Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 23 вересня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Таємниця Зоряної кімнати

Переглядів: 72036
Додано: 28.02.2009 Додав: ligaron  текстів: 13
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: ligaron
Василь Лисенко

Таємниця зоряної кімнати

Повість

Для середнього шкільного віку

Київ “Веселка” 1978

У2
Л88

У повісті розповідається про те, як юні патріоти з берегів Прип'яті боролися разом з дорослими проти фашистів, йдеться, зокрема, про те, як підлітки допомогли партизанам викрити шпигунське гніздо, яке гестапівці звили в колишньому панському палаці.


Розділ перший

ПАМ'ЯТАЙ, СИНУ!

Сонце ще не встигло визирнути з-за старого бору, а Юрко вже схопився з ліжка і тихо підійшов до годинника.
Пів на п'яту! Чи ще трохи поспати, чи, може, будити тата, щоб іти до палацу? Ні, ще рано. І хай тато поспить. А він збігає на річку, скупається, а вже потім розбудить тата.
Юрко вийшов на ґанок. Десь далеко загуркотів приглушений грім. Невже буде дощ? Ні, небо чисте, нема на ньому жодної хмарини. Юрко полегшено зітхнув.
Ще позавчора вони з татом розклеїли по селу барвисті афіші, в яких повідомлялося, що в неділю в сільському клубі відбудеться концерт художньої самодіяльності.
Юрків тато працює в колгоспі комірником і водночас завідує сільським клубом. І колгоспна комора, і клуб в одному приміщенні — в колишньому панському палаці.
Учора дівчата помили в клубі підлогу, а сьогодні треба розставити лави.
На тому боці Прип'яті — старий бір. Стрункі сосни постали на піщаному схилі, задивились на блакитне плесо. Сонце поволі випливає на небо і розстеляє посеред Прип'яті золоту доріжку. Пора купатися. І треба обов'язково проплисти по тій сонячній доріжці.
Любить Юрко свою річку. Ще малим, коли тільки-но навчився ходити, мама приводила його на берег, прала білизну. А Юрко заходив у теплу воду і стежив за зграйками маленьких пічкурів. А коли Юрко бігав по воді, зграйки рибок тікали на глибину, повертались, інколи натикались на його засмаглі ноги і тут же відскакували. Рибки, як і він, бавилися в м'якій ласкавій воді.
Нема, мабуть, красивішої річки, як Прип'ять. І правду казала бабуся Улита, що Прип'ять добра і щедра, бо всіх напуває цілющою водою і наділяє незборимою силою.
Юрко зайшов у воду і поплив на той бік. Там лежать старі рибальські човни, і на них добре загоряти. Юрко вийшов на берег, побігав, зігрівся і ліг горілиць на перекинутий човен. Підставив під промені вранішнього сонця мускулясту спину і задивився на річку. Хіба ж тільки він любить красуню Прип'ять? І татко любить. І весною, і восени насаджує на березі річки верби. І Юрка бере з собою. Посадить деревце, скаже задоволено:
— Хай росте, верба не дає річці міліти.
І дядько Денис любить Прип'ять. Навесні трактористи орали поле, і один з них, Павло Гайовий, став розорювати берег Прип'яті. Побачив дядько Денис ту шкоду, налетів на тракториста, мов той шуліка, почав соромити:
— Що ти робиш? Чи ти не розумієш, яку шкоду Прип'яті завдаєш?
— А мені наказано!
— Хто ж тобі наказав отаке лихо коїти?
— Хто, хто? Голова колгоспу наказав. Прихопи, каже, шматок берега, бо все одно земля гуляє.
— Батько його лисий гуляє! І ти з ним бавишся! Повертай трактор і до берега не наближайся! А голові твоєму буде на горіхи за самоуправство!
Не знає Юрко, чи було голові колгоспу на горіхи, а берегів Прип'яті більше ніхто не розорював. Зневажає Прип'ять і колгоспний шофер Молодик. Зажене свою машину в річку і починає мити. Побачить дядько Денис — а він пором доглядає, — підійде до Молодика, гримає:
— Іди геть від річки! Чи ти не знаєш, що від нафти риба гине? Навіщо ти Прип'ять мазутом заливаєш?
Молодик не зважає на нього, набирає у відро води і хлюпає на машину. Потім поглядає на дядька Дениса, мружить свої вузенькі, ніби прорізані осокою, очі і насмішкувато промовляє:
— А ти, дядьку Денис, в чуже просо не сунь носа! Дядько Денис ще більше гнівається:
— Яке ж це чуже просо? Це ж наша річка! Усім належить! А ти її паскудиш! Совісті в тебе немає... Виводь машину, бо, слово честі, візьму палицю і почухаю тобі плечі!
Молодик, почувши про палицю, кидає відро в кузов, залазить у кабіну, виводить машину на берег і на прощання каже дядькові Денису:
— Даремно гніваєшся, дядьку, даремно! І на мій вік риби вистачить, і на ваш теж стане! І Прип'ять ніде не дінеться... І не треба скипидаритися! А як тобі, папашо, хочеться посперечатися, то ти краще вкуси себе за ліву п'ятку!..
Молодик виводить машину на дорогу, а дядько Денис ще довго гнівається, бурчить собі під ніс:
— Ти бач, укуси за п'ятку!. Ні честі, ні совісті...
Дядько Денис — колишній червоний партизан, воював проти біляків, в навколишніх лісах він усе одно, як у себе на подвір'ї. Юрко часто ходить з ним у ліс по гриби.
А найбільше дядько Денис любить ловити рибу. Примоститься з вудкою на сухому корчі і годинами дивиться на свій поплавок. І Юрко від нього не відстає, бо рибалити треба вміти. Тут своїх таємниць теж вистачає.
Правда, був у селі Жовтневому ще кращий рибалка, ніж дядько Денис, — Карл Карлович Зоммер. Він викладав німецьку мову в місцевій школі і десять років жив у батьків Юрка на квартирі. І не було для Карла Карловича більшої втіхи, як порибалити. Тільки випаде вільна часинка — за вудки і на річку. І Юрко з ним. У родині Карла Карловича всі говорили німецькою мовою. І вчитель часто повчав Юрка:
— Вчись, ти здібний хлопчик і можеш добре вивчити німецьку мову. А знання мови — це велике багатство.
У Карла Карловича двоє дітей — дочка Клара і син Альберт. Клара вчилась в інституті, а Альберт ходив у школу разом з Юрком. У минулому році Клара закінчила медичний інститут і одержала призначення у Полтаву. Учитель теж вирішив переїхати до дочки, у місто. Альберт зрідка надсилає листи, пише, що він і тато дуже скучають за селом, за Прип'яттю. Обіцяють влітку приїхати в гості.
Сонце почало припікати, і Юрко перейшов на інший човен, що лежав під розлогими вербами.
До берега пристала довбанка, і з неї вийшов чоловік, оглянувся навколо, потім підняв з човна мішок, закинув на плечі і пішов під вербами. Юрко упізнав Трохима Кунаха, запеклого браконьєра, свого непримиренного ворога.
Є в Юрка бистрохідний човен «Сміливий». А якось вчителька Ніна Павлівна навесні, рік тому, коли закінчували п'ятий клас, порадила організувати команду для рятування зайців і козуль від повені.
Юрко зі своїми товаришами після уроків сідали на «Сміливого» і пливли обстежувати незатоплені острівці, піщані коси. На них лишилося чимало зайців, і хлопці ловили знесилених тварин, вивозили в безпечне місце. Під час такої мандрівки команда «Сміливого» зустрілася з Трохимом Кунахом. Він теж ловив зайців і, схопивши вухатого за задні лапи, страшним ударом бив його головою об борт човна.
Юрко підвів «Сміливого» впритул до човна браконьєра. Кунах був під чаркою, схопив весло і сильно відіпхнув від себе «Сміливого».
— Ідіть геть! — кричав він. — Бо буде вам те, що й зайцям!
Кунах замахнувся веслом, не втримався на ногах, упав, човен перекинувся — і браконьєр опинився у воді.
На другий день хлопці гуртом ходили в сільську Раду, скаржилися на Кунаха голові — Івану Пилиповичу Шкрептію. Той послухав, щось записав у блокноті, пообіцяв розібратися. Через тиждень хлопці знову прийшли до Шкрептія, бо Кунах знову полював на беззахисних зайців.
Шкрептій нагримав на хлопців і вигнав їх із сільради.
— Нічого вам робити! Напіню мені ваші зайці? Тут посівна, пального не вистачає, а вони про зайців казки розповідають!
Похнюпилися хлопці. Як же це так? Трохим Кунах займається браконьєрством, а голова сільради вважає це дрібницею. Довго міркували, як бути далі, і Юрко порадив написати в «Пионерскую правду». А тижнів через три приїхав кореспондент, розібрався, і довелося Трохиму Кунаху платити штраф, і рушницю в нього відібрали. Дісталося й голові сільради. Він прийшов до них додому, скаржився татові на Юрка:
— Ти бач, які розумні. Ні сіло ні впало, а він уже в Москву пише. І сміх і горе! І мені дісталося на горіхи! Секретар райкому партії подзвонив, обіцяв догану винести!
— І правильно! — сказав тато.
— Що правильно?
— Що доганою пахне! Це вам за вашу байдужість. Кривите душею, Іване Пилиповичу, перед Радянською владою!
— Хто кривить? Я? Та в мене все тіло петлюрівськими шаблями посічене! Я всю громадянську пройшов!
— І я не сидів на печі! А чого ж ви, будучи головою сільради, дозволяєте Кунаху порушувати закони?
У голови сільради від образи темніє в очах:
— Та ти розберись, подумай, скільки в мене тієї мороки, а ви мені про зайців торочите! Руки в мене до всього не доходять!
— От хлопці тобі й допомагають, а ти їм допоможи.
— Зайців ловити?
— Не ловити, а рятувати!
...Юрко швидко переплив Прип'ять, вийшов на берег. Між яблунями біліють стіни їхньої хати. Хата стоїть на невеличкому півострові. І як не б'ють у берег дужі хвилі, він не піддається свавільній і повноводій Прип'яті. Улітку Прип'ять спокійна і ласкава. А навесні річка зовсім інша — підступна і сердита. Широко розливається вона навесні і затоплює довколишні заплави, прибережні болота й ліси. Затоплює часом і їхнє подвір'я, і тоді доводиться переселятися на горище. А Юрко в садку ловить підсакою линів, окунів, щук.
Для Юрка повінь — радісна і бажана подія. У цей час вся родина користується човном. І Юрко всіх перевозить на берег своїм «Сміливим».
Колись на півострові стояло десятків три хат. Але їхні господарі перебралися в село, туди, куди не дістає повінь. Лишились лише ті, хто не міг жити без Прип'яті. І Юрків тато теж лишився тут, на березі річки.
Коли відступала вода, мама починала давати лад у хаті. І смішно було дивитись, як вона віником вимітає з-під столу вайлуватих раків.
Мама часто говорила татові:
— Чого ти, як реп'ях, прикипів до острова? Набридло мені раків вимітати! Перенесімо хату в село, на інше місце!
Тато слухав мамині нарікання, посміхався.
— Набридло тобі, Марійко, жити на острові?
— Авжеж, набридло! А ти вчепився в цей острівець, як рак у віник, і ніяка сила тебе відірвати не може.
— Та хіба тільки мене?
— А ще кого?
— Юрко, — питає тато,— ти хочеш залишити Прип'ять?
— Ні, не хочу!
— І я не хочу, і Санько, і Галя! Як же нам залишити ці місця, коли вийдеш з хати — і чуєш, як річка своїми хвилями видзвонює. І луг залишимо, і садок, і криницю. А скільки, Марійко, ми з тобою тут стежок протоптали? Чи, може, ти забула, як захоплювалася красою Прип'яті? А старі верби? Отак візьмемо і залишимо!
Мати замовкала, бо й вона любила цей півострівець, ласкаву і голубу Прип'ять.
...Юрко заглянув на голуб'ятню, поганяв птахів, погодував їх і зайшов до хати.
Тато вже встав. Вони поснідали смаженою рибою і подалися до старого палацу.
Стояв палац за селом на узгір'ї, над самою Прип'яттю. Здалеку видно сіре громаддя палацу, чотири стрімкі вежі, білий високий мур. За будівлею темніє парк. Колись палац належав панові Хоткевичу. І все село тремтіло перед тим всевладним магнатом.
Побудували палац років двісті тому місцеві кріпаки та іноземні майстри. Згодом палац перебудували. Працював там і Юрків прадід Семен Береговий. І тепер, коли бабуся Улита згадує про палац, то побожно хреститься і тремтячим голосом промовляє:
— Боже святий, заступи і сохрани нас від супостата! Хай він нам і не присниться, і не привидиться!
А вже потім розповідає, як її батька колись давно, як вона ще була малою й лежала в колисці (а їй нині пішов дев'яносто перший рік), пан забрав до палацу. І наказав поставити хитромудрі замки в покоях. А потім звів коваля Семена Берегового з білого світу. Так ніхто й не знає, куди подівся батько бабусі Улити. Тільки й лишилася на згадку від нього невеличка ошатна скриня. На скрині поприбивано мідні зірки. Вся скринька обцяцькована тими зірками. Але зірки ці не прості, вони надійно оберігають свою таємницю. Досить одночасно натиснути третю зірку ліворуч у першому ряду і третю зірку в третьому ряду — скриня сама собою відчиняється. А варто натиснути на першу зірку в першому ряду — скриня тут же закривається.
Коли Юрко був маленький, він дуже любив бавитися з цією скринею. Але бабуся Улита берегла її і не часто дозволяла зазирати до своєї скарбниці, де вона зберігала білі сувої полотна, блискучу, вишиту бісером корсетку, каблучки, разки коралового намиста.
Дорога до палацу пролягла над самою Прип'яттю. Коли спустилися у видолинок, зустрілися з рибалкою Семеном Олефіренком. І тато, і Олефіренко розійшлися мовчки, не привіталися. Запекла ворожнеча пролягла між ними, і ніхто з них не думає про примирення, хоча дядько Семен, мабуть, почуває себе ніяково. Колись Семен Олефіренко пішов узимку ловити рибу. І як завжди, випив перед дорогою чарку горілки. Вийшов на середину Прип'яті, заходився пробивати ополонку. Тонка, злизана весняними вітрами крига не витримала, і Олефіренко опинився в холодній воді. Тато теж рибалив неподалік. Кинувся рятувати. Крига тріщить під ногами, і вода на ній виступає. Довелося повзком добиратися до потерпілого. Кинув пасок Олефіренку і ледве виволік його на кригу. А той і на ногах не тримається. Довелося на плечах нести його до себе додому, поїти липовим чаєм, вигрівати на печі.
Прочумався Олефіренко і каже:
— Спасибі тобі, Василю Івановичу, скільки житиму, стільки й пам'ятатиму, що ти мене від вірної смерті врятував. Ніколи не забуду. Тепер я твій вічний боржник.
А позаминулої зими тато пішов на полювання. І Юрка взяв із собою. Стали на лижі і пішли в Самусів ліс. Глухий це ліс. Навколо болота, трясовини, озера.
Не встигли зайти в ліс — постріл. Хвилин через десять вийшли на галявину. На снігу лежить забита лосиха. А над нею з ножем у руці схилився чоловік, злуплює шкуру.
Тато зняв з плеча берданку, гукнув:
— Кинь ніж! Руки вгору!
Чоловік випростався, підняв голову, ступив крок назустріч:
— Василю Івановичу! Та ти що? Своїх не впізнав? Семен Олефіренко приязно посміхався, нагнувся, взяв у жменю колючого снігу, почав витирати закривавлені руки.
— Та опусти ти свою цукалку! Тут м'яса на всіх вистачить! Гора! У мене санчата, і тобі завеземо, і мені підкинемо!
Тато мовчить. Рушниці не опускає. Пильно стежить за кожним рухом Олефіренка, шукає очима його рушницю. Ага, он вона, під дубом.
— Юрку! — промовляє тато.— Забери рушницю. А ти, Семене, не руш з місця. Чуєш? Ступиш крок — стрілятиму!
Олефіренко топчеться по снігу, обличчя його пашить від гніву.
— Що, донесеш? — питає він. — Хочеш вислужитись? Давай веди Семена Олефіренка в міліцію, там тобі спасибі скажуть, руку потиснуть, а може, й премію видадуть. А що в Олефіренка діти голодні сидять — байдуже!
— Не кричи! — озивається тато.— І про дітей мовчи! Хіба ж не ти пропив усе своє збіжжя? Совісті в тебе немає!
Юрко забирає Олефіренкову рушницю, закидає її за плече. Стає поряд з татком.
— А тепер іди! — наказує татко Олефіренку. — І не думай балуватися! Звір ти, Семене, нема в тебе серця! І лосиха кітна, а ти її застрелив. І рука в тебе не здригнулася.
Тато привів браконьєра в лісництво, розповів про забиту лосиху, віддав чужу рушницю.
Олефіренко заплатив за вбиту лосиху штраф і позбувся своєї рушниці. Відтоді затаїв він на татка тяжку образу.
У Семена Олефіренка є син — Славко. І Славко, і Юрко навчаються в одному класі. Раніше Юрко часто навідувався до Славка, і Славко не минав Юркової хати.
Тепер Юрко не заходить до свого товариша. А Славко забігає до Юрка, але так, щоб не довідався батько.
Нарешті з-за старих осокорів визирнув білий мур палацу. Товста цегляна стіна пролягла через весь косогір, вибралася на крем'яні схили і відгородила від села старий палац та густий дрімотний парк.
Щоразу, коли Юрко заходить до палацу, його проймає якийсь незрозумілий острах. І чується йому тремтячий голос бабусі Улити: «Прокляте місце, прокляте богом і людьми! Не ходи туди, не доторкайся до каміння палацу, бо на них кров і сльози невинних»...
Скільки розповідала бабуся про палац сумних та страхітливих історій! Розгнівається пан Хоткевич на кріпака чи кріпачку і наказує забрати її до палацу. Прийдуть гайдуки, заберуть — і нема людини, зникає безслідно. Питають люди пана, куди поділись їх рідні, а він ще й дорікає: «Куди поділись? Втекли! У гайдамаки подалися! Не мені, своєму панові, слугують, а Кушніру допомагають чесних християн грабувати... Там, у Кушніра, гультіпаки промишляють!»
Люди розповідали, що є в палаці глибоке підземелля, і в ті каземати замуровував пан непокірних. І вони вмирали там від голоду й спраги. Десь там, у холодному підземеллі, загинув, мабуть, і Юрків прадід. Ніхто до пуття не знає, що робив він у палаці і за що розгнівався на нього пан.
Широка пряма бруківка вела до масивних чавунних воріт. Обабіч стояли два залізні леви з роззявленими пащами. У того, що праворуч, у нижній щелепі не вистачало багатьох зубів і було відбито кулею одне вухо. Другий лев був безхвостий.
 
Наші Друзі: Новини Львова