Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 16 липня 2019 року

У пошуках долі (трилогія, книга перша)

Переглядів: 1165
Додано: 19.02.2018 Додав: ІгорКо  текстів: 383
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Василь Дранчук


\"У пошуках долі\"
трилогія, книжка перша

В книжці \"У пошуках долі\" відображено становлення свідомого життя юнака, який закінчив гімназію і курс університету та із-за обставин, що склались на Батьківщині, опинився за кордоном. В Східній Прусії, куди його закинула доля, він пізнає життєвий шлях від робітника до управителя конезаводом, зустрічає своє кохання. Як патріот - лине у вир невідомості і небезпеки.

ЧАСТИНА ПЕРША
Над селом, що розкинулось на пологих горбах та в долині річки Ославки, вже четвертий тиждень висіли чорні хмари, з яких безперестанку лив дощ. Річка перетворилася у бурхливий і брудний водяний вал. Вона зносила усе, що зустрічалося на шляху, і наробила у селі великої біди. Затопила прилеглі городи та хати, позносила дерев’яні мости й цілі обійстя. Потерпілі від стихійного лиха господарі, намагались врятувати свою живність та майно, але безуспішно. З горішньої частини села у бурхливих потоках виринали тулуби свиней, корів і овець, що перемішались разом з уламками забраних осель та стаєнь. Газди бідкались, що на зиму можуть залишитися без даху над головою, пропаде поліг; худоба, не дай Боже, буде зимувати без сіна і зверталися до Всевишнього - відвернути від них цю кару небесну. Надворі, наче в пізню осінь, було прохолодно, ніхто не виходив з хат, лише окремі господарі вигнали своїх корів пастися, бо без молока малечі нема що дати поїсти. Невгамовними були лише дітлахи, що вирвались з дому, гасали по березі і спостерігали за бурхливою стихією.
- Леську! Хлопці, ану ходімо ближче до води, може якесь добро спіймаємо! - запропонував Ілько Катеринин, як його називали по - вуличному.
- А чим ти спіймаєш? - запитав його Лесько. - Треба мати цапіну або щось подібне, щоб притягнути до берега. Давай ліпше візьмемо сак і наловимо пстругів, у брудній воді їх легше спіймати.
- Хлопці, я біжу по татів сак, якщо нам вдасться наловити багато риби, то запропонуємо її пану Козьмінському, він щедро платить, а на ті гроші зможемо купити собі книжки до школи, - втрутився у розмову Ромко Рогатчук і правцями побіг до своєї хати. Невдовзі він, підскакуючи, біг до хлопців з саком на плечі.
- Де нам найліпше ловити рибу? - запитав у Ромка Ілько.
- Біля Данилюків, там з горбочка зручно кидати сак. Тато казав, що риба запливає у ту заводь, рятуючись під час повені від бурхливого потоку. Може якраз нам повезе? Біжімо!
Всі попрямували у визначене місце, підраховуючи дорогою, скільки вони змогли б заробити, якби вдалося спіймати багато риби. Дощ не вщухав і хлопчаки, смакуючи майбутній заробіток, не звертали на нього уваги, хоч добряче вже і змерзли, на їхньому одязі не було жодного сухого місця.
- Леську, допоможи! - закричав Ромко, який вдало закинув сак і відчув, що там попалася не одна рибина, й сам його витягти з води не в силі. Лесько і Іванко, який до цього часу не вимовив ні слова, чи то від холоду, а чи від зневіри, що вони можуть спіймати багато риби, вчепилися за древко сака і витягли його з води. Їхній радості не було меж - за один раз спіймали близько двох фунтів. Ілько як побачив, що в саку тріпається багато рибин, миттю зняв вітрівку, зав’язав рукави і закричав їм:
- Хлопці, кидайте рибу у рукави моєї вітрівки.
Другий закид не був таким вдалим, але попався пструг вагою понад фунт. Іванко хотів вкинути його в рукав, пструг вислизнув у нього з рук і впав у воду. Всі накинулись на товариша.
- Що ж ти упустив такого пструга?!
- Я ж не навмисне, він такий прудкий, що не зміг його утримати! - трохи неплачучи, став оправдовувався Іванко. Пововтузившись з саком ще з півгодини, хлопці заповнили майже обидва рукави Ількової вітрівки.
- Може вже підемо додому, - сказав Ілько, - я так змерз, що зуб на зуб не попадає.
- Ще декілька раз вкинемо і тоді підемо, - стримав його Ромко.
- Пошвидше, Ромцю! - сказав Лесько. Я теж змерз, мама мене вб’є, ще можу захворіти.
Ромко цього разу перейшов вище заводі, вкинув сак у бурхливу воду і почав тягти його до берега. Відчуваючи приємне дрижання древка сака, яке сповіщало, що попалось чимало рибин, він знову покликав на допомогу Леська. Той кинувся допомагати Ромкові, та не зумів, під його ногами обвалився край берега і він упав у водяні барани. Все сталося так швидко, що Ромко не встиг подати йому рятівного древка сака. Хлопців охопив жах. Як вони не старались побачити Леська, чи тримається він на поверхні води, а чи уже потонув, ніде його не було видно. Всі забули за рибу і сак, мерщій кинулись бігти до Леськової хати, сповістити батькам, що з їх сином трапилась біда. Перелякані і захекані вони забігли на подвір’я і побачили біля криниці Леськову маму.
- Вуйно, Олено, ваш Лесько впав у воду і течія понесла його вниз, може вже і втопився, - вимовив Ромко і побачив, як Лесева мама вхопилася за серце і почала осідати на землю, потім вибухнула плачем. На плач позбігалися сусіди. Почувши цю трагічну новину, почали якось заспокоювати її. Та марно, вона двічі втрачала свідомість і її приводили до притомності. Всі присутні промокли до нитки, але від Олени не відходили, намагались допомогти хто як міг.
- Оленочко, не плач, підніми голову і подивися, он іде твоя згуба вся заляпана у болоті! - звернулася до неї одна з сусідок. Син повільно наближався до гурту Олена спочатку замовкла, а потім ще сильніше розридалася.
- Синочку мій любий, кровиночко моя, я вже думала, що втратила тебе.
Раптом немов хтось її підмінив:
- А шляк би тебе бахуре трафив! Я тобі казала нікуди з хати не йти, ти чого мене не послухав? - і вліпила йому пару потиличників. Потім знову приголубила до себе, плачучи.
- Господи, Боже наш, дякую Тобі, що Ти спас його, що я без нього б робила?
Сусіди почали розходитись, а Олена витираючи очі попростувала до хати. Ромко, Ілько і Іванко спочатку хотіли втекти, щоб і їм не перепало разом з ним, та побачивши, що його мама полагідніла, обступили Леська і почали розпитувати, яким чином він врятувався.
- Хлопці, а де риба? - не реагуючи на запитання, спитав він.
- Там, на березі залишилася разом з саком, у Ільковій вітрівці.
- Біжіть швидше і заберіть, доки ще хтось не поцупив, бо будемо без грошей. Несіть зразу до пана, якщо він відмовиться, то йдіть в корчму до Мошка, хоч дасть менше, та вибору у нас нема. Я буду чекати вас вдома, бо мене мама зараз з вами не пустить.
Товариші його більше розпитувати не стали, а мерщій кинулись, щоб встигнути забрати рибу і продати.
Лесько зайшов у хату, мама вже заспокоїлась, сиділа на лавці біля вікна і пряла. Він тихенько зняв з себе мокре, все у намулі і глині вбрання, одягнув довгу, аж до п’ят, полотняну сорочку, виліз на пічку накрився ліжником, зігрівся і миттєво заснув.
Того дня хлопці, одержавши у пана Козьмінського за рибу вісім злотих, на радощах, по дорозі до Леськової хати витанцьовували всякі кренделя. Йти до хати не наважились, а, потоптавшись на дорозі навпроти вікон, з надією, що Лесь їх побачить, довго не витримали, холод і голод швидко погнав їх додому.



Наступного дня погода зовсім перемінилася. Над горами голубіло чисте небо. Яскраве сонце своїми променями продиралося через вікно у Лесеву хату, ніби сповіщаючи, що знову наступила пора купання дітвори у річці та продовження сінокосу. Лесько відкрив очі, глянув на матір, що поралася біля пічки, засувала туди глечика з борщем, запах якого, мабуть, і розбудив його, бо голод давав про себе знати.
- Мамо, я хочу їсти, - тихо вимовив він і чекав, що вона скаже на його прохання після вчорашньої пригоди.
- Ти вже прокинувся, їсти хочеш? Бука доброго тобі треба, а не їсти, щоб знав як не слухати мене.
Лесько відшукав штани, що мама йому нещодавно пошила, чисту сорочку, одягнувся і сів за стіл.
- А хто за тебе буде митися і говорити “Отче наш”?- пожурила вона сина. Лесько набрав з відра води, помився над цебром, потім вкляк на коліна і почав молитися. Доки він молився, Олена налила в череп’яне горня щойно здоєного молока, відрізала окраєць житнього разового хліба і поставила на стіл. Лесько швидко спорожнив горня з молоком і прикидував, що має сказати матері, щоб вона відпустила до товаришів. Йому не терпілося знати чи продали і скільки злотих дали за рибу, чи вистачить всім купити читанки. Мати ще трохи пожурила його за непослух і дозволила.
На корчмищі його вже чекали Іванко, Ілько і Ромко. Вони навперебій почали розказувати, як їм поталанило. У пана Козьмінського хвора внучка, лікар порекомендував йому готовити для неї побільше рибних страв і пан лісничий, не торгуючись, витягнув з кишені вісім злотих і вручив хлопчакам.
- У кого злоті? Давайте сюди! - запропонував товаришам Лесько.
- У Ромка, - сказав Ілько.
Ромко неохоче витягнув з - за пазухи вузлик, напевно, з маминої хустинки, розв’язав його і подав товаришеві по кожній монеті зокрема, немов ще раз хотів переконатися чи всі на місці. Лесько роздав кожному по два злотих.
- Купимо книжки і приладдя до школи, дамо гроші пані професорці, вона нам з Коломиї все привезе. Ви згодні? - закінчив Лесько розподіл грошей.
- Так, - сказали разом.
З берега, на якому стояла будівля будинку “Просвіти,” хлопці вирішили подивитися на річку. Вода вже наполовину упала, але ще була досить глибокою, брудною і небезпечною, про купання годі було й думати. Вони стояли, незнаючи, чим їм зайнятися.
- Може, підемо у Іванихи грушок назбираємо? -запропонував Ілько.
- Йдемо! - підтримав його Лесько.
Хлопці швидко збігли до низу і почали збирати соковиті смачні грушки.
- Ходім у коноплю, там заховаємось і нас ніхто не побачить, - запропонував Ромко. Розгортаючи один за одним руками стебла, які повністю скривали їх зріст, вибрали місце на самій середині грядки і влаштувалися на пригненій до землі коноплі мов на килимі. Ласуючи грушки, почали обговорювати вчорашні пригоди. Всім не терпілось почути, як Лесько врятувався, вони тоді не вірили, що він може залишитися живим.
- Як я впав у водяні барани, -розпочав Лесько, - мене зразу ухопила течія і понесла вниз. Поряд зі мною пливла якась дошка, я миттю ухопився за неї і зумів утриматися на поверхні води. Навпроти якраз цього місця, де ми зараз, вода, що розлилася на всю долину, була вже не така глибока і повільніше текла. Течія прибила мене до берега у затоплені верболози, за які я вчепився і поволі почав виповзати на берег. Коли мене несла вода я найбільше боявся, щоб по голові не вдарив якийсь кльоц, бо їх пливло тьма - тьмуща.
Іванкові стало нецікаво слухати Леська і він почав котитися по землі, притолочуючи коноплю. Всі взялися його наслідувати і через декілька хвилин на місці, де вона росла, утворився тік. Хлопці так захопились своєю затією, що не примітили, як до них підійшла Іваниха.
- А Бог би вас покарав, що ви мені наробили, знищили всю коноплю! - вигукнула вона і почала періщити їх буком. - І ти, Леську, тут? О – о, я зараз піду до твоєї мами і розкажу їй, що ти мені наробив. То ти так її любиш і поважаєш? Не досить того, що учора трохи її з світу не звів, так ти ще й нині вирішив ”порадувати”.
Останніх слів Іванихи хлопці вже не чули, а щодуху дерлися на берег, на дорогу. Відхекавшись від швидкого бігу, вони аж тепер зрозуміли, що накоїли.
- Мене тато вб’є, якщо йому пожаліється Іваниха, - сказав Ромко. - Нині буду спати в стодолі на сіні, до хати не піду.
- А я, мабуть, піду спати до тітки, - похмуро вимовив Лесь.
Відчуваючи провину, вони мовчки розійшлися, метикуючи, як уникнути покарання від своїх батьків. Лесько, розраховуючи на те, що Іваниха ще не встигла повідомити мамі про заподіяну ними їй шкоду, вирішив піти додому і добре поїсти, бо хто його знає, як все це обернеться. Він безпечно відкрив двері і побачив Іваниху, яка жалілася його матері. Втекти вже не було можливості. Мати суворим голосом утримала його.
- Ану ходи сюди, неборе, доки ти мене будеш мучити, доки на тебе будуть жалітися в селі? Незабаром треба йти в школу, а він замість того, щоб вчитися, людям шкоду робить. Я тебе, йолупе, бити не стану, отак, запам’ятай собі, віднині будеш пасти корову на Корчунку, і ніяких бахурів. А зараз - сокиру в руки і дров наколоти.
Вона стала вибачатися перед Іванихою, пообіцявши, що осінню, як збере свої коноплі, відшкодує заподіяні їй збитки, а Лесько мовчки попрямував до дровітні і почав колоти дрова.
Серпень місяць для Леська, у його розумінні, був чорним. Щодня зранку він гнав пасти корову на Корчунок і уже не мав можливості бешкетувати разом з товаришами, яким та подія обійшлася лише тим, що батьки їх всього - навсього відшмагали. Якби не нова читанка, яку він прочитав від букви до букви, то його пастушення було б ще нестерпнішим. З недоумком і телепнем Семеном, що разом з ним пас корову сусіда коваля, Лесько не мав про що розмовляти і той своїми дурними запитаннями лише дратував його і заважав читати.
За тиждень до початку навчання в школі, батьки над ним змилостивилися і більше не посилали пасти корову. Лесько полегшено зітхнув, що позбувся клопотів, і почались приготування до першого вересня. Мати умовила батька пошити для Леська нові штани у кравця єврея, за літо вишила йому сорочку, а дідусь Остап спорядив кожуха на зиму, книжки і інше шкільне приладдя він уже мав. Оскільки в селі ще не було власного шкільного приміщення, то цього року вони мали навчатися в будинку “Просвіти”. Напередодні першого вересня, у неділю, весь четвертий клас пішов до горішньої церкви на сповідь. Після сповіді о.Левко Калинський поблагословив їх і побажав належності в навчанні. Це був останній рік їх шкільництва в селі. Якщо хтось виявляв бажання і мав матеріальні можливості, міг продовжити навчання лише в Станіславській або Коломийській державних гімназіях.
В школі Лесько вчився добре, і рахувався у відмінниках. Отець Левко, зустрівшись з його батьком, почав умовляти того, щоб після закінчення сільської школи віддав сина в Коломийську гімназію.
- Гріх будете мати, пане Михайле, якщо не віддасте свою дитину в гімназію, з нього вийде файний адвокат або професор, на старість і вам буде опорою.
- Я вас розумію, пане отче, але тут хотіння мало, потрібно мати гроші, щоб платити за науку в тій гімназії, а звідки я їх візьму, хіба би - м продав корову.
- Пане Михайле, церква трохи допоможе та й знаю настоятеля коломийської бурси “Самопоміч”, він прилаштує вашого сина, мені не відмовить, так що подумайте, ще є час.
- Хіба я ворог своїй дитині, сам хотів би, щоб він вибився в люди та нестатки за горло тримають.
- Як надумаєте то скажете мені, наступного тижня я їду в Коломию і там можу домовитись, щоб вашого Леська підготували до вступу.
Того дня священик своєю розмовою заклав зерно надії в Михайлову душу і з часом наближення закінчення школи, він прикидував скільки на перший раз обійдеться йому синова наука в Коломиї і звідки можна взяти гроші щоб заплатити за неї.


Напередодні Різдвяних свят Лесько разом з товаришами створили вертеп і приступили до розучування колядок. Минулого року вони заколядували десять злотих, купу кукуців, яблук і горіхів. І цього року теж покладали надію заколядувати не гірше. Весь свій вільний час присвятили виготовленню костюмів пастушків та вивченню нових коляд. Олена, в душі рада, що її Лесика у науці ставлять всім дітям за приклад, дозволила їм готовитися у кухні, їй теж було приємно слухати, коли вони колядували, а декілька колядок сама їх навчила, які пам’ятала з дитинства.


Наступив передсвятвечірній день. У хаті Михайла з самого ранку кипіла робота, сім’я готувалася до Святвечері. Хлопець теж старався допомагати батькам чим міг. Мати запропонувала йому обладнати стіл і лавиці.
- Піди принеси отави, - сказав йому батько.
Лесько взяв верету і пішов до стодоли, де в куті була складена пахуча отава, набрав і заніс у хату. Там акуратно розправив її на столі і накрив вишитим обрусом.
- А зубки часнику поклав по кутах? - запитала Леська мама.
- Поклав, і гроші не забув, - відповів він.
- А тепер візьми верети і застели лавицю, - веліла Олена.
У куті красувався Дідух. Лесько обережно зняв його, застелив лавицю, поставив на місце Дідуха і виніс зайву отаву назад в стодолу. Батько надворі очищав від снігу стежки і навкруги хати, щоб колядники могли добратися до вікон, бо цього року, як ніколи, снігом завалило все подвір’я. Він не хотів, щоб потім злі язики казали, що Михайло навіть не спромігся почистити своє подвір’я на таке велике свято.
- Леську, піди дай корові сіна, щоб маржина не була голодна, - велів йому батько. Надворі було морозно, під ногами хрустів сніг. Вже вечоріло і на чистому небі почали з’являтися зірки. Лесько зайшов разом з батьком у хату, на столі посередині вже горіла свічка, поряд стояла макітря з кутею, а навколо одинадцять різноманітних пісних страв. Святочно вбравшись, всі повторювали за Оленою вголос молитву, в якій дякували Богу, що дочекали Різдва Христового, і приступили до вечері. Першим зачерпнув кутю Михайло, тричі покуштував, потім за ним мати, а за нею Василь, старший брат Леська, з дружиною і двома племінниками, і сам Лесько, який повільно брав яворовою ложкою кутю з медом, маком і горіхами, і смакував її. Вечеряючі за столом знали, що порушувати цю традицію батько не дозволяв нікому “так заведено з діда - прадіда”, наголошував і повчав він, якщо хтось не дотримувався цього звичаю.
- Олено, - звернувся до дружини Михайло, - я мав бесіду з панотцем Левком, відносно навчання нашого сина в Коломиї, що будемо робити?
- А ти спитай Леська, чи він хоче вчитися, - відповіла Олена.
- Я вже не раз казав, що хочу, пошліть мене в Коломию, - почав просити батька Лесько.
- Хотіти то ти хочеш, а не скажеш де мені злоті взяти, щоб оплачувати твою науку?
Батько журив сина, а сам не менше його мріяв, щоб той закінчив гімназію і вивчився на священика. Он отець Левко - поважна людина на селі, і його Леська так би усі поважали. Для себе він уже давно вирішив, що віддасть сина в Коломийську гімназію, а з дружиною радився так, для годиться. ”Завтра після Служби Божої скажу панотцю, що вирішив послати сина вчитися, най переговорить з коломийським професором, щоб підготовив Леська. Може в Ділу продам трохи землі і на початках зведу кінці з кінцями”, заспокоїв сам себе Михайло і протягом вечора щодо Леськової науки більше не торкався. Хлопець повечеряв і спішно вийшов з хати до своїх пастушків, котрі вже чекали на нього.
- Розпочинаємо колядувати від моєї хати, - запропонував Лесько, - підійшов до вікна і почав:
-“Нова радість стала...”, - хлопці приєднались. Пастушки закінчили колядувати і на порозі постав Леськів батько.
- Дякую вам за коляду, для початку, щоб вам щастило, даю півзлотий. Хто у вас за касира? На бери, - і він простягнув Ромкові гроші.
Хлопці, окрилені першим успіхом, поспішили далі колядувати, не минаючи жодної хати.


Наступила весна, а з нею у Леськових батьків
додалось багато клопотів як в полі, так і біля хати, ще й священик попросив батька, щоб допоміг по господарству. Михайло, звісно, не міг не піти до нього, не тільки тому, що він домовився з паном професором і син кожної неділі добирається до Коломиї, бере у нього додатково уроки, а так в селі заведено. Коли черговий раз Михайло порався біля священикової резиденції, пан отець Левко запевнив:
- Пане Михайле, повірте мені, хлопця приймуть до гімназії, пан професор не може вашим Олексиком нарадуватися, то ж вважайте, що він уже там.
- Дякую вам, панотче, щоб я робив якби не ваша порада і допомога. Хочу вам признатися, що працюючи у пана Козьмінського в лісі, дещо заробив, та пару злотих назбирав’їм за роки, а як продам землю в Ділу, то на декілька років на науку сина вистачить, а там як Бог дасть.
- Я радий, що ви, пане Михайле, мене послухали, такі діти як ваш Лесько, повинні вчитися, лайдаків і неуків в селі і без нього вистачає. Завтра пришліть його до мене, я дам декілька книжок, най читає, це йому не завадить.
Майже все літо у Леська пройшло в підготовці до вступу в гімназію. Поїздки на фірі, які витрясали душу, потягом, вже йому набридли і він чекав того дня, коли стане гімназистом і буде долати цю відстань не частіше, як двічі на місяць. Нарешті його зарахували у п’ятий клас. Приймальна комісія на чолі з паном директором схвально відмітила його знання і оголосила, що віднині він є учень п’ятого “А” класу другої Коломийської гімназії.
Разом з Леськом священик привіз також і свою дочку Мартусю, молодшу від хлопця на один рік, в гімназію на випробування. Сьогоднішнім днем він був дуже задоволений, його Мартуся показала відмінні знання і теж стала ученицею четвертого класу Коломийської дівочої гімназії.
Якщо з помешканням Мартусі було вирішено - житиме у своєї тітки в Коломиї, то Леська, як обіцяв, необхідно було влаштувати в бурсу. Залишивши дочку у сестри, священик велів їхати до бурси.
- Ходімо зі мною, - запропонував панотець Леськові, коли вони зупинились біля масивної, з кованого заліза хвіртки. Обидва увійшли в приміщення і піднялися на другий поверх.
- Почекай тут, - сказав священик, постукав у двері, відкрив їх і зайшов усередину. Там він довго не затримався, через декілька хвилин двері відкрилися, і звідти вийшов чорнявий з гострою борідкою пан, а за ним отець Левко.
- Слава Ісусу Христу! - привітався Лесько до пана.
- Навіки слава! - відповів той і запропонував іти з ними. - Якщо будете вести себе чемно, - звернувся він до Леська “на ви”, - то вам тут буде добре, основне - це дотримуватись наших правил і бути послушним, а не батяром.
Лесько слухав настанови, як він здогадався, настоятеля бурси, і мовчки йшов за ними. В кінці коридора настоятель відкрив двері одного з кабінетів, там за столом сиділа огрядна, з посивілим волоссям жінка.
- Пані Кароліно, цього учня необхідно влаштувати в нашу бурсу.
- З якого часу?
- За тиждень, пані Кароліно, за тиждень - відповів за Леська священик.
- Повернешся з дому, зайдеш сюди до мене і я тебе влаштую, - звернулась вона до хлопця.
- Дякуємо, пані Кароліно, - сказав священик.
Лесько теж розсипався перед нею у подяках і примітив, що їй сподобалась його ввічливість.
- Ця дитина, бачу, чемна і вчиться, напевно, добре, - сказала вона, змірявши його ласкавим поглядом. Священик ствердно кивнув головою, попрощався, обоє вийшли з бурси і сіли у фіакр. Вуйко Микола, тріснувши батогом, зрушив коней з місця і взяв напрям на Делятин, підганяючи їх, щоб всигнути добратися до домівки за світлої днини.

Урочистий для Леська день – початок навчання в гімназії традиційно розпочався з відвідування учнями Святої Літургії, яка відправлялась в церкві св. арх. Михаїла. Батько, що приїжджав напередодні відвідати сина, придбав йому мундир гімназиста, до якого Лесько ще не зовсім звик, але був у захопленні. В ньому він виглядав наче “пан з Варшави”, як його жартома називали однокласники. І на сьогоднішні урочистості він прийшов у “повному параді” - так вимагав етикет і дирекція.
 
Наші Друзі: Новини Львова