Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 12 грудня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Тематики > Релігія

*Біографія - Повстанський Капелан

Переглядів: 11437
Додано: 25.04.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Треба також зрозуміти, що у пеклі, яке тоді ми всі переживали, нервова система людини була напруже¬на до крайності.
Після переходу чехословацького кордону сотня по кількох днях зупинилась на постій у лісі біля містеч¬ка Гуменне. Був вечір, вислані на закупівлю харчів вояки вернулися з невеликою кількістю муки і чогось там ще. Зварено чир, розділено серед вояцтва, і коли стало веселіше, повідомлено нас, що о. Кадило, за згодою сотенного, відійшов до якогось словацького села, де парохом є знайомий йому священик, надію¬чись на поміч з його боку, а то й у перехованні на якийсь час. Тоді його важко було зрозуміти. Всі ж бо ми знали, що найгірше ще не за нами, а перед нами. Але відсутність священика в декого викликала таке вра¬ження, ніби з його відходом віддаляється від нас і Божа опіка.
Але судженого не зміниш. Ми пішли далі своїм шляхом. Після мого чергового поранення в кінці лип¬ня 1947 р. я попав у полон. Мене госпіталізували на кілька днів, а опісля привезли до Кошиць і ув'язнили у військових казармах при вулиці генерала Стефаника. Там від словацьких людей я довідався, що о. Ка¬дило дійшов до знайомого священика, але з якихось причин через два чи три дні змушений був від нього відійти. Йдучи вночі стежкою попри штре¬ку, він був арештований військовою стежою, посад¬жений нею і запроторений у казармах у Гуменному, а відтак виданий полякам. Можна собі тільки у найчорніших барвах уявити, як "вітали" вони не кого-небудь, а курінного капелана УПА. Цього, мабуть, не в силі описати.
По закінченні "слідства" у вересні 1948 р. УБ пе¬редав мене до в'язниці на "замку" в Ряшеві, спочатку до келії "кварантанна". Було у ній тоді кільканадцять в'язнів. "Комендантом" келії був в'язень, кулявий на ногу і каліка на руку, родом з Перемишля (так мені сказали інші), на прізвище Вайда. Виняткова погань і садист. Після "кварантанни" перенесено мене на відділ до келії, де було поміщено 37 в'язнів-поляків і нас двох, вояків УПА (другий - з відділу командира Бурлаки).
Коли взаємини між нами і поляками трохи по¬смирнішали, я довідався від них, що в келії "кварантанна" досить довго (чи й не до загибелі) під коман-дою згаданого Вайди мучився о. Кадило. Дехто з них із відразою висловлювався про страшні знущання де¬яких поляків-в’язнів, функціонерів безпеки і в'язництва, а особливо "коменданта" келії. Цей садист-каліка забавлявся верхи їздити до "параші" на священику або довкола келії на "спацер", не жаліючи о. Кадилу ні побоїв, ні негідних назвиськ.
У 1950 р. у в'язниці Барчево пізніше його знищи¬ли самі співкамерники. Я зустрів санітара з сотні Громенка Стрілу, родом з Ліщави біля Перемишля, Ми¬рослава Сцібівовка. Він розповів мені подію, яку бачив, будучи ув'язнений і осаджений у казармах у Гуменному, де вже був о. Кадило. Одного дня стар¬шини чехословацької армії викликали їх, вояків УПА (було їх кількох), і повели у підвал, бо, кажуть, зараз приїдуть польські офіцери, аби вас не побачили. Отож у камері у підвалі було віконце, яке виходило на внутрішнє подвір'я. Коли на подвір'ї почулися голо¬си (шибки були побиті), він обережно виглянув і по¬бачив кількох старшин чехословацької армії у ранзі капітанів і поручників, а серед них – майора війсь¬ка польського в чоботах з халявами і шапці "garnizonowса".
За хвилину з казарми виведено о. Кадила. Коли він наблизився до групи старшин, до нього підійшов, щось говорячи, польський майор і вдарив отця п'ястуком у лице. Мабуть, цьому не було б кінця, але до майора гостро і рішуче поставились старши¬ни чехословацької армії, говорячи, що тут не Польща, і чому це він ображає їхній і свій старшинський мундир...
Читаючи ті рядки, може дехто запитати, чи о. Кадило (був же ж ще не таким слабим чоловіком) не міг себе хоч би трохи оборонити перед тим же Вайдою-калікою? Отже, на мою думку, можна було. Але це багато би не помогло, бо Вайда не був сам, і це могло тільки прискорити загибель отця. Не забувай¬мо і написаного мною вище: у нього була відданість Богові і потреба служити людям. Тому я впевнений: він до кінця свого мученицького життя остався вірний Божим законам.

Нехай буде воля Твоя як на небі,
так і на землі

(Мат. 6. 10)



Проф. Степан КОСТИК

ОТЕЦЬ КАДИЛО – КАПЕЛАН
УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ


Після розпаду Радянського Союзу ситуація в Європі під оглядом політичним, географічним та економіч¬ним діаметрально змінилася. Унезалежнились краї¬ни Східної Європи і об'єдналась Німеччина. Нові обставини дозволяють поглянути по-новому, просте¬жити і перевірити ті проблеми, які до того часу були засекречені чи були свого роду політичним табу, про які і думки не було, щоб їх досліджувати. Ця праця є спробою заторкнути одну з таких заборонених тем, що стосуються польсько-українських стосунків, дає об'єктивний погляд на особу та діяльність одиноко¬го військового капелана Української Повстанської Армії о. Кадила.
Мета цієї статті має два аспекти. По-перше, замість оцінювати о. Кадила з політичного погляду, автор зосередиться на його особистих рисах і постарається збагнути, чому він, як священик Української Греко-Католицької Церкви, вступив до лав УПА і став капеланом.
По-друге, автор буде шукати причини, чому тепері¬шня ієрархія УГКЦ у Польщі, з одного боку, так величаво святкувала 400-річчя Берестейської Унії, пуб¬лічно обіймаючись із ієрархією римо-католицького костелу в Польщі, в м. Ярославі, 16-18 серпня 1996 р., а з другого боку, боїться хоч словом публічно нагада¬ти тій же ієрархії про долю о. Кадила.
Виглядає, що греко-католицька ієрархія трактує справу о. Кадила як те що давно минуло, про яке пуб¬лічно не треба більше згадувати. Тому саме ця стат¬тя є спробою не допустити до такого приховання справи.
Досліджуючи цю делікатну тему, автор зустрівся з багатьма проблемами в отриманні інформації про о. Кадила. Вже більше 50 років, як виникла УПА, і хотілось би вірити, що документи тих часів в архівах Польщі, України і колишнього Радянського Союзу повинні бути відкриті для публічного вжитку, але з якихось причин залишаються не скласифікованими. В такій ситуації автор пробував шукати в інших з доступних джерелах про УПА, але інформації про о. Кадила знайшов дуже мало. Беручи до уваги факт, що багато прямих учасників, зокрема, колишніх во¬яків УПА, засуджено і страчено або вони померли в тюрмах, автор постановив шукати колишніх вояків УПА, які залишились живими і служили в тому ку¬рені, де служив капеланом о. Кадило, отже, знали його особисто. Це була не легка справа. Але авторові вда¬лося віднайти і нав'язати контакт із кількома з них, та, завдяки їх інформаціям, встановити контакт з чле¬нами родини о. Кадила. Вони радо погодилися співпрацювати з автором та поділитися з ним інфор-мацією про життя о. Кадила ще до того, як він всту¬пив до УПА. З тої причини ця праця є не звичайною, бо побудована на першоджерельних матеріалах.
Оскільки згадані архіви залишаються далі зак¬ритими для публічного користувача, стаття має де¬які недоліки, тому багато питань про о. Кадила за-лишаються невиясненими і вимагають дальших досліджень.
Отже, хто такий о. Кадило? Серед багатьох томів "Літопису УПА", виданих у Канаді, лише у двох з них (13 і 14-му) є деякі інформації про о. Кадила. Вони відносяться лише до часу після вступу о. Кадила до УПА, та не згадується про його життя до того часу. Це ж можна сказати про книжкові видання Українсь¬кого архіву у Варшаві та Об'єднання Українців у Польщі, які скупо пишуть про життя о. Кадила перед його вступом до УПА.
Правдиве ім'я та прізвище о. Кадила – Василь Шевчук. Він був першою дитиною Івана і Уршулі Шевчуків, які були греко-католиками. Народився 12 серпня 1903 року в Стрию. У нього було два бра¬ти: Михайло (1908) і Ярослав (1912), три сестри: Ма¬рія (1905), Стефанія (1910) та Ірина (1922). Марія і Ми¬хайло народжені в Стрию, як і Василь, а Стефанія, Ярослав та Ірина – в Дрогобичі, куди Шевчуки пере¬неслися, коли Василеві було 7 років. У 1915 р. 12-літній Василь Шевчук записався до державної гімназії в Дрогобичі, де навчався три роки (1-3 кл.). Пізніше перенісся до державної гімназії в Перемишлі, де зак¬інчив 6, 7 і 8-ий клас середньої школи і матуру 5 жов¬тня 1923 р.
Після закінчення середньої школи Василь поста¬новив стати священиком УГКЦ і 1923 р. вступив до духовної семінарії у Перемишлі.
На четвертому році студій Василя батько, поми¬раючи, просив сина, щоб після його смерті заопіку¬вався молодшими братами і сестрами.
30 березня 1930 р. Василь був висвячений на греко-католицького священика, прийнявши целібат. Свою першу Службу Божу відправив 6 квітня 1930 р. в Дрогобичі.
Після його приділено на парафію в село Дорожів. Пізніше був перенесений на парафію в Мединичі, Грушатичі (недалеко від Нижанкович), а згодом, від 1932 р. - в село Смерековець біля Горлиці. В часі ви¬буху II світової війни о. Василь Шевчук був на па¬рафії в селі П'яткова Руська Добромильського по¬віту.
Працюючи як священик, він виконав волю по¬кійного батька, допомагаючи своїм братам і сестрам в отриманні відповідної освіти в школах м. Перемиш¬ля. Як найстарший син, виконував роль голови сім'ї.
Військові та політичні події під час Другої світо¬вої війни і в перші роки після неї ще більше погірши¬ли ворожнечу між сусідніми поляками й українцями. Обидва народи пробували побудувати свої незалежні держави, на цьому тлі поставали конфлікти щодо кордонів, а головно, територіальні претензії до так званого Закерзоння. Це стало причиною творення своїх власних військових частин. Українці Закерзоння створили відділи УПА, які зросли до 19 сотень, що творили 6-ту воєнну ок¬ругу групи "Сян", котра входила до УПА-Захід. УПА на Закерзонні була добре вишколена, дисциплінована, з добрим командним складом і високою бойо¬вою мораллю. УПА не тільки становила справжню перешкоду в депортації українців із Закерзоння до Радянського Союзу, але була єдиною військовою си¬лою, яка протиставилася Москві та її маріонетковому уряду в комуністичній Польщі, і обороняла українсь¬ке населення. Польський комуністичний уряд мав рівно ж великі надії викинути українців з їхніх рідних земель Закерзоння згідно з договором від 22 вересня 1944 р. між Польщею і формально УРСР, який пе-редбачав репатріацію поляків з СРСР до Польщі і депортацію українців з Польщі до УРСР.
Щоб виселити українців якнайшвидше з їх рідних земель і помститися за "деполонізацію" Волині, польське регулярне військо з різними парамілітарними бойовими групами застосувало проти українців терор. Багато різних звірств чинили польські банди над українським цивільним населенням. В той час брутально замордовано 24 священики греко-католицького і православного віровизнань.
За таких обставин о. Василь Шевчук залишив парафію в П'ятковій Руській Перемиського по¬віту, вступив до УПА і став її капеланом. Точної дати його вступу до УПА немає. 13-й том Літопису УПА згадує його як капелана Перемиського куреня, створе¬ного 1945 р. в складі 26 ТВ (Тактичного Відтинку) УПА – "Лемко". Тому можна прийняти 1945-й рік за дату вступу о. Василя Шевчука до УПА. У підпіллі він мав два псевдоніми: Кадило і Пластун; перший з них був загальновживаний.
В УПА о. Кадило давав духовну опіку воякам, а також цивільному населенню і підпіллю. До його го¬ловних обов'язків належало відправляти польові Служби Божі, відвідувати ранених стрільців, опіку¬ватися підпільними шпиталями, хоронити полег¬лих повстанців, голосити проповіді, сповідати стрільців і тих, що були поранені або засуджені на смертну кару упівськими судами, та цивільне насе¬лення.
Після вдалої засідки 28 березня 1947 р., зоргані¬зованої сотнями "Хріна" і "Стаха" біля с. Яблінки, в якій загинув заступник міністра оборони Польщі ге¬нерал Кароль Свєрчевскі, польський комуністичний уряд почав відплатні акції проти українського насе¬лення на цілому Закерзонні під кодовою назвою "Ак¬ція "Вісла". Вона розпочалася 28 квітня 1947 р. Теро¬ром, масовими арештами та насильною депортацією українського населення польське військо позбавило українське підпілля бази його існування. Зазнавши великих поразок, відділи УПА постановили залишити Закерзоння і через Чехословаччину добитись до аме¬риканської окупаційної зони в Німеччині.
10 червня 1947 р. відділ Громенка, в якому був і о. Кадило, перейшов польсько-чехословацький кордон і почав довгий рейд, виповнений постійними боями з чехословацькими військами, прорвавшись у кінці до Західної Німеччини. Рейдуючи через Чехословаччи¬ну, о. Кадило через брак харчів фізично занепав. Лісові ягоди не багато помагали. Врешті, 30 червня, виснажений до решти, вирішив далі не йти і залишив¬ся в римо-католицькій парафії в селі Грубов у Чехос-ловаччині. Після кількох днів він був схоплений че¬хословацькими органами безпеки і разом з іншими вояками УПА, яких спіймали, був інтернований. З травня 1948 р. о. Кадила разом з 68 вояками і коман¬диром УПА Бурлаки чехословацькі органи безпеки передали Польщі.
Від 3 травня 1948 р. о. Кадило розпочав нове жит¬тя політичного в'язня в польській тюрмі служби без¬пеки в м. Ряшеві, в південно-східній частині Польщі. Слідчі офіцери і поліційні агенти переходили межі людяності в методах слідств і тортур над цим свяще¬ником. Вони були жорстокими в методах і розмірах тортур над в'язнями-упівцями і тими, хто співпрацю¬вав з УПА. Дуже часто після таких тортур приноси¬ли тіло непритомного, завинене в коц, і кидали на цементову долівку келії, як сміття. Коли був час на їду, то в'язні могли підходити за нею за чергою, але о. Кадило мусив повзти на колінах. Більше того, дуже часто інші в'язні з УПА були змушувані садистами в'язничної служби брати участь у тортурах і оргіях агентів УБ над о. Кадилом. Вони робили огидні по¬кази в слідчій залі Ряшівської тюрми: змушували о. Кадила клякати на коліна і укласти руки на підлозі, аби виглядати, як осел. Інших в'язнів УПА змушува¬ли сідати йому на спину, і о. Кадило мусив їх возити по слідчій залі. Агенти УБ насолоджувалися знева-гою, викрикували непристойні слова, звернені до о. Кадила, і до того, хто їхав на його спині.
В'язничне життя о. Кадила тривало не довго. В скорому часі він був засуджений до смертної кари, і вирок виконано в Ряшівській тюрмі. Точна дата і спосіб виконання присуду не відомі. Персональні тюремні картотеки о. Кадила не розкрито, і важко збагнути, коли вони стануть доступні для дослідників.
Літопис УПА подає, що присуд смерті о. Кади¬лові був виконаний у підвалах тюрми в Ряшеві 10 ве¬ресня 1948 р. Інші джерела називають дату 13 верес¬ня 1948 р., не подаючи обставин смерті. В'язні УПА, які в тому часі перебували в Ряшівській тюрмі, були свідками смерті о. Кадила, щоб його страта була більш показовою.
Теперішня тюремна адміністрація Польщі повин¬на якнайскоріше відкрити всі архіви, які є в її розпо¬рядженні. Це запобігло б появі різних версій про арешт о. Кадила, його тортури і страту. Вона також повинна виявити, що сталося з тілом о. Кадила після виконання смертного вироку, і вказати місце його поховання. Хочеться вірити, що тіло о. Кадила похо¬ване на місцевому цвинтарі з познакою "Побітне", де ховали стрільців УПА, страчених чи замордова¬них агентами УБ. Якщо потрібної інформації щодо о. Кадила польські урядові чинники не виявлять, важ¬ко буде сподіватися поступу в поліпшенні стосунків між поляками й українцями.
Офіційне становище УГКЦ стосовно капелана о. Кадила виглядає неймовірним і незрозумілим. Воно сповите мовчанкою і таємницею. Ієрархія УГКЦ не сказала, не каже і, мабуть, ніколи не скаже жодного слова про о. Кадила. Найвища церковна влада воліє про це мовчати. Чому це так?
Може бути кілька причин. Перша з них така, що єпископи і архієпископи цієї Церкви більше зацікав¬лені в своїх особистих здобутках, які служать їм і тільки їм, ніж трудитися над тим, хто був о. Кадило і як в тих тяжких часах він, священик, реагував на ду¬ховні потреби його краян, які боролись за неза-лежність своєї країни.
Друга причина та, що ієрархія УГКЦ в Польщі навчалась у польських духовних семінаріях, під уп¬равою польського католицького Костелу, де в той чи інший спосіб підпала під впливи до тої міри, що за¬раз боїться сказати слово про свій народ, хоч опини¬лася на чолі УГКЦ. Це стосується митрополита Іва¬на Мартиняка і новопризначеного єпископа Теодора Майковича. Для них мовчання про о. Кадила та УПА дає не тільки особисту користь, але також задоволен¬ня колишніх професорів, які тим хочуть довести, що навчання в польських духовних семінаріях дало добрі наслідки.
Третя причина є в тому, що священики, останньо хіротонізовані на єпископів і наставлені допоміжни¬ми єпископами у Львові, є рівно ж едукованими в Польщі, з тими самими засвоєними прикметами, що їх має найвища польська ієрархія.
Четверта причина та, що деякі з єпископів УГКЦ, народжені, вишколені на теологіях і хіротонізовані на єпископів в Україні, з огляду на більшовицьку про¬паганду, не мали нагоди вивчити повної історії свого українського народу. Підручники, вживані в тому часі в Україні, викривляли боротьбу УПА, показуючи її в якнайгіршому світлі. Таким чином, високі достойни¬ки в теперішній УГКЦ не з їх власної вини не є дос¬татньо ознайомлені з цією проблематикою. Як вислід, висока ієрархія УГКЦ в Україні, мабуть, не знає, що колись був такий священик о. Кадило, котрий як ка¬пелан ніс духовну послугу воїнам УПА.
Ще важче зрозуміти, чому греко-католицька інте¬лігенція в Польщі, зокрема та, що відповідає за релігійну публіцистику, зовсім мовчить про о. Кадила. До таких належать: періодичний журнал "Перемиські Дзвони", що видається у Перемишлі, та місячник "Бла¬говіст", що видається в Гурові і Лавецькому в Польщі. Хоч ці видання є під певним контролем, проте така ситуація не повинна бути причиною для редакторів тих видань, щоб мовчати про о. Кадила.
Англійська приповідка каже: "Що скоріше, то краще". Те саме можна сказати про о. Кадила. Що скоріше високі достойники УГКЦ у Польщі та в Ук¬раїні публічно заговорять про о. Кадила, то краще буде для них та УГКЦ. Що скоріше польський уряд відкриє факти про о. Кадила в польських засекрече¬них архівах, то легше буде виправити покручені взає¬мини між двома слов'янськими народами – українським і польським.




Іван КРИВУЦЬКИЙ

ОТЕЦЬ ВАСИЛЬ ШЕВЧУК
(СПОГАДИ)

Отець Василь Шевчук користувався авторитетом серед населення не тільки як душпастир, але як ук¬раїнський патріот, активний громадський діяч, про¬світитель.
З приходом німців він підтримував зв'язки з нашим підпіллям. 1944 року був змушений переховуватися від польської боївки з сусідньої Дилягови, а після пе¬реходу фронту – від енкаведистів і польської міліції. На початку 1945 року від польських банд загинуло кілька греко-католицьких священиків у недалеких від П'яткови селах: 3 березня в Павлокомі – о. Володи¬мир Лемцьо, 5 березня у Вільшанах – родина свяще¬ника Копистянського, 11 квітня у Березці о. Олек¬сандр Білик, 15 квітня – о. Іван Дем'янчик у Скопові, о. Анатолій Сембратович у Бабичах, о. Орест Калужняцький в Іздебках. Майже половина українського населення залишилася без душпастирів.
Отець Василь Шевчук часто, як дільки дозволя¬ли обставини, під охороною бійців з якоїсь сотні чи боївки, добирався до інших сіл, щоби інколи навіть у глибоку ніч, у негоду відправити Службу Божу, па¬нахиду, висповідати вірних, повінчати молодих, ох¬рестити новонароджених. Його поява була справжнім святом для будь-якого села. Не рахувався з часом, перевтомою, здоров'ям. Ніколи не мав вільної хвилини. Його завжди лагідне, привітне, втомлене об¬личчя запам'яталося на ціле життя всім, хто його знав.
У вересні 1945 року частина населення виїхала в Україну, і о. Шевчук перейшов до УПА капеланом при курені Байди, але ніколи не забував про вірних, які залишилися по селах. Тоді отримав псевдо "Ка¬дило" серед стрільців, а в документах – "Пластун". Від того часу він разом із вояками переносив усі зне¬годи в походах, боях, під час облав. Мав великий моральний вплив як на бійців, так і на командирів. Завше скромний, ніколи не падав духом і на пропо¬відях та під час товариських розмов у вільні хвилини нагадував, що боротьба за волю – священна. Серед стрільців нічим не виділявся, хіба що був без зброї і, здається, носив окуляри.
Після акції"Вісла", у квітні-травні 1947 року, коли села зовсім обезлюдніли, о. Кадило залишився з ку¬ренем і на початку червня із сотнею Громенка перей¬шов у Словаччину. Виснажений фізично довгими пе-реходами і боями, по кілька днів тільки на воді, ягодах і грибах, захворівши на легені, з високою температу¬рою, він зовсім вибився із сил і, щоби не бути зайвим тягарем для сотні, постановив залишитися у римо-католицького пароха в словацькому селі Грубов не¬далеко від Кошиць. Сотенний Громенко і стрільці відраджували йому, готові були допомагати в даль¬шому поході. 27 червня 1947 року, напевно, після до¬носу його забрали жандарми зі станиці в Радвані ("Літопис УПА", том 13, стор. 74).
Усіх наших стрільців і командирів, які були за¬тримані на терені Словаччини під час рейду 1947 року, помістили в таборі у Брезні над Гроном, а пізніше в тюрмі у Банській Бистриці. Отця Шевчука там не було. Його тримали в якійсь іншій тюрмі, окремо від наших, а в травні 1948 року передали до Польщі.
Микола Терефенко (живе в Польщі) у своїх ще не виданих спогадах "На грані двох світів" пише, що в липні 1948 року в тюрмі у Перемишлі, в лазні, на бетонній стіні хтось видряпав цвяхом хрест, а поруч "о. Кадило – кара смерті". Нижче – теж хрест і "Ка¬терина Петрик". Група наших в'язнів, які тоді сиділи в цій тюрмі і чекали вироку, зрозуміли, що коли свя¬щеник і жінка отримали кару смерті, то їх спіткає не краща доля.
Військовий районовий суд у Ряшеві відбувся 8 червня 1948 року, а вирок виконано 13 вересня. На жаль, досі не знайдено в архівах самого вироку чи його копії. В чому могли звинувачувати нашого свя¬щеника через три роки після закінчення війни, у мирний час, у центрі "цивілізованої Європи"? Напевно, згадали, що він не загинув від рук бандитів на початку 1945 року, як інші, згадані попередньо, священики.
Варто нагадати, що той же військовий районо¬вий суд у Ряшеві у вересні 1945 року засудив на два роки тюрми командира Армії Крайової Юзефа Бісса за 365 осіб, замордованих у Павлокомі 3 березня 1945 року.
Польський ксьондз з Бабич Францішек Журавський у квітні 1945 року брав активну участь у нападах на українські села Березку, Бахів, Скопів, Волю Кривецьку а частину майна помордованих священиків забрав собі. Його ніхто не судив. Ксьондз Журавський навіть користувався прихильністю Перемиського Біскупа Ігнаци Токарчука, який був добре по¬інформований про "подвиги" свого підлеглого.
10 червня 1997 року Папа Римський Іван Пав¬ло II під час зустрічі з вірними на своїй батьківщині, в Кросні, за 25 км від Пакошівки, де народився єпис¬коп Йосафат Коциловський, згадав про великі зас¬луги польського короля Казимира Великого і біску¬па Ігнаци Токарчука. І ні слова не сказав про нашого єпископа та священиків з цих теренів, серед них і о. Василя Шевчука – Кадила, котрі були закатовані ко¬муністами за вірність своєму народові, Церкві та апостольській столиці.



Роман ПАСТУХ

РОДИНА ДУШПАСТИРЯ

ІВАН ШЕВЧУК
(1872 - 1926)

Батько о. Василя Шевчука-"Кадила". Походить з с. Нічівців на Калушчині, тепер Івано-Франківсь¬кої області, із заможної селянської сім'ї, що володіла чималим полем, кінним заводом.
Служив у австрійському війську. Переїхав до м. Стрия, де працював судовим урядником. Одружив¬ся з молодшою на шість років дівчиною Уршулею, з якою вони мали семеро дітей. Найстарший син Іван (1901 р. н.) помер на скарлатину, будучи учнем тре¬тього класу гімназії.
У 1910 р. подружжя переселилося до Дрогобича. Тут І. Шевчук теж працював у суді. Помер у віці 54 роки. Могила – на старому Дрогобицькому цвин¬тарі на вулиці Трускавецькій.


УРШУЛЯ ШЕВЧУК
(1878-1948)

Мати о. Василя Шевчука-"Кадила". Походить із с. Кальварії Пацлавської неподалік міста Перемиш¬ля (тепер територія Польщі). Тато служив дириген том церковного духового оркестру і внаслідок нещас¬ного випадку загинув.
Дівчина виховувалася у Львові під опікою сес¬тер-Василіянок. Проживши чверть століття у шлюбі з Іваном Шевчуком і виростивши шестеро дітей – трьох синів і трьох доньок, проживала після його передчасної смерті в 1926 р. разом з усіма дітьми ще чотири роки в Дрогобичі. Після висвячення сина Ва¬силя на священика сім'я перебувала на його утриманні і переїжджала за ним туди, де він мав парафію. Ос¬танні три роки до смерті в 1948 р. мешкала в Корналовичах Самбірського району. Там і спочивають її тлінні останки.

МАРІЯ ШЕВЧУК
(1906-1971)

Молодша сестра о. Шевчука-,,Кадила”. Народи¬лася в м. Стрию. Після закінчення промислової шко¬ли в Дрогобичі працювала секретаркою в Трускавецькому приватному пансіоні "Говерла".
Після приєднання західноукраїнських земель до СРСР перебувала на утриманні брата-священика. Внаслідок депортації із Закерзоння опинилася разом з матір'ю та сестрою Іриною в Корналовичах Сам¬бірського району, працювала в колгоспі. Тут і обірва¬лася її земна путь.

МИХАЙЛО ШЕВЧУК
(1908-1985)

Перший молодший брат о. Василя Шевчука-"Кадила". Михайло Шевчук був третьою дитиною в сім’ї.
Народився в м. Стрию. Коли йому минуло два роки, батьки переїхали зі Стрия до Дрогобича. Тут він блискуче закін¬чив гімназію, керівницт¬во якої зробило для ньо¬го єдиний за весь період її існування виняток, звільнивши від матури - випускних іспитів. За прикладом стар¬шого брата Василя хлопець вступив у Перемись¬ку духовну семінарію. Через три роки він залишив студії в зв'язку із запровадженням целібату і обрав для навчання Львівський медичний інститут.
Докторат отримав тільки після Другої світової війни в Австрії.
В гімназійні роки належав до таємної організації вищих кляс української гімназії. Навчаючись у мед¬інституті, вступив до підпільного Союзу Українсь-кої Націоналістичної Молоді, Української Військо¬вої Організації. Від 1939 р. аж до смерті М. Шевчук перебував в ОУН, входив до складу її чільних діячів.
За активну участь у націоналістичному русі польська поліція кілька разів ув'язнювала його, тому щоразу він мусив ховатися від неї. Проте незадовго до Другої світової війни М. Шевчукові не вдалось уникнути чергового арешту і концентраційного та¬бору Берези Картузької. З підірваним здоров'ям він вийшов на волю після розвалу Польщі і знову прилу¬чився до підпільної боротьби, а після проголошення 30 червня 1941 р. відновлення Української державності – до державного будівництва. Невдовзі німець¬ке гестапо почало арешти членів ОУН з-під стягу Степана Бандери. М. Шевчука схопили в містечку Криниці на Лемківщині. Краківська тюрма "Монте-люпіх", далі концтабори Освєнцім, Ебензее. Як лікар, врятував багатьох в'язнів від неминучої смерті, чим наражав на смертельну небезпеку своє життя. В Ебен¬зее деякий час працював директором шпиталю і до¬помагав багатьом виснаженим, важко хворим в'яз¬ням.
У післявоєнний період М. Шевчук знову на пе¬редній лінії боротьби за самостійну Україну, викону¬вав особливі завдання провідника ОУН Степана Бан¬дери та Служби Безпеки ОУН, працював у бюро Голови Проводу ЗЧ (закордонних частин) ОУН Сте¬пана Ленкавського. Належав до Таємного Проводу ОУН, як лікар - до Управи Української Медичної Харитативної служби в Австрії. В його особі ОУН мала високодійового борця, який входив до найближчого оточення Степана Бандери.
Заслуги перед організацією висунули М. Шевчу¬ка в останній період його життя на відповідальні по¬сти члена Головної Контролі ОУН, заслуженого чле¬на Служби Безпеки ОУН. Чесна, тверда і безкомпромісна боротьба за волю України принесла М. Шевчукові визнання і пошану.

СТЕФАНІЯ ШЕВЧУК
(1911-1997)

Друга молодша сестра о. Василя Шевчука-"Кадила". Народилася в Дрогобичі, закінчила учительсь¬ку семінарію. Тривалі спроби отримати від польської окупаційної влади роботу в школі не дали результатів: усюди їй відмовляли через "брак місця", а на¬справді через патріо¬тичні почуття та участь братів Михайла і Ярос¬лава в ОУН. Лише після розпаду Польщі отримала посаду вчительки початкових класів.
Працювала на Лемківщині, в селах П'ятковій Руській, передмісті м. Бірчі, Старій Бірчі, Ліщаві Долішній. У 1946 р. хвиля депортацій занесла вчи-тельку в с. Мухавку Чортківського району на Терно¬пільщині. Три роки опісля замешкала з рідними в с. Корналовичі Самбірського району. Тут навчала дітей аж до виходу на пенсію. Носила глибоко в серці почуття до хлопця такого ж, як її, імені, та доля не дозволила їм зійтися в подружню пару. Корналовицька земля прийняла її навічно в своє лоно.

ЯРОСЛАВ ШЕВЧУК
(1912-1998)

Другий молодший брат о. Василя Шевчука-"Кадила". Народився в Дрогобичі, де закінчив українсь¬ку приватну гімназію ім. І. Франка. Під впливом бра¬та Михайла вступив в ОУН і був її активним членом до кінця своїх днів. За націоналістичну діяльність був двічі ув'язнений у Березі Картузькій, у німецьких концтаборах. Загалом десять років перебував за ґра¬тами.
Ще до Другої світової війни Ярослав Шевчук працював у Маслосоюзі у Львові. Одружився з Дарією Романик із м. Закопаного (Польща). Тримали на вулиці Городоцькій у Львові невеличку "цукорню", що давала їм кошти на прожиття, а членам ОУН служила місцем для конспіративних зустрічей.
 
Наші Друзі: Новини Львова