Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 14 грудня 2018 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Жанри > Спогади

Наше життя і боротьба

Переглядів: 29903
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
У криївці “Уліяна” працювала друкарка Людмила Фоя – “Оксана”. Народилася вона 1922 р. у Ставищі Київської обл. Була членом комсомолу, навчалася у Київському медичному інституті. За німецької окупації вступила в ряди ОУН, працювала серед студентів. Була секретаркою провідника ПЗУЗ “Смока”. З приходом большевиків НКВД заарештувало “Оксану” й вирішило використати для агентурної роботи. Дізнавшись на допитах, що вона контактувала з підпіллям на Волині., її послали до Луцька начебто від керівника ОУН в Києві, щоб установити зв’язок. Насправді МГБ хотіло проникнути в оточення “Смока” і “Дубового” та знищити їх. “Смок” зустрівся з “Оксаною”, вислухав її розповідь і відверто сказав, що за всіма ознаками її прислало МГБ з агентурним завданням. Вона відразу розкрила всю правду. “Смок” відправив “Оксану” до Києва по цього т. зв. керівника ОУН у столиці. Йшлося про провокатора, який видав МГБ багато патріотичної молоді. “Оксані” вдалося його привезти, і він дав багато інформації про агентурну мережу в Києві.
“Оксана” залишилась у підпіллі. Я залучив її до редакційної роботи. Дівчина талановито писала нариси, оповідання на повстанську тематику. Вона допомагала готувати журнал для дітей “Юні друзі”, її твори публікувалися в журналі “Молодий революціонер”. Особливу популярність мав нарис “Повстанська торба”. Писала “Оксана” під літературним псевдонімом “М. Перелесник”.
Живучи в криївці “Уліяна”, я мав нагоду провести з “Оксаною” багато розмов про нашу боротьбу, нашу програму, а також почути її розповіді.
У 1949 р. “Оксана” й “Ат”, окружний провідник Костопільської округи, одружились. До останніх днів свого життя вона працювала як літератор. Загинула восени 1950 р. у Совпенському лісі в бою з опергрупою МВД.
“Уліян” був яскравою особистістю серед керівників підпілля на ПЗУЗ. Освічений, здібний організатор і виховник, а понад усе – чесна й добра людина. Виховував людей власним прикладом, тому й мав пошану у підлеглих. Він підібрав криївку, де я мав зазимувати. Вона знаходилась у вдови на хуторі, що стояв на межі Гощанського і Костопільського районів. Мені довелося провести виховну роботу з членами родини, у якої була криївка. До господарів хати часто навідувалась опергрупа МВД, щоб після засідок погрітись, а то й поспати перед ранком. Тепер виникла потреба навчити їх не нервуватися через появу большевиків.
Господарями криївки були надрайонний провідник Костопільщини “Микола”, його референт СБ “Кнопка” та бойовик “Чмелик”, родом із Сокальщини. Два перші походили з навколишніх сіл. Усі вони зустрічалися та проводили бесіди з українцями-східняками, які проживали на цьому терені. Розповідали мені про цікаві діялоги з ними. Найчастіше їхні співрозмовники висували заяложене большевицькою пропагандою звинувачення, ніби ОУН і УПА співпрацювали з німецькими окупантами. Наші радили їм розпитати місцеве населення про бої УПА з німецькими окупантами тут, на Волині і Поліссі, про розстріляних німцями 1943 р. в Рівному 43-ох членів ОУН та її прихильників, про розгром німецьких гарнізонів, адміністрації та звільнення від ворога цілих районів. “Ви люди освічені. Зібравши факти, самі зможете зробити належні висновки і дізнатися правду, хто ми і за що боремося”, – говорив “Кнопка”.
Ще восени 1948 р. я зустрівся з кількома вчителями зі східних областей, які працювали на Волині. Двоє з них мою розмову сприймали мовчки, видно було, що страх паралізував їхню здатність мислити. Не відомо, кого вони більше боялись, – нас чи МГБ, коли завтра там узнають про наші відвідини. Третя вчителька була більш самовпевнена. Вона мала років 25, звалася Анною. Була комсомолкою, українкою, але російськомовною. Розмову з нею я зосередив на двох питаннях: чому ми боремося проти большевицького режиму і чому боремося саме за Українську самостійну державу. Анна слухала уважно, під кінець запитала: “Яка гарантія того, що ваша партія, виборовши владу, створить кращу для народу систему, ніж радянська?” “Ми боремося і гинемо не за владу, а за здобуття Української Самостійної Соборної Держави, – пояснив я. – За владу можна боротися тільки у власній суверенній державі. А в нас, українців, її ще немає. УССР не є українською державою, лиш провінцією Російської імперії під назвою СРСР. Україною править не український уряд, а губернаторське правління, яке слухняно служить інтересам Росії. У нас український поет навіть вірш “Любіть Україну” не може написати: Москва кваліфікує це як злочин. Систему політичного й економічного устрою суверенної Української держави будете вирішувати ви і мільйони таких, як ви, громадян України. Це тема обширна, і колись ми продовжимо розмову про це”, – сказав, закінчуючи бесіду.
Згодом “Микола” і “Кнопка” декілька разів зустрічалися з Анною. Вона ставила багато запитань, сперечалася. Помітно було, що в неї формувались антибольшевицькі погляди, бо й сама дійсність сприяла цьому. Щойно потім почало просинатись національне почуття. Над вихованням Анни варто було потрудитися. Ми вирішили привести її на два дні до криївки. По-перше, там можна було у спокійній обстановці подискутувати. По-друге, ми хотіли показати, у яких умовах живемо, працюємо, боремось.
Невдовзі Анну за її згодою привезли до криївки, очевидно, із зав’язаними очима. У розмовах я порушував такі питання: Чому нашому народові потрібна українська суверенна держава? Чому Україну не влаштовує статус радянської республіки, невід’ємної частини СССР? Чому необхідно боротися за цю державу нелегальними і збройними методами?
Чи можливий союз України з Росією на платформі, нав’язаній Москвою? Якими були наслідки Переяславського договору між Україною і Росією 1654 р.?
Большевики будують комунізм чи розширюють і зміцнюють Російську імперію?
Ми аналізували політику большевиків щодо України, зокрема захоплення української території в 1918 р. збройними силами большевицької Росії; українізацію та її завершення (доля Хвильового, Шумського, Скрипника); фізичне винищення української інтелігенції; голод 1932–1933 рр.; масові розстріли 1937–38 рр.; окупація ЗУЗ; боротьба проти українського національно-визвольного руху; масова депортація українців до Сибіру; русифікація під маскою совєтизації.
У бесідах я наголошував: усі колонізовані народи світу взялися до зброї. У їхніх визвольних змаганнях домінує національна ідея. Чому ж боротьбу цих народів за державну незалежність большевицька влада називає національно-визвольною, а нашу боротьбу за ці ж ідеали називає бандитизмом?
Незабаром Анна вирішила повернутись у Дніпропетровськ. Ми поблагословили її на дорогу. Анна дала адресу своєї знайомої, на яку можна було писати. Улітку 1949 р. я відіслав Анні листа з проханням приїхати. Вона не приїхала. Пізніше її сестра повідомила, що Анну заарештували і засудили за “співпрацю з бандерівцями”. Що стало причиною арешту, невідомо.
До лютого 1949 р. було спокійно, масових облав не було, хоча рейди, засідки опергруп стали постійним явищем. У перших числах лютого мої бійці вийшли на зв’язок із “Птахом”, який зимував окремо з місцевими бойовиками. Хлопці повернулись і привели... “Марічку”. Глянувши на неї, я зрозумів: трапилося щось страшне. Лице було змарніле, бліде, аж сіре. Вона розповіла, що сталося.
Після того, як я розпрощався з “Марічкою” на Львівщині, вона мешкала в родинах наших прихильників на Самбірщині, Ходорівщині, постійно змінюючи місце проживання, щоб уникнути арешту. Хоч у дружини були документи переселенки, при детальній перевірці, яку проводили органи МГБ, вони не гарантували безпеки. Живучи в постійних поневіряннях, ховаючись від частих облав і перевірок населення, “Марічка” 18 жовтня народила сина. Назвала його Тарасиком. Перебувати в чужих людей з немовлям стало ще складніше. Порадившись із мамою, вирішила примістити дитину у своїй родині.
Дружина подалась у моє родинне село Олесин Козівського р-ну Тернопільської обл. до сестри Поліни. Сестра прийняла її без застережень. Там, а також у селі Геленка того ж району “Марічка” перебула до 19 січня 1949 р. У той день вона домовилася зустрітися з батьками у Львові. Приїхавши, побачилася з сестрою Олесею. Та передала їй листа від мене, що прийшов на домовлену адресу. Місце, де дружина зустрічалася з сестрою, знала також “Зоя”, яку заарештували в 1947 р. на Закерзонні.
“Марічка” вже мала виходити з хати, як з’явилась “Зоя”. Привітались, і вона попросила “Марічку” вийти з нею на вулицю поговорити. На вулиці емгебісти схопили їх і запхали в машину, що дожидала біля тротуару. Привезли в управління МГБ. Там розмова була однозначна: повернутись у підпілля і переконати мене, щоб погодився на співпрацю з ними. Тоді, мовляв, усе вам пробачиться й заживете щасливо. “Марічка” побоялася, що МГБ навіть без її участі зможе прокласти стежку до мене з допомогою адреси, яку в неї знайшли. Вибравши менше зло, дружина погодилась іти до мене “намовляти, переконувати”. Через місяць повинна була повернутись до цього кабінету і доповісти. Якщо не повернеться, то вони все одно знайдуть нас, повбивають, а потім візьмуться за дітей і родину.
Опинившись за тюремною брамою, “Марічка” кинулась у першу чергу рятувати дитину. Можна собі уявити душевний та фізичний стан жінки-матері, переслідуваної, гнаної ворогом, яка втратила першого сина, а тепер може втратити другого. Йому ж усього три місяці! Схопивши Тарасика, дружина разом зі своєю сестрою Стефою поїхала до моїх родичів. Подумки “Марічка” вибрала мою двоюрідну сестру Анастасію Мартиновську, з якою познайомилася під час попереднього перебування в Олесині. “Хоч би погодилась, хоч би не відмовила зі страху перед МГБ”, – тривожилася Марічка. Анастасія жила зі своєю матір’ю, восьмирічним сином і своїм чоловіком Феліксом, який у 1945 р. повернувся з німецького полону в Освєнцімі хворим на туберкульоз легенів. Хоч у цих людей вистачало свого горя, вони наважилися прийняти дитину.
Після цього “Марічка” подалася на Волинь. Через кілька днів зустрілася з “Птахом”, розповіла йому, як була заарештована і з якою умовою звільнена. Після всіх цих жахливих митарств вона нарешті опинилася в мене.
Для нас це був черговий, але далеко не останній удар. Я зрозумів, що тепер МГБ кине свої війська на облави і пошуки моєї криївки, хоч викрита адреса була в сусідньому, Костопільському районі. “Марічці” я довіряв беззастережно і не сумнівався, що вона розповіла правду. Попросив її описати все до найменших дрібниць, і передав інформацію своїм зверхникам з першою весняною поштою. Повідомив про це “Полтаву” і “Горнового”.
Наступила друга половина березня. Ми ждали акцій МГБ. Попередили господарів, аби строго дотримувалися умовних сигналів. Нараз одного дня почули домовлений стук: “Опергрупа зближається”. Через деякий час залунала російська мова, грюкіт. Значить, шукають. У напруженні минуло години дві, відтак усе затихло. Прозвучав сигнал господарів: “Відійшли”. Увечері дізнались про перебіг обшуку. Господиня розповіла, що в селах і лісах повно ворожого війська. Усюди шукають криївок. Облави все ще тривали, емгебісти по два-три рази обнишпорили одне й те ж господарство, але нічого не знайшли.
Надвечір 23 березня господиня повідомила болючу вістку. У селі Матіївці знайшли на городі криївку підпільників. Їх було четверо, усі застрелились. Перед смертю ще й співали. Ми відразу здогадалися, що то була група “Птаха”. Разом з ним загинули “Буква”, що прибув з нами із Закерзоння, та два місцеві бойовики – “Стецько” і Василь Довгалець із с. Мощони, 1928 р. нар. Для мене це був страшний удар. Я втратив друга й помічника, з яким пройшов важкий шестирічний шлях боротьби від Закерзоння до Волині.
Мирослав Сорока – “Птах” народився 1922 р. в с. Се-лиська біля Перемишля. Закінчив 6 класів гімназії. У віці 15 років став членом Юнацтва ОУН, тоді ж був заарештований польською поліцією. Як неповнолітнього його звільнили, побивши до нестями. 1940 року, після виклику в НКВД, перейшов німецько-большевицький кордон і став працювати у клітинах ОУН в Любліні. У серпні 1941 р. повернувся до рідного села, провадив там громадську роботу. 1944 р. у складі сотні “Бурлаки” здійснив рейд Карпатами. Повернувшись із рейду, перейшов у мою групу як шеф зв’язку, командир боївки і секретар. Був розумним, інтелігентним, коректним у стосунках з іншими підпільниками. Повністю віддавався своїй роботі. Мав дружину під псевдо “Перелка”, родом із с. Станіславчик на Перемишльщині, і донечку. “Перелку” разом із сім’єю виселили під час акції “Вісла” у глибину Польщі. Батьків “Птаха” вивезли до Сибіру ще в 1940 р. Батько там помер, а мати три рази втікала із заслання, три рази її ловили і відправляли назад. Була у “Птаха” сестра Павлина, інвалід на ногу. Працювала спеціяльним кур’єром у моїй групі, розвозила підпільну літературу. У вересні 1947 р. в м. Єлєня Гура Павлину заарештували разом з “Малушею”. Польський УБ передав їх НКВД. Обох засудили в Києві на 25 років. На волю Павлина вийшла в 1956 р. Отака історія родини Сорок.
Коли МГБ серед загиблих ідентифікувало особу “Птаха”, то зрозуміло, що десь недалеко перебуваю і я. Тепер облави й обшуки набрали ще більших масштабів. З’явилося начальство і спеціялісти з Києва. Головну увагу ворог зосередив на селах, розташованих поблизу Костопільського району. Родина, яка надавала нам притулок, ставала нервуватися. Ми вирішили покинути криївку і подались у Совпенський ліс. Було ще холодно і мокро.
Упродовж зими, крім вишкільної роботи з хлопцями, я займався редагуванням матеріялів для журналу “За волю нації” та перших номерів журналу для юнацтва “Молодий революціонер”. Марічка друкувала їх на машинці, після чого видання треба було розмножувати і розповсюджувати. У лісі, хоч було й незручно, готував звітні матеріяли з ПЗУЗ для Проводу і ГОСПу, щоб відправити весняною поштою.
У лісі я зв’язався з надрайонним “Миколою” та окружним Костопільщини “Слюсарем”, уродженцем Закарпатської області. “Слюсар” відзвітував про ситуацію в окрузі. На ту пору місцеві клітини (надрайони, райони) не були повністю укомплектовані кадрами, багато людей загинуло. Організовані групи підпільників діяли, головним чином, у південних районах (Костопіль, Деражне, Бережне, Степань). Менші групи діяли в північних районах (Сарни, Рокитно, Дубровиця, Володимирець, Зарічне). Упродовж зими втрати були незначні.
Важливу роль у житті округи відігравала наша підпільна друкарня, яку після мого приходу на ПЗУЗ вдалось організувати завдяки “Вівчареві” й “Слюсарю”. “Слюсар” доповів, що для СУЗ протягом зими надруковано статті та брошури “П. Полтави”, “Горнового”, а також “Платформу УГВР”. Усе було готове до відправлення. Ми визначили матеріяли і тираж, які в майбутньому друкуватимемо саме для СУЗ.
Я докладно розпитав “Слюсаря” про теренових керівників із групи “Далекого” з наміром установити особистий контакт із ними. Написав листівку до всіх тих, хто ще залишався у цій групі, із закликом повернутись у ряди організованого підпілля. Поцікавився, як діє лінія зв’язку між Костопільщиною і Житомирською областю. Роботою на цій лінії керував “Богдан”, людина працьовита, хоч і хвора на туберкульоз. Я викликав його на зустріч, щоб довідатися про умови праці. Він виявився небагатослівним, але діловим. Я запитував, скільки точок зв’язку діє між Костопільським і Новоград-Волинським районами; скільки осіб обслуговує їх; чи надійні ці люди; де і в яких умовах переховується пошта і пакети літератури; де перебувають зв’язкові; яким чином контактують з населенням тощо. Як я довідався, відстань між крайніми точками становила 3–4 нічні переходи. “Богдан” не раз переносив пошту від першого до останнього пункту. Зиму перебували, як правило, у криївках у населених пунктах. Почувши частий кашель “Богдана”, я запропонував йому змінити вид занять: мовляв, часті переходи з великим вантажем шкодять його здоров’ю. Запропонував роботу в техзвені. “Богдан” категорично відмовився. Так він і загинув на цьому посту, попавши в засідку опергрупи МВД, мабуть, того ж року.
У квітні прийшла пошта від “Уліяна”, а з нею – вістка про загибель 8 лютого 1949 р. “Смока” у криївці в с. Пітушків Млинівського р-ну Рівненської обл.
Микола Козак – “Смок”,(“Вівчар”) народився 1914 р. в с. Рахиня Долинського р-ну Івано-Франківської обл. У лави ОУН вступив іще 1934 р., будучи учнем гімназії. У 1937 р. за революційну діяльність поляки засудили його до ув’язнення. Із тюрми вийшов після окупації Польської держави в 1939 р. У 1941–42 рр. працював окружним провідником на Вінниччині, у 1943–44 рр. – референтом СБ ВО “Заграва”, у 1945 р. – референтом СБ у Проводі ОУН на ПЗУЗ, а з середини 1945 р. до середини 1948 р. виконував обов’язки провідника ОУН на ПЗУЗ. Виніс на своїх плечах увесь тягар боротьби з агентурою МГБ.
Виникла потреба побачитися з “Уліяном”. Я забрав “Марічку” і подався до нього. Через кілька ночей ми зустрілися, проаналізували ситуацію, яка склалась після зими, відіслали пошту до Проводу. Оскільки я постійно прагнув пожвавити роботу, спрямовану на поширення наших впливів на СУЗ, то доручив “Уліянові” створити лінію зв’язку, що проходила б з районів південної Рівненщини (Мізоч – Острог) до північних районів Кам’янець-Подільської (тепер Хмельницької) області (Славута – Шепетівка). Лінія мала слугувати для транспортування і розповсюдження нашої літератури в суміжних районах СУЗ. Групу зв’язківців цієї лінії очолив співробітник “Уліяна” “Мороз”, людина з досвідом пропагандивної роботи. “Мороз” влаштував собі базу в Славутському р-ні і звідти розповсюджував наші видання, використовуючи пошту і дівчат, яких організував для розвезення друкованої продукції всіма видами транспорту. Бували й невдачі, бо МГБ посилило перевірку пасажирів.
Від “Уліяна” ми подались на північний захід Рівненщини, щоб перейти у Волинську область. Там я планував зустрітися з тереновими провідниками, провести вишколи. Під час дороги мав зустріч з “Атом”, який у той час очолював техзвено і друкарню на Костопільщині. Мені не вдалося встановити його імені та прізвища. Він був інтелігентною людиною років сорока, колись учився в духовній семінарії. Поговоривши про роботу в друкарні, “Ат” яскраво розповів про бої відділів УПА, про побут повстанців. Я був радий, що зустрів ще одного співредактора підпільних журналів, просив, щоб описував усе, що знає про повстанське життя.
Тут я ще раз попробував нав’язати контакти з людьми “Далекого”. Написав листівку, у якій виклав позицію Проводу ОУН, Головного командування УПА та УГВР і запевнив, що ніхто з людей, які підпорядкувались “Далекому”, не буде покараний, якщо перейде на бік керівництва ОУН на ПЗУЗ. Написав записку і до “Далекого”, але відповіді не отримав. Зате рядові члени з його групи приєднувалися до нас, бо ми знали одні одних із перших днів повстанської боротьби.
Ми попрямували у Волинську область, де базувався командир “Дубовий”. Він повідомив мене запискою, що збирається на зустріч до провідника “Леміша”. Отже, я мав поспішати, щоб зустрітися з ним до відходу і передати свіжу інформацію для “Леміша”. По дорозі затримались у криївці “Назара”, командира зв’язкових ліній між Рівненською та Волинською областями, а також від ПЗУЗ до Проводу ОУН. Колишній чотовий УПА, він був природженим керівником, вирізнявся працьовитістю: керував зв’язками, займався закупівлею паперу, забезпечував харчами, будував криївки. Користувався авторитетом серед підпільників і серед населення. Він мав зв’язки з людьми “Далекого”, і через нього я передавав свою листівку.
Одного разу “Назар” приніс листа від надрайонного Клеванщини “Зінька”, що підримував “Далекого”. Як повідомлялося в листі, ще восени 1948 р. “Далекий” загинув або потрапив до рук ворога. “Зінько” висловив бажання своє і всієї групи перейти в підпорядкування проводу ОУН на ПЗУЗ. Я відразу відповів “Зінькові”, що його пропозицію приймаємо, що не збираємось притягати будь-кого з них до відповідальності і вважаємо їх рівноправними членами ОУН і УПА. Їм наказували діяти на тих теренах, на яких діяли дотепер, підпорядкуватись тим клітинам ОУН (район, група), на території яких перебувають, і виконувати накази своїх зверхників. “Зінько” залишався на своєму посту і мав підкорятися окружному провідникові “Слюсарю”. Крім того, я доручив “Зінькові” передати мого листа “Будькові” – окружному провідникові ОУН на Житомирщині, який пристав до “Далекого”, і допомогти йому зустрітися зі мною або хоч письмово сконтактувати. Мене особливо цікавили “далеківці” (так наші називали тих, хто до 1949 р. підпорядковувався “Далекому”), які діяли на СУЗ. Вони були менш поінформовані про конфлікт і вважали, що підкоряються справжньому Проводові визвольної боротьби.
У зв’язку з тим, що люди “Далекого” поводились не завжди конспіративно, були підстави гадати, що у їхнє середовище МГБ впровадило свою агентуру. Тому я наказав “Слюсареві” не змішувати наших людей із ними: нехай до певного часу діють окремо, але під нашим керівництвом; а також не проводити жодних перевірок, бо це викличе паніку. Так ми й вчинили. Більшість далеківців були стійкими революціонерами і загинули в боях із ворогом.
Ще перед відходом до “Дубового” я зустрівся в лісі з двома юнаками, вихованцями “Назара”, які жили легально. Хлопці віком 17–18 років виявилися сформованими патріотами, готовими до діяльності в лавах підпілля. Та й не диво: вони зростали в атмосфері повстанської боротьби проти німецьких і російсько-большевицьких окупантів, бачили, як по-геройськи борються й гинуть у боях повстанці. Вони були свідками жорстокого знущання ворогів над народом, масових арештів і вивозів на Сибір, насильного створення колгоспів. Я старався закріпити в хлопців непохитну впевненість, що боротьба за Українську самостійну суверенну державу – це боротьба за життя українського народу, української нації і що в цих умовах наші методи боротьби єдино можливі і єдино правильні. Практичні вказівки щодо роботи і поведінки давав їм “Назар”.
Прибули зв’язкові з Луцької округи “Лебідь” і “Лемко”. Крім них, нас проводжав “Назар” зі своїми двома бойовиками. Ми всімох вирушили в дорогу. Йшли мокляками, втомилися, але з останніх сил поспішали, щоб затемна переправитись через річку Стир. Переправа через ріки була завжди для нас складною справою, бо ми з “Марічкою” не вміли плавати, а крім того, на переправах опергрупи часто робили засідки. Зупинились, визначили збірний пункт на випадок засідки. “Назар” встановив порядок підходу до річки: “Назар”, “Лебідь”, та “Орлик” ідуть першими, а на деякій відстані – я, “Марічка”, “Савка” і “Лемко”. Посувалися тихо й обережно. Нараз спалахкотіла ракета, затарахкотіли автомати. Ми залягли. Передня наша стежа – “Назар”, “Лебідь” та “Орлик” – відповіла автоматною чергою. Вони прийняли вогонь на себе, щоб дати нам можливість відступити. Учотирьох ми вийшли з-під вогню і попрямували до лісу, з якого вийшли вчора ввечері. Літня ніч коротка, тому необхідно було йти форсованим маршем. Найбільше виснаженою була “Марічка”, але й вона зібрала останні сили і долала разом з нами важкий шлях. Уже засвітла ми добрели до лісу.
Надвечір прийшли до криївки “Назара” з надією, що він теж сюди прийде, якщо буде живий. Так і сталося: через кілька днів з’явилися “Назар” та “Орлик”. “Назар” був поранений у м’яз руки. Лікувала його “Марічка”. Та він не чекав, поки рана зовсім заживе, і ходив на контакти з підв’язаною рукою. “Лебідь” залишився в іншому місці лікувати рану в плечі.
Наступного зв’язку до “Дубового” треба було чекати місяць. Тим часом я ще раз зустрівся з “Атом”, уточнив, як проходить друкування літератури для СУЗ, скільки вже відправлено на схід. Несподівано для мене “Ат” попросив дозволу на одруження з “Оксаною”. Я благословив їх.
Незважаючи на небезпеку засідок, ми знову готувались до маршу на захід, знову мали прямувати до цієї злощасної річки Стир. До нас прибули зв’язкові з-за Стиру, з Луцького району. Через річки переправлялись ми не раз у різну пору року й по-різному: убрід, дерев’яним, надувним човном. Бувало й таке, що лізли в річку, розбиваючи крижинки льоду. Остання засідка внесла деяку тривожність. Справа ще й у тому, що “Лебідь”, відступаючи під кулями і відстрілюючись скинув наплічник, у якому була друкарська машинка, з якою я не розлучався, і мої рукописи. Мій почерк МГБ знало і таким чином установило б, що я пробиваюсь у Волинську область і прагну переправитись через Стир. Значить, доцільно робити засідки. Йшлося, звичайно, не про мене самого: полюючи за мною, МГБ створювало труднощі для праці місцевим підпільникам, а нерідко це призводило й до жертв. Тому я старався якнайменше контактувати з населенням і втаємничувати в напрями своїх маршрутів та місця постою. Та все ж час від часу в руки ворога попадала небажана інформація.
Зв’язкові, що прибули за нами, раніше мали свій надувний човен, але минулого місяця також влізли на засідку, будучи вже на воді. Самі врятувались, але човен пропав. Усе ж повстанці народ винахідливий і сміливий. Засідки засідками, а працювати треба. На цей раз нас переправили за допомогою надувних гумових камер і закріпленої на них дошки.
***
Провідник Луцького надрайону “Дем’ян” відпровадив мене до криївки “Дубового”, яка була в с. Гірко-Полонка. “Марічку” поселили з дівчатами- підпільницями. “Дубового” я не застав: він, не діждавшись мене, відійшов на зустріч з провідником “Лемішем”.
Криївка “Дубового” складалася з двох кімнат. Найціннішим, що я там побачив, була доволі солідна бібліотека. На той час у криївці працювала тільки друкарка “Ганна”. Опинившись у таких сприятливих умовах, я старався підготувати матеріяли для майбутніх статей. Через деякий час районний “Антон” привів до криївки “Марічку”. Вона допомагала мені у складанні анотацій до необхідної літератури.
Нарешті з’явились і господарі криївки – “Дубовий” і “Катерина”. З “Дубовим” я познайомився на минулорічній зустрічі. Його дружину бачив уперше. Дубовий не зустрівся з “Лемішем”, бо унаслідок загибелі зв’язкових обірвався зв’язок. Оскільки відновлення зв’язку затягнулося, він вирішив перезимувати на своєму терені.
Після появи “Дубового” з його бадьорою вдачею життя в криївці пожвавилося. Щодо принципових питань ми відразу знайшли спільну мову, але наші погляди на політичну тактику деколи розходились.
Ми продовжували обговорювати процес боротьби на ПЗУЗ. “Дубовий” надавав перевагу всьому, що було пов’язане з УПА. Він був одним з її творців і командирів. Пережив усі етапи становлення Армії: виникнення, військовий вишкіл, забезпечення зброєю та військовим спорядженням, організацію підстаршинських та старшинських шкіл, санітарної та господарської служб, створення різно-профільних майстерень і промислів. “Дубовий” брав участь у переході фронту, у боях із німцями, большевицькими партизанами, польськими терористичними ватагами, у тому числі в одному з найбільших боїв УПА проти кількох дивізій НКВД під Гурбами у квітні 1944 р. “Дубовий” розповідав про перебіг цього бою так емоційно, наче заново переживав його.
Тоді проти заблокованих у кременецьких лісах відділів УПА большевики кинули танки, літаки, артилерію, мінометні підрозділи. Ворог замкнув кільце, завоювавши села Гурби, Мости, Святе та інші на лінії Обгів – Острог – Шумськ – Кременець. Запеклі бої відбувалися неподалік лісу в селах Антонівці, Забара, Андрушківка, Обгів. 23 квітня 1944 р. ворог почав звужувати кільце. Курені УПА під командуванням “Сторчана”, “Лиха”, “Мамая”, батарея командира “Ворона”, підрозділ мінометників зайняли позиції на узліссі. Командир “Ясень” обходив позиції, вносив корективи в розташування вогневих точок. Те саме робив “Дубовий” на своєму відтинку. На той час у штабі з’єднання УПА перебував член Проводу Василь Кук – “Леміш” і керував усією операцією.
24 квітня, о 7-ій годині, після обстрілу лісу з гармат, танків та мінометів ворог розпочав з усіх сторін наступ. Повстанці мовчали, поки червоні не наблизились, тоді вдарили з усіх видів зброї. Перша і друга лінія противника були скошені прицільним вогнем. Від сіл Черняви і Хинівки в наступ пішли ворожі танки. Прямою наводкою вдарили наші гармати й протитанкові рушниці. Три танки було підбито, інші повернули назад.
Упродовж дня повстанці героїчно відбивали атаку за атакою. Щойно ніч принесла передишку, яку наші бійці використали для прориву кільця. Прорвавшись, відділи звели ще кілька боїв з гарнізонами військ НКВД і подалися на Полісся. Большевики недорахувалися понад сотні бійців. Зазнали втрат і відділи УПА, але ворогові не вдалося нас заблокувати.
Спілкуючись із “Дубовим”, я хотів більше довідатись про причини і перебіг українсько-польського конфлікту на Волині.
“Щодо загострення українсько-польських відносин не скажу нічого нового, – сказав “Дубовий”. – Факти, що стали причиною цього, відомі. Неприязнь між українцями і поляками накопичувалася віками, ще з часів, коли значна частина української території опинилася під польською окупацією. На наші землі ринули польські поміщики з челяддю і військовими гарнізонами, маси колоністів. Від того часу в Україні запанували поляки, всіляко експлуатуючи українців. Козацькі повстання проти окупантів охопили також Волинь і Полісся. Отже, українське населення цих земель із покоління в покоління жило в атмосфері постійної борні з поляками. Навіть тоді, коли Волинь і Полісся входили до складу Російської імперії, польські поміщики були другою гнобительською силою. Після відновлення в 1919 р. своєї державності Польща загарбала Західну Україну і з особливою інтенсивністю стала колонізувати й полонізувати саме волинські землі, населяючи вихідцями з корінної Польщі. Міста заполонили польські чиновники, школи – польські вчителі. Виховані в дусі ненависті та зневаги до українців, вони стали активним знаряддям окупаційної влади у гнобленні українського населення.
Під большевицькою та німецькою владою, – провадив “Дубовий”, – поляки, хоч і самі попали під окупацію, не змінили свого ворожого ставлення до українського народу та його боротьби за свою державність. Західну Україну далі вважали територією Польщі. Ті з поляків, які служили в большевицькій та німецькій адміністрації, поліції, використовували всяку можливість, щоб руками окупантів знищувати наших людей. Створені на Волині й Поліссі збройні загони та боївки АК, НСЗ разом із цивільними бандами стали грабувати, убивати патріотично налаштованих українців. Еміграційний уряд створив на Волині спеціальний орган – Делегатуру, яка керувала антиукраїнськими акціями. З появою большевицьких партизанів польське підпілля і населення почало співпрацювати з ними, головним чином, у боротьбі проти українців. Тим самим польська сторона приєдналася до інших ворогів нашого народу – німців і большевиків.
Наведу декілька прикладів, – мовив далі “Дубовий”. – У вересні 1943 р. польський партизанський загін напав на українське село Руда, замордував 12 його мешканців і спалив частину села.
На початку жовтня 1943 р. польська озброєна банда вчинила жорстоку розправу над 22 українцями села Замостя на Володимирщині. Кількома днями пізніше в Горохові польські карателі на німецькій службі без слідства і суду повісили на телефонних стовпах 50 заарештованих українців. Такі акції терору відбувалися в багатьох селах і містах Волині.
До загострення українсько-польських відносин спричинився ще й такий факт. Щоб помститися за дії большевицьких партизанів, з якими співпрацювали поляки, німці почали масово розстрілювати українців, палити села. До цієї катівської роботи змушували й українську поліцію. Та відмовилась. За непослух гітлерівці розстріляли у червні 1943 р. у Здолбунові 12 українських поліцаїв. Тоді керівник ОУН на ПЗУЗ наказав усій місцевій українській поліції (близько 5 тисячам осіб) перейти зі зброєю і спорядженням до лав УПА. Німці в поспіху організували поліцію з поляків. Запаморочені ненавистю до українців, вони разом із німецькими поліційними загонами кинулись на українські села. Почалася різня. Ми стали озброювати наших селян та організовувати самооборону. Узявши в руки зброю, розлючені українці не тільки оборонялись, але й наступали, мстилися за своїх братів, сестер, дітей, жінок. Хоч провід ОУН на ПЗУЗ та командування УПА-Північ старалися тримати ситуацію під контролем, їм це не вдавалось. Боротьба ставала дедаді запеклішою. Щоб уникнути невинних жертв, полякам було рекомендовано не встрявати в німецько-большевицьку боротьбу проти українців і виїжджати на батьківщину, до Польщі.
Не навчила поляків історія, що не можна на чужій, завойованій землі безкарно знущатись над її народом. Рано чи пізно наступить час розплати. Протипольські виступи на Волині спровокували самі поляки своєю політикою, спрямованою на повторне загарбання Західної України. Може, тепер, опинившись під російсько-большевицьким пануванням, опам’ятаються і перестануть прагнути чужого”, – закінчив “Дубовий”.
***
Наближалась зима. Ми відійшли в Сенкевичівський район. В одному з тамтешніх сіл для нас була приготована криївка. Супроводив нас районний “Дорош” та його бойовики “Борис” і “Тиміш”. По дорозі зупинилися в с. Несвіч. “Марічка” там залишилась, а я подався на відправу-нараду з керівниками Луцької округи.
На Волині в цей час була в розпалі насильницька колективізація. При цьому влада застосовувала ті ж методи, що й у всій Україні та за її межами. На заможніших накладали такі непосильні податки, що, виплативши їх, сім’ї довелося б помирати з голоду. До того ж людям постійно погрожували вивозом у Сибір із тавром куркулів. Тому ця категорія селян швидко ламалась і вступала до колгоспу. Бідняки й середняки чинили запеклий спротив колективізації. Їх саджали на кілька діб до пивниці, держали без їжі й води, били, погрожували Сибіром, поки вони не погоджувалися підписати заяву про вступ до колгоспу. Після того забирали в селянина реманент, худобу, зерно. Усе це зводили і звозили на колгоспний двір. Кинуте під відкритим небом господарське знаряддя ржавіло, ненагодована худоба ревла. Але большевицьких чиновників це не хвилювало. Головне, що вони зламали спротив селян, “виграли битву за побудову соціялізму”. На Волині одночасно з колективізацією влада проводила ще й ліквідацію хутірного господарства, зганяла людей зі своїх домівок у села, бо так зручніше було тримати населення під наглядом.
На зустрічі з керівниками підпільних груп було проаналізовано ситуацію, що склалася в результаті колективізації; розглянуто становище з підпільними кадрами, яких ставало щораз менше. Основними завданнями було визначено такі: посилити конспірацію; підбирати молодь і вишколювати її; проводити виховну роботу серед наших симпатиків, зустрічі зі східняками, поширювати серед них нашу літературу. Я прокоментував розвиток міжнародних подій, обґрунтував доцільність нашої боротьби, дав вказівки щодо конкретної роботи з кадрами. Говорив також про тактику агентури МГБ та заходи протидії з нашого боку.
Я повернувся до криївки, де мав зимувати. Вона була нова, маленька, мала вхід із комірчини. Як і в кожній криївці, найвразливішим місцем були продухи, необхідні для циркуляції повітря. Вони мусили бути відкритими, і ворог це знав.
Невдовзі “Дорош” дістав друкарську машинку, радіоприймач і дещо з літератури, потрібної мені для праці. Радіо було необхідне не тільки для того, щоб самим бути в курсі подій. Я постійно редагував інформаційні огляди міжнародної ситуації для підпільників. Хотів, аби повстанці не обмежувалися побутовими справами і мали об’єктивну інформацію про все, що відбувається у світі і в Україні, щоб відчували, що поряд з ними керівники. Крім того, при зустрічах із населенням бійці могли повідомити новини, не спотворені большевицькою пропагандою.
Ще потрібнішою була друкарська машинка. Надруковане розмножували в техзвенах на цикльостилі і розповсюджували серед людей. Без поширення політичної інформації, без постійного “випромінювання” революційного духу така політична організація, як наша, жити не могла.
Через деякий час прибула “Марічка”, і ми приступили до інтенсивної праці. Я відредагував зібрані в дорозі мате-ріяли для свіжих чисел журналів “За волю нації” і “Молодий революціонер”, склав звіти, огляди подій і життя на ПЗУЗ. “Марічка” безперервно передруковувала все це на машинці, деколи помагала і в редакторській роботі.
З нами постійно був місцевий бойовик “Тиміш”, який знав зв’язки до інших керівників і груп підпільників. Я прибув на Волинь уже в таку пору, коли ходили тільки вночі і то лише змінними стежками. Доводилося весь час держати при собі зв’язкового.
Господарі, у яких ми жили, були добрими людьми, патріотами. Узагалі, наші селяни, які погоджувались на побудову криївки у своїй садибі, – герої. Вони ризикували волею, а то й життям усієї сім’ї. В один ряд із ними можна поставити й тих людей, які допомагали харчами, робили покупки та виконували всякі інші послуги для повстанців.
“Дорош” і “Борис” декілька разів відвідували нас. У них була готова нова криївка для зимівлі, і я настоював, щоби вони якнайшвидше перебралися до неї, бо криївкою в Несвічі користувались давно і сексоти могли вистежити приблизне місце квартирування зв’язкових. Крім того, хлопці, повертаючись до криївки, наткнулися пізньої ночі в сусідньому хуторі на дівчину-комсомолку та ще й зробили дурницю – попередили її, щоби нікому не говорила про те, кого і де бачила. Саме попередження вказувало на те, що цей район для повстанців має важливе значення. Я насварив хлопців за таку необачність і наказав негайно покинути стару криївку.
Тим часом я одержав пошту від “Уліяна”. Він повідомляв, що в листопаді 1949 р. в Совпенському лісі загнули окружний провідник “Слюсар” і надрайонний “Микола”, з яким я зимував у Гощанському районі. Мабуть, сексот вистежив їхнє місце постою, бо загін емведистів оточив їх. Пробиваючись з оточення, “Слюсар”, “Микола” та ще один бойовик загинули, інші прорвалися. Смерть “Слюсаря” і “Миколи” була для мене дуже дошкульною. На них трималася робота в окрузі, друкарня, зв’язки з Житомирською областю.
Наступив 1950 рік. Ми готувалися зустріти Різдво Христове. Хоч у підземеллі важко справляти свята, але ми завжди їх відзначали. Якусь частину святкового настрою вносила родина, у якої ми жили, а решту доповнювали ми своїми спогадами про святкування в родинному колі та в перші роки боротьби.
Та радіти нам не довелось. Напередодні Різдва господарі повідомили, що в Несвічі викрили криївку і троє повстанців загинуло. Родину заарештували. Наступного дня дізналися про деталі. Опергрупа емведистів оточила хутір. Хлопці вискочили запасним виходом на поверхню і почали відстрілюватись. “Борис” упав відразу, прошитий кулеметною чергою. “Семен” і “Дорош” прорвалися. Під час погоні загинув “Семен”. “Дорош” добрався до сусіднього хутора, схопив коня і поскакав у напрямі лісу. Ворожа підмога перетнула йому дорогу і важко поранила вершника й коня. Після короткого бою “Дорош” дострелив коня й останнім набоєм обірвав своє життя. Отак до книги пам’яті було записано імена ще трьох наших друзів.
Проаналізувавши обставини, ми ждали акцій з боку МГБ. Адже ворог, дізнавшись від господарів, що восени в цій криївці перебувала “Марічка”, міг зробити висновок, що десь недалеко зимую і я. До того ж у криївці знаходилася пошта для мене, якої “Дорош” не встиг передати. Невідомо, що хлопці знищили, а що попало до рук ворога.
Довго чекати не довелось. У другій половині січня 1950 р. господарі повідомили, що в села Сенкевичівського р-ну наїхало дуже багато військ МВД-МГБ. Почались облави. У нашому селі вони охопили спочатку протилежний до нашого хутора кінець. Господар повідомив, що шукають дуже ретельно, зривають підлоги. У нього було три дочки. Наймолодша від нервового напруження і страху захворіла. А що буде, коли почнуть шукати тут? Яку ж силу волі необхідно людині мобілізувати, яку витримку проявити, щоб приховати перед досвідченим ворогом своє хвилювання!
Порадившись, ми вирішили покинути криївку. “Тиміш” знав ще одну, яку хлопці тільки-но побудували. За словами господарів, у тій частині району, куди ми планували податись, облава вже минула. Упродовж ночі ми дійшли до хутора села Шклин, де й була згадана криївка. Криївкою ще не користувалися, вхід замерз, довелося сокирою і ломом його продовбувати.
Однак неприємності не покидали нас. Удень господар передавав нам через продуху інформацію про те, що діється наверху. Саме тоді на подвір’я непомітно зайшов сусід і побачив цю картину. Увечері ми повернулися назад у свою криївку.
Минали дні, а облави не припинялися. Та нерви притупились, і ми працювали далі. Настав лютий. Нараз одного дня господар дав сигнал тривоги: “Наближаються облавники”. Через деякий час зверху задудніло, загупало. З продухи посипалася земля. Стало ясно, що продуху знайшли і нас відкопують. Ми почали рвати на дрібні кусочки документи, фотографії, листи. Робили це мовчки. Я по-простому, без патетики сказав: “Ми не перші і не останні гинемо за нашу велику справу, то ж будьмо мужні до кінця... Стріляємось тоді, коли відкриють криївку”.
Але цього разу смерть відступила. Під вечір усе затихло. Господар розповів подробиці обшуку. Дівчата повідомляли про обшуки в інших господарствах, у ближніх селах. Масштаб і ретельність акцій свідчили про те, що шукають мене. Як довго МГБ проводитиме їх, було невідомо. Після докладного аналізу ситуації я вирішив покинути Сенкевичівський район.
За тих обставин єдиною можливістю для маневру був перехід у Луцький район до “Дубового”. А тут, як на зло, настала відлига, земля перетворилася на рідке болото. Та ми все-таки вирушили в дорогу. З неймовірними зусиллями над ранок добились до криївки “Дубового”. У той час на Луччині було відносно спокійно. Але зваживши на деякі факти, я прийшов до висновку, що МГБ збирає інформацію про місцеперебування “Дубового” і будь-якої миті може розпочати пошуки.
Як тільки почорніла земля і відновились перші весняні зв’язки, я покинув бункер і подався в ліс на зустріч із підпільними керівниками. “Дубовий” готувався відійти на зустріч із “Лемішем”. Я передав через нього свій звіт. “Марічка” на деякий час залишилася з жінками.
Найперше я зустрівся з заступником окружного провідника Житомирщини “Романом”. Його прислав до мене окружний “Будько” ще минулої осені. Однак тоді ми не зустрілися, бо “Роман” при підході до річки Горинь попав у засідку і був поранений. З великим зацікавленням я вислухав його звіт про організаційну роботу на СУЗ, про умови життя населення, про ставлення тамтешніх людей до нашого визвольного руху, до ідеї української державності. Ось що він розповів:
– Ми підібрали більше десятка молодих хлопців віком 20–25 років. Зустрічаємося з ними тільки індивідуально, проводимо вишкільно-виховні розмови, даємо читати нашу літературу, навчаємо правил конспірації. Усі вони формально комсомольці. Маємо кілька десятків симпатиків. Це, головним чином, люди середнього віку, що побували на фронтах, брали участь у боях з німцями, бачили життя в інших країнах. Вони, як і більшість їхніх ровесників, критично ставляться до большевицького режиму, але не мають цілісної системи національно-державницьких переконань. Їхня протибольшевицька настроєність обмежується побутовими питаннями. Мовляв, змінити б оте й оце в совєтській системі – і можна було б жити. Найчастіше невдоволення викликає низька оплата праці, великі податки й позики, безгосподарність партійних чиновників, постійні репресії МВД-МГБ. Українська самостійна держава здається їм недосяжною мрією. На їхню думку, у найближчому майбутньому здійснення цієї мрії неможливе, тому що побороти велику російську імперію в українського народу не вистачить сил. Щойно після багатьох розмов, прикладів з історії боротьби за свою державність інших народів у наших співрозмовників починає формуватись українська державницька думка. Виникає розуміння, що тільки у власній державі наш народ зможе організувати своє життя в інтересах всіх і кожного.
– Чи зустрічали ви людей, які б засуджували большевицьку русифікаторську політику в Україні, фальсифікацію нашої історії, нищення наших історичних пам’яток? – запитав я.
“Роман” відповів:
– Така категорія людей трапляється серед української інтелігенції, що працює в освітній галузі й безпосередньо має справу з українознавчими предметами. Безумовно, серед науковців, письменників, інтелектуалів вищого рівня таких людей багато, але я характеризую те середовище, в якому працюю. Більшість простих людей цього не зауважує або ухиляється від розмов на цю тему. Масовий безперервний терор большевицької влади породив психоз страху. Найменший прояв національного почуття кваліфікується як страшний злочин і карається довголітнім ув’язненням, репресіями всієї родини. Тому в більшості людей національне почуття заховане в тайниках душі або заглушене зовсім, хоча, безперечно, є й винятки. Свою етнічну окремішність усвідомлюють усі. Але для участі в революційно-визвольній боротьбі цього замало. Найбільш збольшевизована і зрусифікована чиновницька верства, починаючи від ЦК і закінчуючи головою колгоспу. Вона присмокталася до корита, користується всякими привілеями. Їй начхати на все, що не дає особистої вигоди.
Є категорія і так званих “радянських патріотів”. Вони начебто українці, не відрікаються від українськості, але вважають, що та доля, яку визначила Україні Москва, найщасливіша. Хто не поділяє такої думки, той ворог. Вони часом кажуть, що УССР у складі СССР і є Українською державою.
Усе це вимагає копіткої роз’яснювальної роботи. Лихо в тому, що в совєтських умовах можливості дуже обмежені, бо МГБ всюди розставляє агентурні сильця. І все-таки ми працюємо, – закінчив “Роман”.
Ми обговорили ще цілий ряд проблем, пов’язаних з організаційною роботою, зв’язками, розмножуванням підпільної літератури на Житомирщині. Я передав йому пакунки літератури, що була надрукована для СУЗ на Волині. Підібрав кількох підпільників-пропагандистів з Рівненщини і передав їх “Романові” для підсилення роботи на сході. На тому ми розпрощались.
Я повернувся на постій у групу “Ата” й офіційно призначив його окружним провідником ОУН Костопільщини, а “Зінька”, який раніше підпорядковувався “Далекому”, – надрайонним того ж терену. “Ат” відзвітував про зустріч із “Зіньком” і про його роботу. За словами “Ата”, “Зінько” немовби вдруге народився: вдячний за довіру до нього, працює з повною самовіддачею. “Слава Богу, що хоч оті неприємні внутрішні конфлікти закінчилися мирно”, – думалось мені.
З першою весняною поштою я отримав повідомлення про загибель “Тараса Чупринки” – Головного командира УПА, Генерального секретаря УГВР, Голови Бюро Проводу ОУН на рідних землях. Сталося це 5 березня 1950 р. в с. Білогорща біля Львова. То була втрата болюча й велика. Не стало воїна-революціонера, керівника національно-визвольної боротьби українського народу впродовж 1943– 1950 років – найбільш величного за напругою і масштабами збройного змагання проти двох імперіялістичних потуг – фашистської Німеччини та большевицької Росії.
Ми, живі, віддали честь його світлій пам’яті і продовжували боротьбу за ті ж ідеали, за які віддав своє життя наш легендарний генерал Тарас Чупринка. Його постать, його ім’я стане бойовим прапором для майбутніх борців за волю України.
Одночасно я отримав повідомлення бюро інформації УГВР, у якому мовилося, що всі функції і повноваження, які виконував “Тарас Чупринка”, передаються його заступникові, членові Проводу ОУН полковникові УПА Василеві Ковалю – “Лемішу”.
На ПЗУЗ в рядах підпілля була ще одна знаменита постать – Ніл Хасевич, що виступав під псевдом “Бей-Зот”. Народився він 1905 р. в с. Дюксин на Рівненщині, в родині священика Української Автокефальної Православної Церкви. Випускник Академії мистецтв у Варшаві, Ніл Хасевич став відомим художником-графіком ще до Другої світової війни, про що свідчить географія виставок його творів: Львів, Варшава, Луцьк, Рівне, Прага, Берлін, Лос-Анджелес, Чикаго, Париж. Він зробив вагомий внесок у визвольну боротьбу українського народу, відтворивши її у своїх художніх творах.
Як тільки у 1943 р. УПА розгорнула дії проти німецьких окупантів, Ніл Хасевич став у її ряди як воїн-художник. Незважаючи на інвалідність (ампутована нога), він не подався на еміграцію, хоч йому пропонували, а твердо вирішив залишитись на рідній землі і віддати свій талант визвольній боротьбі свого народу. Митцям його рівня, мабуть, важко уявити, як можна було творити такі шедеври художньої графіки в умовах підпілля, та ще й у підземеллі, при світлі нафтової лампи. А “Бей-Зот” зумів пристосуватись до обставин і плідно працювати. Темами його робіт були боротьба УПА, голод в Україні 1932–33 рр. та інші. Митець майстерно втілював у художніх образах ідеї провідних гасел: “Воля народам! Воля людині”, “За Українську Самостійну Соборну Державу”, “СССР – тюрма народів”, “Колгоспне рабство”. З його дереворитів робили кліше і друкували у виданнях ОУН і УПА. Крім того, Ніл Хасевич навчив мистецтва дереворитів кількох підпільників. Одного з них я відправив разом із “Романом” на Житомирщину.
З “Бей-Зотом” я особисто не зустрічався з конспіративних міркувань. Не хотів показувати стороннім навіть район його криївки. Художник перебував із двома зв’язковими, які забезпечували його харчами, фарбами, папером та всім необхідним для життя і праці. З ними контактував тільки командир зв’язкових ліній “Назар”.
З 1948 р., коли я прибув на ПЗУЗ, ми часто листувалися з “Бей-Зотом”, який протягом 1943–1952 рр. був членом крайової референтури пропаганди ПЗУЗ. Він з повагою ставився до “Смока”, цінував його мужність у боротьбі з ворожою агентурою. На знак пошани до “Смока” після його смерті в 1949 р. художник зробив дереворит-портрет загиблого героя, який було надруковано у некролозі.
У другій половині 1949 р. я передав “Бей-Зотові” для ознайомлення і підпису “Звернення Воюючої України до всієї української еміграції” разом зі своєю запискою. Він підписався під зверненням і в записці-відповіді висловив свій біль та обурення з приводу роздорів у закордонному політичному середовищі в час, коли Україна знемагає у важкій кривавій борні з окупантами. Я порадив йому сприймати факт розколу в еміграції як такий, що шкодить нашій діяльності, але не послабить монолітної єдності революційних сил в Україні. Ми будемо продовжувати боротьбу, спираючись на ідейно-політичні та програмні постанови ІІІ-го НВЗ ОУН і ВЗ УГВР.
Ми постійно обмінювались думками щодо нових робіт. Я пропонував митцеві зосередити увагу на антибольшевиць-кій тематиці, зобразити національне та соціальне становище народів СССР, ураховуючи при цьому ментальність українців східних областей. Невдовзі з-під його різця вийшли картини, що розкривали експлуататорську суть совєтської системи (“Людей у ярма запрягли” та інші). Щоб дати художникові конкретний матеріял для композиції своїх творів, я пересилав йому копії найцікавіших звітів з різних областей України, у тому числі і східних, які промовисто свідчили про антинародний характер політики московського уряду. Крім того, що “Бей-Зот” був автором численних дереворитів, які використовувалися в листівках УПА, він також розробив проект повстанських нагород. Загинув художник у 1952 р.
***
Тим часом прибула друга пошта від провідника “Леміша” й “Горнового”. “Леміш” повідомляв, що мене кооптовано до УГВР. Обидва вітали мене з почесним призначенням. З поштою прибули нові підпільні видання, випуски Бюро Інформації УГВР, преса, що виходила в еміграції. Повідомляли мене також і про наших спільних знайомих керівників підпілля, які загинули в боротьбі.
Улітку я вирішив провести нараду-відправу з окружними Волинської області та Берестейщини. На відправу прибули окружні “Ярий”, “Борис” та “Аркас”. Із конспіративних міркувань інструктаж я проводив із кожним окремо, тому й зустріч затягнулася на тиждень.
На нараді було розглянуто такі питання:
1. Поповнення підпілля молодими членами ОУН, яким загрожував арешт (нерозконспіровані мали залишатися на легальному становищі).
2. Реорганізація Ковельської та Берестейської округ. Переміщення частини підпільних кадрів із названих округ на Житомирщину і Київщину.
3. Організація друкарні у Ковельській окрузі, яка видаватиме листівки для розповсюдження в таборах ЧА, розташованих на поліських та білоруських землях.
4. Створення невеликої бойової групи для рейду в Білорусь, а якщо вдасться пробитись, то і в Литву.
5. Вдосконалення методів підпільної роботи з урахуванням тактики МГБ у боротьбі з нашим рухом.
У підпілля я наказував приймати тільки сміливих, кмітливих і витривалих юнаків; за кожним новачком закріпити старшого підпільника, взірцевого виховника і друга; навчати молодь усім тонкощам підпільної роботи і конспірації; на контакти відпускати тільки групами.
У зв’язку з тим, що на Берестейщині залишилось мало підпільників, було ухвалено перетворити округу в надрайон і підпорядкувати його окружному провідникові Ковельщини “Ярому”. Окружний Берестейщини “Борис” із групою підібраних бойовиків мав вирушити на Житомирщину і Київщину на допомогу керівникам на СУЗ “Романові” та “Будькові”. Невдовзі “Борис”, навантажений літературою і записками до “Романа” і “Будька”, відійшов зі своєю групою на схід.
Для організації друкарні “Ярому” було передано досвідчену працівницю “Ріту” та виділено гроші на закупівлю паперу, фарби та іншого. Йому також доручалося сформувати бойову групу. Я підготував короткі листівки, звернені до білорусів та литовців, які доручив надрукувати українською та російською мовами*. Повстанці мала вирушити у другій половині серпня. Крім того, я написав інструкцію для рейдуючої групи, використавши досвід рейдів у Словаччину.
Щодо п’ятого питання інструктаж був дуже обширний. Головні вказівки полягали в тому, що підпільники повинні були постійно аналізувати факти, які потрапили або могли потрапити до рук МГБ, і вживати відповідні заходи безпеки (маневри, переміщення тощо). При цьому слід було враховувати, що останнім часом ворог робить усе можливе, щоб захопити підпільників живими і за допомогою тортур змусити їх виказати криївки, зв’язки. Тому необхідно було виявляти особливу обережність при контактах із населенням, завжди залишати когось на сторожі. Ми повинні були не панікувати, лиш старатися перехитрити ворога.
Не встигли закінчити відправи, як грянув новий удар. Одного ранку господар криївки, у якій я проводив відправу з окружними провідниками, відтак із надрайонними “Віктором” та “Михайлом”, повідомив, що опергрупа захопила живим “Антона”, який саме привів мене сюди. У криївці на той час були “Віктор”, “Михайло” і я. Хутір знаходився далеко від лісу, а полями в білий день до нього можна було і не дійти. Ми вирішили залишитись у криївці до вечора. Уся надія була на порядність “Антона”, що нас він не видасть отак з першого дня. Подиву гідну мужність виявив господар.
Він заспокійливо заговорив крізь продуху: “Рішайте, хлопці, самі, як вам бути. Я вас не виганяю, бо до лісу вдень навряд чи доберетесь непоміченими. Якщо “Антон” заломиться, нам усе одно тюрми не минути, але вас жалко”. У такому сподіванні перебули ми до вечора. Не привів. За ніч ми дотягли до лісу.
День минув без пригод. Я обмірковував можливості сконтактуватися на заході з “Дем’яном” і на сході з “Назаром”, а через нього – з “Уліяном”. Особливо хотів налагодити зв’язок із “Дем’яном”, бо прагнув дізнатися про долю криївки “Дубового” і криївки, в якій містилася друкарня. Обидві схованки знав “Антон”. Поки вдалося налагодити зв’язки, почули від людей прикру новину. Видно, схоплений підпільник не витримав тортур і таки зламався. Видав криївку “Дубового”, у якій покінчили з життям його дружина “Катерина”, машиністка “Ганна” і господиня, у домі якої була криївка. Вістка про геройську смерть трьох жінок в Гірко-Полонці передавалася від села до село, приголомшуючи всю околицю. Іншої криївки, де знаходилася друкарня, “Антон” не видав.
Незважаючи на вкрай напружену ситуацію, мені вдалося зустрітись із новопризначеним членом проводу ОУН на ПЗУЗ “Кайдашем” (“К-13”), який прибув від “Леміша” як заступник крайового провідника на ПЗУЗ і референт СБ. Враховуючи важливість підпільної роботи на СУЗ, “Леміш” затвердив кандидатуру “К-13”, визначивши теренами його базування Житомирщину та Київщину. Я поінформував “К-13” про стан наших кадрів, спираючись на звіти “Романа” і “Будька”, а також про стрічу з “Романом” минулого місяця та інструкції, які йому дав. Повідомив про те, що відправив на Житомирщину окружного Берестейщини з групою підпільників і призначив його окружним Житомирщини, а “Будька” – керівником підпілля на Київщині. Ми домовилися про зв’язки та все інше. Я написав до “Бориса” і “Будька” рекомендаційні листи, де пояснив роль “К-13” на їхніх теренах. Він вирушив у дорогу.
Десь наприкінці серпня вдалося нарешті відновити зв’язок із “Дем’яном”. Він окреслив ситуацію, що склалася після захоплення “Антона”. До цього часу затриманий, крім криївки “Дубового”, нічого більше ворогові не виказав. Друкарню і друкарів перевели в інше місце. “Марічка” перебувала в кількох криївках і лісах, а тепер ждала моїх вказівок, куди їй прямувати. Я передав дружині записку, де наказував іти до “Назара”. Туди ж планував відійти і сам. По дорозі провів ще декілька відправ із місцевими керівниками, у тому числі з районним Острожецького району “Тарасом”. Він був старший за нас усіх, розумний, розважливий і працьовитий, мав авторитет серед товаришів. У 1951 р. від імені підпілля ОУН і УПА на ПЗУЗ я рекомендував кооптувати його до УГВР.
Під час писання цих споминів зі мною зв’язався син “Тараса” Іван Ковжук і передав біографічні дані про батька і родину. З вдячністю використовую їх.
Яків Ковжук – “Тарас” (“Батько”, “Північ”) народився 1902 р. в с. Воротнів Луцького р-ну Волинської обл. Мав середнє господарство. Брав активну участь у культурно-освітньому житті села. У 1930-х роках став членом ОУН. У 1940 р., щоб уникнути арешту, перейшов на нелегальне становище і працював у підпільних клітинах ОУН. Того ж року його дружину з двома малолітніми дітьми НКВД вивезло до Сибіру. У 1943–52 рр. працював районним провідником Острожецького р-ну Рівненської обл. 19 січня 1952 р. під час бою з опергрупою МВД “Тарас” загинув у криївці, що знаходилася на господарстві Йосифа Шмиги на хуторі Зборів. Тоді ж загинув його бойовик Володимир Кореньовський. У 1997 р. молодший син “Тараса” Іван урешті домігся дозволу на впорядкування могили і встановлення хреста на місці загибелі батька.
Перебуваючи в Острожецькому районі, я отримав звіт окружного Ковельщини Василя Сементуха – “Ярого” про рейд у Білорусь 12-ох повстанців під командою районного Камінь-Каширського р-ну “Рибака”. Справу рейду було вирішено на нараді з окружними провідниками Волинської області “Аркасом” (Луцька), “Ярим” (Ковельська), “Борисом” (Берестейська). “Ярому” доручили сформувати групу, я написав короткі вказівки, листівки до білорусів, литовців, латишів, естонців. “Аркас” мав надрукувати їх та передати “Ярому” разом з іншою літературою.
Група вирушила на початку серпня 1950 р. і повернулася через два тижні. Повстанці побували в селах поблизу Дорогичина, Білозерська, Ружан, Слонима, Барановичів. У пограничних населених пунктах, де переважали українці, повстанців приймали, як своїх братів. Тут не забули рейдів УПА 1943–44 рр. У селах, віддалених від кордону з Україною, люди ставилися до наших бійців насторожено, бо пам’ятали недоброї слави совєтських партизанів. Коли ж розійшлася вістка про українських повстанців, їхню культурну поведінку, ставлення змінилось на прихильне. Білоруські селяни повідомляли про місцезнаходження опергруп МВД, остерігали перед засідками, пригощали своїми скромними харчами. У розмовах нарікали на непосильні податки, високі норми здачі молока, м’яса, вовни, здирство так званої позики; висловлювали побоювання, що в боротьбі з такою потугою, як СССР, їм не вистояти. Повстанці провели кілька зустрічей з учителями-білорусами, вручили нашу літературу (брошури “Чи большевики ведуть до комунізму”, “Хто такі бандерівці і за що вони борються”, “Платформу УГВР”, “Універсал УГВР”). Учителі сприймали інформацію мовчки, своїх поглядів не виявляли. На відверті запитання відповідали ухильно – чи то зі страху перед МГБ, чи то з переконання.
 
Наші Друзі: Новини Львова