Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 22 січня 2022 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Жанри > Спогади

Наше життя і боротьба

Переглядів: 37219
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
Відділи УПА, як і весь організаційний кадр, опинилися, в зв’язку з витвореною ворогом ситуацією, в дуже важкому становищі. Боротьба за здобуття засобів прожитку стала питанням дня. Тисячі людей опинилися в голодовій ситуацій. Харчових засобів не було, бо терен був бідний і знищений. Виселені села ворог обсадив сильними залогами. Ще більше ускладнили становище масові облави на ліси й поля. В поодиноких районах (20 – 25 сіл) оперувало 10 –15 і більше тисяч ворожого війська. Насичення терену ворога було таке велике, що й йому самому було тісно повернутися. Але повстанські відділи, однак, знаходили способи до маневрування поміж цією гущею ворога, щоб не попадати на кожному кроці у керівний ворожий бій. Голод примушував здобувати боєм, кров’ю і жертвами кожну бараболю і кожний кусник хлібу. Але ворог у своїх звірських засобах посувався ще дальше. Вивіз і прямо вимів усі харчові запаси з виселених сіл, заміновував засаджені картоплею поля, робив на них масові засідки, в багатьох місцевостях захворював зелену городину, воду в лісових потоках і полевих криницях. Нерідко доводилося людям не їсти впродовж двох – трьох діб. Одначе наші героїчні повстанські відділи і кадри витримали це все мабуть з нейотованою ніде в світі мужністю. З голоду не вмер ніхто. Твердість, незломність, висока бойова мораль, гордість, що служимо святій справі – давали силу побідно перенести все, поконати всі труднощі. Партизанська винахідливість, проворність, парадність були доведені в ці великі дні до найбільшого мистецтва. Цілий ланцюг легендарних геройських вчинків і небаченої мужности поодиноких революціонерів, повстанців і цілих відділів вкрив невмирущою славою імена ОУН і УПА.
Наші повстанці, організовані кадри й населення доконали в цій ситуації стільки неможливого і стільки геройства, що це до глибини потрясло ці народи, які це бачили. Наведемо кілька образів:
В перших днях червня 1947 р. в с. Вербиця (Тома-шівщина) ворожий полк а пізніше дивізії оточили одну чоту УПА. Рівнинний, безлісний терен і колосальна перевага ворога не дали змоги повстанцям пробитися, мимо багатьох геройських спроб. Повстанці прийняли останній бій. Своїм героїзмом запалили усе населення. До бою стануло усе село. Хто зі зброєю, а хто зі сокирою, вилами, косою. Геройська боротьба нових Термопільців тривала три доби. Повстанці і селяни відбивали скажені численні наступи ворога вже тільки здобутою зброєю й амуніцією. Село-твердиня дальше трималося незломно. Аж третьої доби ворог, підтягнувши артилерію й танки та збомбардувавши село з повітря, щойно по трупах героїв вступив в село. Коли бомби й гарматні стрільна перевертали все догори коренем, коли в пожежі попеліли рештки хат, а ворог під охороною танків стискав і звужував залізним перснем оборонну лінію повстанців, розігралася потрясаюча картина. Батьки вбивали своїх дітей і себе, матері приводили до повстанців своїх дітей і вимагали, щоб разом з дітьми їх постріляли, не бажаючи попадати живими в руки озвірілих катів. Над пожарищем, під гук стрільб, розриву бомб неслися останні слова пісні: “За Україну, за Її волю, за честь і славу, за народ...” Так згинула ціла чота й майже все населення села. Хто не згинув у бою, тих ворог вимордував.
Курінь військ УПА в Перемищині відбув в перших днях червня рейд по польському Засянні. В терені шаліли безперервні акції ворога. В часі рейду за повстанцями безпереривно гналися кілька ворожих дивізій. Але повстанці, під командою неустрашимого к-ра Бурлаки, завжди виходили ціло з ситуації, то боєм, то проривом, то маневрами, завдаючи ворогові дошкульних втрат (власні втрати 4-о вбитих). Рейд тривав півтора тижня. Після цього кілька підвідділів під командою к-ра Бурлаки були призначені в рейд через територію ЧСР і Австрію в західну Німеччину. В перших днях рейдового маршу (половина червня 1947 р.), згаданий відділ повстанців по кількох менших боях був оточений перснем чотирьох дивізій ворога (над Сяном). Довелося зводити дуже великий нерівний цілоденний бій. Ворог наступав з усіх сторін на колові оборонні становища повстанців, впровадивши у дію всі роди зброї. Повстанці відбивали з геройськими зусиллями атаку за атакою. Кілька кратні спроби прориву не давали успіху. Ворог укріпив перстень кількома лініями. Почалася боротьба не на життя, а на смерть. Повстанці боронилися весь час з піснею на устах. Билися також вже тільки ворожою зброєю і амуніцією, забраною від убитих ворогів, що скиртами лежали перед повстанськими становищами. Ворог впровадив до наступу нові добрі частини. Ситуація ставала грізною. Усі повстанці розпрощалися між собою. Командир Бурлака вписав до нотатника слова: “Останній бій...” Всі вирішили битися до останнього віддиху і якщо вже гинути, то в наступі. Але й вороже військо виснажене і розстроєне героїзмом повстанців, щораз більше слабло. Врешті, під вечір повстанці з грімкою піснею: “Лента за лентою...” і гучним “Слава!” кинулися зі своїм командиром на останній прорив і ... прорвали кілька ворожих перстнів та вийшли з оточення, подаючися дальше до наміченої мети.
Також у сусідній Лемківщині відділи УПА під командою к-ра Хрена звели по лемківськім і словацькім боці цілу серію героїчних боїв.
В західній Лемківщині, ген аж під Новим Санчем, де відділ УПА перебував, опираючись в більшості на польське населення, відбувся цілоденний бій на хребті Карпатських гір вже на території ЧСР проти польсько- і чесько-больше-вицьких військ. Бій розгорівся на такій горі, з якої було видно усе поблизьке словацьке село. Словацьке населення з цього і довколишніх сіл оглядало усі картини бою. Бачило, як від самого грімкого: “Слава!” втікали ці різношерсні наймити Сталіна. Коли по переможнім бої повстанці сходили в це село, словаки наввипередки приносили харчі, витали, не знаходили слів подиву і всі говорили: “Велика ця справа, за яку Ви боретесь, тому бийте всіх, навіть і наших комуністів, якщо йдуть проти Вас”.
Це лише кілька прикладів, а їх багато, багато. І то як на терені наших дій, так і на терені рейду – від Карпат, попід Братиславу, Моравську Остраву, Прагу, Брно і другі місцевості.
Землі на т.зв. л. Керзона в пляні нашої революційно-визвольної стратегії були перетворені Організацією в нашу політичну й пропагандивну трибуну, з якої ми проголошували перед світом нашу програму й політичні концепції. Це був голосник, який транслював (передавав) усю героїчну боротьбу цілої України. Ціла наша боротьба на цих землях, а зокрема останні події на початку 1947 р. (смерть Свєрщевського, ворожа офензива) звернули особливу увагу світової опінії на нас. Отже невільно було допустити до витворення опінії в світі, що ми скапітулювали перед переважаючими силами ворога. Наша УПАрмія здобула собі в світі опінію найбільш героїчної армії. Ми ж стали прапором антибольшевицької визвольної боротьби усіх поневолених народів. Нам треба було дати, і в цьому випадку більше, як будь-коли, приклад героїзму і мужности. Щоб це осягнути, щоб до кінця належно сповнити свій обов’язок оборони цілої частини українських земель, ми й поставили цей великий бій на цьому відтинкові. Для цього, щоб подати до відома всім народам світу про нашу героїчну визвольну боротьбу, для цього, щоб зхложити акт обвинувачення проти большевицьких варварів перед усім культурним світом, для цього, щоб закріпити позиції Закордонного Представництва УГВР вислано кілька відділів УПА в рейд в західну Німеччину. Рейдуючі повстанці, як нам відомо, добилися до цілі і свій обов’язок сповнили.
З цього змагу ми бачимо, крім величавого геройства українських революціонерів, повстанців і народних мас, ще й велику силу прогресивности нашої ідеї, великий вплив нашої боротьби і героїки на сусідні народи. Такі факти, як масова допомога польського населення нашим повстанцям під час останньої акції, мимо побоїв, а навіть розстрілів з боку польських большевиків; дальше продовження підпільної праці в тих клітинах польського підпілля, які безпосередньо стикаються з тереном наших дій підпали впливові нашої героїки; втеча ворога перед нами не тільки з нашим, але й польським населенням, бо його (польське населення) ми запалювали до боротьби проти російсько-большевицьких імперіялістів та їх агентів; радість польського населення з приводу кожної перемоги українських повстанців над польсько-большевицьким військом; оце речення, сказане словацькими селянами: “...бийте всіх, хто проти нас!” і багато подібних фактів свідчать і потверджують це.
Ця боротьба відбилася дуже голосно в цілому світі і заставила дивуватися геройству українців. Вона показала, яке сильне прагнення українського народу до здобуття власної державности, вона показала, що український народ по-ге-ройськи за здобуття цієї держави бореться. Вона показала, що тільки такий шлях і такі методи боротьби проти боль-шевицьких імперіялістів та їх агентів, які приміняє український визвольний рух – це шлях і методи одиноправельні. Бо, станувши на такому шляху, як стали ми, на шляху без-компромісової революційно-визвольної боротьби проти окупантів, примінивши в боротьбі такі методи, при допомозі яких ми цю боротьбу ведемо, організовуємо сили і творимо необхідні передумови до геройського наступу проти боль-шевицької тюрми народів. До цього ми приготовляємо і свій народ і закликаємо до спільної боротьби усі інші народи. Усі ці могили від Підляшшя до Карпат, від Сянока до Татрів, під Братиславою, Прагою й Брном – це символ духової могутності сучасної України, це вогненні стовпи, що показуватимуть шлях до боротьби проти большевизму усім народам світу.
Коли такі люди, з такою мужністю і героїкою борються за волю України, то вона скоро буде вільною.
Лютий, 1948 р.

Воля народам!
Воля людині!
Литовці, латиші, естонці!
Палко вітаємо Вашу визвольну боротьбу проти російсько-большевицьких окупантів.
В Україні таку ж боротьбу веде Організація Українських Націоналістів (ОУН), керована Степаном Бандерою та Українська Повстанча Армія (УПА) на чолі з генералом Тарасом Чупринкою. Найвищим керівним органом нашої національно-визвольної боротьби являється Українська Головна Визвольна Рада (УГВР). За кордоном нашу боротьбу і державно-політичні інтереси України репрезентує Закордонне представництво УГВР.
Боротьба за волю народів і людини – основний клич нашої політичної програми.
Литовці, латиші, естонці! Боротьбу наших народів за своє визволення ми мусимо вести спільно і мусимо ставити її в єдину розумну площину – в площину боротьби за побудову самостійних національних держав усіх поневолених Москвою народів. Мусимо ліквідувати і неволю, і джерело неволі – російську імперію. Росіяни мусять навчитися жити на своїй землі і коштом власної праці. Доки існує російська імперія, поти ні один сусідуючий з нею народ не може вільно жити. Доля Ваших народів у 1940 році наглядно потверджує це.
Литовські, латиські, естонські революціонери! Затіс-нюйте співпрацю з нашим визвольним рухом. Пересилайте в Україну свою підпільну літературу, листівки, заклики. Наставляйте своїх побратимів, щоб вони, будучи у ворожій армії, на примусових роботах на Сибірі, у в’язницях і концтаборах та при всяких інших обставинах, нав’язували з українцями дружбу і щоб спільно допомагали собі в житті та боротьбі проти окупантів.
Ми завжди робили, робимо і робитимемо так само.
Хай живуть самостійні національні держави – Литовська, Латиська, Естонська, Українська!
1950 рік
Організація
Українських Націоналістів

До Білоруського народу
Білоруси! Вже багато сторіч Ваш народ поневіряється в неволі, двигаючи ярмо різних окупантів. Незчисленних жертв завдали окупанти Білоруському Народові. Найбільші однак спустошення нанесли і наносять Вашому народові таки російсько-большевицькі імперіялісти.
Тисячі арештованих, розстріляних, запроторених на заслання білоруських патріотів, заморених голодом і важкою працею селян і робітників; розстріляні сотні білоруських політв’язнів, переданих польськими окупантами перед 1939 роком большевикам; загнання в колгоспне ярмо білоруських селян, жорстока експлуатація робітників; безжалісна русифікація білоруської мови, культури, побуту; фальсифікація білоруської історії; грабунок багатств білоруської землі; здавлювання поліційним терором свобідної думки народу – ось ще далеко не всі “блага”, що їх приносила і приносить для Білоруського народу варварська “опіка” “старшого брата”, тобто російських імперіялістів.
Духове, фізичне і матеріяльне винищування білоруського, українського та інших народів СССР російсько-большевицькі імперіялісти в останні часи ще більше посилили.
В обличчі такої небезпеки наші народи, як і всі поневолені Москвою народи, можуть шукати порятунку тільки на шляху революційної національно-визвольної боротьби.
В Україні таку боротьбу веде вже понад 20 років Організація Українських Націоналістів (ОУН) під керівництвом Степана Бандери, а від 1942 р. також й Українська Пов-станча Армія (УПА), очолена генералом Тарасом Чупринкою. Усією нашою визвольною боротьбою керує підпільний український уряд і парламент – Українська Головна Визвольна Рада (УГВР).
Основним елементом нашої політичної плятформи являється клич: “Воля народам! Воля людині!”. Отже, ми боремося не тільки за здобуття і побудову Української Самостійної Держави, але рівночасно і за побудову на руїнах російсько-большевицької імперії самостійних націо-
нальних держав усіх народів поневолених Москвою, в тому числі і Білоруського Народу. Так само визнаємо право на самостійне державне життя і за російським народом, але тільки на російських етнографічних землях. Всяку вилазку росіян з ціллю розгорнення “опіки”, тобто поневолення других народів, будемо найрішучіше поборювати.
Ми непохитно переконані в тому, що тільки власна національна держава кожного народу дасть йому змогу і гарантії вільно розвивати свої духовні сили, свою національну культуру, своє народне господарство, а внаслідок того – постійно підносити на вищий рівень життєву стопу і матері-яльний добробут народу. Доказів на це історія дала і дає безліч.
Ми також переконані і в тому, що довго вікове поневолення Москвою народів було зумовлене тим, що ці народи не виступали в боротьбі проти Москви разом, єдиним фронтом. Врахувавши цей досвід, ми від самого початку існування ОУН проповідували і проповідуємо ідею спільного фронту народів у боротьбі проти російських імперіялістів за своє національне і соціальне визволення. Для реалізації цієї ідеї наш рух робив усі можливі заходи.
Ця ідея прибрала реальні форми щойно в боротьбі проти німецьких і большевицьких імперіалістів. В 1943 р. були створені при УПА на Волині і Поліссі повстанські відділи багатьох поневолених народів. Усі ми разом боролися за новий лад на Сході Європи і в підбольшевицькій Азії, за волю народів і людини. В листопаді 1943 р. відбулась на території дій УПА І Конференція Поневолених Народів, яка поклала угольний камінь під утворення Антибольшевицького Бльоку Народів (АБН). Організаційне оформлення АБН-у вповні завершено на еміграції 1946 р. закордонними політичними представництвами майже всіх поневолених Москвою народів. До АБН за кордоном належить також представництво Білоруського народу, яке веде акцію серед усіх народів за справу визволення Білоруського Народу, за побудову Білоруської Самостійної Держави.
АБН веде протибольшевицьку пропаганду і дипломатичну діяльність від імени поневолених Москвою народів на терені західних держав, серед емігрантських середовищ і серед усіх народів світу.
Наприклад, 3 квітня 1949 р. відбулась масова протест-на маніфестація в м. Ваєрн (Баварія), зорганізована керівництвом АБН як протест проти винищування больше-виками в концтаборах народів СССР. З промовами виступали представники білоруського, українського, литовського та інших народів.
10 квітня 1949 р. відбулась у Мюнхені (Німеччина) величава протестна демонстрація, зорганізована керівництвом АБН як протест проти поневолення і знищування большевиками білоруського, українського і всіх народів СССР. В демонстрації взяло участь понад 10 тисяч людей різних народів, у тому числі й представники Білоруського Народу. Подібні протестні демонстрації поневолених Москвою народів відбулись у Франції, Англії, Бельгії та інших країнах, де перебувають емігранти.
Але на еміграції не вирішиться доля наших народів. Ця доля вирішуватиметься у завзятій боротьбі проти окупантів таки на території кожного поневоленого народу. Діяльність наших представництв на еміграції може лише в певній мірі створити сприятливіші обставини для досягнення перемоги над спільним ворогом. Тому треба закріплювати дружбу і співпрацю поневолених народів, їхніх самостійницьких підпільних організацій, розгортати спільно визвольну боротьбу тут, під большевицькою окупацією. Треба творити і укріплювати єдиний антибольше-вицький фронт насамперед народів безпосередньо поневолених большевиками, – фронт від Балтійського моря аж по Тихий океан.
Ніхто не принесе нам визволення, якщо наші народи спільними силами не здобудуть собі його самі. Всякі зовнішні обставини (як війна тощо) можуть тільки полегшити нам у певних відношеннях досягнення мети наших народів власними силами.
Не вільно сьогодні так білоруському, як і українському та іншим поневоленим народам спускати з ока той факт, що вже сьогодні на еміграції російські “єдинонеділимці” на чолі з Керченським, Даліним і їм подібними зубрами російського імперіялізму готуються зайняти місце Сталіна у випадку війни і розгрому большевизму. Вони вирощують поляни свіжого поневолення усіх тих народів, що загнані в кордони СССР. Вони сьогодні ще тільки емігранти, а вже кидаються з піною на вустах навіть на найменший акт змагання кожного поневоленого Москвою народу до своєї державної самостійно-сти. А що вже думати про політику цих кіл щодо поневолених народів, коли б ці “нові” російські імперіялісти опинилися при владі.
Усі поневолені Москвою народи, в тому числі білоруський та український народи, повинні з цього зробити ясний висновок: червоні, білі чи рябі російські імперія-лісти – однакові смертельні вороги білоруського, українського і всіх народів, поневолених Москвою. Тому треба усім нашим народам ще більше закріпити дружбу і співпрацю між собою. Нам треба спільно вести всі акції на міжнародній арені, треба розгортати спільно боротьбу на окупованих наших землях, вимінюватись досвідом і готувати сили до боротьби проти всяких російських імперіялістів.
Білоруси! Пам’ятайте, що Український народ і його революційно-визвольний рух – це найвірніший Ваш друг і союзник у боротьбі за Самостійну Білоруську Державу. Ми, українські революціонери, враз із цілим народом палко вітаємо Вашу визвольну боротьбу і радіємо кожним Вашим успіхом. Так само дружньо і радісно привітаємо день Вашої Волі. Хай же дружба наших народів буде вічною.
Білоруська інтелігенціє! Ставай на чоло боротьби свого многострадального народу. Досить неволі зазнав Білоруський Народ. Веди його в бій за національне і соціальне визволення.
Білоруські селяни і робітники! Російсько-большевицькі імперіялісти зробили Вас німими рабами на Вашій же рідній землі. Ставайте до боротьби за своє визволення: за землю, за належну працю і платню на заводах і шахтах, за волю Вашу і цілого Білоруського Народу!
Білоруські революціонери! Пересилаємо Вам дружній революційний привіт з нашого поля бою. Борітесь і дальше завзято проти озвірілих російських окупантів. Розбудовуйте і зміцнюйте свою підпільну організацію! Нав’язуйте зв’язки через відомих Вам довірених людей з нашими клітинами на пограниччі наших територій! Пересилайте різними способами свої листівки, кличі, літературу в міста і села України. Пересилайте свою і нашу літературу в Литву, Латвію, Естонію та в другі т.зв. союзні республіки! Затіснюйте співпрацю з українськими революціонерами прибалтійських народів! Хай кріпне і міцніє наш фронт!
Салют усім борцям, що впали в боротьбі проти російсько-большевицьких окупантів за волю своїх народів!
Хай живуть Білоруська й Українська самостійні і незалежні держави!
Хай живуть самостійні національні держави всіх поневолених Москвою народів!
Хай живе Антибольшевицький Бльок Народів – визвольна сила усіх поневолених Москвою народів!
Хай живе визвольна боротьба Білоруського, Українського і всіх поневолених народів!
Смерть російсько-большевицьким імперіялістам і їхнім агентам!
1950 рік.
Організація
Українських Націоналістів

СТРАТЕГІЇ 1945–1947 РОКІВ НА ЗАКЕРЗОННІ
Розмова з Василем Галасою – “Орланом”,
заступником провідника Закерзонського краю
Ярослава Старуха – “Стяга”
з політично-пропаґандивної праці *
– У яких обставинах та коли почався Ваш контакт з тими українськими землями, які 1945 році відійшли до Польщі і не знати на що були призначені?
– Договір, укладений у 1939 році міністрами закордонних справ III Райху Ріббентропом і таким же міністром СССР Молотовим, визначив землям Закерзоння територіяльні обриси більш-менш подібні до нинішніх. Ці землі знайшлися тоді у складі Генерального губернаторства. Опинилася в них, а потім переважно в Кракові вся наша політична еміграція, яка вийшла з польських в’язниць. За часу 1939 по 1941 роки краєвим провідником на українських землях Генерального губернаторства був Роман Шухевич, організаційним референтом Василь Кук, а Ярослав Старух був референтом пропаганди. Під цю пору велася там нормальна організаційна праця. Зокрема важливою була підготовка похідних груп та пунктів переходу кордону з совітами. Цими пунктами переносилася до УРСР література з Кракова та переходили ними зв’язкові.
Терен Закерзоння перестав відігравати передову роль разом з вибухом війни в 1941 році. Він перейшов у нормальні на той час структури ОУН, де існувала Перемиська область, її провідником був Левицький. Після його арешту Гестапо провідником цієї области був призначений я, а сталося це в червні 1943 року. Організаційною лінією прибув я до Се-лиськ під Перемишлем. Тоді мав я псевдонім “В’юн”. У Се-лиськах зустрівся з Михайлом Курасем, окружним провідником Перемищини, псевдонім “Остап”. Він загинув у бою з більшовиками в 1945 році в стодолі в Коровниках під
Перемишлем. У цьому ж селі Коровниках пізнав я активного юнака Мирослава Сороку – “Птаха”, він став моїм особистим секретарем і заразом командиром мого зв’язку й боїв-ки, яка мене охороняла. Під цю пору в Проводі Перемищи-ни були: військовий референт Яків Чорній –”Ударник”, або “Куля”, референтом Служби безпеки був присланий зі Станіславівщини “Соловій”, або “Осип”, звався Микола Дудка, згинув під час переходу фронту в Карпатах. Обласною провідницею Українського Червоного Хреста була “Рогніда”, тобто Галина Лемеха.
У грудні 1944 року біля Кальварії Паславської згинув “Ударник”. У бою проти НКВД загинув він, двоє бойовиків та його дружина. На його місце ніхто не був призначений військовим референтом, оскільки змінювався поділ структур підпілля. Мали ліквідуватися області й творитися краї. У окремий край виділялося Закерзоння, ширше від Пере-миської области. У лютому 1945 року Роман Шухевич викликав мене до Проводу на Львівщину в район Бібрки. Ішлося про організування структур Закерзонського краю. Я зустрівся з “Золотарем”, краєвим провідником Львівського краю. За його посередництвом Роман Шухевич повідомив про рішення створити окремий Закерзонський край, що його провідником призначено Ярослава Старуха, референтом Служби безпеки – Петра Федоріва, командиром УПА – Мирослава Онишкевича. Я мав призначення стати заступником крайового провідника Старуха з політично-пропа-ґандивної роботи.
Вернувсь я з завданням передати всі свої старі зв’язки Петрові Кавузі – “Тарасові” (“Русланові”). Він мав залишитися в південній частині Закерзоння, перебравши в мене зв’язки з нашими людьми в Польщі, мав ще підібрати інших людей та обслуговувати зв’язкову лінію Україна – Мюнхен.
– Коли й де зустрілись Ви вперше зі “Стягом”?
– Це було невдовзі після мого повернення в Перемищи-ну. Ми зустрілися у лісі, десь на межі Перемищини та Яро-славщини. “Стяга” я особисто до цього моменту не знав, але чув про нього як про редактора газети “Нове село”. Ми вирішили під час цієї зустрічі низку важливих питань. По- перше, організаційна структура Закерзонського краю. Ми вирисували на мапі три округи структури ОУН, а відповідно до цього тактичні відтінки УПА. Установили ми також провідників. По-друге, обговорили плян пропаґандивної та видавничої справи. По-третє, ми поклали, що я перебуватиму на півдні, тобто в Перемищині, “Стяг” посередині, тобто в монастирських лісах, а на півночі буде “Орест”. Труднощі в контактах були значні, отож ми практично діяли незалежно від себе, однак взаємне розуміння та зв’язок структур були такі сильні, що не допустили ніяких розходжень чи помилок аж до самого кінця боротьби.
– Зокрема якщо йдеться про українсько-польські стосунки?
– У жовтні 1943 року була відправа в селі Мелна Львівської области. Брали в ній участь обласні провідники львівської, тернопільської, станіславівської, дрогобицької та перемиської областей ОУН. Червона Армія приближалась до Києва й було ясно, що німці війну програли, а воєнна лавина посунеться на Захід. Україна опиниться заново під окупацією. Уперше прозвучало слово “криївка”, але з відповідним коментарем: це не нора, а підземна кімната для праці нашого підпілля.
На цій нараді прозвучала директива скоротити фронт з поляками. Я тоді відказав, що це не вдасться, але почув у відповідь від Шухевича: ні, це вдасться.
– Як би здійснювали цю “фантастичну” директиву?
– Цю директиву я практично міг почати здійснювати аж у 1945 році, коли ми на Закерзонні опинилися вже в дуже ясній ситуації. На початку 1945 року почав я писати спеціяльну брошурку “Українсько-польські взаємини”, скінчив її восени цього ж року. Справа була негайна, однак писати не було легко, оскільки весь час доводилося вирішувати багато організаційних питань. Друком – на цикло-стилі – вийшла вона аж на початку 1946 року, наклад – тисяч дві, не більше, польською мовою, а перекладачем був Ярослав Старух – “Стяг”, який польською мовою володів прекрасно. Друковано цю брошурку в його ж технічному звені, де були відповідні спеціялісти. Стали ми розповсюджувати її між поляками задля того, аби вони зрозуміли, що ми не банда, а політична організація з ясно сформованою політичною програмою, що боремося за Українську Самостійну Державу, а ця держава має бути союзником Польщі, буде сприяти розвиткові справді добрих сусідських взаємин Польщі й України. Розповсюджували ми цю брошурку насамперед між місцевою польською інтелігенцією – священиками, учителями. Відсилали ми її також у центральну Польщу за допомогою наших зв’язкових пунктів у різних містах, а цих пунктів було немало. Переважно обслуговувалися вони дівчатами, які залишали літературу – бо не тільки “Українсько-польські взаємини” йшли таким шляхом – в різних місцях, доступних для людей, на пошті, при вищих школах тощо. Вишуковували вони також адреси високопоставлених польських діячів політики, культури чи науки та посилали їм окремі примірники.
Отож, це українська сторона пропонувала польській перемир’я на Закерзонні, а раніше – по всій Західній Україні. Це сталося навіть у тій ситуації, коли польське підпілля завдало жорстоких ударів по Павлокомі, Березці, Бахові та інших селах. Нашою відповіддю були спершу летючки з закликами припинити різню та ворожнечу. Не дочекались ми позитивної відповіді, отож, розвідавши, хто брав участь у вбивстві українців у Павлокомі, вирішили вдарити на польське село Борівницю. У ньому містилася база польського відділу, безпосередньо відповідального за морд. Не вдаряли ми в село – ми вдаряли в конкретних винних польських партизан. І саме їх, зачитавши вирок нашого революційного суду, розстріляли. Розстрілювали ми не поляків, а вбивців.
Чи не наступного дня появився посланець від поляків з листом, що вони хочуть вести з нами мирні переговори. Ми погодилися й послали районного провідника “Бориса” та Івана Кривуцького – “Аркадія”. Зокрема важливий був тут “Аркадій”, людина, яка не була ні в якому проводі, але заразом на високому рівні глибоко заанґажована в наші змагання. І, насамперед, людина інтелігентна, здатна дуже тверезо оцінювати ситуацію та вести переговори. Порозуміння було досягнуте в Селиськах на взаємовигідних умовах. Згодом такого ж типу зустрічі з представниками польського поаківського підпілля відбулися в інших місцях, на Холм-щині, Підляшші, Любачівщині. Потім для ведення переговорів на вищому рівні Роман Шухевич прислав на нашу сторону Юрія Лопатинського – “Шейка”. Він прибув спершу до мене, а зараз потім пішов до “Стяга”. Щоправда, далі переговори не просунулися вперед, не з нашої причини, але всі командири вже отримали інструкції, як поводитися з польською цивільною людністю та полоненими вояками. Ми не могли їх, наприклад, розстрілювати...
– А що ж тоді сказати про розстріл командиром “Хріном” вояків ВП, узятих у полон під Яселком у березні 1946 року?
– “Хрін” був потім за це підтягнутий під суд, однак це була у нас велика постать. “Нас б’ють, тож і ми повинні бити їх безпощадно”, – так думав командир “Хрін”. На суді була пропозиція зняти його з командирства сотнею, проте я сам це заперечив, оскільки то командування УПА могло приймати такі рішення, а не провідники ОУН, які ж не мали нічого спільного з призначенням його командиром сотні.
– Між командуванням відділів УПА й Проводом ОУН були, отже, різниці щодо того, як вести боротьбу?
– Не сам один “Хрін” був за гострішим курсом у боротьбі, мовляв, провід хай політикує, а ми будемо воювати. Однак і воювати ж треба було за політичними принципами. Я пояснював військовикам не один раз, що загострення боротьби, навіть відплатні акції, принесуть нам більше шкоди в опінії Польщі та Европи, ніж реальна користь від збройних акцій. Одна з моїх записок саме в такій справі потім цитувалася в “Дорозі нікуди”. Узагалі треба ствердити, що командування УПА було доволі свідоме й переконувати його в справедливості політики, обраної Проводом ОУН, не треба було надто довго. Зрештою, від евентуальних заходів щодо тих поляків, які прямо й справді провинилися щодо української люднос-ти, була Служба безпеки та Польова жандармерія, а УПА прямо не мала в цьому брати участи. Ми ніяк не могли допустити до того, щоб УПА мала опінію чи стала просто бандою, а не повстанською армією.
– Удалося досягти порозуміння з поаківським польським підпіллям, однак залишилося ж Військо Польське. Чи з цією формацією також велися спроби досягти перемир’я, нейтралітету або ще інших форм припинення боротьби?
– Недавно в одному з київських архівів знайшов я звіти наших провідників про контакти з ВП, з міліцією. У цих звітах не раз зазначувалося про контакти з командирами відділів ВП. Бували, отож, випадки, що офіцери ВП приходили в ліс на переговори з нашими провідниками чи сотенними. Ішлося, очевидно, про спробу нейтралізувати зудари УПА -ВП. Зрозуміло, що такі вдалі контакти могли статися лише з дуже свідомими й інтелігентними польськими командирами. Не один раз нарікали вони на присутність совітських офіцерів у ВП, які стараються совітизувати військо, якомога загострювати стосунок війська до УПА чи людности.
Цікаво, що були зустрічі з польськими священиками. Відбувалися також за нашою ініціятивою й проводилися в такому самому дусі, як зустрічі з військовиками. Ішлося про те, щоб авторитетний та впливовий польський суспільний чинник пояснив полякам, що наша взаємна боротьба на руку Москві й ми не повинні її продовжувати. Між священиками попадали ми на таких, що посилали б усіх українців на заріз, аби тільки відвоювати Креси, але й на таких, які нас розуміли й підтримували.
З одного звіту знаю, як до Риботич під Перемишлем зайшла сотня УПА та зорганізувала збори місцевої люд-ности, переважно польської. Прийшли, між іншим, учитель і священик, виступив політвиховник “Вадим” – Ярослав Пеців, молодий, але розумний, з відчуттям політичного такту й мудрости. Він підкреслив, що наша сторона може відомщувати полякам, однак політичні обставини і здоровий глузд диктують цілком іншу стратегію наших стосунків: мирну. Люди дали сотні вечеряти, потім пригостили, політвиховник знайшов гарне розуміння серед риботицьких поляків. І таких розумних поляків та розумних наших провідників було ж більше. Не треба перебільшувати з українськo-польською ворожістю в ці дні. На ділі ця ворожість – значною мірою продукт пізнішої пропаганди.
– Якщо зважити на історичний потенціял, то центром Закерзоння була Перемищина.
– Безумовно, за духом і традицією центром була Перемищина, хоч географічним – Любачівщина, де була база “Стяга”. Однак на півдні був Перемишль, а бувати в ньому, розмовляти з перемиською інтелігенцією, передумувати деякі справи доводилось мені не раз, і не раз був я здивований, наскільки перемишляни патріоти та практично задіяні в оборону свого українства люди. Вони тут завжди щось мусили відстоювати – то церкву, то школу, то якусь установу, а тому в місті сформувався дуже активний тип наших людей, зокрема українського інтелігента.
– У вересні 1944 року саме у Перемишлі виник Український громадський комітет на чолі з Михайлом Вах-нюком. Він представив перемиському старості іншу концепцію укладення українсько-польських стосунків: узамін за лояльну громадянську поставу українці мали б мати всі громадянські права й на демократичних засадах жити на своїх землях у рамках Польської держави. Чи це становище було в якийсь спосіб узгоджуване з Проводом ОУН Закерзонського краю?
– Ні, але ми знали про виникнення цього Комітету й не чинили ніяких перешкод у його діяльності, тому що це був ще один варіянт того, щоб врятувати нашу людність та історичні українські землі перед руїною. Укладення демократичних стосунків з польським урядом було б і нам на користь, а до цього ж підкреслюю, що нашим головним ворогом була російська більшовицька імперія, а не Польща. Знаю, що представники Комітету були в Варшаві на переговорах, але вернулися ні з чим. Висновок був у нас такий, що легальними засобами таки українцям громадянства в Польщі не добитися.
– До складу VI Воєнної округи “Сян” входило 18 сотень УПА. Ця кількість була оптимальною? Не ставилося питання зменшити або збільшити її?
– Нам не можна було думати про скорочення кількости сотень в цій окрузі, тому що це була б психологічна помилка. Ми не могли сказати тому, хто сам добровільно зголосився служити, що чомусь-то він уже непотрібний. Зрештою, куди ми мали б таку людину послати, коли для нас не було місця?
Командування мало можливості зменшити або й збільштити кількість сотень, але не було для цього раціональних причин.
– Які шанси мала УПА, щоб результативно протистояти Війську Польському?
– Ми не ставили собі завдання воювати проти ВП, у нас не було мови про фронтальну боротьбу з регулярною армією. На Закерзонні УПА мала виконувати радше пропаґан-дивно-політичні, ніж мілітарні завдання. Так ставив це сам Роман Шухевич. Ішлося про створення антибільшовицької спілки народів, залучити до спільної боротьби поляків, словаків, чехів. Звідси пропаґандивні рейди в Словаччину, пля-нувалися також у Польщу.
Ми враховували настання критичної ситуації для УПА, а тому були підготовані на скорочення сотень шляхом переведення їх для подальшої боротьби в Україну, а на цих теренах мала б залишитися лише підпільна мережа.
– У деяких публікаціях пробивається погляд, що боротьба на Закерзонні не мала б такої міри напруги, якби не антиукраїнський терор польських формацій, спершу партизанських, потім ВП. Саме цей терор мав би й впливати на сприяння людности для УПА.
– До деякої міри так і було, однак не треба вказувати на цей чинник як на єдиний чи вирішальний. Зорганізований рух опору настільки злився з людністю, що це було просто щось одно. Я ніколи не вважав нашого селянина лише за якусь допоміжну силу, майже сторонній чинник. Ні, тому що як було треба, той український селянин утікав у ліс і ставав під наше крило. Як треба було стріляти, він брав у нас
кріса й стріляв разом з нами й ставав одним з нас. Потім вертався, щоб сіяти, однак як часто не міг спокійно сіяти чи орати й звертався до відділів УПА за допомогою. І я не раз бачив поля обставлені відділами, на яких орали чи сіяли наші селяни. А до того вояки УПА часто перетворювалися на селян, бо помагали їм чи косити, чи звозити. Зібраний хліб був потрібний як людності, так і нам.
– У свідомості поляків закріпився погляд, що УПА й ОУН воювали проти Польської держави, а не в обороні української людности та її землі України.
– Боротьба проти Польської держави взагалі не ставилася в нас як мета чи завдання. Це ж видно в багаторазових зверненнях нашого Проводу ще з початку 40-х років до польських політичних чинників, з нашого бажання вести з ними мирні переговори. Нам ішлося про Україну, а не про Польщу. Ми боролися проти антипольського режиму в Варшаві, так само як проти антиукраїнського режиму в Києві, й розуміли ми, що є в нас один спільний ворог – російська більшовицька імперія. І йшлося не про те, щоб зліквідувати її як комуністичну, але про те, щоб зліквідувати її як російську імперію, тому що яку б форму не мала, то все вона була спрямована проти свободи народу й проти свободи людини.
– У січні 1947 року в Польщі відбулися парламентські вибори, у яких перемогли комуністи, й вони цілком перебрали у свої руки владу. Однак до цього часу в країні існували опозиційні партії, зокрема Польська селянська партія на чолі з В. Міколайчиком, представником польського лондонського уряду. Як відносилася ОУН до цього демокар-тичного середовища й чи мало воно якийсь вплив на політику Польщі щодо української людности, а також на стосунок ОУН до тодішніх політичних чинників у країні?
– Ми закликали під час виборів голосувати за партією Міколайчика. Задля цього сотенний “Бурлака” навіть зробив спеціяльний пропаґандивний рейд у польські терени за Сяном. Наші пропагандисти закликали поляків голосувати за польські демократичні сили, а не за більшовицькі.
Усе-таки ми не мали помилкових уявлень щодо того, яка була б політика цього табору, якби він у виборах 1947 року переміг. Поляки були настільки шовіністично до нас настроєні в цілому, що стосунок до українців не різнився в комуністів, антикомуністів, християнських партіях тощо. Тут вони були єдністю.
Я пригадую розмову з одним поляком, який прочитав мою брошуру “Українсько-польські взаємини”. Він сказав мені так: “Ви пишете тільки про політичні чинники в наших стосунках, проте ви зрозумійте, що наша історична романтика – уся там, на ваших землях”. А ми ж не хотіли цих земель спеціяльно в подарунку для поляків покидати, бо ж ці землі були наші.
– Як провід ОУН на Закерзонні трактував Греко-Като-лицьку Церкву, зокрема перемиського владику Йосафата Коциловського?
– Боротьба ОУН була тісно пов’язана з тією частиною нашої інтелігенції, якою було греко-католицьке священство. Воно розуміло нашу боротьбу та переважно підтримувало її. З другого боку, ми знали, що наші люди в лісах чи криївках не можуть бути позбавлені контактів з духовенством, бо мають духовні потреби. У підпіллі було кілька священиків, які обслуговували потреби відділів, зокрема отець Василь Шевчук – “Кадило”, курінний капелян Перемиського куреня.
– Чи такі священики мали на це дозвіл перемиського владики?
– Я не знаю, як з формального боку виглядала їхня послуга відділам. Проте ж цілком розумію, що тоді такого формального дозволу бути не могло, оскільки означало б це велику небезпеку для ієрархії та всієї УГКЦ у Польщі, це була б просто непростима помилка. Крім цього, тоді вже не був час для офіціяльного вирішування таких справ, структура УГКЦ валилася на наших очах, тож кожен священик вирішував певні питання цілком незалежно, по-своєму.
На Закерзонні наш провід не мав ніяких прямих контактів з владикою Коциловським, проте ми відчували його моральний підтрим для нас.
– На початку 1946 року обидва перемиські владики були арештовані. Чи це в якийсь спосіб позначилося на духові нашого опору?
– Ми співчували їм та були глибоко обурені поставою польських та совітських властей. Стрільці та люди по селах передавали з вуст до вуст образи арештування владик, брутальности війська, були заразом горді геройською поставою цих арештантів, але, з другого боку, ми вболівали за їх долю, оскільки передбачувалося, що можуть не пережити знущань.
– Як виглядали контакти з закордонними журналістами й посольствами?
– Усі три керівники Закерзоння, тобто “Стяг”, “Дальнич” і я, організували співпрацю з посольствами західніх держав автономно, кожен на власну руку. Так вирішив сам “Стяг”. З зізнань “Дальнича” могло б випливати, що найбільшу працю виконував щодо цього я, проте він багато своїх кроків перело-жив під час зізнань на мене, щоб, зрозуміло, зменшити тягар пізнішого обвинувачувального акту проти себе.
Я контактувався з посольствами за допомогою зв’язкових. Це були Зіновія Химка – “Зоя”, “Малуша”, Анна Кар-ванська – “Рома”. А для контактів з журналістами працювала ще інша. Усі вони жили на легальних документах у Польщі. Зв’язкові отримували від мене матеріяли про боротьбу УПА й передавали до посольств. Ці контакти обірвалися наприкінці 1946 року, тому що дівчатам загрожував уже арешт. До цього часу зробили ми три передачі до англійського та американського посольств. Ми не мали можли-вости переконатися, як використовувалися ці матеріяли, проте виконували своє завдання, а йшлося про те, аби західній світ знав про нашу боротьбу.
На пропаганду наше керівництво звертало велику увагу. Встановити контакти з посольствами наказав сам Роман Шухевич. Адже російські більшовики вели проти нас широку пропаґандивну кампанію. Так само потім робили поляки.
– Так званою “делікатною темою” історії визвольних змагань у той час є Служба безпеки ОУН.
– У тодішніх умовах Служба безпеки діяла майже виключно як контррозвідка, тобто охороняла нас перед ворожою агентурою. Агентів СБ карала смертю, у легших випадках – тілесною карою. Контррозвідницькі завдання СБ виконувала не цілком задовільно, тому що не розпоряджала відповідно вишколеними працівниками та технічними засобами. Усе-таки в міру своїх можливостей вона виконувала свою роботу, причому бували тут грубі порушення й непродумані кроки. За це прикро, проте цього в тодішніх умовах уникнути було тоді. Зрештою, Закерзонська СБ ще не була така “страшна”, наприклад, на Волині я бачив, як наша СБ записала трохи гіршу сторінку. Однак: яка СБ у світі записала тільки світлу сторінку?
– Жаль, що СБ не вдалося запобігти зраді з боку Ярослава Гамівки – “Вишинського”, а тим більше жаль, що ще перед його зрадою СБ мала певні підстави, щоб поважніше зайнятися цією особою.
– Безумовно, я знав про підозри щодо окружного господарчого референта “Вишинського”. Про це говорив мені наш спеціяльний працівник Іван Кривуцький – “Аркадій”. Усе ж людину такого значення для наших структур, особистого знайомого окружного провідника “Григора” арештувати й виконувати вирок не можна було. За ним слідкували, однак не знайшли нічого, щоб поставити його перед судом. Я звертався щодо “Вишинського” до окружного провідника “Григора”, проте він також не міг нічого певного чи сказати, чи то й зробити.
 
Наші Друзі: Новини Львова