі документ, оскільки підготованого до голосування у другому читанні законопроекту , завізованого, як того вимагає ч.1 ст. 117 Регламенту, головою профільного комітету, керівником секретаріату цього комітету, керівниками юридичного і редакційного апаратів Верховної Ради, не існувало як такого. Інакше кажучи, 3 липня 2012 р. у Верховній Раді було ухвалено не закон, а шахрайським чином сфабриковано юридично нікчемний документ, оформлений як закон «Про засади державної мовної політики». Цей документ не був результатом законодавчої роботи, а просто відтворював без жодних змін первинний текст законопроекту Ківалова-Колесніченка з його численними помилками, навмисними перекрученнями змісту міжнародних документів та положеннями, що суперечать ст.ст. 10 та 92 Конституції України. Поставивши на голосування законопроект, який не пройшов друге читання після належного обговорення всіх внесених народними депутатами поправок, А. Мартинюк не тільки знехтував правилами регламенту, а й грубо порушив право народних депутатів на законодавчу ініціативу та участь у законотворчому процесі.
Ухвалення мовного законопроекту, до якого було запропоновано 2054 поправки, тривало з 16 год. 09. хв. 02 сек. до 16 год. 09 хв. 35 сек., тобто 33 секунди. Мовний бліцкріг відбувся після того, як глава адміністрації президента Росії генерал російських спецслужб Сергій Іванов прибув до Києва і заявив, що закон про мови конче потрібен Україні.
Всупереч своїм обіцянкам Голова Верховної Ради України В. Литвин підписав юридично нікчемний акт під назвою закон «Про засади державної мовної політики», ігноруючи вимоги ст. 130 і у шахрайський спосіб використовуючи ст. 131 Закону «Про регламент Верховної Ради України». 27 липня 2012 р. В Литвин адресував Верховній Раді України листа, в якому йшлося про «виявлення неузгодженостей та окремих неточностей при опрацюванні тексту Закону України «Про засади державної мовної політики» у редакції, яка була запропонована до першого читання" і пропонувалось усунути їх в порядку, встановленому ст. 131 Закону «Про регламент Верховної Ради України». Відповідно до змісту і духу статей 116-129 і ст. 130 в разі, коли до законопроекту ухваленому в першому читанні, запропоновані поправки, його текст на підпис Голові Верховної Ради може подаватись лише після обговорення поправок і затвердження у другому чи третьому читанні. Однак, через численні порушення керівництвом Верховної Ради і парламентською більшістю Закону «Про регламент Верховної Ради України», тексту мовного закону, ухваленого в другому читанні з внесеними до нього поправками та змінами, як того вимагає регламент, фізично не існувало. Показово, що в статистиці діяльності народних депутатів, яка завжди розміщена на офіційній сторінці Верховної Ради, була відсутня інформація про поправки, запропоновані ними до законопроекту Ківалова-Колесніченка після першого читання. Це свідчить про спробу керівництва Верховної Ради приховати факт наявності поправок, які мали стати, але не стали предметом розгляду спочатку на засіданнях профільного Комітету, а потім на пленарних засіданнях парламенту під час розгляду законопроекту у другому читанні. Адже за наявності таких поправок В. Литвин мав право застосувати ст. 131 лише щодо тексту законопроекту, підготовленого до підписання після розгляду всіх поправок під час другого читання.
Застосування ст. 131 Закону «Про регламент Верховної Ради України» у прив’язці до редакції тексту законопроекту, ухваленого в першому читанні, суперечить цілям і змісту згаданої статті і є грубим порушенням вимоги щодо забезпечення порядку роботи Верховної Ради, передбаченої частиною четвертою ст. 82 Конституції України. Юридичний виверт, до якого вдався В. Литвин, а вірніше шахрайський трюк, знадобився йому для створення ілюзії легітимності підпису Голови Верховної Ради під фіктивним документом, оскільки, відповідно до п. 9 ст. 131 Закону «Про регламент Верховної Ради України» у разі відхилення Верховною Радою всіх пропозицій Голови Верховної Ради, він зобов’язаний в той же день підписати раніше поданий йому текст закону.
Як і слід було очікувати, 30 липня 2012 р. під час позачергової сесії Верховної Ради України перший заступник Голови Верховної Ради А. Мартинюк, знову діючи на порушення Закону «Про регламент Верховної Ради України», поставив на голосування непередбачене порядком денним питання про розгляд пропозицій Голови Верховної Ради щодо усунення неточностей та неузгодженостей у по-шахрайськи сфабрикованому мовному законопроекті. Провладна парламентська більшість без будь-яких обговорень відкинула всі пропозиції Голови Верховної Ради і, тим самим, створила фіктивну підставу для підписання В. Литвином неіснуючого закону. Чим він і скористався, нехтуючи своїми обіцянками, службовими обов’язками та вимогами Конституції України .
Співучасником кремлівської спецоперації став і В. Янукович. Незважаючи на численні звернення представників наукових установ, експертного середовища та громадських організацій, він 8 серпня 2012 р. своїм підписом освятив юридично нікчемний акт, а отже, діяв не як гарант Конституції України, а як її порушник. Його підпис під нелегітимним актом, оформленим як закон «Про засади державної мовної політики», засвічував зелене світло для активізації діяльності кремлівської «п’ятої колони» в Україні по нищенню української мови та підриву її статусу як державної.
В рішенні керованої В. Колесніченком ВКСОРС, яке було ухвалене у вересні 2011 р. у зв’язку з реєстрацією в Верховній Раді законопроекту Ківалова-Колесніченка, говорилось: "вважати підтримку зазначеного законопроекту вимушеним заходом, проміжним кроком для досягнення головної мети – надання російській мові статусу державної".
Сам В. Колесніченко вже після нелегітимного ухвалення Верховною Радою юридично нікчемного мовного законопроекту заявив, що буде добиватись включення норми про державний статус російської мови до проекту нової Конституції України, який розробляє створена президентським указом конституційна асамблея. В коментарі, зробленому В. Медведчуком після підписання В. Януковичем мовного законопроекту, йшлося про те, що створений ним у березні 2012 р. рух "Український вибір" прагнутиме «до того, щоб російська мова отримала зафіксований Конституцією України статус державної» (Маски скинуто – «Слово просвіти», 16-22 серпня 2012 р.). С. Ківалов, одержуючи разом з В. Колесніченком медаль Пушкіна, - державну нагороду Росії, яку їм 19 лютого 2013 р. вручив в Кремлі В. Путін "за великий внесок у збереження і популяризацію російської мови і культури закордоном" підтердив, що в Україні планують змінити Конституцію і зробити російську мову другою державною. (День, 23.02.2013 р.).
Можливість ухвалення такої Конституції, всупереч порядку зміни Основного Закону, встановленому чинною Конституцією, відкриває Закон України «Про всеукраїнський референдум», який також було ухвалено в нелегітимний спосіб 6 листопада 2012 р. наприкінці роботи Верховної Ради VI скликання. Положення цього закону можуть бути використані керованими з Москви антиукраїнськими силами і для ініціювання окремих референдумів щодо надання російській мові державного статусу, запровадження подвійного громадянства, федералізації України, її приєднання до Митного союзу, тощо. На це вказують програма очолюваного В. Медведчуком віртуального руху «Український вибір» та зміст поширюваної його структурами нав’язливої пропагандистської продукції, яка поки що закликає до федералізації України та пошуку українцями щастя у Митному Союзі, де домінує Росія.
Натомість В. Колесніченко 18 грудня 2012 р. зареєстрував у Верховній Раді законопроект «Про внесення змін і доповнень до Закону «Про засади державної мовної політики». Пропоновані ним новації спрямовані не на усунення антиконституційних положень юридично нікчемного закону, а на посилення привілеїв для російської мови та ще більшого послаблення статусу і ролі української мови.
Непересічну роль у здійсненні кремлівської спецоперації проти української мови, української ідентичності та державності відіграє Д. Табачник в іпостасі міністра освіти і науки. Не приховуючи своїх расистських українофобських поглядів, він системно і послідовно запроваджує заходи, спрямовані на деукраїнізацію освіти, скорочення мережі українських шкіл та відновлення в учбовому процесі радянських версій української історії. Дії Д. Табачника, який на відміну від минулих часів не приховує своєї ролі агента впливу російської влади, повністю вписуються в сценарій кремлівської гуманітарної політики щодо України. Російські офіційні речники і в Москві і в Києві, зокрема посол РФ в Україні М. Зурабов, заявив, що Росія готова до посилення співпраці з відомством Д. Табачника та надання допомоги українським освітнім закладам із використанням потенціалу нового мовного закону, маючи на увазі юридично нікчемний акт під назвою закон «Про засади державної мовної політики». Неважко зрозуміти, що кінцева мета такої співпраці полягає у відновлені тотальної русифікації всієї вертикалі системи української освіти і перетворення її у кузню підготовки еліти, ментально виховуваної на радянських історичних міфах та сучасних ідеологемах російської влади, а, отже, ментально готової до сприйняття ідеології проекту «Русского мира».
Таким чином, війна російської влади проти української мови і державності із залученням представників режиму В. Януковича та кремлівської п’ятої колони в Україні триває.

Не так тії вороги, як добрії люди

Така ситуація породжена не лише антиукраїнським гуманітарним курсом режиму В. Януковича, який використовується російською владою для здійснення спецоперації проти державності України, а є й результатом відсутності в Україні протягом всіх років її незалежної державності системної і послідовної державної мовної політики. На жаль, владна еліта України (як вище керівництво держави, так і парламентська опозиція) досить часто займали надто обережну, кон’юктурну, спекулятивну, а часом політично безвідповідальну, а то й злочинну позицію у питаннях дотримання та здійснення основоположних принципів мовної політики держави.
У свій час парламентська опозиція не спромоглась протидіяти ухваленню у 2003 р. Закону про ратифікацію Європейської Хартії регіональних або міноритарних мов, який спотворював її зміст і дух, а згодом був використаний як інструмент боротьби проти української мови.
З перемогою помаранчевої революції та обранням наприкінці 2004 р. Президентом України В. Ющенка виникла унікальна можливість для нормалізації мовної ситуації в країні відповідно до вимог Конституції України та потреб зміцнення підвалин української державності. Однак мовна політика не стала пріоритетом гуманітарної політики нової влади, навіть тоді, коли протягом 2005 р. в руках В. Ющенка були зосереджені широкі президентські повноваження. Він не виявив розуміння важливості нормативного визначення засад державної мовної політики, її головних цілей, функцій, завдань та механізмів реалізації. Досить згадати, що Указ № 161/2010 «Про концепцію державної мовної політики», який мав слугувати дороговказом діяльності органів державної влади і управління в мовній сфері, В. Ющенко підписав тільки 15, а розмістив на своєму сайті 22 лютого 2010 р., тобто за два дні до складення президентських повноважень. Причому затверджений Указом документ являв собою лише урізану версію концепції державної мовної політики, яка була розроблена ще у 2005 р., підтримана експертним середовищем і схвалена 11 липня 2006 р. Національною комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права.
Відсутність нормативно визначеної державної стратегії у мовній сфері у поєднанні з егоїстичним суперництвом між В. Ющенком та Ю. Тимошенко найнегативнішим чином позначилось на ефективності мовної політики держави. Команди Президента та Прем’єр-міністра діяли неузгоджено. Внаслідок цього чимало ініціатив Президента гальмувалось. Так, залишився невиконаним надзвичайно важливий Указ Президента «Про деякі питання розвитку державної мовної політики», який було видано у лютому 2008 р. і відповідно до якого уряд Ю. Тимошенко мав опрацювати питання про створення центрального органу виконавчої влади, відповідального за здійснення державної мовної політики.
Декларуючи турботу про долю України, розсварені вожді помаранчевої революції на ділі демонстрували брак стратегічного державницького мислення і політичної відповідальності також і у мовному питанні. Вони виявились неспроможними об’єднати зусилля всіх гілок влади з метою створення належної законодавчої бази для здійснення системної мовної політики та усунення загроз, породжених ухваленням антиконституційного закону, яким було ратифіковано мовну Хартію. Протягом 2006-2008 рр. у Верховній Раді було зареєстровано кілька проектів законів, що стосувались порядку застосування української мови. Однак через брак конструктивної взаємодії між командами Прем’єр-міністра та Президента вони навіть не були включені до порядку денного роботи парламенту.
Такою була і доля законопроекту «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про ратифікацію Європейської Хартії регіональних або мов меншин», який ще наприкінці 2006 р. було розроблено МЗС України на основі нового належним чином виконаного і засвідченого 29 серпня 2006 р. офіційного перекладу Хартії з урахуванням мовної ситуації в Україні, вимог Конституції України щодо визначення статусу мов та порядку їх застосування, а також рішення Конституційного суду № 10-рп/99 від 14 грудня 1999 р. про офіційне тлумачення ст. 10 Конституції України щодо застосування державної мови.
Схвалений на початку наступного року міжвідомчою робочою групою новий ратифікаційний законопроект був поданий до Верховної Ради Президентом України В. Ющенком лише 15 вересня 2008 р. Але до його ухвалення не дійшло. Натомість, на порушення інструкцій МЗС України тодішній постійний представник України при Раді Європи А. Шевчук 19 вересня 2005 р. офіційно нотифікував Секретаріат РЄ про ратифікацію Європейської Хартії Україною. Тим самим процес її ратифікації в формально-юридичному плані було завершено і вона набрала чинності щодо України з 1 січня 2006 року. Посилаючись на ратифікацію Україною Європейської Хартії, окремі районні, міські та обласні ради східних і південних областей України почали ухвалювати постанови і рішення про надання російській мові статусу регіональної всупереч положенням Європейської Хартії і вимогам ст. ст. 10 та 92 Конституції України .
В юридичному висновку від 10 травня 2006 р. згадані акти були кваліфіковані Міністерством юстиції України як протиправні, а більшість з них опротестована органами прокуратури і скасована судами. Однак залишався чинним ратифікаційний акт, який був підставою для таких постанов і рішень, а, отже зберігалась і можливість його використання на порушення Конституції України в майбутньому.
Ущербність державної мовної політики часів президентства В. Ющенка та прем’єрства Ю. Тимошенко виявилась і в тому, що в них не вистачило державної відповідальності і політичної волі здійснювати погоджені та системні практичні заходи, спрямовані на реальну підтримку української мови, підвищення її престижу, припинення подальшої русифікації інформаційного простору України, повернення до теле- і радіоефіру української пісні, обмеження московської експансії в розважальній сфері. З іншого боку, вони не спромоглись мобілізувати громадськість на протидію політиці Партії регіонів, до програми якої була включена вимога владного політичного істеблішменту Росії про надання російській мові в Україні статусу другої державної. Натомість кожен з вождів помаранчевої революції намагався вести з В. Януковичем власні політичні ігри, наслідком яких стало його повернення у велику політику після поразки на президентських виборах 2004 р., посилення позицій очолюваної ним політичної сили і, врешті-решт, обрання його президентом України у 2010 р. Пальму першості тут тримав В. Ющенко.
До розробки ініційованого ним влітку 2006 р. «Універсалу національної єдності» в числі лідерів інших парламентських фракцій був запрошений В. Янукович. Підписання Універсалу відбулось 3 серпня, а вже наступного дня В. Ющенко подав його кандидатуру на призначення прем’єр-міністром України, посаду якого В. Янукович обіймав з 4 серпня 2006 р. по 18 грудня 2007 р.. Показово, що з первинного варіанту Універсалу за наполяганням представників Партії регіонів було вилучено формулу про статус української мови як єдиної державної. Отже, в ключовому питанні мовної політики В. Ющенко погодився на поступку, яка підтверджувала незмінність програмної антидержавницької настанови Партії регіонів щодо надання російській мові статусу другої державної.
В свою чергу восени 2008 р. Блок Ю. Тимошенко зробив спробу сформувати з фракцією Партії регіонів парламентську коаліцію (названу журналістами ПРіБЮТ) з метою ухвалення нової редакції Конституції України, проект якої передбачав обрання Президента парламентом з обмеженням його повноважень та формуванням двопартійної політичної системи з домінуванням Партії регіонів та БЮТ. Ця оборудка не відбулась, але на її тлі розгортався політичний флірт очолюваної Ю. Тимошенко фракції БЮТ з фракцією Партії регіонів та КПУ і у мовному питанні. 19 вересня 2008 року згадані три фракції підтримали у першому читанні проект Закону «Про державну службу» (№1400), автором якого був В. Янукович і який передбачив вимогу обов’язкового володіння претендентами на посади у державній службі, крім державної, також російською. В практичному плані це була спроба законодавчого прирівняння статусу російської мови до статусу державної української мови.
Вершиною політичної безвідповідальності і моральної ущербності стала позиція В. Ющенка під час другого туру президентських виборів 2010 р., коли він закликав громадян України голосувати і проти Ю. Тимошенко і проти В. Януковича. Психологічний комплекс ненависті до політичного конкурента взяв гору над державницьким підходом. Заклик Президента України, в якого продовжувала вірити певна частина виборців, підтримали окремі українські інтелектуали, які претендують на роль моральних авторитетів. Проте, ставши в позу цнотливих снобів, вони продемонстрували вищий ступінь аморальності. Їхня позиція схилила чимало українських громадян до рішення не голосувати за Ю. Тимошенко. Тим самим вони сприяли обранню Президентом України В. Януковича, який уособлював і представляв політичну силу, відому своєю антидержавницькою позицією у мовному питанні. І це було добре відомо як В. Ющенку так і іншим ідейним натхненникам «противсіхів», яких О. Пахльовська справедливо характеризує як інтелектуальних бомжів , що будуть прокляті в історії України. /Страна рабов, страна господ - День, 8-9.06.2012/.
Партія регіонів, яка первинно була створена як прокучмівська політична сила і двічі висувала В. Януковича кандидатом у Президенти України, завжди відверто і незмінно фіксувала у своїй програмі вимогу Росії про надання російській мові статусу другої державної мови. Ця вимога була серед ключових гасел президентських програм В. Януковича і під час виборів 2004 р., які він програв, і під час виборів 2010, які він виграв. Отже, не було жодного сумніву, що Партія регіонів, маючи свого Президента на чолі держави, реалізуватиме у мовній сфері антидержавницьку політику, за лаштунками якої стоїть інша держава.
Перший крок в цьому напрямку було зроблено в день іногурації В. Януковича 25 лютого 2010 р., коли він відкликав з Верховної Ради законопроект «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про ратифікацію Європейської Хартії регіональних або мов меншин». 30 квітня 2010 р. тодішній віце-прем’єр міністр з гуманітарних питань В. Семиноженко на робочій нараді, присвяченій реалізації Хартії, дав вказівку здійснити її новий офіційний переклад. При цьому він проігнорував інформацію присутнього на нараді представника Міністерства закордонних справ України В. Василенка, який повідомив про наявність такого перекладу, зробленого в МЗС із залученням кваліфікованих фахівців, погодженого з Міністерством юстиції та належним чином засвідченого ще в серпні 2006 р.
На виконання цієї вказівки призначене В. Януковичем нове керівництво МЗС санкціонувало перегляд раніше здійсненого перекладу і, тим самим, стало співучасником злочинної оборудки, спрямованої на спотворення змісту і мети Хартії та виправдання її антиконституційного використання. В результаті відбулось повернення до старої версії перекладу Хартії, зокрема хибного перекладу її базового терміну (замість терміну «регіональна або міноритарна мова» було відновлено невірний – «регіональна мова або мова меншини»), що усунуло головну підставу для перегляду Закону України про ратифікацію Хартії від 15 травня 2003 р. та дозволяло продовжувати її спекулятивне використання для офіціалізації статусу російської мови всупереч вимогам Конституції України.
В програмних засадах діяльності парламентської коаліції, створеної в антиконституційний спосіб у складі фракцій Партії регіонів, КПУ та Народної партії в частині, що стосувалась мовної сфери було записано: «Реалізація державної мовної політики на основі норм міжнародного права, Європейської Хартії регіональних або мов національних меншин» (п. 3.2 Угоди про створення Коаліції депутатських фракцій «Стабільність і реформи» у Верховній Раді шостого скликання, опублікований в парламентській офіційній газеті «Голос України» 16 березня 2010 р.). Таким чином, було нормативно оформлено відмову пропрезидентської коаліції будувати мовну політику держави відповідно до вимог Конституції України, зокрема її статті 10. В практичному плані це означало нелегітимну підміну основоположних конституційних засад мовного регулювання положеннями Хартії та їх використання як інструменту докорінної ревізії державної мовної політики в обхід і на порушення Конституції України.
Керівники парламентської опозиції – фракцій БЮТ і НУНС - виявились неспроможними організувати ефективну і результативну протидію системному наступу антидержавницьких сил на українську мову ні в парламенті, ні поза ним. Вони скоріше імітували, ніж чинили спротив агресивним і протиправним діям режиму В. Януковича. З особливою наочністю це проявилось під час просування у Верховній Раді антиконституційного законопроекту Ківалова-Колесніченка, яке відбувалось у нелегітимний спосіб і викликало громадські протести практично у всіх регіонах України.
Епіцентром протестних акцій в столиці стали сходи Українського дому, на яких 3 липня 2012 р. група народних депутатів з фракції НУНС (В. Кириленко – ініціатор, Л. Григорович, В. Карпук, Я. Кендзьор, К. Кульчинський, К. Ляпіна, В. Мойсик, І Стойко, З. Шкутяк та ін.) оголосили про початок голодування. До них швидко приєднались представники молодіжних громадських організацій і деяких політичних партій. Їхні дії підтримало суспільство і вони стали прикладом для наслідування в інших українських містах. Однак через дїї лідерів парламентської опозиції протестні акції на захист української мови не переросли у потужний всеукраїнський рух спротиву. Вже 6 липня 2012 р., тобто лише через три дні після шахрайського голосування у Верховній Раді так званого мовного закону, А. Яценюк виступаючи на мітингу біля Українського дому, проголосив, що мовна протестна акція стає частиною політичної кампанії «Україна проти Януковича». Цей заклик, з яким солідаризувались лідери інших парламентських опозиційних партій (А. Гриценко, В. Кириленко, М. Томенко, а також очільник ВО «Свобода» О. Тягнибок) мав деморалізуючий та демобілізуючий ефект.
Конкретна, зрозуміла і підтримувана суспільством цільова протестна акція, яка набирала силу і мала тенденцію до перетворення у всеукраїнський мовний Майдан була припинена, а на організацію ширшої громадянської кампанії спротиву забракло політичної волі і бажання. Зрадженими відчули себе і молоді голодувальники і ширші верстви українського суспільства, готові до участі в мовному Майдані.
Незважаючи на це, акція протесту продовжувалась силами деяких громадських організацій, а також Української Народної Партії. Від початку липня до початку серпня 2012 р. біля Українського тривало голодування, учасниками якого в різний час були Оксана Неживенко (Вінницька обл.), Ганна Ющенко (м. Вишгород, Київська обл.). Ольга Воркало (м. Запоріжжя), Катерина Аврамчук, Ольга Довгалюк та Петро Шкутяк (Івано-Франківськ), Олександр Капінос (м. Кремінець), Олег Веремієнко (м. Київ), Сергій Свідзінський (м. Черкаси), Леонід Бровченко (м. Вінніця), Андрій Діденко (м. Київ), Роман Лапуда (м. Трускавець), Валерій Шевченко (м. Червоноград, Львівської обл.), Олександр Місюра (м. Київ), Віталій Надточій (Київська обл.), Вадим Лісовий (м. Київ) та інші. За цей період члени УНП зібрали більше 50 тис. підписів киян, які підтримували протестну акцію. Водночас тривали спроби переконати лідерів опозиційних політичних партій в необхідності організації широкомасштабного громадянського руху на захист української мови та державності. Зокрема 26 липня 2012 р. представники експертного середовища та громадських організацій в черговий раз звернулись до Ю. Гримчака, А. Гриценка, В. Кириленка, В. Кличка, Ю. Костенка, С. Соболева, Б. Тарасюка, О. Турчинова, О. Тягнибока, А. Яценюка з пропозицією налагодити співпрацю зі структурами громадянського суспільства для організації належної відсічі мовно-культурній агресії проти України і з цією метою скликати представницький всеукраїнський Форум на захист української мови. Пропозицію було проігноровано. Лідерам опозиції забракло політичної волі і бажання задіяти партійні структури для проведення масових протестних акцій напередодні і після підписання фіктивного мовного закону як В. Литвином, так і В. Януковичем. Усе це відбувалось тоді, коли єдиним ефективним засобом зупинити підписання антиконституційного і юридично нелегітимного мовного закону Головою Верховної Ради України і Президентом України міг бути лише потужний суспільний тиск на владу.
До політично безвідповідальної поведінки керівників опозиції у вирішальний момент громадського спротиву додалась ганебна бездіяльність одного з лідерів БЮТ Голови комітету Верховної Ради з питань культури і духовності В. Яворівського на стадії підготовки тексту мовного законопроекту для подання на підписання Голові Верховної Ради. Відповідно до ст. 130 Закону «Про регламент Верховної Ради України» В. Яворівський як керівник головного Комітету мав не пізніше як у десятиденний строк забезпечити оформлення тексту мовного закону. Норми цієї статті вимагають, щоб оформлений як закон текст, прийнятий Верховною Радою, був завізований головою головного Комітету та керівником секретаріату цього комітету чи особами, які виконують їх обов’язки. Тексту мовного закону, ухваленого Верховною Радою у спосіб, передбачений Конституцією та Законом «Про регламент Верховної Ради України», фізично не існувало. З огляду на це В. Яворівський був зобов’язаний відмовитись візувати документ, який являв собою ніщо інше як законопроект Ківалова-Колесніченка у його первинному вигляді, і формальним листом повідомити Голову Верховної Ради про неможливість подати йому на підпис текст закону, ухваленого у другому читанні відповідно до вимог Конституції України та Закону «Про регламент Верховної Ради України». Натомість В. Яворівський цього не зробив і у вельми критичний момент відбув у відпустку, підписавши 19 липня 2012 р. нікому не адресовану «Довідку про підготовку до розгляду у другому читанні проекту Закону «Про засади державної мовної політики» (реєстр. № 9073 від 26.08.2011 р.)». Довідка завершувалась лише такою констатацією: « ... 3 липня 2012 р. вечірнє засідання Верховної Ради України почалося з грубих порушень Регламенту щодо розгляду законопроекту № 9073».
 
Наші Друзі: Новини Львова