Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 12 серпня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман

Острів мороку :

Глава 9

Переглядів: 5324
Додано: 25.09.2006 Додав: teresh  текстів: 55
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
<
1
>
9.

Після обіду А. тинявся подвір’ям, очікуючи Генриха. Він сам напросився оглянути оранжерею горбаня. Але старий забарився десь у будинку, засидівшись, мабуть, на унітазі. Їсть горбань непомірно багато і з апетитом, не прибавляючи при тому на вазі. І ходить значно швидше, ніж він чи Т. А, може, дідуган прилаштувався на кухні позаду Аніти і масує її апетитні сідниці? Жінки люблять калік. Якщо не люблять, то принаймні їх шкодують. Правда, не всі і не такі як С. Вона бридиться горбанем. І А. це відчуває. Горбань, мабуть, теж. Проте, здається, старому байдуже. С. для нього – тільки робота, як і обоє прийшлих чоловіків. Генрих зробить усе, щоб вичавити з них якнайбільше, аби господар приїхав і поплескав його по горбі.
С. має зграбну поставу і гарні ноги. В ізмаїльському прокуреному барі з дивною назвою «Кльово», до якого вони забрели напередодні ранкової виправи на острів, було гамірно і тісно. Трійця заледве відбила крихітний столик і не покидала його до півночі. Т. багато курив і роззирався за місцевими паннами. С. випила два кухлі пива, її щоки пашіли жаром. А. замилувався дівчиною, її коротко підстриженим, скуйовдженим волоссям і якоїсь миті поклав свою гарячу долоню на коліно С. Та щільно стиснула стегна, але руку його не прогнала. Однак А. відчув, що далі йому рухатися ще зарано. Поспішиш – людей насмішиш. Плацдарм захоплено. А рештою він оволодіє пізніше, за більш сприятливих обставин.

У своєму тимчасовому помешканні на острові А. знайшов чимало милих серцю речей: ліжко, крісла і столик, виконані у стилі часів Людовіка XV, закуту у потемнілий від часу метал скриню, напхану чоловічими панталонами, камізельками, старовинними сорочками із китайського шовку, сукнями придворних дам і куртизанок. На стіні біля ліжка висіла репродукція картини Франсиска Гойї «Маха оголена», а на іншій – два перехрещені криві турецькі ятагани. На столику стояв справжнісінький кальян. Та найбільше приголомшила А. присутність живого папуги. Уперше побачивши А. із своєї відчиненої навстіж клітки, папуга сердито наїжачив барвисте пір я і вигукнув: «Бовдур!». Аніта перепросилася за птаха перед гостем. Вона навіть висловила готовність забрати грубіяна до себе. Хоча, сказала вона, якщо накинути на клітку покривало, Онисько (так звали птаха) відразу утихомириться. Папугу, пояснила Аніта, тут залишив після свого останнього приїзду сам господар. Він уподобав його на пташиному ринку в Одесі, бо той, буцімто, знав значно більше слів українською, аніж деякі мешканці того міста... А. був милосердним. Нехай, мовляв, залишається, удвох їм буде веселіше. Та коли за дівчиною зачинилися двері, він пригрозив папузі: «Я навчу тебе, літаюче стерво, ловити мишей». Ображений птах повернувся до нього хвостом.
А. майже закохався у свою кімнату, і вже уявляв, як влаштує у ній вечірку з курінням кальяну чи бал-маскарад, на якому королевою буде оголошено С…

Генрих нарешті вийшов на вулицю і рушив у його бік підтюпцем, як людина, що спізнюється на роботу. На вулиці було по літньому спекотно, але горбань не скинув зеленого френча, дозволивши собі лише розстібнути два ґудзики під шиєю.
- Генриху, чому ви не попустите собі і не скинете цей однострій? На вулиці ж справжнє літо, - зауважив А.
Горбань заперечливо замотав головою:
- Однострій дисциплінує людину. Він нагадує їй про обов’язки.
- Тоді Аніта, мабуть, ігнорує ваші правила? – спробував ущипнути старого А.
- Вона ще просто не доросла до того, щоб їх шанувати, Але мені здалося, що Аніта не робить нічого такого, щоб вам не сподобалося. Чи, може, я помиляюся? - перейшов у контрнаступ Генрих..
- Звісно, що ні… Знаєте, ваше подвір’я – витвір нездари, - швидко перевів розмову на інше А., ледве встигаючи за горбанем - Кажу вам це як син знаного у Києві архітектора. Хіба ж можна так бездарно марнувати землю? Мій батько збудував би на цій площі дві-три альтанки, створив би штучне озеро з водоспадом, насадив райський сад, обгородив всю територію зеленим живоплотом. Блукаючи садом, ви б наштовхувалися на скульптури античних богів, сатирів, німф. А вечорами милувалися б з альтанки цвітінням місяця…

- Ой як любо нам!
Вийшов красень-молодик
Із небесних брам.
Сіяй же над горою
Вродливий наш королю! - мрійливо процитував Генрих. Зауваживши подив А, старий пояснив:
- Це хоку, класична японська поезія, у перекладі вашого земляка, киянина Миколи Лукаша. До речі, ви не знаєте, на якому кладовищі його поховали? Шкода. Я хотів би принагідно занести на його могилу квіти. Дивовижний був чоловік, знав не менше мов, аніж мій господар… А щодо подвір’я, то його не чіпали через коней. Так-так. Бачите, ми збудували навіть маленьку конюшню, бо господар пригледів в Олександрії на конезаводі кількох рисаків. У центрі подвір’я залишили майданчик, щоб їх об’їжджати, готувати до змагань десь в Саудівській Аравії чи Кувейті. Але місяць тому ваш прем’єр-міністр, довідавшись, що коники удесятеро дорожчі за усі його авто, забрав їх до власної конюшні. Тому сад тут з часом ще, мабуть, буде...
- Ви скучили за своїм батьком? – несподівано запитав Генрих.
А. сердито зиркнув на старого. Що за нісенітниця? Йому – двадцять шість років. Зі своїм батьком він бачиться не так вже й часто. Але щоб сумувати за ним?.. Відтоді, як мати поїхала у відрядження до Канади, і через кілька тижнів надіслала звідти заяву про розлучення, бо, мовляв, зустріла в Монреалі чоловіка своєї мрії, успішного торговця нерухомістю, батько внутрішньо вигас, передчасно постарів, замкнувся у собі. Він так і не спромігся щось пояснити синові, тоді ще студентові київської Політехніки. А. довго борсався поміж уламків сімейної кораблетрощі, шукаючи хоч якогось опертя. Ненависть до матері змінювалася тугою за нею, мовчазна приреченість батька породжувала то жалість, то злість і зневагу. А. майже перестав відвідувати заняття, усе частіше залишався ночувати у друзів або ж у цілком випадкових людей, віднайшовши знеболююче у випадкових любощах, алкоголі та марихуані.
В останній рік навчання мати передала йому з Канади відкупні. Вона і її бойфренд Майкл вирішили, що А. повинен розпочати самостійне життя у власному помешканні. Крім того, новий родич передбачив для А. щомісячну матеріальну допомогу, якої цілком вистачало, аби не перейматися пошуками роботи. Новоспечений архітектор у глибині душі втішився хабарові з Канади, але, дбаючи про те, аби у матері не випарувалося почуття провини, у своїх листах до неї залишився уїдливо-холодним.
Тоді ж він заявив батькові, що його цікавить письменницька праця. Серед його нових знайомих вже було кілька літераторів. А., перебуваючи в аурі їх товариства, відчував дещо зверхнє ставлення до себе. Це спочатку засмучувало амбітного хлопця, а потім змусило кілька місяців ґвалтувати папір. Врешті він написав повістину, розповівши у ній про обставини свого життя. Головний герой «Пізньої дитини» став жертвою передозування «ширкою». Повість надрукували у новому журналі «Київський андеґраунд». Дарма, що часопис припинив своє існування вже після виходу другого номера, бо А. на той час вже мали за свого у колі митців.
- Мій батько, - розпочав глухо А. і затнувся. – Словом, він – чудова, але глибоко нещаслива людина. Я навіть не впевнений, чи він бачив мою писанину.
- Я переконаний, що він пишається вами, любий друже, - підбадьорив А. горбань. – До речі, чи знаєте, що вас до участі в нашому проекті порекомендував ваш новий родич з Канади?
- Хто саме? – витріщив очі А. – Ви маєте на увазі Майкла?
- Саме так, Майкла Харігана. Він надіслав нам блискучу характеристику на вас і вашу творчість.
А. стояв отетерілий перед дверима оранжереї. Генрих майже театральним жестом руки запросив його до середини:
- Заходьте. Будемо знайомитися із моїми квітами.
У теплиці гуляв прохолодний вологий вітерець, щебетало птаство, чувся віддалений вереск мавп та згасаючі сполохи грому. Звуки спадали на голову А. десь згори, з-під скляного даху. Південна стіна споруди теж була скляною. Відтак пообіднє сонце освітлювало у теплиці кожен кущик.
Якби А. мав такі-сякі знання з ботаніки, то він розпізнав би серед десятків рослин у горщиках агапантуси з китицями квітів волошкового кольору, замаяні червоними пелюстками гібіскуси, жовтогарячі жоржини, кілька пишних кущів камелій, цитрус із кулачками зелених плодів, не вибагливий до ґрунту, вііялоподібний аїр, японську азалію.
Генрих потягнув його за руку у центр оранжереї, де на дерев’яній підставці з керамічного горщика спиналося вгору крихітне деревце з покрученим стовбуром і підстриженою півколом кроною жовтого листя.
- Як вам моє бонсаї? – поцікавився не без гордощів у голосі щасливий Генрих. – Для цієї техніки я використав японський клен – Acer раlmatum. Справжнє дерево на підносі, чи не так? Я вже двічі підрізав його корінь і крону. Бо у випадку з бонсаї головне дотриматися симетрії, аби те, що сховане у грунті, відповідало за розмірами і формою тому, що знаходиться вгорі. У симетрії є своя краса. Як ви гадаєте, чому від вродливої жінки так важко відвести погляд? Ми можемо пояснювати це по-різному. Та насправді відповідь на це питання слід шукати в математиці. Тіло жінки має ідеальну симетрію…

Генрих говорив далі, у той час як А. тупо розглядав багату колекцію кактусів, що займала чи не третину площі оранжереї. За ними, у кутку притулився столик і плетене крісло з коричневим пледом. Трохи далі стояли відра, лопати, лійки та інший інструмент садівника. А. так і не розгледів магнітолу, що продовжувала відтворювати звуки тропічного лісу.
- Вас зацікавили мої кактуси? – спохопився горбань.
- Так, - невпевнено відповів А. – Хоча, мушу зізнатися. я мало розуміюся на квітах. У нас вдома ріс колись фікус. Але після від’їзду матері він засох…
- Кімнатним рослинам потрібна повсякденна увага, - повчальним тоном зауважив Генрих. – Я намагаюся з ними розмовляти щодня, а коли підрізую листя чи пересаджую – то прошу вибачення за спричинені незручності… Але я відчуваю, що ви прийшли сюди не за знаннями про квіти. Не соромтеся, друже, говоріть, Я увесь до ваших послуг.
А. було ніяково, та врешті він наважився.
- Генриху, у моїй кімнаті є кальян. Раніше, у моїх київських друзів, мені вже доводилося курити цю штуку. Якщо ви не будете заперечувати, то я хотів би спробувати її і тут. Річ у тім, що герой моєї нової повісті…
Генрих, не дослухавши А., відійшов у куток до столика, і понишпоривши під ним, повернувся назад із жменею трвви у пластиковому кульку.
- Куріння кальяну – не гріх, а давня і перевірена насолода, - сказав горбань, передаючи пакуночок у руки А. – Але не переберіть міри, бо трава, яку я вам даю, може пожартувати з вами.
А згідливо кивав головою. Він подякував старому і швидко подався до дверей. Коли виходив, під скляним дахом несамовито верещали мавпи.

Через годину папуга перелякано спостерігав за тим, як А. розкурює кальян. Він сидів у кріслі біля столика. Дим із незнаної трави був солодкуватий, з присмаком ментолу. Після кількох глибоких затяжок А. відчув, як його тіло позбувається ваги, а думки стають щасливими. Він заплющив очі, сподіваючись на яскраві видіння. Але за опущеними повіками панувала тільки темрява. А. невдоволено хмикнув. Та коли знову розплющив очі – ледве не впав зі стільця. На його ліжку лежала жінка. Її руки були закинуті за голову, повні груди - войовничо випнуті, а ноги, точені і смагляві, безсоромно розкинуті. Жінка з тілом королеви і обличчям служниці заклично посміхалась до хлопця.

У ліжку А. лежала оголена маха.








 
Наші Друзі: Новини Львова