Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 16 липня 2019 року
Тексти > Жанри > Поема

У ПОШУКАХ ДОЛІ Книга друга

Переглядів: 1670
Додано: 12.02.2018 Додав: ІгорКо  текстів: 383
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0




Василь Дранчук



У ПОШУКАХ ДОЛІ

Книга друга


м. Івано – Франківськ


Частина третя


І
Після від’їзду Леська у Львів, в останній рік навчання у Коломийській дівочій гімназії, Мартуся повністю віддалася науці, настала і її пора попрощатися з гімназією. З часу, як він виїхав з Коломиї, пройшло два місяці, за цей період від нього вона отримала лише одного листа. Навіть тітка помітила, що з Мартусею щось коїться, часто виглядає поштаря і біжить зустрічати першою, щоб бува та не перехопила.
- Мартусю, не бійся, я твоїх листів не читатиму, це не етично.
- А хіба я боюся? –відповіла тітці вся почервоніла дівчина.
- То ж чому ти так хвилюєшся, коли я отримую пошту?
- Просто так!
- Просто так не буває, мабуть, не байдужа до того Леська, він хлопець статний, вродливий, є за кого переживати, та ще у Львові, там спокусниць ціла купа.
Мартуся зашарілася ще більше і не знала, що тітці сказати у віповідь.
- Не червоній, я пожартувала, якщо ти для нього не байдужа, то обов’язково буде навідуватися у село, щоб з тобою зустрічатися. За такими красними дівками як ти, хлопці табуном ходять, ти Леськові аж ні в чому не уступаєш, і з сім’ї поважної, нікуди твій Лесько не дінеться.
Тітка побачила, що ця розмова не дуже приємна для дівчини і змінила її на Мартусині шкільні справи.
Наступний лист, якого вона отримала зі Львова, її засмутив. У ньому Лесько повідомляв, що батько не вибачив за те, що його зрадив, замість семінарії поступив в університет. Зараз у нього виникли проблеми фінансового характеру, надіється знайти роботу і не залишати навчання. Жаль, що він тепер сам не знає чи зможе навідуватися додому і не відає, коли вони взагалі зустрінуться. “Невже наші стосунки на цьому припиняться, невже це кінець?” У Мартусі запаморочилося в голові, вона присіла на крісло. Внутрішній голос підказував їй, що вже втратила його. Але з цим не хотіла змиритися, десь там, у глибині, жевріла малесенька надія, що все ще налагодиться і вони будуть разом.



Одержавши документ про закінчення гімназії Мартуся ще не визначилася, що буде робити далі. Батько запропонував їй, щоб у Львові склала екстерном іспит за учительську семінарію і працювала на освітянській ниві, навчала малюків. Наполягаючи на цьому щоденно, він зумів переконати, що це її покликання.
Готуючись до від’їзду в кураторію, де мала скласти іспит, Мартуся весь час думала, як має відшукати там Леська, за яким страшенно банувала*. З нетерпінням чекала того дня, коли вуйко Микола її підвезе до залізничної станції і вона поїде до Львова. За тиждень до від’їзду дівчина зустріла сільського поштаря, який поманив пальцем її до себе, відкрив тайстру, вийняв
_____________________________
* банувати - тужити


звідти листа і вручив дівчині. Мартуся глянула на почерк, то був ще один лист від Леська. Вона поспіхом його відкрила і почала читати. Чим далі вона заглиблювалась, тим виразніше мінявся її вираз обличчя, дочитавши до кінця вона була досить збентежена. Юнак повідомляв, що у нього так склалися умови, що він змушений виїхати за кордон у Східну Прусію, не знає, які випробовування ляжуть на його плечі в майбутньому, і взагалі, чи вони ще зустрінутся. Дочитавши листа вдруге, вона впала у розпач , зараз їй зовсім не цікаво ні їхати до Львова, ні навчати дітей. З того дня стала до всього байдужа. Батьки, помітивши зміну у поведінці дочки, занепокоїлися, чи, часом, вона не захворіла.
- Доню, що з тобою, ти не захворіла?
- Ні, я цілком здорова, і ніяка хвороба мене не турбує.
- А чому ти така зажурена?
- Мамо, вам просто показалося,- дівчина відповідала, а самій хотілось розплакатися і признатися матері, що вона, напевно, втрачає своє перше кохання і не знає, як їй бути. Та ділитися з матір’ю на інтимні теми вона соромилась, і промовчала. Після цієї розмови тривога за дочку батьків не залишала, “щось з нею сталося, але не хоче їм відкритися.”.



Настав день від’їзду Мартусі до Львова. Слуга Микола вже сидів у фіакрі і чекав, коли вийде з хати попівська донька, а то можуть спізнитися на львівський потяг. Він любив коней і не хотів, насилувати їх швидкою їздою. Нарешті, вийшла з резиденції попадя з донькою, весь час читаючи їй якісь настанови і повчання. Мартуся у відповідь кивала головою, а сама була там, у Львові. У неї ще теплилася надія, що, може, встигне, застане там Леська і вони зустрінуться. Їй не терпілося знати, що за причина заставила його піти на такий крок, залишити свій рідний край, закинути навчання і їхати за кордон, мабуть, щось дуже важливе.
У Львові, діставшись до трамвайної зупинки, Мартуся почала розпитувати перехожих, як їй добратися до Університету, а там, як писав Лесько, до його помешкання “рукою подати” .
Але як не поспішала дівчина, її старання були марними, коли вона постукала у двері, вийшла Зося, м’ясникова дочка, і на запитання, чи вдома студент Олекса, відповіла, що він вже давно забрався від них.
- Казав, що збирається їхати за кордон шукати роботу і влаштовувати своє життя, - повідомила Зося, - а ви хто йому будете?
- Його односельчанка.
Зося ще раз зміряла її своїм поглядом і зачинила двері. Дівчина деякий час постояла перед дверима, зітхнула і поспішила до трамвайної зупинки.
Відправляючи Мартусю у Львів, батько дав їй папірця до одного з священиків, з котрим разом навчались у семінарії, в ньому він просив прилаштувати дочку на період перебування у Львові та запрошував приїхати в гості, у гори разом з сім’єю на відпочинок, буде радий зустрічі. Мартуся ще раз прочитала адресу на ньому і пустилася в пошуки.
Помешкання батькового знайомого знаходилося, на щастя, недалеко від кураторії. Це трішки втішило дівчину. “Хоч тут мені поталанило, буду мати час на підготовку і можливість зайву хвилину поспати.” Думки, що Леська вже немає у місті, ятрили її серце, вона почала сама себе заспокоювати: “Якщо він захоче листуватися з нею то напише і з Німеччини, я теж вічно у Львові не буду, якщо на те Божа воля, то ми будемо разом, а ні – значить не судилося.” Щоденні заняття перед іспитами, трохи вгамували думки про Олексу, відповідальність перед батьком і майбутньою роботою націлили її на освоєння фахових знань, і вона старанно все занотовувала.


Першим запитанням до покоївки, як тільки Мартуся переступила поріг дому, було: чи не приносив їй поштар листа. Та заперечно похитала головою.
- Окрім батькової кореспонденції, ніхто нічого не приносив, - вона зацікавлено подивилася на дівчину, - що, від Леська чекаєш листа?
- Ні , мої подруги по гімназії обіцяли писати. Та, на жаль, мовчать.
Вона говорила про подруг, а сама мала на увазі Леська: “Чому він досі не прислав жодного словечка, невже у нього дійсно так ускладнилось життя, що він немає ніякої можливості послати їй вісточку про себе?” Як не оправдовувала юнака та для себе зробила невтішний висновок, що якби він хотів, то написав би їй декілька рядків, для цього не так вже й багато треба часу. У душі затаїлась образа за ту зневагу, яку він, на її погляд, проявив до неї. А, може, справді він у скруті, виправдовувала його “друга половина” Мартусі. Клопоти, що насунулись у зв’язку з підготовкою до навчального року, на деякий час притупили ці думки.
Щоб Мартуся впевнено почувала себе в школі, не соромилася своїх односельців, священик вирішив влаштувати її на роботу в іншій місцевості. Не гаючи часу, домовився з директором Делятинської школи, що той візьме її до себе. Спочатку Мартуся відмовлялася, не хотілося йти від родини та коли батько повідомив, що буде мешкати у делятинського священика, більше не пручалася. З його дівчатками їй буде не так нудно доки звикне.
Зустріч з директором школи вселили в неї надію, що їй тут буде непогано, якщо всі так доброзичливо будуть відноситися до неї, як пан директор, то вона швидко зрідниться з своїми колегами і не відчуватиме незручності. Зараз для неї найголовніше, щоб з першого дня професорства їй довіряли діти, тягнулися до неї, як до наставниці і пані професорки*. Щоб у її перших освітянських кроках не помітили якогось дивацтва і не рознесли по домівках і усьому містечку.
Непомітно у клопотах пролетіли дні, і за Мартусею приїхав вуйко Микола. “Що з нею сталося, я її ще такою не бачив”, вона вся аж сяяла, та спитати про причину не наважився. Дівчина після першого відпрацьованого тижня, який пройшов напрочуд результативно, була на сьомому небі, першокласки тягнулись до неї, наче до своєї матері, відчула, що вона для них стала навіть більшим авторитетом, чим їх рідня, це її тішило. Обрана батьком професія почала подобатися і їй, від зустрічі з малюками, перших кроків у навчанні, що робили вони, дівчина одержувала професійне і моральне задоволення, мабуть, це дійсно її покликання.
____________________
* професорка - вчителька


Вдома її чекала ще одна радість, нарешті, надійшов
лист від Леська з Німеччини. Як почула від покоївки цю новину, схопила його і, навіть не поспілкувавшись з батьками, спішно вийшла з резиденції і попрямувала на лавку під грушкою, щоб залишитись наодинці з Леськовою вісточкою. Батьки вже не раз поривались піти до дівчини, але покоївка їх зупиняла: “Мартуся читає листа від Леська Досінчукового, не заважайте їй, вона довго не затримається, зараз прийде.” Батьки підкорились словам розважливої служниці, примостились на бомбетлю* і чекали, коли появиться дочка. Їм не терпілося дізнатися, як склався перший тиждень Мартусиної самостійної праці, чи бува не розчарувалася.
Листа прочитала одним подихом і раділа всьому, що повідомляв у ньому. Окрім того, що він, на щастя, уже звик до тамтешнього життя, непогано опановує мову, повідомляв також свої плани на майбутнє – він мріє завершити свою освіту, збити деякий капітал, “стати на ноги” і повернутись у достатку додому, до своїх родичів. Тоді і його батько змінить своє відношення – поміняє зневагу на милість. Та і з нею, з Мартусею, дуже хоче побачитись. На закінчення свого послання, юнак просив, щоб Мартуся написала до подробиць, як проживають його батьки, оскільки сумує за домівкою, за рідними, яких дуже любить і поважає. Мартуся ще і ще раз перечитала листа і, залишившись задоволеною його змістом, повернулась у домівку. Підійшовши до родичів, вона поцілувала
_____________________________
* бомбетля – різновид. дерев. лавки
спочатку руку батькові, а потім матері.
- Ну, розказуй, як ти себе почувала в школі, сподобалося тобі чи ні?
- Перший день я боялася дітей, а діти мене, та коли я ближче поспікувалася з ними, то вже не була такою боягузкою.
- Ну, слава Богу, а то ми, доцю, мабуть, більше за тебе переживали, - з полегшенням вимовила матір.
- Мамусю, вони такі милі і смішні, я вже до них звикла і завжди готова слухати їхнє щебетання і наївні запитання.
- Слава Богу, Мартусю, я радий за тебе. Як почуває себе пан отець, єгімосць і діти, вони не заважають тобі готуватися до уроків? – спитав батько.
- Панотець до мене відноситься, не гірше ніж до власних дітей, а з дівчатками живу дружно, вони вчать свої уроки, я готуюся до занять не заважаючи їм, а вони мені.
- Мартусю, той лист від Досінчука? Що він повідомляє тобі з Німеччини, чому він там опинився? Нещодавно я зустрів його батька і спитав, чи пише син додому, той нічого мені не відповів, а перевів розмову на інші справи. Я зрозумів, що ця бесіда йому неприємна і більше про Олексу нічого не розпитував, - сказав отець Левко.
- Про причину від’їзду я з листа не довідалась.


Другий тиждень учительства проминув ще швидше, Мартуся з кожним днем набувала досвіду – дітей вчила і сама здобувала навики. Містечко Делятин стало їй до вподоби, тут життя кипіло зовсім інакше, ніж у її рідному селі. Щопонеділка з усіх навколишніх сіл стікались люди, щоб купити необхідне, або продати городину та тваринницьку продукцію. Скрип і торохтіння коліс возів зранку, іржання коней, ревіння корів,– все це сповіщало, що в Делятині наступив ярмарковий день. В ці дні Мартуся мала можливість зустрітися з своїми односельцями, інколи , якщо вона не приїжджала додому, батько через них передавав їй пакунки. В село її тепер тягнуло все менше, в Делятині у неї появилися подруги з якими інколи проводила вільний від школи час. Декілька разів ходила з ними в “Сокіл” на концерти, що давали аматори зі Станіславова та Львова. Інколи здійснювали похід на гору Маливо і таке життя їй подобалося.


Отця Левка і його дружину непокоїло те, що дочка все ще закохана в Досінчукового хлопця, її вірність йому, який кудись поїхав і хто його знає, коли він повернеться, їх лякала. Мартуся досягла віку, що пора одружуватись і завести сім’ю, а цього вони дуже хотіли, оскільки давно мріяли про малюків - онуків, та коли про це розпочинали розмову, дівчина відповідала, що ще є час, приїде Лесько і вони поберуться*. Така відповідь бентежила, вони розводили руками і казали, що Бог його знає, де той Лесько і коли він з’явиться дома. Така красна і може залишитися у старих дівках, думали вони, зітхаючи.
Всюди, де Мартуся з’являлася, своєю вродою привертала зацікавлені погляди парубків та ловеласів. Сама на них не звертала ніякої уваги. Її подруги інколи навіть дивувались, “чому це вона ними ігнорує,” ____________________
*побратися – одружитися
самі були б щасливі, якби спромоглися такого залицяння з боку чоловічої статі. На запитання, чому
вона так поступає, Мартуся відповідала, що кохає хлопця ще з дитинства, його тут немає, але він повинен повернутися додому, і тоді вони одружаться. Дівчата стискували плечима і недовірливо переглядались між собою.
- Мартусю, ти його чекаєш, а він може вже одружився і забув за тебе?
- Він не такий, цього не зробить, - заперечувала їм дівчина, а в самої від таких розмов ставало моторошно на душі.
Останнім часом тривога її не полишала, вона стала одержувати листи від нього все рідше і рідше. ”А може дівчата правду кажуть, може він уже її забув, пройшло майже два роки як вони бачились. Ні, він інший, заспокоювала вона себе, у нього, мабуть, вистачило б мужності повідомити її про такий вчинок. Атмосфера, у якій виховувалась Мартуся, чесне і правдиве ставлення до будь яких ситуацій, що складались у них в сім’ї, у її родини, навіть не дозволяли їй думати про зраду, її навчили вірити
людям.
Нагальні шкільні справи трохи засмоктали її, і вона вже не поспішала додому з надією, що там її чекає лист від Леська. З часом Делятин ставав їй другою, а навіть і кращою домівкою, і дівчина все рідше навідувалася до батьків, які вже почали ображатися і дорікати їй, що вона їх не любить і забула. На що та їм відповідала, що вони найрідніші, найдорожчі і наймиліші для неї із усіх, що є на цьому світі, і ніколи їх ні на кого не проміняє.

Може б життя дівчини проходило одноманітно і надалі, якби не одна подія, яка вивела її з цього повсякденного ритму. Наближалося свято Покрови Пресвятої Богородиці і делятинський священик запросив на храм до себе у гості майже всіх місцевих поважних людей, та декілька сімей священиків з навколишніх сіл, в тому числі і батьків Мартусі. В церкві закінчилася Свята Літургія, і до священикової резиденції почали стікатися гості, з якими батько Мартусі, мабуть, уже давно був знайомий, оскільки радісно вітався, цікавився їхнім здоров’ям і життєвими новинами. Мартуся з дочками священика стояла осторонь і спостерігала за все прибуваючими новими гостями, які заповнювали вітальню. Ділячись своїми враженнями щодо приїжджих, дівчина раптом відчула, що хтось пильно на неї дивиться, вона повернула голову і побачила статного пана, мабуть, років на шість старшого за неї, який нагло “сверлив” її своїми очима.
- Хто це такі? – спитала вона дівчат.
- Це пан надлісничий разом з своєю дружиною і сином, теж лісником, скажу по секрету – не одруженим, - відповіла одна з них.
Батько і син, наче на святковій муштрі, одягнені в мундири, що надавало їм серед гостей ще більшої ваги і поваги до себе, підійшли до гостей, привіталися, і на прохання господаря примостились за столом. Всі за їх прикладом теж почали влаштовуватися. Батько поманив до себе Мартусю і вона сіла між ними. В оточенні багаточисельних незнайомих гостей дівчина почувала себе незручно. За винятком дочок господаря, і ще декількох осіб її віку, всі були досить вельмишановні гості, а тут ще й опинилась напроти того зацікавленого нею пана лісника, що не переставав кидати свої погляди на неї, чим ще більше її бентежив . “Краще б я сіла з дочками священика, з ними мені б було набагато спокійніше…” Молитва, яку виголошували за столом, з котрої розпочиналась трапеза, зупинила хід її думок і вона разом з усіма почала повторювати молитву. “Навіть під час Отченашу не перестає мене вивчати відверто, мабуть, добрячий залицяльник і не одну вже заманив у свої сіті, а тепер шукає собі нову жертву, ой, не вийде, неборе, - та враз схаменулась від грішних думок під час молитви – Господи Боже, прости мені богохульство”.
Вино, спожите гостями, розв’язало язики і всі почали ділитися новинами та обсмоктувати світські події. Пан лісник, не звертаючи уваги на присутніх поважних гостей, запропонував Мартусі пригубити разом з ним келиха з вином. Цю нетактовність помітила мати дівчини, вона глянула на парубка, оцінила його цісарські вуса і своїм поглядом дала зрозуміти, що він починає переходити межу дозволеного.
- Моя Мартуся, пане Оресте, вино не вживає, так що прошу їй вибачити.
Інтонація, з якою вимовила попадя, подіяла на хлопця тверезо. І він, вибачившись, встав з – за столу. - “Піду освіжуся”, - вийшов з резиденції.
“А він нічого, от тільки оті вусищі його старять”, - відзначила дівчина, проводжаючи поглядом до дверей. “Навіщо він мені здався, у мене Лесько теж не гірший за нього, а може і файніший.”
Храм закінчувався, гості поволі почали розходитись. Мартуся провела своїх батьків до фіакра, що чекав біля ратуші, з ними попрощалася і вже хотіла йти, як батько, підмигнувши дружині, сказав:
- Ти весь час була у полі зору сина надлісничого, мабуть, сподобалась, а тобі він як, до уподоби чи ні?
- Що ви, тату, я його вперше бачу та й вусищі у нього, як у моржа, напевно, так само на інших дівчат заглядає. Він мені зовсім байдужий і не у моєму смаку.
- Дивись Мартусю, а то він парубок хвацький, не зчуєшся, як потрапиш у його сільце. Як на мене, то я буду тільки вітати його вибір, з такою родиною породичатися абсолютно не заперечую.
- Татусю, мені і так добре.
- Викинь з голови того Леська, він хлопець хоч і файний, та, сама бачиш, став пройдисвітом, опинився аж у Німеччині, а міг би і тут знайти свою долю…
- Облиш, Левцю, цю бесіду, - втрутилася єгімосць, - від неї Мартуся лише нервується, їдьмо додому, донечко прощавай, на наступну неділю, щоб була вдома.
Фіакр зрушив з місця, а Мартуся, помахавши рукою, попрямувала у своє теперішнє помешкання. Вона підійшла до резиденції, відкрила двері і побачила Ореста, що стояв у колі священикових дівчат. Ті дзвінко сміялися, мабуть, він розказав їм щось смішне.
- Мартусю, йди до нас, пан Орест знає такі смішні історії, що у мене аж сльози на очах, - покликала її Зузанна, середуща дочка.
- Прошу, панно Мартусю, в наше коло, - підтримав Зузанну і Орест, - може і ви нам щось смішне утнете.
Дівчина аж ніяк не чекала, що сьогодні вдруге зустрінеться з лісником, вважала, що його сім’я вже покинула гостину, а виявляється, що він тут розважає священикових доньок. Вона оглянула вітальню, Орестових батьків там не було.
- Вибачте, мене щось дуже хилить на сон.
- Не будьте такою впертою, панночко, ще встигнете виспатися, тут вас ніхто не з’їсть, всі тільки що встали з – за столу, і голод нікого не мучить.
Мартуся ще раз вибачилася і попрямувала до сходів, що вели на другий поверх.
- Вона завжди така недоступна, як сьогодні? - звернувся Орест до дівчат.
 
Наші Друзі: Новини Львова