Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 26 червня 2019 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Історична

Син волі

Переглядів: 39737
Додано: 08.04.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Василь Шевчук

СИН ВОЛІ

Роман
----------------------------------

["Син волі" — перша книга двокнижжя про Тараса Шевченка. Друга книга - "Терновий світ".]
 
Хто б міг подумати, яка ворожка могла йому вгадати цю невеселу подорож!.. Два тижні тому він був ще вільним соколом, а нині їде Санкт-Петербургом, містом своєї молодості, під пильним наглядом двох охоронців, ніби якийсь варнак... До Гатчини він ще тримався, легко прогонив сум, недобрі передчуття і навіть здатний був кепкувати з похмурих церберів, що прагли якнайшвидше привезти й здати його, Шевченка, у Третій відділ власної його імператорської величності канцелярії. Коли ж збагнув, що скоро кінець шляху, щось напливло на нього, мов синьо-чорна хмара, притисло, душу вгорнуло в кригу. А як долинув з неба над болотистим полем високий голос жайворонка, на очі самі набігли сльози. Натягнув на лоб капелюх, аби ніхто не бачив його таким, розслабленим, і потім довго й тяжко долав ту хвилю розпачу...
— Ну, слава богу, приїхали! — зітхнув, коли спинилися біля воріт, яких у всій Росії боялися не менше, ніж страшної брами пекла.
Жандарм зиркнув на нього і посміхнувся.
— Возславиш ім'я господнє, як звідси вийдеш... — мовив багатозначно.
— А може, я невинний?
— Перед престолом усяк у чомусь та завинив.
— І ви?
— Ми — перст вказуючий, — сказав жандарм.
— І ми ж — кулак караючий, — стрибнув на землю офіцер, — Гей, хто там є? — постукав у куту браму.
Тарас устав, поглянув на Літній сад, який, увесь просвічуючись, тремтів весняним дрожем за Рубіконом, сиріч Фонтанкою, на Ланцюговий ажурний міст і на Михайлівський величний замок...
Повіз сіпнувся й рушив у двір розбійницького вертепу, як називали цей дім в оточенні Карла Брюллова.
— Кого привіз на цей раз? — спитав жандарм, що відчиняв ворота.
— Та... солов'я... — махнув рукою офіцер. — Співав усю дорогу.
— Хохол, напевне?
— Точно.
— У нас таких чимало зараз кукає. Та все пани, студенти!.. — зміряв цікавим зором новоприбулого.
— Попов приймає?
— Знамо. Малороси — його парафія.
З уїдливим залізним скрипом зійшлися стулки брами, і Петербург відплив кудись у невість. Душа Тарасова була ще там, на волі, на розбагнючених весною вулицях, біля Неви, на набережній, де Академія, в якій пізнав він щастя відчути себе людиною, а не рабом, в якій піднісся до осяйних вершин мистецтва, а тіло, сам він, власне, його жива натура, невідворотно вписувалися у цей жахливий закут, юдоль печалі й знищення людського в людях.
Сидів, не знаючи, що має діяти, і відчував, як кожна найменша часточка його єства кричить, волає, рветься на світ, на вільну волю, якою він не навтішався за дев'ять років. Десь з глибини душі, а може, й тіла повіяло старим, забутим холодом його кріпаччини, як повіває з яру серед весни останнім чорним льодом...
— Ось він, — кивнув на нього офіцер чиновнику в партикулярнім одязі, який прийшов прийняти бранця.
— Папери з ним?
Жандарм зіскочив з воза, зняв чемодан з печатями.
— Чудово, — потер чиновник руки.
— Добридень вам, — сказав Тарас, здивований його неввічливістю. Приїхала у двір людина, а він...
Чиновник глянув на офіцера, який лише стенув плечима, зиркнув краєчком ока на двох жандармів, що саме вийшли з флігеля, і, гасячи в очах веселі бісики, вклонився гречно «гостеві»:
— Ласкаво просимо, ваше високоблагородіє! Давно на вас чекаємо. Світлиця вже приготована…
Тарас стрибнув на землю.
— Сміятися з чужого горя...
— Pardon, mоn cher[1], — вклонився знову. — Вибачте! Я геть забув, що маю діло з художником і сочинителем поем та віршів... Сидоров! — гукнув жандарма, який стояв на варті біля дверей у флігель. — Візьми його й замкни у вільнім номері!
Синьомундирий Сидоров підскочив чортом, узяв рушницю навпереваги, так ніби звідси можна було втекти посеред дня, при всій чесній компанії жандармів та чиновника, і мовив хмуро, з притиском:
— Вперед!
Спрямовуючи багнетом, погнав його в одні, у другі двері й сердито хряпнув третіми за спиною в арештанта. Лунко два рази клацнув ключ у замку, хтось щось сказав до когось у коридорі, і стало тихо.
Тарас оглянувся в своїй новій оселі. Вузеньке ліжко, столик, один стілець... І тут помітив грати, які прийняв спочатку за звичайнісіньку, хіба що трохи густішу, раму. Вони найдужче вдарили йому по серцю. Грати — різновид клітки, символ неволі, горя, краху людських надій!.. А ще — ганьба. Колись, було, в Кирилівці в'язниць боялись дужче від ран та смерті... Звірі й ті у неволі гинуть, а тут жива людина, подоба божа!.. Господи, і той — твоя подоба, що збиткувався, грався із ним, як кіт із мишею, в дворі цього вертепу? І Сидоров, який загнав багнетом його, мов татя, у клітку-камеру? І Юзефович київський, що удавав із себе людину чесну й віддану своїй землі, народові, а в мить тяжку, жертовну відрікся, зрадив друзів?..
Сів на убоге ложе, щоб припинити, втишити в ногах бридке тремтіння. Так ніби він не їхав сюди із Києва, а йшов чи біг... Не здатись тільки б, витримати!.. Пусте. Він просто стомлений. Весь шлях не був ні хвильки на самоті. Дванадцять днів дороги, жартів, співу і... боротьби з самим собою, з острахом, що, як змія, вповзав у душу!.. Він навіть їх, своїх похмурих стражів, примусив з ним співати улюблених його пісень.
Ой Морозе, Морозенку,
Ти славний козаче!
За тобою. Морозенку,
Вся Вкраїна плаче!..
І сміх, і гріх! Виводили — аж ліс дзвенів, аж хурман втирав сльозу...
Десь зрошує слізьми дорогу, — сюди ж, у стольний Санкт-Петербург, — Миколина нещасна мати, яку він бачив у Броварах... Його везли, мов на пожежу, і день, і ніч, лиш коней перепрягали, а їй ще довго їхати... Оце тобі, Миколо, шановний пане Костомаров, і мудрий цар, якому ти хотів віддати під тверду руку союз слов'ян, об'єднання братів-народів!.. Він хоче сам узяти, загарбати. А ти йому: будь ласка, прийміть від нас, од братчиків!.. Сліпці! Не персні з образом святих Кирила та Мефодія, не папірці статутні, а сокири, та вила, та гострі коси!.. Вішальникові, катюзі кращих синів Росії хотів читати проповіді про благочестя, рівність і всеслов'янську єдність!.. Дитина єси, Миколо, хоч і професор...
Почулись кроки, брязкіт, — напевно, зброї, — різка, прихрипла мова. І знову все затихло...
Невдовзі грюкнули залізом двері, хтось увійшов чи вийшов з такої ж, мабуть, камери...
Тут уже чимало братчиків. Він достеменно не знав, хто саме, крім Костомарова та двох студентів: Андрузького й Посяди... Може, й Гулак сидить — він був десь тут, у Петербурзі... Чи то Куліш та Білозерський встигли перевезтися через кордон, чи їх також схопили?..
Із вулиці ледь долинає стукіт швидких коліс... Хтось засміявся голосно... Там ще живуть, а тут... Що тут на них чекає? Тяжкі, брутальні допити з метою знівечити, втоптати в твань високі їхні помисли і їхні душі, виповнені любові й болю за свій народ, за люд, що стогне, мучиться під тягарем кріпаччини? А потім... Потім буде не те, що бог дасть, — що цар звелить!
Не згледівся, як почало темніти. Помітив це, коли заклацав ключ у замку і в ледь прочинені окуті двері його спитали басом:
— Вечерять будете?
Хотів відмовитись, та схаменувся вчасно. Тому, хто прагне витримати і не зламатися, треба не тільки сили духу, а й сили тіла!
— Буду.
— Як маєте за що, то можу принести вам з трактиру. Бо на харчах казенних...
— Спасибі. Ось карбованець, — підвівся з ліжка і підійшов до щілини. Поклав монету в простягнуту лапату руку, пождав, допоки двері знову відгородили його від світу, й рвонув тісного коміра. Кинув на ліжко шарф, що заяснів у сутінках кривавим тихим полум'ям і нагадав чомусь йому гусара, що на поромі перед арештом хотів зіпхнуть у воду чемодан... Не допустив, злякавшись, що там навіки кануть його найкращі вірші, його рукописи, які зібрав, на лихо, по всіх знайомих. Тепер жандарми мають що почитати!
...Аж ось і сам,
Високий, сердитий,
Виступав; обок його
Цариця небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога...
Є вірші, є... І є за що вчепитися, заслати його в Сибір!.. Можливо, треба було... Ні, він не зміг! Це ж діти його... Щоб батько та рятувався смертю своїх дітей!.. Ти певен, що тут не вб'ють, не знищать?.. Надія є: їм треба документальні свідчення його крамольності, його вини. Вони тут тихо скнітимуть, — як не потрублять миші, — аж доти, поки не вдарить дзвін свободи... А вдарить?.. Вдарить! Чим більше зло, тим вік його коротший... Довгенько щось Росія терпить... Коли найкращі люди ідуть на смерть, на каторгу в ім'я святої волі, вона — близька, вона, як кажуть, не за горами! Рилєєв, Пестель... То все — було!.. І зараз є... Ти мовиш про тих, що нині звозять сюди жандарми?.. Не тільки. Є і в Пітері... Тс-с!.. Я мовчу. У мене не розживуться синьомундирі!..
Заклацав ключ, поволі, немов самі собою, одчинилися рипливі двері, і в порозі виріс Сидоров із тацею в міцних руках. Пройшов до столу, вправно поставив тацю з посудом і зняв серветку.
— Ось, пане, їжте, — мовив. І осміхнувсь у вуса. Потому старанно з кишені виловив дрібні монети й подав ув'язненому. — А це на завтра буде.
— Залиш собі.
— Спасибі, — сказав нетвердо якось, не по-тутешньому.
— Не з України часом? — спитав Тарас.
— Сидоренко... — всміхнувся гірко.
— Служиш уже давно?
— Дванадцять років...
— Сидоров! — гукнули десь у коридорі. — Дивись мені, собачий сину!
Солдат стенув плечима, мов вибачаючись перед Тарасом, і швидко вийшов.
— Тут я! — озвався також різко, замкнувши двері.
— Ні, ти таки доходишся!
— Приносив їсти панові, вашблагородіє.
— Ха! Панові... Це, Сидоров, такий же пан, як ти, дурна твоя макітра.
— Так точно, ваше благородіє! — вигукнув солдат зраділо.
Як збирав порожній посуд, не поспішав, усе придивлявся нишком чи щось хотів спитати, та не насмілювався
— Ви й справді, пане, будете з людей простих? — озвався-таки півшепотом. — Бо в нас тут все пани й пани...
— Художник я, чоловіче, — сказав Тарас.
— Виходить, пан...
— Та як дивитися. Я з кріпаків, і рідні мої в неволі.
— Втекли від пана?!
— Викупили. Знайшлися добрі люди.
— Бредня. Немає таких людей...
— Є, друже, є!
— У бідних чортма за що, а панство...
— Ну, Сидоров! — почулось нагло із коридора. Солдат зіп'явсь навшпиньки і тихо вийшов.
— Слухаюсь, вашблагородіє!
Двері замкнули знову. Десь у дворі, а може, то й на вулиці, гойднулося й лишилось світло, і на його ясному тлі вирізьблювалися, мов на гравюрі, холодні чорні грати... Ніколи і не подумав би, що ці залізні рамці так можуть діяти, впливати на душу!.. Здавалося б, шматки металу, пруття, аж ні, так ніби воно лежить, те пруття, отут, на грудях!.. Певно, в його душі озвався первісний страх людини, що прагла мати всюди шлях до швидкої втечі й остерігалася всіляких пасток... Власне, і Товариство їхнє було не чимсь, а пасткою. Відкрите, всім доступне, з промовами та писаниною! Приходь, намотуй собі на вус і — так і так, мов, пане губернатор... Воно й не диво, що хтось доніс... Тепер усе пропало! Стільки труда покладено, роздмухано вогню в серцях; із іскорок, що ледве-ледве тліли...
— Виходь! — почулось.
Глянув і здивувався: в камері стояв жандармський унтер, а Сидоров йому присвічував. Задумався і не почув, як відчинили двері. Треба надалі бути пильним...
Коли Тарас підвівся, похмурий унтер вихопив із чорних піхов шаблю і вмить зробив чверть оберту, мов даючи йому дорогу.
Сидоров пішов попереду, Тарас слідом, за спиною у себе чуючи холодний подих унтера. А може, шаблі?..
На вечір похолоднішало. З невидимих весняних хмар спадав сніжок, метеликами в'ючись довкола ліхтаря...
Двором і вулицею ішли вже тільки вдвох з унтером, який його спрямовував короткими «вперед», «ліворуч!»
— Не скажете, куди йдемо? — спитав хтозна для чого. Людині в його становищі...
— Мовчати! — гаркнув унтер, наче від тиші нині залежить їхнє життя.
Повз вартового, — виструнченого, як на параді, — ввійшли в якісь високі двері, крутими сходами зійшли на другий поверх, ледь-ледь освітлений і через те якийсь тривожний і таємничий. Унтер постукав в одні з кількох, що видні були, дверей і ввів Шевченка до кабінету, де за столом сидів чиновник, який приймав його сьогодні від двох киян.
— Тарас Григорович! — підвівся він, мов стрів старого приятеля. — Іди собі, голубчику, — звелів недбало унтерові.—Прошу, прошу сідати! — узяв за лікоть «гостя» і м'яко підвів до крісла. Сам сів навпроти. — Вибачте за мій невдалий недавній жарт... — приклав до серця руку. — Тут, серед цих жандармів, важко не огрубіти... Ще раз прошу пробачення! Я ж не представився. Попов Михайло, Максимів син. Прошу любити й жалувати!
— Тарас Шевченко...
— Знаю. Як виявляється, у нас із вами є спільні, так би мовити, знайомі...
— Цікаво... Хто ж це?
— Зайцев. Іван Кіндратович. Художник теж і друг Ширяева, в якого ви... Не буду! — підніс покірно руки, помітивши, що гість нахмурив брови. — Кому приємно згадувати свою біду... Ви потім вчились у Академії мистецтв?
— Так.
— Дещо бачив із ваших творів — гарно! З вас міг би вийти великий майстер. Жаль!.. Ви не думайте, що як жандарм, то й... Ви, напевно, знаєте Віссаріона Бєлінського? Так я колись, іще в гімназії, навчав його. Блискучий був гімназист! З апломбом був, щоправда, з претензіями на геніальність... Та хто не мріє в молодості перевернути гори й розкрити людям очі на абсолютну істину!.. Це правда, що вас з кріпацтва викупила августійша імператорська родина?
— Художник Карл Брюллов намалював портрет Жуковського для імператорської родини, і за ті гроші мені купили волю.
— Я уявляю, — зітхнув Попов, — які були ви раді, які щасливі!.. Коли б у вас на грудях, де носять хрест, побачив зараз портрет його величності, не здивувався б...
— Тоді мені потрібно було б зробити з себе цілий іконостас, — сказав Тарас не без лукавства. — Сошенко, Венеціанов, Жуковський, Вієльгорський, Брюллов, Мокрицький — всі брали участь у викупі.
— Чудово, що ви про те не забуваєте, — примружив очі слідчий. — Це так природно... Дивно лише, що ви, як кажуть, пустились берега в своїх поезіях... Вас, мабуть, хтось підштовхував, навчав, виводив нишком-тишком на цю страшну дорогу? Немислимо, аби людина, викуплена його величністю, була така невдячна, сама додумалася висловлюватися в такому тоні про імператора й імператрицю!..
— Тут ви вгадали, — зітхнув Тарас.
— Хто ж він такий? — напружився, мов гончий пес, пан слідчий. — Я ж бачу, ви людина порядна й щира... Прізвище?!
— Недоля.
— Так... — схопив перо, підсунув аркуш. — Ім'я, по батькові? Де проживає?
— Імен, на жаль, багато…
— Назвіть усі.
 
Наші Друзі: Новини Львова