Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 15 листопада 2019 року
Тексти > Тематики > Релігія  ::  Тексти > Тематики > Історична

*Біографія - Повстанський Капелан

Переглядів: 11390
Додано: 25.04.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Згинем, браття, або вгору
Піднесем свободи стяг!
Іван ФРАНКО

Василь КУК

ЗА ЩО І ПРОТИ КОГО ВОЮВАЛА УПА
(З "Переднього слова" до книги: Ю. Борець. УПА у вирі боротьби).

Історія українського народу, починаючи вже з XV ст. і, зокрема, з часів козаччини – це постійні на¬ціонально-визвольні змагання, безперервна бороть¬ба за визволення з чужоземної неволі, за побудову не¬залежної самостійної української держави. Вогонь національно-визвольної боротьби з особливою силою запалав у 1917-1920 рр., коли на полях численних кри-вавих битв вирішувалась доля молодої Української Народної Республіки. І хоча у цій війні не судилося перемогти й оборонити державну незалежність, і ук¬раїнські землі знову стали здобиччю захланних сусідніх держав, головним чином, совєтської Росії та Польщі, проте розпочата визвольна війна не припи¬нялася і продовжувалася в наступні десятиліття. Змінювалися форми й методи, мінялися окупанти, але боротьба за відновлення української державності не згасала.
Під час Другої світової війни настав новий етап українських визвольних змагань, що почався 15 бе¬резня 1939 р. після проголошення Карпатської Украї¬ни незалежною державою та проголошення віднов¬лення Української Держави 30 червня 1941 р. у Львові.
Утворений тоді уряд, Державне Правління, що його очолив прем'єр Ярослав Стецько, незабаром встановив владу на території України, звільненої на той час від московсько-большевицьких окупантів. Центральні та місцеві органи Державного Правління організували та забезпечили нормальну діяльність всіх ділянок суспільного, економічного та культурного секторів.
Проголошення Української Держави суперечило планам німецької імперської політики, яка вважала Україну своєю майбутньою колонією. Німецький уряд не визнав Українську Державу і оголосив війну всім державно-самостійницьким силам українського народу. Голову Державного Правління, окремих його членів та провідних політичних українських діячів було заарештовано, Україну перетворено на німець¬ку колонію, а її населення – на рабів німецьких коло¬нізаторів. Український народ повстав і зі зброєю в руках боронив власну й національну гідність та пра¬ва господаря на рідній землі. Три роки, від 1941 до 1944 рр., тривала всенародна жорстока й кривава війна проти німецько-нацистських поневолювачів, а десять років по тому, від 1944 до 1954 рр., така сама боротьба продовжувалась проти московсько-больше¬вицьких окупантів.
Тринадцятирічна визвольна війна відібрала жит¬тя десяткам тисяч найкращих, найшляхетніших синів і доньок України. Це була найбільша і найгероїчніша з усіх дотеперішніх національно-визвольних війн. Світова історія подібної не знає. Конкретна визна¬ченість остаточної мети – Українська Самостійна Со¬борна Держава, найпередовіші ідеї національного й соціального визволення - знищення імперій та побудова незалежних національних держав усіх при¬гноблених народів, демократичні принципи побудо¬ви суспільно-політичного державного ладу під гас¬лом "Воля народу, воля людині!" сприяли мобілізації до активної боротьби найширших мас українського населення та багато інших поневолених народів. Не перебільшеним є твердження, що збройні сили націо¬нально-визвольного фронту в Україні налічували понад півмільйона активних борців і учасників: во¬яків УПА, збройного революційного підпілля ОУН та ряду допоміжних служб. Базою і опертям по¬встанської армії був увесь український нарід, який всебічно і жертовно морально й мате¬ріально її підтримував.
Революційно-повстанська боротьба 40-50-х років мала могутній вплив на подальший розвиток нашо¬го народу. У цій боротьбі виховувався і сформувався новий тип людини - людини-борця, месника й обо¬ронця свого народу. Створився духовно спаяний мо¬ноліт революціонерів-патріотів, об'єднаних незлам¬ною вірою у святість виборюваної справи. За свою Правду, за Волю, за незалежну Українську державу герої завжди й кожночасно були готові на найбільші зусилля, жертви й на саму смерть. Героїзм став ма¬совим явищем, нормою щоденного життя не лише по¬встанців, але й усіх українців взагалі. Нарід випрос¬тався, гордо підніс голову, почувся господарем на власній землі, сміливо боронив законні права та не дозволяв наїзникам закріплюватися на його теренах.
Визвольна боротьба охопила всі українські землі, але її форми й методи в різних українських районах мали свої особливості й тактичні відмінності. Особ¬ливе становище з відступом нацистів склалось на західноукраїнських пограничних землях Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя. Ці українські землі Москва подарувала польському сателітові з метою повного знищення там українського населен¬ня. 1945 року почалась акція "добровільного" пере¬селення українців із їхніх прадідівських, віковічних земель до совєтської України. Москва робила все, щоб за кордоном Союзу не було великого скупчення українців, які б у майбутньому могли боротися за національне відродження України й, зокрема, щоб ці землі не стали базою, і запіллям для УПА. Оскільки ніхто з українців не хотів добровільно покидати свої господарства, польський уряд разом із шовіністич¬ними цивільними бандами нападали на українські села і мордували населення, змушуючи тих, хто зали¬шився, виїхати з села. Так, лише в селі Павлокомі замордовано понад 400 українців, серед яких були жінки, діти та люди похилого віку. Така сама доля спіткала українців і в інших селах. Щоби припинити ці дикунські, варварські вбивства, УПА змушена була застосовувати проти найбільш україножерних польських шовіністів відповідні відплатні дії. Лише після цього масові вбивства припинилися, але висе¬лення продовжувалося до повної ліквідації на цих землях українського населення. То було планове спільне московсько-польське підле народовбивство. В цій ситуації єдиним засобом оборони могла бути тільки збройна повстанська боротьба як протии польських окупантів, так і проти їхніх московських опікунів. На революційний шлях боротьби ступи¬ло майже все національно свідоме, патріотичне ук¬раїнське населення, зокрема, молодь. Бойові части¬ни УПА помітно зросли, поповнилися новими кадрами. Це дало змогу відносно легко очистити ук¬раїнські села від польсько-большевицьких військових гарнізонів та встановити там народну владу і по¬встанські революційні порядки.
Найбільше вражають образи-приклади вродже¬ного благородства душі наших людей, їхнє оптимі¬стично-героїчне бачення життя і, понад усе, мужня, лицарська поведінка повстанців як у побуті, боях, так і перед загрозою смерті. Такі герої-велетні могли зро¬дитись лише у вирі визвольної боротьби. ВОЛЯ, ДОБРО І ЩАСТЯ української нації були для них найбільшими цінностями й найвищим законом.
Боротьба УПА припинилася лише після того, як останнього українця насильно вигнали з рідної оселі. Одні пішли в Україну продовжувати боротьбу, другі понесли славу нашої визвольної боротьби в широкий світ.


Радісно і почесно
вмерти за Вітчизну.
ГОРАЦІЙ

ПОВСТАНСЬКИЙ КАПЕЛАН

Григорій ДЕМ'ЯН

Василь ШЕВЧУК - о. "КАДИЛО"
(Із статті в газеті 'Шлях перемоги". - 1994, 5 лютого)

Вагомий внесок у боротьбу ОУН і УПА в 1940-1960-х роках зробило своєю повсякденною і багатог¬ранною жертов¬ною працею наше духовен¬ство. На жаль, це питання, як і безліч інших, по¬в'язаних із до¬тичною пробле-матикою, майже зовсім не вивче¬не.
Досі зроблено тільки перші, практично підготовчі кроки. Назріла невідкладна потреба опрацювання бо¬дай короткого біографічного довідника священиків-учасників боротьби УПА. Він міг би стати згодом складовою частиною багатотомного повстанського мартирологу України...
Якби не публікація відомого дослідника Євгена Місила "Українці, засуджені на смертну кару, стра¬чені і померлі у в'язницях Польщі в 1944-1956 роках", то ще дуже довго довелося б шукати відомості про походження і останній період життя повстанського капелана "Кадила".
Василя Шевчука, священика й активного украї¬нського самостійника, подарувало нашій батьківщині галицьке підгірське місто Стрий. Народився він 12 серпня 1903 року в сім'ї національно-свідомого подружжя Івана та Уршулі Шевчуків.
Навесні 1930 року юнак закінчив єпархіальну ду¬ховну семінарію у Перемишлі. Рукоположений, тоб¬то висвячений, 30 березня того ж року. Нежонатий. Першу Службу Божу відслужив 6 квітня 1930 року у церкві Святої Трійці в м. Дрогобичі, де проживали його батьки. Потім завідував парафіями у селах Дорожів, Мединичі, Грушатичі, Смерековець, Павлокома, П'яткова Руська. Друга світова війна застала його в Закерзонні у П'ятковій Руській Перемиського повіту, звідки й пішов до УПА. Повстанський курінь "Байди" (Миколи Савченка) став для самостій¬ного священика і місцем визначення свого націо¬нального обов'язку і водночас своєрідною сім'єю, бо ж згідно з церковними канонами після висвячення він уже до кінця життя не міг одружуватися.
Шкільні і юнацькі студентські роки В. Шевчука ви¬пали на період героїчної боротьби Українських Січо¬вих Стрільців та Української Галицької Армії, усіх державницьких заходів ЗУНР і УНР, а це не могло не сформувати в нього відповідних переконань. Їх по¬глибила і загартувала героїка Української Військо¬вої Організації і незрівнянно потужнішої спадкоєм¬ниці – ОУН. І молодий священик від перших днів своєї душпастирської праці кожну індивідуальну розмову з парохіянами, особливо проповіді в церкві чи вис-тупи в читальні, цілеспрямовано використовував для виховання у людей не просто національної свідомості, а готовності до жертовної боротьби за природне пра¬во нашого народу на життя у самостійній соборній державі.
Тим же шляхом ішли його брати Михайло та Ярослав. Перший із них належав до таких наших пат¬ріотичних об'єднань, як "Організація Вищих кляс Українських Гімназій", "Союз Української Націона¬лістичної Молоді", "Українська Військова Організа¬ція", і від самого початку існування ОУН був її відданим членом, виконував особливі доручення провідника ОУН Степана Бандери. Відтак працював у бюрі Голови Проводу ВЧ ОУН Степана Ленкавського. Сумлінним і непохитним учасником визволь¬ної боротьби був і Ярослав.
Брати Шевчуки близько співпрацювали з таки¬ми видатними діячами УВО і ОУН, як уже згадува¬ний Степан Бандера, Василь Білас, Юліян Головінський, Олекса Гасин, Іван Габрусевич, Микола Климишин, Зеновій Коссак, Степан Ленкавський, Степан Нижанківський, Степан Охрімович, Ярослав Стецько, Володимир Тимчій та ін.
Відомий учасник повстанського руху в Закерзонні, автор цікавих і цінних спогадів "Де срібнолентий Сян пливе" Іван Кривуцький – "Аркадій", коли зайшла мова про отця "Кадила", розповідав: "Знав я його особисто, був з ним кілька разів від квітня до кінця вересня сорок п'ятого року [...]. Він був такий жвавий, активний, веселий... Ну, не так веселий, як людяний, дружний... Люди його всі шанували... Він відправляв Служби Божі під час свят різним сотням...
Там перебували сотні "Бурлаки", "Ластівки", "Громенка" [...] "Хріна"...
Що (ще) про нього можу сказати? Як про люди¬ну – тільки найкраще. Населення його дуже шанува¬ло. Всі любили. У сотнях – тим паче. Розраджував часто стрільців".
Для віруючих християн, а в УПА такими були практично всі українці, слово священика мало вели¬ке значення. Він благословляв їх на успіх у боротьбі з жорстокими окупантами, відправляв Служби Божі, сповідав і причащав стрільців та старшин, освячував місця постою, підтримував словом розради і доброю порадою хворих і поранених чи виснажених до краю нерівним протиборством вояків, проводжав у останню земну дорогу полеглих. Без нього не відбу¬валося жодного християнського чи національно-дер¬жавного, у тому числі і українського військового свя¬та. У тому, що курінь "Байди" й особливо сотня Михайла Дуди Громенка відзначалися високою дис¬циплінованістю і навіть перевершували природні людські сили, виявляючи дивовижну стійкість духу і витривалість, є велика заслуга їхнього невтомного капелана.
Теплі відгуки про отця Василя Шевчука залиши¬ли й інші повстанці, яким доводилося спілкуватися з цією людиною великої душі і самопосвяти. Як харак¬терний і пізнавальний приклад, варто подати тут хоча б узагальнюючий фрагмент із книжки Юрія Борця "З найкращими". В ньому іде мова про відзначення Свя¬та Зброї.
На площі голосна команда, звідти і вимарш на місце Свята. Отець Кадило Пластун біля польового, гарно прибраного зеленню престола відправляє Службу Божу, а хор за участю сотень повстанців і селян із навколишніх сіл співає, і то цілою душею. На душі якесь бадьоре піднесення. Святочна проповідь нашого курінного Капелана не в одного присутньо¬го викликала сльози. Таку проповідь міг виголосити лише священик-патріот. Лише той, хто поховав де¬сятки своїх друзів, полеглих у бою за свій нарід і дер¬жаву. Лише той, хто за останні роки втратив десятки своїх друзів-священиків від ворожих куль. Він голос¬но промовляв до тих найкращих дочок і синів нашо-го народу, виструнчених у лавах:
– Сьогодні у нас велике Свято. Свято Зброї під покровом Матері Божої, покровительки нашого війська. Лише тоді, коли на сторожі нашого народу будуть наші оборонці зі зброєю, народ буде жити вільно. Сьогодні наш народ переживає страшні дия¬вольські тортури від наших безбожницьких сусідів. Лише на теренах, де наша зброя не допускає ворога, живемо українським життям. Лише в теренах, пиль¬нованих нашою повстанською зброєю, маємо свою церкву. Такі вільні і веселі обличчя, які я бачу тут сьо-годні, є ще в інших місцях, де перебувають наші обо¬ронці зі зброєю.
Разом зі стрільцями і старшинами переживав і радощі перемог, і прикрощі невдач, терпів часто голод і холод... Особливо ж важкі часи настали після етноцидної акції "Вісла", коли з великих теренів на¬ших споконвічних земель за Сяном були брутально виселені українці. Ще ніхто не підрахував, скільки тисяч їх перед тим та і у той час було вбито та заму-чено...
Сильні, молоді і загартовані вояки УПА опухли з голоду, ноги настільки набрякали, що доводилося і розрізувати халяви на чоботях. До того ж майже по¬стійно вели бої з переважаючими в десятки і сотні разів за кількістю ворожими військами... За такої си¬туації відділ, у якому перебував отець Василь Шев¬чук, виконуючи наказ Проводу ОУН і командування УПА, пішов у далекий рейд на захід. Кордон між Польщею і тодішньою Чехо-Словаччиною перейшов 17 червня 1947 року о четвертій годині ранку.
За попереднім договором СССР, Польщі і Чехо-Словаччини збройні сили цих держав вели скоорди¬новану війну проти УПА. На території Словаччини наш рейдуючий відділ вороги намагалися знищити силами чеських та місцевих комуністів, бо селяни, міщани та інтелігенція прихильно ставилися до УПА та її боротьби, а молодь не раз навіть просилася, щоб її прийняли до складу повстанців. Чеська армія та частини так званого Збору Народної Безпечности (тамтешній комуністичний різновид каральних внутрішніх військ) блокували населені пункти. Відо¬мо й те, що большевики тоді терміново відправили до Словаччини спеціально підготовлені сили.
Доступ до сіл – свідчить "М. Громенко", – став неможливий. Голод у рядах відділу почав сильно да¬ватися взнаки. З огляду на таку ситуацію я був змушений залишити на одному пункті групу фізично ослаблених вояків, при якій остався також о. капе¬лан Кадило. Через нього ця група була пов'язана з одним місцевим священиком, членом словацького підпільного руху. Прийшовши до сили, ця група мала долучитися до однієї з частин УПА, які вже посува¬лися за нами. На жаль, автор не згадує коли і де вони розлучилися. Відомо лише, що перед тим відділ прой¬шов біля таких сіл, як Яблонька Нижня, Папівна і Криве. Очевидно, це сталося десь недалеко останнь¬ого з них, можливо, на третій або четвертий день пе¬ребування на території, що входила до складу Чехо-Словаччини.


Роман ПАСТУХ


ПОВСТАНСЬКИЙ КАПЕЛАН
ВОСКРЕСНЕ В ПАМ'ЯТНИКУ
(Із статті в газеті "За вільну Україну". - 1997, 5 квітня)


Майбутній повстанський капелан народився в м. Стрию через три роки після початку XX століття у великій (семеро дітей) сім'ї судового урядника. Неза¬баром батьки Іван та Уршуля (з дому Яблонських) переїхали до Дрогобича, де побачила світ решта їхніх дітей. Вони замешкали на вулиці Сніжній (зараз Пет¬ра Сагайдачного).
Дитинство і юність хлопця проходили в роки, сповнені слави і героїки Січового Стрілецтва, УГА, проголошення УНР та ЗУНР, їх злучення в одну дер¬жаву, діяльності УВО. Навряд чи варто сумніватися і в значному впливі на розвиток національно-світог¬лядних поглядів Василя, його молодшого брата Ми¬хайла Шевчука, який був майже ровесником і това¬ришем свого сусіда, пізніше відомого діяча ОУН Зенона Коссака. Нечуваний у ті часи факт: Михайло єдиний з учнів Дрогобицької державної гімназії за блискучі успіхи в навчанні був звільнений від матури (випускних іспитів), отримав матрикул з відзнакою, завдяки чому вступив у Львівський медичний інсти¬тут і закінчив його.
Уже тоді майбутній душпастир гартував себе до боротьби в ім'я незалежності України. Хлопець учив¬ся в Дрогобицькій, Перемиській і Стрийській дер¬жавних гімназіях. Здавши матуру, студіював у Перемиській духовній семінарії. Позаяк батько рано помер, сім'я жила тільки з праці рук матері, а також приватних уроків Михайла і Ярослава.
Випускника семінарії В. Шевчука рукоположив у священичий сан перемиський єпископ Йосафат Коциловський. 6 квітня 1930 року молодий отець відправив першу Службу Божу в нинішньому кафед¬ральному храмі Пресвятої Трійці в Дрогобичі, після чого виїхав на парафію. Спочатку працював у селах Дорожеві і Мединичах на Дрогобиччині, згодом – у селах Грушатичах біля міста Добромиля, Смереківцях біля міста Горлиці, Павлокомі поблизу міста Динова, П'ятковій Руській поряд з м. Бірчею на Лемківщині. Через скрутні матеріальні умови сім'я Шев¬чуків постійно переїжджала за ним, бо він прийняв целібат і не мав власної сім'ї. Де б не служив свяще¬ник, він усюди брав активну участь у діяльності товари¬ства "Просвіта", керував хорами, перебував у гущі життя народу. Селяни його дуже любили, польська влада ставилась холодно і навіть вороже.
– Незважаючи на успішну душпастирську працю на парафії – згадує сестра отця Ірина Шевчук-Печериця – отець Василь мріяв бути військовим капела¬ном. Коли формувалася дивізія "Галичина", він пла¬нував здійснити свою мрію в її складі, але з якихось причин не зумів чи не захотів.
Може це сталося внаслідок впливу на нього бра¬та Михайла і першого чоловіка сестри Ірини Воло¬димира Шпака – сотенного УПА Кармелюка, який пізніше поліг на Перемищині?
За яких обставин священик покинув парафію і став капеланом куреня УПА полковника Коника ні документальних, ні усних свідчень не маємо. Однак причина його рішучого вчинку добре відома. З на¬ближенням до кінця німецько-радянської війни, ут¬вердженням за допомогою московських багнетів на¬садженою ними Польщі комуністичної влади становище корінного українського населення Закерзоння і Лемківщини обернулося для нього жахливою трагедією. Його споконвічні землі за р. Сяном були віддані Польщі, правителі якої при повному сприянні Кремля вогнем і мечем винищували і виселяли ук¬раїнців на територію СРСР. Сподіватися на захист їм не було від кого, крім своєї УПА.
То ми бачимо капелана УПА в селі Явірнику Руськім на Різдвяному Богослужінні для мешканців цього і десятків навколишніх сіл, відділів УПА, бо інших священиків помордували польські бандити, частину кинули у в'язниці, а решта виїхали на Захід. То він відправляє Великодню Службу Божу у Володському лісі для 600 повстанців і понад 1000 жи¬телів сіл. То о. Василь стоїть на трибуні поряд з ку¬рінним та іншими командирами і виголошує таку проповідь з нагоди річниці загибелі Євгена Коновальця, якої, "не зміг би сказати жодний інший священик (за словами Юрія Борця), котрий не переживав на собі всю епопею повстанського лісу і не знав небезпек важ¬ких буднів УПА". То він ховає поблизу с. Селиська безстрашного ройового Ворона при скорботному мов¬чанні бойових друзів, під спазматичні ридання його коханої дівчини. То капелан Кадило ділиться в Дилягівському лісі з другом Чумаком:
– Коли б усе населення України було таке віддане нашій справі, як ці, ще недавно малосвідомі лемки, то ми давно прогнали б ворогів з України, які б сильні вони не були!
У нескінченних рейдах і боях, в голоді, холоді, перемогах і втратах, під час розправ ворога над мир¬ним населенням, депортацій з рідної землі тану-ли сили УПА. Сотня Громенка отримала наказ про¬биватися на Захід, аби донести в демократичний світ правду про боротьбу проти московських загарбників, 17 червня вона перетнула польсько-чехословацький кордон і продовжувала просуватися вперед. Чеські та московські спецслужби намагалися будь-якою ціною знищити невеличку жменьку повстанців.
На чеській території сотенний вимушено залишив найбільш виснажених рейдом і ранами воїнів, а та¬кож усіма улюбленого капелана, котрі повинні були відпочити, підлікуватись і продовжити рейд з іншою сотнею. У листі до пані Ірини від 20.02.97 р. Юрій Борець згадує: "Я останній тиснув руку Вашому бра¬тові, коли він у лісі на горі залишав нашу сотню, пішов до католицької церкви, яку було добре видно на до¬лині. Він мав повне довір'я до чеських католицьких священиків, але..."
Мабуть хтось із ворожої агентури видав по¬встанського капелана чеській спецслужбі, а вона пе¬редала його польській. Отця кинули в Ряшівську тюр-му, де жорстоко катували. За вироком польського суду 13 вересня 1948 року в тій же тюрмі його розстрі¬ляли. Душпастиреві було тільки 45 років.




Володимир ПАСТУХ-"ШВЕЙКО"


ІЗ СПОГАДІВ
ПРО КАПЕЛАНА о. КАДИЛА

– Отець Кадило був парохом у с. Павлокомі, потім – у П'ятковій Руській. Звідси в 1944 р. пішов на зв'язок з УПА, став капеланом.
Під час Служби Божої о. Кадилові дякувaв стрілець Олесь, а обслуговував стрілець Грушка (інший). Коли сотня зупинялася десь у селі, де була церква, о. Кадило скликав людей до церкви і служив Службу Божу. Останню Службу Божу о. Кадило слу¬жив у III районі (Ліщава-Добрянка-Ляхова) на Зелені свята у 1947 р.
17.06.1947 р. в Бальниці, увечері, сотня Громенка мала останній бій, під час якого пробилася до кордо¬ну і перейшла його, віддаючи салют Україні. Під час першого відпочинку кухарі зварили чир з муки. Громенко заявив, що о. Кадило хоче відійти. Тоді відійшло ще кілька вояків.
Отець подався до місцевої греко-католицької па¬рафії, де мав знайомого пароха, і там хотів якось легалізуватися. Парох спочатку його прийняв, потім відмовився допомогти. Отець Кадило змушений був відійти. Пішов сам вздовж залізничної вузькоторівки до ріки Bar. У дорозі був заарештований чехословацькими органами безпеки, а згодом переданий до Польщі.


Ти виявив подиву гідну терпеливість, як
вороги кепкувли собі з Тебе, завдавали
Тобі болючі рани і так розшарпували Твоє
тіло, що воно стало червоне наче кров.


– Ісусе, тебе били по лиці.
– Ісусе, люди чинили Тобі пакості.
– Ісусе, люди насміхалися з Тебе.
– Ісусе, співчувай мені слабому, поки не
відтвориш у мені подібности до Тебе.

Молитва


Омелян ЦИЛЮПА

ІЗ СПОГАДІВ ПРО о. КАДИЛА

Моя перша зустріч з військовим капеланом УПА Перемиського куреня о. Кадилом відбулася в кінці червня або на початку липня 1945 р. в лісі між селами Явірник Руський і П'яткова Руська. Я служив тоді в чоті УПА чотового "Завзятого" сотні "Громенка". Сотня довгий час стояла там постоєм і проходи¬ла вишкіл. Отець Кадило щонеділі відправляв польо¬ву Службу Божу та сповідав стрільців сотні.
Я помітив, що його дуже любило військо, до всіх він ставився по-батьківськи, із розумінням, вміло сполучуючи християнські основи віри з патріотични¬ми і вояцькими законами. Був дуже рухливий, дружній у поведінці, охоче з кожним розмовляв. Мож¬на б сказати, був веселої вдачі чоловік, хоча й поміча¬лось, що це священик глибоко віруючий.
Приємно було сповідатись в о. Кадила. Священичний, спокійний, рівний голос повчав грішника про Божу ласку і прощення гріхів, пояснював різницю в значенні Божої заповіді "Не убий" з кримінальним вбивством і конечністю виконання військових обо¬в'язків на службі Батьківщині. Його глибока душев¬на молитва за грішника справляла таку велику силу, що людина вірила в прощення гріхів і з справді чис¬тою совістю відходила від сповідальниці. На душі ставало легко. Отець Кадило, як годилось військо-вому капелану, носив однострій, схожий на чехосло¬вацький, польову шапку-мазепинку та якусь зброю: часом – кавалерійський кріс, часом пістолет. Я пере¬конаний, що носив більше для військового вигляду, як для вжитку. Під уніформою не важко було розпі¬знати в ньому богослужителя по ношеній зав¬жди "колоратці". Крім цієї ознаки, в цього було щось особливе, що на віддалі вказувало на його сан. Не знаю, хто в тому часі носив усі літургійні пред¬мети. Безумовно, деякі носив з собою сам. У часі Служби Божої чи похорону дяком у сотні Громенка служив стрілець Олег, який походив, правдоподібно, з с. Лубної біля Динова, паламарем – стрілець Груш¬ка з с. Рудавка біля ст. Бірчі і Котова. Хор складали всі вояки сотні. Пізніше доктор Шувар – курінний лікар, який колись співав у славному в Галичині хорі Дмитра Котка – зорганізував у кожній сотні Пере¬миського куреня добірні хори, що співали Служ¬би Божі, панахиди та народні пісні, які використову-валися на концертах з нагоди роковин Т. Шевченка чи інших дат і національних свят. Гадаю, що найкра¬щим хором у курені був хор сотні "Ластівки". В сотні Громенка, точніше у її хорі, добре співали тенори Граб, Орел, Олень та інші. В їхньому виконанні молитва-спів "Вічная пам'ять", здавалось, хитала небом.
На кожному похороні вояка отець Кадило зво¬рушливою проповіддю прощав полеглого у бою, зак¬ликаючи одночасно вояцтво не до пімсти, а до про¬щення ворогові, пам'ятаючи друга і далі з гідністю і чесно виконувати свої обов'язки. Голос о. Кадила лунав на повстанських могилах, на всіх місцях похо¬вань сотень "Бурлаки", "Крилача", "Ластівки" та інших.
Пізно восени 1946 р. на постій сотні у Дилягівському лісі прибув о. Кадило. Я сидів під деревом, зай¬нятий впорядковуванням зброї, відразу спостеріг, що він, не помічаючи нікого, поспішає до почету сотні. У почеті, як звичайно, були сотенний, інші команди¬ри, зв'язкові. Я здогадався, що о. Кадило щойно дові¬дався про загибель одного з наших бойових побра¬тимів, чотового Кармелюка. Потім отець сів біля мене, схопившись за голову руками. Він гірко пла¬кав, а я, знаючи причину, не міг його розрадити.
Войовний "Кармелюк" був чоловіком його най¬молодшої сестри Ірини. Воював він хоробро і непо¬далік від Явірника Руського впав у бою геройською смертю. Ця подія, мабуть, спричинилася до того, що довший час о. Кадило не появлявся в нашій сотні. Аж від Зелених свят 1947 р. він постійно перебував у нас. Він сповідав охочих, відправляв Службу Божу і роз¬мовляв з вояками. Я спостеріг, що він помітно змінив¬ся, мовби постарів, мав до когось жаль.
По Зелених святах ми змушені були податися в сторону лісів Хрищатої. У кількагодинному бою біля с. Команчі впало кілька наших вояків, кілька було поранено, в тім доктора Шуварта в ногу. Коли ми добились у ліс біля села Туринське, виявилось, що немає серед нас доктора "Сяна". Сотенний запитав, хто бачив Сяна? Отець Кадило відповів, що Сян за¬ гинув зараз за рікою, а він його перехрестив і пішов за відділом.
– А взяли ви, може, його торбу з собою? – поціка¬вився Громенко.
– Ні, не взяв, – відповів він.
Громенко дуже обу¬рився на те: Сян був німець і всі записки робив по-німецьки. У нього ж бо як у сотенного лікаря був по¬вний список сотні та вся інформація про стан здоров'я вояків. Сотенному було чого сердитись, це ж бо цінний матеріал, як помічний, так і пропагандивний.
Безпечно, рацію мав сотенний, але я розумію, що о. Кадило вже був вичерпаний фізично і морально останніми подіями, тому не міг думати ще й про тор¬бу. Навіть молодші від нього слабли, ходили, як тіні.
Пригадую, як у бою влітку 1946 р. в селі Явірник Руський був тяжко ранений у живіт тереновий зв'яз¬ковий Н., родом, подібно, з Маляви або Липи. Мо¬лодий, інтелігентний хлопець, син священика чи дяка, з поля бою несли ми його втрійку: о. Кадило, я і один польський військовий, який здався в полон. Ране¬ний дуже терпів, стогнав від нестерпного болю. Я бачив, як терпів від того о. Кадило, як гаряче він молився, як готовий був сам терпіти, аби тільки ра¬неному полегшити муки. Нам тяжко було нести на палатці саме тому, що з палатки робився гамак, а не ноші, і тіло раненого зазнавало додаткових ударів від не¬рівностей землі. Отець хотів і нам помагати нести, і хворому полегшувати, і щиро молитись за нього.
Я відчув, що не була це поза священика, лише відданість Богові і глибока потреба служити людям і віддати себе за них. Тому досить гострі слова з при¬воду тієї торби здались мені трохи не доречними.
Треба також зрозуміти, що у пеклі, яке тоді ми всі переживали, нервова система людини була напруже¬на до крайності.
 
Наші Друзі: Новини Львова