Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 16 липня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Таємниця Зоряної кімнати. Видання 2. Частина 1. Старе підземелля

Переглядів: 67200
Додано: 09.03.2009 Додав: ligaron  текстів: 13
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: ligaron
ВАСИЛЬ ЛИСЕНКО

ТАЄМНИЦЯ ЗОРЯНОЇ КІМНАТИ

Повість

Частина І. СТАРЕ ПІДЗЕМЕЛЛЯ

Для середнього і старшого шкільного віку
2-ге видання, перероблене і доповнене

КИЇВ. ВИДАВНИЦТВО ЦК ЛКСМУ (МДС) «МОЛОДЬ». 1991

ББК 84Ук7 Л88

У пригодницькій повісті розповідається про початок Великої Вітчизняної війни, йдеться про те, як жили і боролися з фашистами жителі одного з поліських сіл, розташованого на березі Прип'яті, про участь у цій боротьбі дітей і дорослих, про їхнє уміння протистояти вишколеним фашистським розвідникам. Значна увага приділена історії цього краю, зокрема загадковому підземеллю, що знаходиться в старих каменоломнях, які існують на березі Прип'яті ще з часів Київської Русі.

В приключенческой повести рассказывается о начале Великой Отечественной войны, о том, как юные патриоты с берегов Припяти вместе со взрослыми боролись против фашистских разведчиков.
Значительное внимание уделено истории полесского края, в частности загадочному подземелью в старых каменоломнях.

Художник Зорук Сергій Якович

Редактор В. В. Полковенко

ISBN 5-7720-0591 -X

Видавництво «Веселка», 1978
3 доповненнями. Василь Лисенко, 1991
Ілюстрації. Сергій Зорук, 1991



Розділ перший

Таємниця Зоряної кімнати

Прокинувся Юрко майже серед ночі, коли небо на сході лише починало жевріти й білясті хмарини набухали ледь помітним багрянцем. Ще далеко до настання ранку. Навпроти відкритого вікна, завішеного рожевою фіранкою, видніється своєрідний «годинник». На височенній стрімкій тополі, на старому колесі, яке років три тому примостили там тато з Юрком, вибудували гніздо працьовиті лелеки. За їхнім поводженням можна точно визначити час. Прокидаються лелеки рівно о п'ятій годині й зразу летять на заплаву здобувати собі їжу. Зараз птахи ще сплять і у великому гнізді видніються лише їхні білі крила. Юрко теж би міг ще трохи поспати, бо вчора лягли пізно і на те була важлива причина: готувалися до зустрічі гостей і всім вистачило роботи. Збудило хлопця незвичне уривчасте гудіння, яке несподівано зависло над селом. Здавалося, над землею пролітає безліч до краю навантажених літаків і їхні двигуни не витримують той неймовірний тягар, захлинаються, а потім, зібравшися з силою, сердито завивають і повнять повітря загрозливим гулом. Спершу Юрко подумав, що йому наснилося це гуркотіння, і досить йому прокинутися, як воно тут же зникне безслідно. Хлопець підвів голову з теплої подушки, прислухався. Гул не стихав. Навпаки, він ще більше посилився, ставав чіткішим і виразнішим. Юрко швидко одягся і тихо, щоб нікого не збудити, вибрався з невеличкої кімнатки. На кухні заспокійливо цокали невтомні ходики.
Хлопець вийшов на подвір'я, заросле густим, кучерявим споришем, на його зелених стеблинках повисли краплі прозорої роси. Юрко занурив босі ноги в прохолодну росяну купіль і хутко пішов до річки. Над подвір'ям, над зеленим бляшаним дахом хати ледь чутко шелестіли крислатими верхів'ями розлогі верби, ясени, старий явір, закриваючи своїми вітами вранішнє небо.
Від Прип'яті віяло приємною прохолодою, пахло цілющим різнотрав'ям.
Юрко прискорив крок і городом вибіг на берег річки. Тут з високого косогору виднілися далекі плавні, озера, затоки, зарослі густим лататтям глибокі стариці, несходимі бори й діброви, дрімотні пущі. Внизу заспокійливо хлюпотіла тиха й лагідна Прип'ять.
Хлопець задивився в сірувате передсвітанкове небо, на якому ніби застигли напівпрозорі білясті хмарини. Спершу він нічого не помітив, небо як небо — чисте, прозоре, блакитне. Дивно. Звідки ж напливає на землю цей одноманітний незвичний гул?
Та поступово роз'яснювався простір, і Юрко побачив у вишині ледь окреслені силуетики літаків. Невеличкі, з короткими, ніби обрубаними крилами, вони важко гули, вперто прямували на схід, туди, де знаходився Київ, будили мовчазну, сонну землю. Літаки пірнали за хмари, виринали, зменшувалися, танучи в сріблястому мареві, і намагалися подалі триматися від землі. Літаків було дуже багато. Вони йшли хвилями, й ті хвилі ринули одна за одною, і, здавалося, їм не буде ні кінця ні краю.
Ніколи ще Юрко не бачив так багато літаків. Він заходився рахувати дрібні, незграбні літачки і, коли рахунок перевалив за сотню, збився з ліку й мовчки спостерігав за басовитою повітряною армадою. «Мабуть,— подумав Юрко,— знову почалися військові маневри, такі, як чотири роки тому». Це була незвичайна і незабутня подія. І тоді над селом пролітали бомбардувальники, винищувачі, штурмовики. У навколишніх лісах отаборилися військові. Над Стрілецьким бором було скинуто повітряний десант. Сотні білих парашутів заполонили блакитне небо. Через Прип'ять червоноармійці звели переправу з металевих понтонів, і по ній проходили танки, гармати, санітарні автобуси, кавалерія.
Після цих маневрів багато сільських хлопців вирішили стати військовими, мріяли бути командирами Червоної Армії.
Врешті незвичне тривожне гудіння почало поволі даленіти, затихати, поки й зовсім згубилося в білому мареві.
Над зеленою заплавою поволі викочувалося величезне червоне сонце, яке своїми розмірами нагадувало казковий вогняний аеростат, його проміння ковзнуло по теплій, ще неохололій за коротку червневу ніч землі — і білі роси, густо розсипані на прибережних травах, ураз спалахнули, заграли безліччю іскристих вогників-самоцвітів. І хоча Юрко не раз бачив це казкове видовище, все одно не міг до нього звикнути, байдуже відвести від нього погляд. У такі хвилини, розповідала колись бабуся Улита, на берег Прип'яті виходять стрункі зеленокосі русалки й мавки, збирають роси, і вони в їхніх руках перетворюються на справжні перли. Русалки нанизують зібрані перли на пагони верболозу і одягають разки намиста на білі шиї. Навколо панувала така казкова краса, що Юрко, мабуть, зовсім би не здивувався, якби побачив на лузі в прозорому вранішньому тумані вродливих зеленокосих збирачок перлів. Скільки наслухався він розповідей про тих зачарованих русалок, мавок, лісовиків і польовиків, що десь у глибині душі вірив у їхнє існування й навіть сподівався колись побачити, як вони виходять з глибин Прип'яті на піщаний берег або господарюють у зеленій пущі.
На протилежному березі виднівся старий Стрілецький ліс. Стрімкі щоглові сосни збігали з піщаних круч ледь не до самої річки, зупинялися на березі й пильно дивилися в чисте плесо Прип'яті.
Сонце хутко піднімається над розбудженою землею й розстеляє серед річки мерехтливу золотисту доріжку. Час купатися. Зараз вода ще зовсім тепла, не вода — справжнє літепло. І треба обов'язково проплисти осяйною золотистою доріжкою, побути якнайдовше в чистій теплій купелі.
Юрко поглянув на сонце. Ще є час, можна досхочу поплавати, попірнати, позагоряти.
Ще минулої середи вони з татом розклеїли в селі афіші, в яких повідомлялося, що в неділю в сільському клубі відбудеться великий концерт художньої самодіяльності за участю хорової капели київського заводу «Комунар».
Юрків батько працює в колгоспі комірником і водночас завідує сільським клубом. Клуб, сільська бібліотека з хатою-читальнею та колгоспна контора розміщуються в колишньому панському палаці.
Позавчора дівчата старанно прибрали в клубі, помили, натерли воском паркет, причепурили зеленою глицею приміщення. Сьогодні зранку треба піти в клуб і розставити стільці — о п'ятнадцятій годині пароплав із Києва привезе шефів, робітників заводу «Комунар». А через годину розпочнеться великий концерт художньої самодіяльності. Сільські аматори також покажуть виставу «Весілля в Малинівці». Увечері — гуляння й танці в старому парку.
Юрко зайшов у воду і швидко поплив до протилежного берега. Там лежать розсохлі рибальські човни, і на них добре загоряти. Хлопець вийшов на берег, побігав, зігрівся і ліг горілиць на перевернутий човен, задивився на погідне небо. Воно вже чисте, синє, нема на ньому жодної хмарини. Потім під промені вранішнього сонця підставив спину. Але довго вилежуватись не було часу, треба поспішати до клубу. Він переплив річку назад і пішов до хати.
Тато вже стояв перед круглим дзеркалом і старанно голився. Швидко поснідали і подалися до старого палацу.
Стояв він край села на високому узгір'ї над Прип'яттю. Звідусюди було видно сіру триповерхову будівлю з вузенькими, схожими на бійниці вікнами. Над конічним дахом підносяться п'ять стрімких башт. Біля палацу розкинувся старезний парк. Високий цегляний мур відділяє парк і палац від села. Колись цей маєток належав панові Хоткевичу. Все село тоді гнуло спину перед тим всевладним магнатом.
Зведено палац років триста тому, коли ці землі захопила польська шляхта. Згодом палац не раз перебудовували, ремонтували, відновлювали після пожежі. А пан Хоткевич вирішив спорудити височенну Білу вежу з просторими підземними світлицями. Сотні кріпаків майже двадцять років надривались біля тієї вежі. Пан привіз іноземних майстрів, обіцяв великі гроші, аби лише відновили палац після нещадної пожежі. І вони розписували підземні зали, пробивали в камені таємні галереї, обладнували, як недоступну фортецю, хитромудрими замками. Будував Білу вежу і Юрків прадід Федір Береговий, його теж виписав колись пан зі Львова.
Багато людей загинуло під час будівництва. Вмирали від холоду, голоду, непосильної праці. Зникали безслідно каменярі, які споруджували та обладнували підземні світлиці. Страхітливі речі розповідали в селі про палац і його власників. Бабуся Улита при згадці про замок обов'язково хрестилася і притишеним голосом примовляла:
— Боже святий, заступи і сохрани нас від супостата! Не дай нам загинути від його підступів. Хай він нам не присниться і не привидиться ні уві сні, ні наяву!
З її розповідей Юрко знав, що бабусиного батька, майстра Федора, після того, як завершилися роботи в підземеллі, пан звів з білого світу. Так ніхто й сьогодні не знає, де дівся Федір Береговий. Тільки й лишилась у бабусі Улити на згадку про нього невеличка ошатна скриня. Незвичайна та скриня, вся вона знизу й до верху обцяцькована мідними зірочками. І зірочки ті не прості, за ними надійно схована неабияка таємниця. Досить одночасно натиснути третю зірочку в першому рядку і п'яту блискітку в четвертому — скриня сама безшумно відчиняється. А натиснути на першу зірочку в четвертому і на третю у восьмому — скриня тут же плавно зачиняється.
Малим Юрко дуже любив бавитися з тією скринею. Сяде біля неї, знайде потрібні блискітки, натисне на них і захоплено дивиться, як піднімається зірчасте віко, йому хотілося довідатися, хто ж підносить важке віко. Бабуся Улита берегла в скрині білі сувої полотна, блискучі, вишиті дрібним бісером корсетки, плахти, каблучки, разки коралового намиста, старі, потемнілі від часу папери, товсті книжки.
Дорога до палацу йшла понад Прип'яттю, повз пристань, а далі звертала ліворуч до алеї з вікових лип. Нарешті між стовбурами забілів мур. Товстий, з вузькими бійницями, він тягнувся через увесь косогір, виповзав па круті скелясті схили, прикривав густий, дрімучий парк.
Щоразу Юрко заходив на подвір'я палацу з якимсь мимовільним острахом. «Прокляте місце, прокляте Богом і людьми! Там на кожному кроці пастка і затаєний підступ! — вчувалися йому слова бабусі Улити.— Скрізь кров і сльози невинних, замучених людей!..» Згадувалися бабусині розповіді про страхітливі історії в замку. Розгнівається, було, пан Хоткевич на кріпака чи кріпачку і наказує забрати до палацу. Прийдуть гайдуки, схоплять — і нема людини, зникає безслідно. Питають люди пана, куди поділися рідні чи близькі, а він гнівається, кричить: «Куди поділися?! До Кушніра втекли харцизяки, до гайдамаків пристали! Не мені, своєму панові, слугують, а з грабіжниками промишляють!»
Люди потиху говорили, що пан непокірних запроторював у холодні льохи, приковував ланцюгами до кам'яної стіни, і вони вмирали від голоду й спраги. Можливо, там, у німому підземеллі, загинув і Юрків прадід...
Ще жахливіші перекази були про Білу вежу. Понад сто років здіймалась вона, протикаючи небо золотим шпилем, над цілим краєм, і не встояла під ударами революції: зруйнували її в громадянську війну червоні артилеристи. Підійшли богунці до села, а з вежі ворожий спостерігач спрямовує вогонь своїх гармат, не дає червоним переправитися через Прип'ять. І вдарив снаряд у вежу, зніс дах, верхній поверх. Згодом люди поступово розібрали вежу до останнього камінця, пішов він на хати, сараї, та льохи. Залишились від Білої вежі тільки глибокі провалля, заповнені темною водою. Ходили чутки, що десь там, у глибоких казематах, пан Хоткевич нібито влаштував майстерню, в якій друкували фальшиві гроші, ховав награбовані його предками скарби. Багатий був пан Хоткевич, мав п'ять тисяч десятин землі, три цукрових заводи, пароплав, ґуральню, величезний млин. Але не раз налітали на село жандарми, комісії, шукали фальшивомонетню. Та знайти нічого не вдавалося, у підземеллі під Білою вежею стояла вода. Забиралися жандарми з села — і вода зникала, знову відкриваючи хід до майстерні. У революцію пан утік за кордон, але в громадянську війну ще тричі з'являвся в селі. Прийшов спершу з петлюрівцями, чинив розправи і влаштовував у замку оргії. За другим разом привів у село німців-карателів, допомагав їм збирати контрибуцію, брав участь в облавах на червоних партизанів, арештовував їхні родини. Занесло його сюди і з біло-поляками, пожив тижнів три у палаці і знову втік, невідомо як вислизнувши з обложеного маєтку. Коли пан востаннє втікав за рубіж, то захопив з собою немалий капітал. Та під час відступу обікрав пана його лакей Федір Пампушка і привіз той скарб назад додому, приховав надійно. Потім Пампушка пристав до банди, грабував, убивав, аж поки десь під Гуляйполем не наздогнала його метка червоноармійська куля. Але все ж дехто був переконаний, що немало цінностей поховано в казематах під Білою вежею.
І як Юркові хотілося обслідувати глибоке провалля, заповнене водою, що лишилося на місці зруйнованої вежі, дістатись до тих таємничих кам'яних світлиць, прикрашених кришталевими люстрами та величезними бронзовими підсвічниками. Минулого літа батько привіз з Києва потужний електричний ліхтар, і тоді Юрко вирішив дослідити затоплене підземелля. Він помістив ліхтар в скляну банку, зав'язав її клейонкою і пірнув з тим ліхтарем-прожектором у темну воду. Чого тільки не побачив хлопець на дні колишніх льохів! Здавалося, що громадянська війна лише вчора закінчилася, бо з темного мулу стриміли шаблі, гвинтівки, гостроверхі німецькі каски. Лежав там і кулемет «максим», задерши вгору покриті болотом колеса. Та Юрко намагався знайти хід до скарбниці. У кам'яній стіні помітив величезні двері, перетяті двома металевими штабами, на яких висів здоровенний замок. Юрко поторсав його — і той тут же відвалився, випорснув з рук і впав у воду. Хлопець відкинув штаби, ледве відкрив важкі металеві двері. Але за ними стояла темна, скаламучена вода. Забракло повітря, і Юрко, прихопивши карабін і шаблю, випірнув на поверхню. Потім, розкинувши руки, він якийсь час непорушно лежав на траві, приходив до тями. Увечері про свою підводну мандрівку розповів татові, і той суворо заборонив пірнати на дно підземелля, бо там можна наткнутися на гранату чи снаряд і підірватись. Юрко пообіцяв більше не пірнати в затоплені льохи і свою обіцянку не порушив, хоча йому дуже хотілося підняти ще кулемет.
Неподалік палацу широка пряма бруківка вела до масивних металевих воріт. Обабіч них стояли два чавунні леви з роззявленими пащами. У того, що праворуч, у нижній щелепі не вистачало багатьох зубів і було відчикрижене кулею одне вухо. Другий лев був безхвостий, а його туловище густо посікли кулі та осколки.
Юрко часто приходив до палацу з хлопцями. У старому парку було зручно гратися в «червоних» і «білих». Ловили рибу в ставку, він хоч і невеликий, але глибокий, і водилися в ньому золотисті карасі.
Приваблювала Юрка в палаці невеличка, з вузькими вікнами Зоряна кімната, стіни в якій, навіть стеля були оздоблені мідними зірочками. Коли сонце освітлювало її — блискітки сяяли, як невеличкі, яскраві самоцвіти. Ключі від кімнати тато тримав у себе і не дуже охоче пускав до неї сторонніх. У Зоряній зберігалися гвинтівка без затвора, німецький карабін, добутий Юрком у затопленому підземеллі, зіпсований наган, на стіні висіла шабля в потертих піхвах. На столі лежали старі книжки, важкий німецький бінокль, планшет з металевими застібками. У шафі висів трохи поїдений міллю, обшитий галунами мундир, який покинув німецький полковник разом з трьома хрестами, тікаючи від Червоної Армії. В іншій шафі зібрано старенькі, вигорілі на сонці свитки та інший одяг, що його носили червоні партизани і повстанці в революцію. Все те — реквізит сільських самодіяльних артистів. Жаль, що Юрко народився пізно і не міг брати участь, як його тато, в громадянській війні. А то він би захопив пана Хоткевича і не дав би йому втекти за кордон від заслуженої кари...
Батько відімкнув важкі дубові двері, і вони зайшли до колгоспного клубу, колишньої бенкетної зали. У сусідньому приміщенні розмістилася сільська бібліотека, а в кінці коридора знаходилася незвичайна Зоряна кімната.
У кутку зали були складені в купу стільці, і зараз їх треба було розставити на місця. Стільці були легкі, нові, їх недавно привезли з Києва, ніжки в них дбайливо підклеєні сукном, щоб не дряпали візерунчастий паркет. Юрко з батьком розставили стільці, повідчиняли вікна. На сцені перламутровими клавішами виблискував старий рояль.
Тато відімкнув двері до Зоряної, почав старанно збирати реквізит для сьогоднішньої вистави. А Юрко тим часом роздивлявся загадкову кімнату.
Навпроти зеленого каміна, викладеного лискучими порцеляновими кахлями, майже півстіни займало величезне венеціанське дзеркало в різьбленій позолоченій рамі, яку вивершували два золоті амури з невеличкими крильцями. Юрко ступнув до дзеркала і зустрівся в ньому поглядом з широкоплечим, гінким підлітком. Руки м'язисті, майже щодня займається Юрко веслуванням, готується до районних змагань, які мають відбутися наприкінці серпня. Обличчя в хлопця трохи видовжене, худорляве, а очі, як дві жарини, зблискують нестримною допитливістю. М'яке чорне волосся спадає на високе опукле чоло, аж до густих, злегка розлетистих брів. Ніс рівний, обвітрений, аж трохи облупився. Підборіддя широкувате і дещо видається вперед. Тато жартома каже, що широке підборіддя ознака або великої наполегливості, або ослиної впертості, залежно від того, що ще є в голові... Юрко й справді впертий. Як уже щось надумає зробити, то обов'язково свого доб'ється, не відступиться. От хоча б ще в п'ятому класі — почали хлопці нишком палити цигарки, і Юрко пристав до компанії. Дізналася про це мати, почала соромити, доводила, яка велика шкода буває від куріння. І пообіцяв Юрко їй більше не брати цигарки в рот, і свого слова дотримав. Як не тягло його до курива, як не підсміювалися хлопці, він не піддавався спокусі. Навіть друзів переконував, що краще облишити шкідливу для дитячого здоров'я забаву. А от губи в Юрка, як він вважає, надто вже великі, і нікуди з ними не сховаєшся, хоч він і намагається їх притримувати, як кажуть в селі, не розвішувати. Але не завжди це вдається. Досить Юркові, чимось захопитися, як очі його починають сяяти, а губи самі розтуляються, і він втрачає над ними будь-який контроль. Якось однокласниця Люда Щербань розгнівалася на Юрка і при всіх назвала «великим губенком». Не зовсім приємно чути такі речі, але до чужого рота не приставиш ворота. Правда, мати заспокоювала Юрка, запевняла, що великі губи свідчать про добру й лагідну натуру. І тут нема чого переживати та бідкатися на свою долю, бо хлопець він показний і буде подобатися дівчатам. Може, мати трохи й перебільшує, коли мова йде про Юркову зовнішність, але хто ж його похвалить, як не рідна ненька?
Правда, і вчителька Ніна Павлівна часто хвалила Юрка, ставила за приклад іншим, відзначала його ґрунтовні знання літератури та історії і запевняла, що він, без сумніву, має акторський талант. І йому обов'язково після закінчення школи треба поступати до театрального інституту. Умів Юрко на ходу перевтілюватися, надавати потрібні інтонації голосу, змінювати вираз обличчя, і все це виходило в нього без фальші й натуги. Уже з першого класу він брав участь у діяльності шкільного драмгуртка і виконував там дитячі ролі. Навіть знаменитий сільський артист Максим Середа казав, що з Юрка буде толк. Щоправда, та ж Ніна Павлівна невдоволено зауважувала, що Юрко дуже непосидючий, хапається за різні справи і не всі їх доводить до кінця. Добре, що багато читає, любить історію, але пише з помилками, з такою грамотністю ні в який інститут не поступиш. Чи буде Юрко артистом, чи ні — ще невідомо, а грамотною людиною бути зобов'язаний.
Ні, все ж краще вирощувати бори та діброви, жити серед зеленого привілля. Дуже Юрко любить ліс, його таємничу привабливу красу. Іноді хлопцеві хочеться бути агрономом. Ось на шкільній ділянці Юрко виростив рекордний урожай пшениці «безоста-1», і його разом з десятьма іншими учнями визначили учасником сільськогосподарської виставки в Москві. Тижнів через два вони поїдуть до Москви, побачать Кремль, оглянуть столицю. І Ще мріє Юрко стати червоним командиром, таким, як Дмитро Васильович Криворучко, колишній сільський тракторист, а нині майор Червоної Армії. Юрко ще в п'ятому класі зумів зайняти перше місце на районних стрілецьких змаганнях серед школярів. Про його успіх навіть писала районна газета. А навчив його влучно стріляти тато, він керує сільським стрілецьким гуртком. Поряд з палацом — тир. Кожної неділі тут навчаються хлопці та дівчата. І Юрко не пропускає жодного заняття. Давно вже Юрко навчився вціляти в яблучко і з десяти можливих легко вибиває дев'ять, а часто й десять очок. Молодший лейтенант міліції Леонід Поух на районних змаганнях казав, що Юрко разом з командою поїде до Києва. Отож тепер треба посилено готуватися...
Так розмірковуючи, Юрко зупинився на порозі, нетерпляче чекаючи, коли батько впорається з реквізитом і вони підуть додому. Сьогодні ж на сільському стадіоні — черговий футбольний матч. У селі дві футбольні команди — «Динамо» і «Торпедо», Юрко грає за «Торпедо», йому подобається така назва команди. Треба встигнути принести з дому м'яч і сітку, Юрко найближче живе біля стадіону, і йому доручено тримати м'яч і сітку, своєчасно приносити їх на стадіон.
Та ось Юрків погляд пробіг по стіні Зоряної кімнати, густо поцяцькованій мідними зірочками, які вишикувалися рівними рядами. Дивно, як це він раніше не помітив, що стіни в ній прикрашені такими ж мідними блискітками, як давня бабусина скриня. Виходить, що й Зоряну, і скриню оздоблював один і той же майстер, Юрків прадід Федір Береговий? А що, коли й тут знайти потрібні зірочки і натиснути на них? Невже стеля в Зоряній підніметься і відкриє щось таємниче? Звісно, все це Юркова фантазія, але чому б не перевірити й ці мідні цятки? Хлопець наблизився до стіни з дзеркалом, відшукав очима потрібні зірочки. Та високо вони, так просто не дотягнешся. Треба, мабуть, стати на крутобоку тумбу. Юрко підсунув її ближче до стіни, став на неї і натис на мідні блискітки — раз, удруге, втретє.
Батько схилився над столом, розглядав барвистий парубоцький пояс, який почала прихоплювати ненаситна міль. Коли Юрко натиснув на зірочки, під паркетною підлогою щось стиха дзенькнуло, ніби хтось ненароком зачепив туго натягнуту струну. І тут поряд з татом під стіною піднялася чотирикутна ляда, бездоганно замаскована квадратами темного дубового паркету. Від такої несподіванки тато мало не впав. Він кумедно підскочив, ніби під ним попливла підлога, і здивовано впився очима в темний отвір, з глибини якого виднілися круті масивні чавунні сходи. Таким Юрко ще не бачив батька. Він обережно підійшов до відкритої ляди, помацав рукою, посмикав і почав уважно розглядати чавунні сходи, що вели в глиб підземелля.
— Хто б міг думати, що в Зоряній замасковано таємний хід до підземелля? — знизав плечима батько.— І ляда сама піднялася.
— Та ні, це я її підняв,— пояснив Юрко.— Тут мідні блискітки, як у бабусиній скрині, натиснеш на них — ляда й піднімається. Це й тут, мабуть, прадід прилаштував ляду в підземний хід. Пам'ятаєш, як про це розповідала бабуся Улита? Вона й про підземелля розказувала, в якому пан зберігав своє багатство, про залізних людей, про Червону красуню, наречену повстанця Тимофія Кушніра. Ми думали — казки, а виходить, є підземелля під палацом.
Юрко підбіг до ляди, зазирнув в отвір, захоплено подивився на темні, покреслені невеличкими квадратиками східці і ледве стримався, щоб не кинутися в підземелля.
— Тату,— нетерпляче вигукнув він,— ходімо поглянемо, куди ведуть ці чавунні сходи.
— Обов'язково поглянемо,— відповів батько, дістаючи з шафи ліхтар «летюча миша». Він підлив гасу, прочистив гніт, запалив.
Юрко вже став на верхню сходинку.
— Зачекай,— застеріг тато,— спершу замкну вхідні двері, щоб сюди не забрався хто і не наробив якоїсь шкоди.
— Ходімо,— нетерпляче промовив Юрко, коли батько повернувся,— поглянемо на підземелля. Це ж там, казала бабуся Улита, стоять залізні люди з гострими мечами і оберігають панські скарби. Їй прадід розповідав про тих людей.
Тато поклав у кишеню коробку сірників, узяв ліхтар і почав обережно спускатися крутими гвинтовими сходами. Металеві поручні холодили руки. Юрко уважно вдивлявся в густу темряву.
— Тату,— здивовано вигукнув він.— І в підземеллі є мідні зірочки.
Хлопець протер рукавом набиті на кам'яній стіні потьмянілі мідні цятки.
— Зараз я причиню ляду! Дивися, як це робиться, точно, як у бабусиній скрині.
— Не руш! — швидко спинив Юрка батько.— Хай все лишається так, як є. А що, коли ми не зуміємо відчинити ляду і залишимося на віки вічні в цих казематах? Поки знову хтось зуміє розгадати таємницю Зоряної кімнати, та натрапить на наші мощі. Ходімо краще поглянемо, куди виведе нас цей підземний хід?
Нарешті чавунні східці закінчились, і вони опинилися в просторій квадратній кімнаті. Стіни обвішані запорошеними килимами. Посеред приміщення стояв широкий дубовий стіл. Навколо нього півколом розставлені круглі стільці. Несподівано світло ліхтаря вихопило з темряви купу безладно складених під стіною гвинтівок. Ще ніколи Юркові не доводилося бачити стільки зброї. Під цією ж стіною тьмяно виблискували акуратно складені цинки з патронами, виднілися ящики з темними ребристими гранатами-лимонками. Посеред столу стояв станковий кулемет «максим». Під час останнього бою з такого кулемета відстрілювався від біляків поранений Чапаєв. З кулемета звисала довга стрічка з патронами. Вона, як змія, звивалася на підлозі, й її кінець губився під широким дубовим ліжком, засланим ватяною ковдрою. Юрко, як заворожений, дивився на чорне, підсліпувате вічко кулемета. Все це взагалі здавалося несподіваним, захоплюючим сном. Досить прокинутися, мовити хоча б одне слово — і це незвичне видиво назавжди зникне.
Піднявши ліхтар над головою, батько поступово оглядав підземну світлицю. Над столом виднілася припасована в кам'яній стіні чорна рурка. Тато підійшов до неї, притулив вухо, прислухався. З рурки виразно чулося порипування незакритого вікна, шарудіння газети, що лежала на столі в Зоряній кімнаті. Тато освітив цинки з патронами, ящики з гранатами, поволі підійшов до ліжка. На ньому лежав синій жупан з відірваним рукавом і пропаленою полою, висока смушева шапка з довгим шликом і пишною червоною китицею на кінці, чорні штани-галіфе. На підлозі коло ліжка валявся чобіт з сріблястою острогою.
Тато підняв жупан, із нього посипалося порохно.
— Тікали пани,— глузливо мовив він,— погубили штани, а як бігли до Збручу, то згубили й онучу. Колись отакі мундири,— батько кинув на ліжко поїдений міллю жупан,— носили гайдамаки та петлюрівці. Шили їх з австрійського сукна. Мабуть, і пан Хоткевич загубив цей жупан, як тікав із України. І чобіт з острогою не встиг озути. Бачив я його в оцих острогах, коли він привів у село полк петлюрівців, в'їхав на майдан на вороному коні, а багатії зустрічали своїх визволителів із хлібом-сіллю. Потрапили, Юрку, ми з тобою в страшне кубло, і минуле знову нагадало про себе... Щоб його ніколи й не згадувати.
Тато поставив на стіл ліхтаря, взяв стос старих газет, струснув з них пилюку. Великими літерами відтиснута назва: «Биржевые ведомости». Поруч на столі лежала підбірка журналів «Нива», стояла коробка з патронами для нагана.
Але найбільше тут цікавив Юрка кулемет. Справжній! Хлопець провів рукою по холодній сталі, потримав за шорстку ручку. Тепер він може всім розповісти, що мав в руках справжнього «максима». Такий же кулемет бачив він, коли пірнав на дно затоплених льохів, але там з мулу виднілися тільки поржавілі колеса та погнутий ствол.
Юрко залишив кулемет, підійшов до ліжка і підняв подушку. Під нею виявилась шкіряна офіцерська сумка. Він розкрив її — і на ковдру посипалися тугі пачки грошей.
— Тату,— вигукнув Юрко,— тут ось сумка, а в ній гроші, топографічні карти, посвідчення, листи.
І поклав на стіл розкриту сумку. Батько покрутив її в руках, оглянув пачку грошей.
— Катеринки,— зневажливо кинув він.— Колись це були дуже великі гроші. Щоб біднякові заробити один такий папірець, треба було тяжко надриватись років десять, а то й більше. До революції твоя тітка Софія працювала наймичкою в панів Хоткевичів і одержувала п'ять карбованців у рік.
Потім тато розглядав карту, помережану темними позначками: стрічками, кружальцями, квадратиками, читав листи. А Юрко підійшов до купи гвинтівок, підняв ту, що лежала зверху з примкнутим багнетом, підняв її перед собою, прицілився в подушку і, не сподіваючись, що вона заряджена, натиснув курок. Оглушливий постріл гримнув у підземеллі. Тато підхопився з-за столу, зачепив рукою ліхтар, і той з брязкотом полетів на підлогу, погас. У кімнаті стало непроглядно темно. Тато дістав з кишені сірники, знайшов на підлозі ліхтар, засвітив його.
— Це ти стріляв? — знервовано запитав він Юрка, ніби це міг зробити ще хтось інший.— Молодець, що й казати, додумався... А що, якби я не взяв із собою сірників, а ти ще причинив ляду?!
Юрко відчув, як у нього по спині пробігли мурашки. Справді, це була б моторошна картинка. Мудрий тато, що не дозволив натиснути на блискітки. Спробуй знайти їх у такій темряві, ніколи не знайдеш!
— Не бери в руки ніякої зброї,— суворо звелів батько.— Ти ж міг собі очі вибити, калікою стати. Адже ця залізяка пролежала зарядженою тут більше двадцяти років. Особливо остерігайся гранат, бо вже від них ми й кісток не позбираємо.
Тато взяв гвинтівку, з якої вистрілив Юрко, уважно її оглянув, прочитав напис: «Ижевск, 1912».
— На совість зроблена,— мовив він,— діє безвідмовно... Завтра поїду в район і розповім лейтенантові Вершині про нашу знахідку. Нам би гвинтівку-дві для клубу.
— І кулемет! — вихопився Юрко.
— Ні, тут і просити нічого, це ще цінна зброя,— повернув кулемет за ручку батько.— Почистити, привести до ладу і хоч сьогодні в бій на ворога. Настрілявся я з такого і під Касторною, і під Орлом, і під Замостям... Давали ми тоді доброго чосу панам-буржуям. Ще й зараз, бува, сняться тачанка, чорногриві коні, хмара куряви позаду... і ніби прикипів до кулемета, поливаю ворога свинцем...
— А що там далі, тату? — нетерпеливилося Юркові.— Он який широкий коридор вирубано в камені.
І вони пішли просторим коридором з високим склепінням, на якому ніби непорушно застигли хвилі, майстерно вибиті в сірому камені. Кругом стояла мертва тиша. Навіть шурхіт кроків скрадала кам'яна підлога. Та ось промінь ліхтарика ковзнув по чорному прямокутному отвору. Тато вище підняв ліхтар, ступнув до закапелка і мимоволі відсахнувся. На кам'яній стіні білів розіп'ятий, прикований поржавілими ланцюгами кістяк. На підлозі лежав пожовтілий череп. Над кістяком виднілася мідна платівка з написом, викарбуваним слов'янською в'яззю: «Убієнний раб божий Тимофій Кушнір. Хай простяться тобі гріхи твої тяжкі, хай віднині буде спокійною твоя невгамовна, бунтівлива душа».
Поряд з платівкою — масивний бронзовий підсвічник з трьома напівзгорілими свічками.
— Ходімо звідси,— сказав тато.
Покинувши кам'яну нішу, пішли далі широким коридором. Раптом Юрко помітив під стіною гвинтівку з коротко обрубаним стволом.
— Ще одна гвинтівка, тільки якась дивна,— Юрко приніс зброю, віддав батькові.
— Це не гвинтівка,— пояснив той,— а обріз. Куркулі колись із них сільських активістів убивали. І в мене хтось пальнув з отакого, коли ділили куркульську землю. Куля пробила шапку, якби трохи нижче, не ходити б мені сьогодні на білому світі. А вночі вбили мого товариша, колишнього червоного козака Пилипа Замулу... Цікаво, як же він потрапив у підземелля. У петлюрівців такої зброї ще не було, до обрізів пізніше додумалися... Дивно. Виходить, обріз недавно тут хтось, залишив, ще навіть іржа не прихопила. Чого доброго ще на власника натрапимо...— Тато поставив обріз на місце.— Хай тут лишається, а як будемо повертатися, прихопимо його з собою.
Несподівано коридор розділився на два ходи: один з них, просторіший, повертав праворуч, а другий, з високим гребенястим склепінням, відхилявся ліворуч. Тато нерішуче зупинився, підняв над головою ліхтар, намагаючись освітити затемнені кам'яні відгалуження. Промінь ліхтаря вихоплював масивні стіни і тонув у суцільній чорній пітьмі.
— Наче в казці,— дивувався тато,— підеш праворуч — коня втратиш, підеш ліворуч — життя позбудешся, а рушиш прямо — здобудеш багатство і славу. Куди ж нам іти? Чи, може, ліпше повернути назад, бо не дає мені спокою той обріз, який, здається, недавно тут з'явився. А що, як його господар теж надумає сьогодні завітати в підземелля?
— Нікого тут немає,— заперечив Юрко.— І обріз давно хтось залишив, приклад уже цвіллю узявся, а в підземеллі сухо.
— Переконав,— не зовсім упевнено відповів батько.— Ходімо тоді ліворуч: коней у нас немає, нічого втрачати. Спершу пройдемо цим ходом, а тоді оглянемо й інше відгалуження. Заплуталися ми, Юрку, в кам'яному лабіринті.
Недавно Юрко читав у журналі про нерозгаданий таємничий лабіринт на острові Кріт. Там жило страшне чудовисько, яке поїдало людей, і ніхто не міг вибратися з того підступного гранітного плетива. А виявляється, і в їхньому селі, майже поруч з їхньою хатою, є свій лабіринт. От здивуються хлопці, як почують про підземелля, а ще як побачать його дива. Тільки страшно заходити в тісний закапелок, в якому розп'ято повстанця Тимофія Кушніра. Спалив Тимофій панський палац, пустив його за димом, покарав гайдуків та осаулів, а пан утік! Мабуть, скористався підземним ходом, вибрався з палацу, охопленого полум'ям. Помстився Кушнір панові за погублену ним Катрю, але й сам загинув... І Юрко, якщо буде треба, зуміє постояти за правду, за свою землю.
Пройшли ще трохи, і знову перед ними зачорнів широкий прямокутний отвір. До нього вели широкі кам'яні сходинки. Піднялися на них — і світло ліхтаря осяяло велику світлицю. На що вже тато спокійний і врівноважений, здається, нічим його не здивуєш, а й він не стримався, голосно вигукнув:
 
Наші Друзі: Новини Львова