Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 26 червня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість  ::  Тексти > Тематики > Історична

Ілько Липей – карпатський розбійник

Переглядів: 18508
Додано: 27.02.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Василь Ґренджа-Донський

Ілько Липей - карпатський розбійник

Історична повість
----------------------------------------------

РІДНА ВОЛІВЩИНА

Гарні наші марамороські гори, але гори Волівщини — це розкіш. Ідете від самого Березова до Волового, тільки в небо дивитесь: кругом густий праліс розлягається, тут-там зелена полянка, а з двох боків береги простягаються понад саму дорогу. Гірська річка гадиною в'ється, щоб пробитись попід цими велетнями природи. Над самим Воловим видно прекрасну полонину Лопата-Мирша, що тягнеться понад Синьовир до Імшадей. Зараз на північ видно другу красуню полонину — Кам'янку, висота якої більш ніж півтори тисячі метрів над морем, що починається в Товчці, підноситься стрімко вгору і потім тягнеться хребтом понад Стригальні, Грабовець, аж до озірянсько-бистрянських колосів.

А вже найгарніший гігантський хребет Боржави, що від Гукливого тягнеться більш як на сорок кілометрів, до самого Вучкового, творячи характерні вершки, що носять різні назви, як полонина Кук, Стовба, Жид, Магора, Мідяниця, Високий верх. Стоги й інші.

А там, далі від Волового, на схід — синьовирські гори. У восьми кілометрах від Поляни, на горі, 900 метрів заввишки, знаходиться чудове озеро, понад п'ятсот метрів завдовжки і до двохсот завширшки. Глибини буде там метрів кількадесят. Посередині підноситься острівець, що часом зовсім щезає, як із гір прибудуть зливи. До озера спадають аж три зворини, але з озера — ні одна, бо воно зовсім замкнене. Зате під самою горою на відстані більш кілометра, виринає з-під землі цілий потік. Це не джерело, а просто підземний відплив води з озера. Де, в котрому боці озера знаходиться цей таємничий відплив, невідомо.

От і блукають тут туристи, любуючись небувалою красою природи. Скрізь їх бачите: ходять по берегах і лазять по полонинах. Ночують під кущем і по оборогах і лиш дуже зрідка в хатах.

Вище Волового, на північ від Сеймів, є прекрасне джерело мінеральної води «боркут». Тут пейсикаті марамороські жиди побудували примітивні бараки, гріють воду в котлах і носять в басейни. Люди купаються, бо вода знаменита. Коли б не було чеського Карлсбада і коли б це не було на Закарпатті, за сімдесят кілометрів від залізниці, то був би це світовий курорт. А так, є тут сім бараків і десяток бородатих жидів, що сидять голі в цебрах та в бочках, лікуючи ваннами свої недуги.

А солоно-краснувата водичка в десятьох місцях булькотить з-під землі. З трьох джерел можна воду набирати, а четверте на сто метрів нижче.

АРСЕНАЛ ІЛЬКА ЛИПЕЯ

Попрощався я з сойминськими похиленими бараками й подався через річку. Зараз навпроти підноситься висока Клива, гора вулканічного походження. Хребет тягнеться до села Лозянського. Вже давно збирався я відвідати цю відому мені гору. Колись хлопцем туди ходив. Під час світової війни по самому хребту тяглася тут фронтова лінія. Тижнями лежало військо в окопах, навіть гармати витягли, щоб обстрілювати цілу околицю.

Стало трохи холодно. Одягнув я пошарпаний, але все ще теплий англійський пуловер, через плечі перевісив літній плащ-ґумак, взяв палицю і пішов на Кливу. Любуюсь околицею. Тут сліди окопів, там сліди, он там гейби яма, де колись стояли царські гармати. Ясно, звідси можна тероризувати півокруги. Недарма затягай солдати гармати аж сюди.

Дивлюсь трохи далі, а там старі, травою зарослі окопи зовсім перекопані, гейби їх наново хтось порив. Підходжу я ближче, а два селянські хлопчаки з мотиками в руках перегрібають окопи.

— Що ви тут робите? — питаю їх.

Хлопці злякались і почали втікати. Недалеко стали, а старший і каже меншому:

— Та ж це турист, а не жандарм...

— Турист, та ще й свій! — гукаю я. — Гей, ходіть, хлопці, і оповідайте... А ось, може, закурите... папіроску дам.

Це й викликало довір'я в хлопців. Підійшли до мене, і я побачив в їх полотняних торбинах дивні, напівзаіржавлені та заліплені глиною патички.

— Це «патрони», — відповів один. І дійсно, в торбі зложені були військові набої.

— Тільки обережно треба вигрібати, а то ще й вистрілити може... — сказав молодший хлопець, вибравши з торбини набої і показуючи мені.

— Нащо ж вони вам здались? — питаю.

— Це для Липея... — відповів старший.

— Для Липея? — питаю здивований.

— Так, для Ілька Липея... Ви про нього ще не чули?

— Та чув трохи, — кажу. Сів собі біля них, і старший хлопець почав «фахово» пояснювати мені.

— «Патрони» ці ще добрі... Ілько Липей потребує набоїв, а звідки, бідний, має їх узяти? Тож викопуємо в старих окопах залишені з війни нашої... Тільки вишутрувати треба піском начисто, то ще можна стріляти... а ще ліпше: вибрати кулю, а порох висушити... Ілько має військову пушку...

— Не пушку, а кріс, — виправляє молодший.

— Отже, й шукаємо «патронів».

— А багато їх знайшли? — запитав я.

— Півгори треба перерити, щоб знайти двадцять-тридцять штук... Ілько платить дві крони за один, лише щоби були.

— Я натрапив на один ґранат, просто мотикою в нього вдарив... потім закрив його глиною і пішов за вуйком. Вуйцьо поніс додому, розібрав і вибрав звідтам багато пороху.

Попрощався я з хлопцями. Дуже мене просили, щоб нікому не казав про те, що бачив, бо коли б довідались жандарми, то було б біди, як води... Півсела вже й так відвели за допомогу Липеєві.

Я хлопцям пообіцяв і рушив додому.

ЗУСТРІЧ З ІЛЬКОМ ЛИПЕЄМ

Ловити в Козяї, під самим Куком, пструги й не бути на Куці — так саме, що бути в Римі й не бачити папи...

Кук... найгарніша точка Боржави, прекрасний звідти краєвид. Навколо гори купинами здаються і видно далеко-далеко. Ціла Севлющина, Мукачівщина розлягаються перед вашими очима. То мені не справжній турист, що не вилізе на Кук.

Я мандрую по Верховині в жіночому товаристві. От і запропонував зробити прогулянку на Кук.

Скільки було громів, скільки було лайок, і все те сипалось на мою голову:

— Не діждеш, щоб ми на Куку лізли... там якраз тепер розбійник Липей гуляє... Переставляє людей... і ти бажаєш від нас, щоб ми стрілися з тим душогубом? Не діждеш, не діждеш...

— Слухайте, шановні дами. Я знаю одну приповідку, що голий розбою не боїться. Ну, й стрінемося з Липеєм, і що він нам зробить? Що від нас візьме? А до того він чей же мій шкільний товариш... Ну, ходім...

— Коли хочеш голову зломити, то йди здоров сам, а ми залишимось дома...

Обдумав я справу ще раз. І дійсно, прогулянка трохи ризикована. Але я не був би я, коли б не вибрався на Кук.

Залишив я плаксиве бабське товариство в безпечному місці, набрав консервів у торбу, перевісив туристську фляшку з водою через плечі, взяв палицю в руки і гайда! Просто на Кук...

Козяй... Чистий Верх... а там перед тобою велетенська стіна Боржави... Йдеш і любуєшся чудовим лісом. Прекрасні, мов свічки, прямі буки, тут-там явір, клен, а там далеко видно і клаптик смерекового лісу.

Цілісінький день я мандрую по полонині. Прегарний краєвид, тепленьке сонечко, буйна, недоторкана природа. Самим хребтом мандрував я на північ. На вечір прибув до менчільського салашу і заночував. Вівчарі дивувались, що я одинцем блукаю, а ще в таку непевну пору, коли Липей з Клевцем грабують цілу околицю. Пограбували жидів, селян, туристів, кожного, хто попадеться їм під руку.

Я бажав бачити Липея, пережити щось небуденне, цікаве. Спитати його, вивідати, а може, й умовити вести інше життя.

На салаші заночував собі в колибі з вівчарями.

Другого дня раненько подався знову на хребет Боржави, і вже сонечко було по полудні, як повернув я з полонини Магори в напрямі Тюшки, щоб на вечір дійти до села й заночувати.

Проходжу побіля кущів хамником і опинився на полянці. Нараз чую:

— Стій! Руки догори!

Перелякався я, став стовпом на хвилину, але бачу, що тут нема жартів. Опустив я плащ і палицю, підняв догори руки, дивлюсь в ту сторону й бачу двох чоловіків, що вийшли з-за куща. Приглядаюсь я ліпше й бачу перед собою Ілька Липея. Біля нього стояв з рушницею низький, присадкуватий парубок, також з виставленою на мене «пушкою».

— Гей, туристе, давай все, що тільки маєш! — крикнув мені нижчий розбійник.

— Коли вам треба цього дрантивого, пошарпаного плаща і цих двадцять крон, то беріть, але я думаю, що далеко з тим не підете...— сказав я.

— Нам тільки далекогляд — кукер — потрібний,— промовив до мене Ілько Липей, цей славний опришок, про якого люди пісні складають і якого саме в цей час триста жандармів ніч-день гонило по полонинах.

— Того в мене, брате Ільку, нема!.. Але чи ж тобі не сором нападати на колишнього свого шкільного товариша...

— Ах, та це ти, братику? Ну, дивись, а я й не впізнав... — сказав мені Іпько і підійшов ближче. На всякий випадок обшукав мене, чи нема в мене револьвера, опісля взяв мене попід руку й ми пішли в густі кущі. Там сіли собі і він почав говорити.

— Вибач, що таке сталося, але страшно бідуємо без кукера. Жандарми мене вже роками переслідують. Трохи було затихло, а відколи пожартував я собі з тими туристами і ступив на мозолі двом жидам, то сотні жандармів послали на мене. Живемо зайцем і тільки думаємо над тим, як і де окритись.

Сіли ми під кущ, сів і його приятель біля нас, а Ілько говорив далі:

— Це моя права рука, мій приятель Юрко Клевець.

 
Наші Друзі: Новини Львова