Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 08 грудня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Тематики > Релігія

*Біографія - Повстанський Капелан

Переглядів: 11424
Додано: 25.04.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Ще до Другої світової війни Ярослав Шевчук працював у Маслосоюзі у Львові. Одружився з Дарією Романик із м. Закопаного (Польща). Тримали на вулиці Городоцькій у Львові невеличку "цукорню", що давала їм кошти на прожиття, а членам ОУН служила місцем для конспіративних зустрічей.
На еміграції в м. Клівленді (США) він працював на залізниці. Одночасно виконував важливі доручен¬ня в ОУН. Був близько знайомий зі Степаном Банде-рою, іншими провідними діячами ОУН. Похований у Клівленді.

ІРИНА ШЕВЧУК-ПЕЧЕРИЦЯ
(1922 р.)

Наймолодша сестра о. Ва¬силя Шевчука. Народилася в м. Дрогобичі. Завдяки допо¬мозі брата закінчила Пере¬миську гімназію при Українському інституті для дівчат у Перемишлі, навчалася у Дрогобицькому вчительському інституті, який через війну не змогла закінчити. Студії завершила екстерном.
Треба було ставати на шлях самостійного життя, і молода вчителька пішла працювати в школу на Закерзонні: в селах Поруби, Іздебки, Княжпіль, м. Бірча. Тоді ж вийшла заміж за Володимира Шпака, чото¬вого Кармелюка з сотні УПА Громенка. У 1946 р. чоловік загинув, залишивши вдову з маленьким си¬ном. Протягом страшних визвольних літ боротьби УПА з бандами польського і московського комуні¬стичних режимів молода жінка зазнала стільки горя і біди, що вистачило б на десять життів, не раз диви¬лася у вічі смерті. Але Господня рука вивела її з си¬ном із тієї вогненної круговерті.
Коли в 1945 р. почалось насильне вигнання ук¬раїнців із Закерзоння, з прадідівської землі, І. Шев¬чук за порадою о. Василя Шевчука-"Кадила" разом зі старенькою мамою і сестрою виїхала на підмосковську Україну, поселилась у с. Корналовичі Сам-бірського району, вдруге вийшла заміж за вчителя Миколу Печерицю, виховала з ним дві доньки. Звідси сім'я переїхала на роботу в с. Твіржу поблизу м. Су¬дової Вишні. Там викладала українську мову і літе¬ратуру впродовж 35 років. Потім аж до пенсії працю¬вала педагогом у Мостиській заочній школі.
Долі хотілося залишити її, наймолодшу з вели¬кої сім'ї Шевчуків, живою після смерті всіх братів і сестер, щоб зібрати матеріал про них для цієї книж-ки, заопікуватися виготовленням і встановленням пам'ятних таблиць о. Василеві Шевчукові-"Кадилові", виховувати в дусі християнської любові та пат¬ріотизму своїх п'ятьох онуків.


Роман ПАСТУХ
ПОЛЕГЛИЙ НА ПОЛІ СЛАВИ...
Хто жив так, що його пам 'ять
свято зберігається в душах людей,
яких він любить, той, я думаю,
зробив свою справу для продовження
свого існування і після смерті.
Г. ЕБЕРС

ПОЛЕГЛИЙ НА ПОЛІ СЛАВИ
ВОСКРЕС У ПАМ'ЯТІ КРАЯН

Життя і діяльність душпастиря, повстанського капелана о. Василя Шевчука-"Кадила" завдяки кни¬гам його побратима в національно-визвольних зма¬ганнях Юрія Борця, публікаціям у пресі стали широ¬ко відомими в Україні та в діаспорі, а його ім'я – знаменитим. На підставі цього можна зробити вис¬новок про непересічність особи о. Василя Шевчука серед усіх священиків, які служили в УПА, і навіть поставити його ім'я першим у когорті патріотів, для котрих Бог і Україна визначали суть цілого життя. В його долі героїчно продовжилась нитка спадкоєм¬ності, що йде з глибини століть – від козацьких і гай¬дамацьких священиків до стрілецьких і повстанських капеланів.
Від часу проголошення незалежної Української держави 24 серпня 1991 р. наш народ увічнив у мо¬нументальних спорудах десятки славних імен - борців за волю України з членів ОУН-УПА. Та, здається, досі не було гідно вшановано ні одного з представ¬ників духовенства, які у найважчий для рідного на¬роду час стали в лави його захисників, в обороні Богом даного йому права жити вільно у власній дер¬жаві.
Український патріот молодшої генерації, доктор Степан Костик з Японії, ініціював побудову пам'ят¬ника о. Василеві Шевчуку на території сучасної Польщі в м. Ряшеві, де він загинув, або в м. Пере¬мишлі, де майбутній священик навчався. Та, як і слід було сподіватися, польська посткомуністична влада заборонила це зробити. Своєю відмовою вона ще раз засвідчила свою політику вичавлювання із пам'яті нинішнього і прийдешніх поколінь споконвічність українськості земель на лівому березі річок Сян і За¬хідний Буг – Надсяння (Перемищини), Забужжя (Холмщини і Підляшшя), Лемківщини, які після Другої світової війни насильно передані Польщі.
При мовчазливому потуранні західних демок¬ратій, відповідно до їхньої політики подвійних стан¬дартів, тодішній комуністичний режим Польщі отри-мав могутню підтримку живою силою і озброєнням від імперсько-комуністичної Москви і в руслі старої польської політики "огнєм і мєчєм" на загарбаних зем¬лях жорстоко нищив і депортував корінне українське населення. "Горіли села і містечка, борці боролись, як могли". Борці – з лав ОУН-УПА, яким допомага¬ла переважна більшість населення. Проте сили воро¬га були незрівняно більші. Від куль, на шибеницях, в пожежах загинули десятки тисяч невинних людей. Решту виселили на підмосковську Україну. А ще чи¬малу кількість розсіяли на теренах західної Польщі. Колишні українські села, храми, цвинтарі, поля, сади на Закерзонні – переданих Польщі українських тери¬торіях за Сяном і Західним Бугом перетворились на згарища, руїни, пущу, позаростали лісами і чагарни¬ками.
Стародавнє українське село П'яткова Руська, де до переходу в УПА служив парохом о. Василь Шев¬чук, внаслідок страшної акції "Вісла" майже цілком обезлюдніло і вкрилося лісом, так що колишні мешканці з великими труднощами впізнають його терени. Пограбовану, вкрай занедбану церкву за деревами ледве видно. Подібна доля спіткала в середині XX сто¬ліття, у центрі Європи сотні українських сіл! Як на¬звати ініціаторів і виконавців цієї небаченої з часів монголо-татарської навали трагедії великої частини нашого народу?
Усе це спонукало С. Костика і групу його одно¬думців та помічників в особі сестри о. Василя Шев¬чука Ірини Шевчук-Печериці, Володимира Зілінського, Михайла Козака та інших звернутися до неньки-України, точніше, до Дрогобича. Адже свя¬щеник тут виріс, навчався, відправив свою першу Службу Божу в церкві (тепер - кафедральний собор Пресвятої Трійці Самбірсько-Дрогобицької єпархії Української Греко-Католицької Церкви). Найреальнішою виглядала думка увічнити ім'я священика в пам'ятній таблиці. На жаль, батьківська хата на ву¬лиці П. Сагайдачного (колись - Сніжна) не зберегла¬ся. Не випадало встановлювати таблицю на фронтоні собору. Там від 1911 р., з вимушеною перервою в то¬талітарний період, висить меморіальна таблиця на вшанування будителя українського духу на західних землях України Маркіяна Шашкевича.
Тоді І. Шевчук-Печериця, В. Зілінський, архітек¬тор і хрещеник о. Василя Шевчука Євген Хомик, а також автор цих рядків зупинили свій вибір на єди-ному приміщенні, з яким пов'язана доля полеглого священика, - колишньому будинку державної гімназії, в якій він навчався. Зараз там головний кор¬пус Дрогобицького педагогічного інституту ім. І. Фран¬ка. Тодішнє керівництво міста в особі мера Михай¬ла Лужецького і Тараса Метика підтримало цю думку, прийняло відповідну ухвалу, затвердило склад організаційного комітету (в 1998 р. він дещо змінився).
Пошук виконавців художньої пам'ятної таблиці привів членів оргкомітету до одного вже доволі зна¬ного, але ще порівняно молодого львівського скуль¬птора. За домовленістю з іншими виконавцями замов¬лення, він назвав ціну, погоджену з С. Костиком, який спеціально приїжджав з Японії до Львова. Часу для роботи залишалось достатньо. Тому бронзову таб¬лицю передбачалось урочисто відкрити в День неза¬лежності України 24 серпня 1997 р., а у випадку ви¬никнення непередбачених затримок - на День міста 21 вересня або на свято Покрови 1997 р., коли відзначалася 55-а річниця створення УПА.
Виглядало, що так і буде. Але невдовзі скульптор порушив домовленість і без жодного обгрунтування почав вимагати за меморіальну таблицю... вдвічі більшу суму. Напевно, він або хтось інший з його спільників, побачивши, що на цьому патріотичному замовленні, спонсорованому діаспорою, а головно Юрієм Борцем та Степаном Костиком, можна без великої мороки заробити "ще раз стільки". Мовляв, поважні замовники стануть перед фактом і врешті-решт вимушено погодяться, аби не осоромитися пе¬ред громадськістю.
Другого удару замовникам було завдано з іншо¬го боку. Зустрівшись з їхньою твердою позицією, скульптор для годиться пішов ніби на деякі поступки і для дотримання погодженої ціни пообіцяв трохи зменшити габарити таблиці. Відтак він надовго зник, і замовники ніяк не могли його розшукати. 1997 рік був згаяний. Зробив це скульптор навмисно, чи ста¬лися непередбачені обставини – не знаємо. Та що він повівся непорядно - поза сумнівами.
Згодом він запропонував замовникам поверну¬тись до роботи над таблицею за домовленою ціною, та отримав відмову. Нехай же ця "ложка дьогтю" послужить повчальним докором деяким митцям, котрі ставлять власні матеріальні інтереси вище від громадських, освячених нетлінною пам'яттю героїв боротьби за волю.
Повторний пошук виконавців привів замовників до відомого львівського скульптора, теж вигнанця з предківської землі Закерзоння, Миколи Посікіри і архітектора Михайла Федика. Після полагодження формальностей митці взялися до праці. Нарешті в травні 1998 р. художню таблицю було відлито в бронзі.
У процесі виконання почесного замовлення чле¬ни оргкомітету попросили митців виготовити кілька менших меморіальних таблиць, присвячених о. Ва-силеві Шевчуку. Вони встановлені в м. Стрию, на вулиці Ф. Колесси, на будинку № 51, у якому наро¬дився повстанський капелан, на приміщеннях церков у селищі Мединичі та в с. Дорожеві Дрогобицького району, в Грушатичах Старосамбірського району, де він служив парохом. Хоч не всі з цих парафій на¬лежать до УГКЦ, як у часи життя священика, однак їхні парафіяни є частиною українського народу, за волю якого віддав життя славної пам'яті о. Шевчук, і з розумінням та прихильністю допомогли увічнити ім'я душпастиря і патріота у цих селах. Бо сказано: згода будує, а незгода руйнує.



 
Наші Друзі: Новини Львова