Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 11 грудня 2019 року
Тексти > Жанри > Спогади  ::  Тексти > Тематики > Історична

Наше життя і боротьба

Переглядів: 31899
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
Технічне звено у надрайоні “Холодний Яр” організував у другій половині 1943 р. надрайонний провідник “Тарас”. На початку 1944 р. його очолив Микола Ліщин – “Липа”. Він народився 1920 р. у м. Яворові Львівської обл. Навчався у Яворівській гімназії, відтак пішов у монастир і там працював, поки в 1939 р. большевицька влада не закрила цей заклад. У 1942 р. вступив до Львівського лісотехнічного інституту, працював у студентських підпільних клітинах ОУН. Під загрозою арешту з боку гестапо перейшов на нелегальне становище і разом зі своїм другом Миколою Радейком – “Зоричем” перебрався на Закерзоння.
На початку 1944 р. “Липа” очолив згадане ТЗ, яке запрацювало на повну силу. Тут друкувалися листівки, адресовані червоноармійцям, листівки та брошури, звернені до польського населення, польського війська, міліції, до польського протибольшевицького підпілля (Армія Крайова та “Вольносць і Нєзавіслосць”), листівки до чехів і словаків, призначені для розповсюдження під час рейдів УПА територією Чехо-Словаччини. У тому ж ТЗ передруковувались видання та офіційні документи УГВР, ОУН, УПА. Тут виходив літературно-виховний журнал “Перемога” за редакцією “Вадима” та журнал “Інформативні вісті”, редактором якого був я.
До редакційної групи, що готувала матеріяли до друку, входили “Професор (“Орелець”), “Григор” і “Степова”. Друкарською технікою служили машинки з українським, російським та латинським шрифтами, циклограф із матрицями. Постійними працівниками ТЗ були: “Липа” (керівник), “Чорний” (художник, родом із с. Тисова на Перемишльщині), Михайло Гаврило – “Горобець” (1920 р. народження, учитель із с. Княжпіль біля Добромиля), “Каменяр” (спеціяліст із ремонту радіоапаратури і друкарської техніки), “Верба” (із с. Княжпіль, забезпечував ТЗ харчами та іншими необхідними для праці матеріялами), “Славко” (зв’язковий із проводом надрайону), Марія Павлик – “Мотря” (родом із с. Лядське Старосамбірського району, друкарка).
До 1945 р. криївки ТЗ знаходились у лісі біля с. Ямна Горішня, а з 1946 р. до 12 червня 1947 р., тобто до ліквідації його під час облави ВП (Війська Польського), – у Турницькому лісовому масиві поблизу с. Кальварія. Коли розпочалась операція “Вісла” та масові облави в лісових масивах, працівники ТЗ покинули криївку, приєднались до боївок та відділів УПА і разом з ними перенесли весь драматизм боїв того часу. Так, наприклад, у листопаді 1947 р. “Липа”, за свідченням “Христі”, був важко поранений у бою з ВП в околицях Перемишля і помер від ран. “Мотря” була заарештована 18 листопада 1947 р. в Перемишлі, перебувала в польських тюрмах до 12 липня 1951 р., відтак була передана большевикам. Знову допити, суд, тюрми, концтабори. 1958 р. її звільнили. Вона і “Малуша” передали наведені відомості про працівників ТЗ “Холодного Яру”.
Ще потужніше ТЗ працювало на Любачівщині на чолі з провідником “Стягом”. На жаль, мені не вдалось роздобути персональних даних про працівників тамтешнього ТЗ. У ньому, окрім технічного персоналу, працювала група перекладачів, які володіли польською, чеською, словацькою, англійською, французькою і видавали цими мовами нашу літературу, що розповсюджувалась серед дипломатів і журналістів західних держав.
Менші техзвена були в надрайонах “Бескид”, “Лиман” і “Левада”.
Працівники ТЗ виконували у вкрай несприятливих і важких умовах дуже важливу роботу. Не виходячи з підземелля, працювали по 17–18 годин на добу, бо попит на підпільну літературу зростав, тиражі збільшувались. Усі вони зробили вагомий внесок у нашу національно-визвольну боротьбу.
Фронт просувався через Перемишльщину головними дорогами. Ще до його наближення ми отримали вичерпні директиви щодо нашого ставлення до Червоної армії (ЧА) від Проводу ОУН, Головного командування УПА і тільки-но створеного верховного керівництва визвольною боротьбою – Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Настанови були такими: не вступати в бої з частинами ЧА; використовувати перехід армії через наші землі для пропаганди ідей ОУН у військовому середовищі; розкривати антинародну суть большевицького режиму; знайомити з цілями і програмою боротьби ОУН, УПА, УГВР.
Ми розглядали совєтське військо як знаряддя російсько-большевицької імперіялістичної політики. ЧА зброєю і кров’ю бійців та командирів виганяла полчища гітлерівських окупантів, але разом з тим вона прокладала дорогу встановленню на звільнених землях не менш жорстокого большевицького режиму. У той же час ми усвідомлювали, що в рядах цієї армії – мільйони наших братів та солдатів з інших поневолених народів. Тому наше ставлення до червоноармійців не було вороже.
Ми надрукували у своєму техзвені десятки тисяч листівок, звернених до бійців і командирів ЧА всіх національностей. Від УГВР ми отримали листівки, видані російською, а також мовами кавказьких і середньоазійських народів. Ми передруковували їх і розкидали по дорогах, якими проходили червоноармійці. В одній із листівок говорилося:
“Брати червоноармійці! Українські повстанці вітають вас як своїх братів по зброї. Ми з вами сини одного народу. Нас однаково з вами вішали гітлерівські і сталінські кати... Бийте німецького гада Гітлера, а після того разом ударимо на кремлівського людожера і його банду!”
Інша листівка, надрукована російською мовою, закликала:
“Узбеки, казахи, народи Азії і Кавказу, Уралу і Сибіру! Війна, в яку втягнула вас Москва, ведеться за імперіялістичні інтереси, за те, кому з них нас грабувати. Ставайте до спільної боротьби проти імперіялістів!”
Звертались і до росіян:
“Російські червоноармійці і командири! Ми, українські повстанці, признаємо ваш героїзм у боротьбі з німецьким окупантом.
Українська Повстанська Армія також вела жорстокі бої з німецькими бандами, захищала народ від гітлерівського терору, обстоювала право України на вільне життя. На зміну гітлерівському режиму прийшов в Україну большевицько-сталінський режим... Що дали українському народові большевики, крім жорстоких репресій і терору?.. Тому український народ добивається повного відлучення від большевицького Совєтського Союзу... Відділяючись, ми закликаємо до дружби і співпраці з усіма народами Совєтського Союзу...”
У такому ж дусі промовляли до солдатів і командирів ЧА й інші наші листівки та періодичні видання. Саме так, словом правди, зустрічали українські повстанці червоноармійців, а не стріляли їм у спину, як про це брешуть боль-шевики та інші їх апологети.
У Мостиському, Добромильському та інших районах, що ввійшли до УРСР, большевицька влада закріпилася швидко. Першими її акціями були мобілізація до ЧА, відбирання зерна й харчових продуктів, обкладання податками та “позики”.
На українських землях від Лемківщини до Підляшшя, що волею кремлівських володарів опинились у складі сателітної польської держави, адміністративна влада встановлювалась не так скоро. Привезений із Росії польський промосковський уряд наштовхнувся на пасивний та активний спротив польських національних сил, які визнавали еміграційний уряд у Лондоні. Зате в антиукраїнській політиці вони скоро знайшли спільну мову. Уже в перші місяці урядові чинники й польські шовіністичні боївки разом із цивільними бандами розпочали терористичні акції проти українського населення. Ось один із багатьох прикладів.
3 вересня 1944 р. польська міліція почала грабувати мешканців с. Кописно на Перемишльщині. Два рої нашої самооборони зробили засідку на грабіжників, коли ті поверталися. Додержуючись наших настанов щодо примирення з поляками, повстанський підрозділ не бив прицільним вогнем, а тільки змусив бандитів покинути награбоване і втікати, поранивши одного з них. Пораненому міліціонерові перев’язали рану, пояснили, що УПА бореться не проти поляків як народу, а проти большевицьких окупантів та їх прислужників як польської, так і української національності. Відтак міліціонера звільнили.
Ми захищались і продовжували роз’яснювати полякам безглуздість українсько- польської боротьби, коли обидва народи опинились під чоботом одного окупанта. Та наші мирні заклики переконували не всіх. Доводилося застосовувати зброю.
У 1944 р. після просунення фронту зв’язок із Проводом ОУН і Головним командуванням УПА перервався, тож ми мусили використати терміновий спеціяльний зв’язок. Треба було підібрати дівчину (чоловіків ловили для ЧА), яка знала б ці околиці. Вибір припав на “Марічку”. У перші дні жовтня вона насилу добилась до головного шефа пропаганди при Проводі ОУН Петра Дужого – “Дороша” і шефа ГВШ УПА Дмитра Грицая – “Перебийноса”. Довідавшись, що прибула зв’язкова від мене, прийшов на зустріч і “Горновий”, член Головного осередку пропаганди (ГОСП) при Проводі ОУН. “Марічка” передала мою записку та усну інформацію про становище на Закерзонні. Їй дали інструктаж для мене. Відновивши зв’язок, “Марічка” повернулася. Крім пошти, вона принесла від “Горнового” сумну вістку про те, що моя мати померла в Сибіру. Її хворе серце не витримало знущань ворога. Нехай чужа земля буде їй пером...
На ту пору проводилась реорганізація територіяльної структури ОУН. Замість областей формувались більші територіяльні одиниці – краї Львівський, Подільський, Карпатський, Закерзонський і ПЗУЗ (Волинська, Рівненська і Житомирська області). Рівнозначні краям створювались військові округи (ВО).
На Перемишльщині ОУН зазнала перших жертв. Як уже згадувалося, повертаючись з карпатського рейду, 19.10.1944 р. на Самбірщині загинув обласний референт СБ “Осип”, а 23.12.1944 р. в лісі біля с. Кальварія на Перемишльщині під час бою з військами НКВД загинув обласний військовий референт “Ударник” (“Куля”) разом з дружиною і трьома бойовиками. Майже одночасна загибель двох керівників була дошкульною втратою. Знову я залишився один в обласному проводі. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що організація відділів УПА і їхнє забезпечення ще не були завершені, люди ще не пристосувались до підступних методів НКВД. Доводилось привчати людей діяти і боротись у важких умовах большевицької окупації, застосовуючи конспірацію, розвідку.
На місце “Осипа” обласним референтом СБ було призначено Івана Мандрика – “Летуна”, родом з Перемишльщини. Замість “Кулі” командир УПА-Захід “Шелест” обіцяв підібрати кандидатуру вже після реорганізації військових округ.
У зв’язку з масовими облавами та репресіями, що утруднювали роботу зв’язкових ліній, ми з запізненням отримували центральні видання. Для заповнення інформаційного вакууму ми почали видавати газету “Інформативні вісті”, яку розповсюджували у підпільному середовищі і серед населення, щоб зорієнтувати людей у розвитку світових подій і нашої боротьби.
***
У липні 1944 р. була створена Українська Головна Визвольна Рада (УГВР) – надпартійний верховний орган керівництва національно-визвольною боротьбою в Україні та за її межами. Щойно ми отримали, відразу передрукували й розповсюдили “Універсал” і “Платформу УГВР”, а також присягу воїна УПА, затверджену УГВР.
“УГВР, – проголошувалося в “Універсалі”, – є найвищим керівним органом українського народу на час революційної боротьби аж до створення Уряду Української Самостійної Соборної Держави (УССД)”.
Нарешті сталося! Той факт, що УГВР створили й очолили представники різних політичних самостійницьких угрупувань


Мандрик Іван – член ОУН, в’язень НКВД (1940–1941). У 1945–1946 рр. – окружний СБ І округи Закерзонського краю, загинув недалеко від Ярослава.
повань із різних регіонів України, підтверджував її всеукраїнський і демократичний характер. Важливий позитивний вплив на всіх нас мало й те, що УГВР з’явилася тут, в Україні, і в важких умовах большевицької окупації залишилася разом з народом на рідних землях, щоб керувати нашою боротьбою.
У створенні надпартійного органу назріла крайня необхідність. У рядах УПА, а то й у підпіллі були люди неоднакових політичних поглядів, релігійних переконань, люди, які належали до різних соціяльних прошарків і походили з усіх областей України. Наша визвольна боротьба вийшла за межі однієї партії, однієї світоглядної системи, за межі одного регіону України. Таким за своїм складом і духом мало бути й нарешті стало верховне керівництво цією боротьбою.
На перешкоді нашим планам стала нова акція ворога – переселення, точніше, виселення. Волею диктатора Сталіна майже мільйон українців мусив покидати рідні села й міста, залишати споконвічні землі.
У вересні 1944 р. з’явилися т. зв. переселенські комісії. Переселення оголосили добровільним, але, як і все у російсько-большевицькій імперії, воно стало насильницьким. Ніхто переселятись не бажав. Тоді ворог став застосовувати грубу силу. Почались грабунки, побиття, а то й убивства мирних мешканців. На українські села накинулись совєтські прикордонники, польська міліція та військо, а з ними – цивільні польські банди. Ми почали організовувати у селах збройну самооборону, залучивши до цього відділи УПА. Знову звернулись до польського підпілля (Армії Крайової) та населення із закликом припинити антиукраїнські виступи.
Від вересня 1944 р. до лютого 1945 р. до УССР було виселено декілька тисяч українських сімей головним чином із міст та приміських сіл. За нашими вказівками люди чинили опір виселенню: зерно, харчові продукти та інше добро закопували в землю; з худобою втікали в ліс при наближенні ворога. Заходити в ліс малими силами вороги боялись: там на них чатували відділи УПА.
Боротьба і спротив не припинялися аж до повного виселення у 1947 р., тобто до початку операції “Вісла”.
Перебіг усіх етапів акції докладно описаний у літературі, тому я не заглиблюватимусь у деталі.
У лютому 1945 р. мене викликав на зустріч провідник Львівського краю Дмитро Слюсар – “Золотар”. Я взяв із собою обласного референта СБ “Летуна” і свого помічника у всіх справах Мирослава Сороку – “Птаха”. Кордон ми пройшли без пригод, а далі було по-всякому. Повсюдно шаліли облави й масові арешти. Люди гинули, зв’язки переривались. Населення боялося приймати нас, незнайомих, до себе, щоб переднювати, бо під виглядом повстанців часто діяли провокаторські групи НКВД.
Зустрілися ми з “Золотарем” уночі в одній хаті під охороною боївки. Він передав мені листи (записки) від “Тараса Чупринки”, “Полтави” і “Горнового”. “Чупринка” писав, що планував зустрітися зі мною, але облави перешкодили цьому. Далі повідомляв, що на землях Закерзоння створено край під такою ж назвою. Крайовим провідником було призначено Ярослава Старуха – “Стяга”, а мене – його заступником. “Полтава” і “Горновий” просили пересилати їм із Закерзоння матеріяли і все, що ми зі “Стягом” напишемо і видамо.
Із “Золотарем” ми обговорили справи, пов’язані з нашою боротьбою. Домовились про передачу Львівському краю тих районів, які раніше входили до Перемишльської області, а тепер опинились у складі УРСР. Це я згодом і зробив.
Повернувши на Перемишльщину, зв’язався зі “Стягом”. Навесні 1945 р., як тільки почорніла земля, ми зустрілись. Він повідомив про хід організації Закерзонського краю, про комплектування керівних органів ОУН і УПА на підзвітному йому терені. Край поділили на три округи – першу, другу і третю. З територією округ збігалися межі трьох тактичних відтинків – “Лемка”, “Бастіона” і “Данилова”.
Перемиська область у новій структурі була перетворена на 1-шу округу. Кожна округа поділялась на надрайони, райони, кущі, станиці. Колишні окружні провідники ставали надрайонними. У 1-шій окрузі надрайонним Лемківщини став “Зорич”, Перемишльщини – “Тарас”. Окружним провідником 1-шої округи було призначено “Варнака”, колишнього обласного референта Юнацтва ОУН, окружним референтом СБ – “Летуна”, референтом пропаганди – Мирослава Гука – “Григора”, окружною провідницею УЧХ – колишню обласну УЧХ Віру Лемеху – “Рогніду”. ТВ “Лемко” очолив “Рен” за попереднім узгодженням із командиром УПА-Захід “Шелестом”. Укомплектування кадрами північних округ ще не було завершене.
У 1945–1947 рр. до складу крайового проводу ОУН і командування УПА на Закерзонні входили: крайовий провідник Ярослав Старух (“Стяг”, “Ярлан”, “Вольт”, “1001”), військовий референт і командир ВО-6 Мирослав Онишкевич – “Орест”, політично-пропагандивний референт і заступник крайового провідника Василь Галаса (“Орлан”, “Назар”, “Дніпровський”, “Біс”, “Зенон Савченко”), референт служби безпеки Петро Федорів – “Даль-нич”.
Щодо розподілу сфер діяльності “Стяг” вирішив, що він буде базуватись у північній частині Закерзоння і керуватиме справами ІІ-ої і ІІІ-ої округ (від Ярославщини до Підляшшя). Я повинен був базуватися на території І-шої округи (Перемишльщина, Лемківщина) і керувати всіма справами та нести відповідальність за прийняті рішення. У складних, важливих справах право остаточного рішення зберігалося за ним. Такий поділ “сфер впливу” був зумовлений тим, що Надсяння на північ від Перемишля було вузькою прикордонною смугою, у якій постійно сновигали совєтські та польські прикордонники.
На зустрічі було обговорено і визначено план дій з таких питань:
1. Завершення реорганізації терену, доповнення провідних осередків.
2. Організація масового спротиву населення виселенській акції.
3. Організація самооборонних кущових відділів (СКВ) для захисту від нападів польської міліції та цивільних банд.
4. Налагодження відносин із польським протибольшевицьким підпіллям АК і місцевим польським населенням шляхом роз’яснювальної та пропагандивної роботи (зустрічі, переговори).
5. Забезпечення зв’язку через кордон із Проводом ОУН, Головним командуванням УПА та Головним осередком пропаганди (щомісячна пересилка звітів, місцевих видань та інших матеріялів).
6. Підготовка і проведення рейдів УПА на територію Чехо-Словаччини і Польщі для поширення інформації про нашу національно-визвольну боротьбу, її цілі, політичну платформу, а також для агітації за спільну антибольшевицьку боротьбу.
7. Політично-пропагандивна робота у Польщі серед дипломатів, журналістів і моряків західних держав.
8. Легалізація наших членів і симпатиків на понімецьких землях Польщі для продовження підпільної роботи після виселення українців із Закерзоння і для підтримання зв’язку з Закордонними частинами ОУН (ЗЧ ОУН) та Закордонним представництвом УГВР.
9. Видавнича та редакторська праця: що писати й розповсюджувати. За домовленістю я мав написати брошуру “Українсько-польські взаємини”, “Стяг” – “Опір фашизму”.
Тим часом виселенська акція набувала розмаху, наростала хвиля антиукраїнського терору, що спонукало населення до протидії. Давала результат наша роз’яснювальна робота й оборона населення відділами УПА та самооборонними кущами. У цьому протистоянні люди змужніли, навчилися ховатись самі та ховати необхідне для життя добро. Унаслідок постійних грабунків люди перестали дорожити своїм майном. Населення втягувалось у загальний фронт нашої визвольної боротьби, віддавало в ряди борців своїх синів і дочок.
Доводилося чинити опір й польським шовіністичним ватагам, які налічували по кілька сотень чоловік, нападали на село і знищували всіх, хто не зумів сховатись або завчасно втекти. Ось кілька прикладів сваволі поляків на Перемишльщині.
3 березня 1945 р. боївка НСЗ (Народових сил збройних) разом із численними цивільними бандами з довколишніх сіл напала на українське село Павлокома і вбила 365 осіб.
4 березня 1945 р. вдосвіта польські міліціонери з Красича напали на с. Вільшани, під дулами автоматів вигнали з помешкання всю родину о. Копистянського (4 особи), служницю та вчительку. До них долучили ще 12 селян. Усіх 18 осіб пригнали до переправи через річку Сян і розстріляли. З-під трупів люди витягли важко поранену доньку священика Софію. Вона й розповіла про цей злочин.
У березні 1945 р. в с. Березка банда поляків на чолі з шовіністом Барцом замордувала 70 українців. Чотирьом членам родини Воловиків перерізали серпом горла (свідчить очевидець цього звірства підстаршина УПА Юрій Борець – “Чумак”).
16 квітня 1945 р. ватага польських шовіністів замордувала близько 400 українців у с. Пискоровичі Ярославського повіту.
18 квітня 1945 р. в с. Малковичі того ж повіту поляки закатували 114 українців, у тому числі 25 дітей віком від 1 до 14 років.
Звірства поляків уже набирали форм етнічної чистки, геноциду, а польська влада й не думала протидіяти цьому.
Наших пересторог польська сторона не сприйняла. Ми були змушені покарати убивць за вироком свого революційного суду. Одначе ми не кинулися на польські села з масовою відплатою, хоч мали у своїм розпорядженні тисячі озброєних вояків, серед яких було немало тих, чиї родини замордували польські шовіністи.
Тільки після того, як ми покарали убивць, польська сторона відгукнулась на наші мирні заклики. 29 квітня 1945 р. у с. Селиська Березівського повіту відбулась перша зустріч із представниками АК. Нашу сторону репрезентував Іван Кривуцький – “Аркадій” та районний ОУН “Борис”. Польську делегацію очолював капітан АК “Пірат-Дража”, серб за національністю. Домовились про припинення протистояння. Після цього напади порідшали, але повністю не припинились, бо діяли ще й інші банди, не пов’язані з АК.
У травні 1945 р. на Любачівщині відбулася зустріч між поручником АК “Малим” і членом окружного проводу ОУН “Виром”. Предметом розмови була спільна боротьба проти большевицьких окупантів, досягнення практичних домовленостей.
У той час до мене прибув Юрій Лопатинський – “Шейк”, делегований Проводом ОУН та УГВР для переговорів з керівництвом польського підпілля. Ми розглянули справу українсько-польських взаємин на підзвітному мені терені та заходи, спрямовані на примирення з поляками. Потім Лопатинський відійшов до “Стяга”.
21 травня 1945 р. на Томашівщині зустрілися українська й польська делегації. Українську очолював Ю. Лопатинсь-кий, польську – М. Голембйовський – “Стер”. Наша делегація запропонувала:
1. Не розв’язувати суперечки про майбутній кордон між Україною і Польщею. Відкласти це питання до часу, коли виборемо свою незалежність.
2. Укласти домовленість про припинення боротьби на основі того територіяльного стану, який існує, затвердити її польським еміграційним урядом і УГВР та опублікувати документ в офіційних бюлетенях.
3. Узгодити конкретні напрямки співпраці.
Польська сторона пообіцяла доповісти про це своїм вищим органам. Наступило деяке примирення з польським підпіллям.
Тим часом у польському середовищі виник розлад. У червні 1945 р. було створено Уряд національної єдності, до складу якого увійшли прем’єр еміграційного уряду Міколайчик та ряд його міністрів. 2 липня 1945 р. нова влада оголосила амністію для учасників АК та інших підпільних організацій. Близько 50 тисяч підпільників вийшли з лісів і укрить, повіривши в добрі наміри Москви та її варшавських прислужників. Якась частина АК таки залишилась у підпіллі для продовження визвольної боротьби й у вересні того ж року перейменувалась у ВіН (“Воль-носць і нєзавіслосць” – “Воля і незалежність”). Ці події негативно позначились на моральному стані польського підпілля та суспільства в цілому. Усе ж переговори з ВІН тривали. Вони відбувались, головним чином, у північних округах, підпорядкованих “Стягові”. Нашу делегацію часто очолював провідник 3-ої округи і командир ТВ “Данилів” Євген Штендера – “Прірва”. Він вичерпно описав зміст переговорів, їх результати.
Одночасно з контактами і переговорами ми розпочали масову пропаганду серед польського населення, війська, міліції, адміністративних чиновників, духовенства, інтелігенції. Акція мала на меті підняти поляків на спільну боротьбу проти ворога.
Під псевдо “З. Савченко” я написав брошуру “Українсько-польські взаємини”, у якій старався висвітлити головний фактор формування українсько-польських взаємин – геополітичний. Я намагався переконати поляків, що основне джерело ворожнечі між нашими народами – загарбницька політика Польської держави щодо України. Численні повстання українців, що прагнули відстояти своє природне право на власну державу, придушувались найжорстокішими методами. Польська влада колонізувала, полонізувала українські землі, знищувала українську духовність. Століттями точилася боротьба за принципом: “Кров за кров, муки за муки”. Але не українці були причиною цього. Наш народ не прагнув завойовувати чужі землі – він боровся за право бути господарем на своїх землі.
Визвольна війна, яка розпочалась у 1648 р. всеукраїнським збройним повстанням під проводом Богдана Хмельницького, призвела до створення української козацької держави. Якби Польща тоді визнала Українську державу, погодилась на добросусідські відносини з нею, то не було б Російської імперії біля польських етнічних кордонів, не було би поділів і ліквідації Польської держави, не було би 150-річ-ної неволі й антиросійських повстань, потоплених у крові польського народу. Саме той факт, що Польща не визнала права українців на свою державність і продовжувала виснажливу війну проти України, штовхнув у 1654 р. Б. Хмельницького на союз із московським царем.
Відновивши незалежність Польщі після Першої світової війни, керівники держави не зробили належних висновків з історії українсько-польських взаємин і знову кинулися завойовувати наш край. Під ударами ворожих армій молода Українська держава не встояла. Росія і Польща вдруге розділили наші землі між собою. І що ж? Усього 20 років поляки втішалися своєю незалежністю. Знову Росія (на цей раз большевицька) разом з гітлерівською Німеччиною ліквідували Польську державу. Після цього Москва “подарувала” полякам Катинь, тюрми, сибірську каторгу.
Закінчилася Друга світова війна. Польща опинилася фактично під російсько-большевицькою окупацією. Москва силою нав’язала польському народові режим на чолі зі своїми ставлениками, закамуфлювавши його вивіскою народної демократії. Чи не досить жорстокої історичної науки польському народові та його лідерам? Полякам та їхній національній еліті пора нарешті зрозуміти, що в існуючих геополітичних умовах Україна є природним стратегічним союзником Польщі. У теперішній ситуації польський та український визвольні рухи повинні спрямувати всі сили на боротьбу проти спільного гнобителя, а розваливши російсько-большевицьку імперію, створити самостійні національні держави, у тому числі польську та російську, на їхніх етнічних землях. До цієї мети мають змагати українці, поляки і всі поневолені Москвою народи, а не виснажувати свої сили у взаємній боротьбі. Польський народ і його національно-визвольний рух повинні зайняти в Антибольшевицькому блоці народів (АБН) одне з провідних місць. Але для цього їм у своїх же інтересах необхідно зректися середньовічної політики, спрямованої на завоювання чужих земель, знайти союзників і стати до активної боротьби з російсько-большевицьким імперіялізмом.
Згадана брошура вийшла на початку 1946 р. Вона була написана польською мовою і масовим тиражем розповсюджувалась на території всієї Польщі. Тоді ж побачила світ відозва-роз’яснення “Наша відповідь”, яку польською мовою написав “Стяг”. Автор спростовував брехливі звинувачення совєтської пропаганди, ніби повстанці убивають поляків тільки за те, що вони – поляки, а сам український національно-визвольний рух є фашистським і співпрацює з німецьким окупантом. За допомогою фактів публіцист доводив, що вподовж німецької окупації ОУН та УПА вели боротьбу з гітлерівськими загарбниками і в тій боротьбі загинули тисячі членів ОУН та воїнів УПА. Далі пояснювалося, що боротьба ОУН і УПА на Закерзонні спрямована не проти польського народу, а проти російсько-большевицьких окупантів та прислужників варшавського режиму. Не наша вина, що ті, хто брав участь у брутальному виселенні українців з їхніх рідних земель і винищував цілі українські села, були поляками. Щоб стримати протиукраїнський терор, ми змушені були покарати вбивць, коли ніякі перестороги і заклики не помагали. У кінці відозви наголошувалося на необхідності українсько-польського замирення і спільної боротьби за державну незалежність Польщі та України.
Ми також видавали й розповсюджували десятки листівок, у яких закликали поляків до припинення антиукраїнських виступів. Звертались і до вояків Війська Польського (ВП). В одній із таких листівок мовилось: “...Не дайте себе спровокувати на боротьбу проти українських і польських партизан, бо ганебно загинете на службі ворога... Знаємо, що вас гонять силою... Уникайте зустрічі з нами, попереджайте нас вистрілами або криком...” (вересень, 1946 р.).
Крім контактів із польським підпіллям, ми організовували зустрічі з офіцерами ВП, комендантами міліції, з представниками адміністрації, священиками. Робили це тому, що в той час було немало поляків, вороже налаштованих до большевиків. Ось кілька фактів, засвідчених документами, які я знайшов у Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України.
10 серпня 1945 р. з нашої ініціятиви відбулася зустріч районного референта пропаганди “Сокола” з представниками влади м. Лісько. З польської сторони були комендант міліції, комендант безпеки УБ (Ужонду безпєченства, тобто польського НКВД), повітовий голова ППР (Польської партії робітничої) Стопницький. Зустрів нашу делегацію Пастушак – заступник коменданта міліції в с. Ропенка, де й проходила зустріч, а також місцевий польський священик. Розмови й дискусії тривали впродовж 14-ти годин із годинною перервою на обід.
17 вересня 1945 р. в лісі біля с. Березка Ліського повіту районний ОУН “Тарас” мав розмову з поручником ВП і двома підхорунжими. Повстанці передали селянином-поляком листівку “Жовніри і офіцери ВП”, попросивши вручити її військовим гарнізону. Листівку прийняв комендант гарнізону і надіслав записку з бажанням зустрітися з українцями. Прибувши з вояками до с. Березка, він сам пішов у ліс шукати контакт з повстанцями. Його затримали і привели до районного “Тараса”. Поручник сказав, що не хоче воювати проти УПА, бо боротьба між українцями і поляками помагає Москві гнобити наші народи. До розмови приєдналося ще двоє підхорунжих ВП. Було вирішено уникати збройних сутичок.
21 жовтня 1945 р. в районі м. Сянок відбулася зустріч із головою районної ради, головою кооперації, секретарем волості й начальником міліції. Розмову з ними провела референт пропаганди в надрайоні ОУН “Степова”, родом з Полтавщини. Вона розповіла їм про життя людей в СССР. Слухали її уважно.
21 листопада відділ УПА зустрівся з мешканцями містечка Риботичі, що на Перемишльщині. Зустріч провів надрайонний референт пропаганди, політвиховник Ярослав Пеців – “Вадим”. Наперед було вислано рій, який без пострілу зайняв приміщення міліції. Відключили телефонне сполучення. Після того відділ УПА ввійшов до міста і розмістився у хатах. Через посланця “Вадим” повідомив солтиса (голову сільської управи) про прихід УПА для мирної розмови з громадянами міста. Солтиса попросили скликати всіх бажаючих на збори, які мали відбутися о 19-ту годину в ратуші. Прийшли священик, учителька і близько 80 громадян різного віку. Коли страх минув, усіх опанувала цікавість: що ми скажемо. Виступив “Вадим”. Він пояснив, хто ми, за що і проти кого боремося, розкрив суть польсько-українських відносин на нинішньому етапі. Пояснив, що покарання тих поляків, які брали участь у вбивствах українців, були вимушеним заходом, аби припинити масове фізичне винищування невинного українського населення. Згодом “Вадим” зачитав “Відкритий лист до цілого культурного світу...” з протестом проти примусового виселення і терору з боку влади щодо українців.
Такі зустрічі з польським населенням і представниками міліції та війська відбувалися повсюдно, хоч польські публіцисти-шовіністи навмисно замовчують ці факти. Ми щиро прагнули перелому в українсько-польських взаєминах, і не на короткий час, а назавжди. Бо Україні й Польщі ще довго загрожуватимуть імперіялістичні зазіхання правлячої еліти Росії, поки там не сформується нова провідна верства, яка відмовиться від завоювання чужих земель. Та це станеться нескоро.
***
На підбольшевицькій території частіше гинули провідні кадри, тому Провід відкликав з Перемишльщини тих, кого раніше туди відрядив. Восени 1945 р. відійшли в Україну окружний провідник Перемишльщини “Варнак” та окружна УЧХ “Ярина”. УЧХ розпустили, частина персоналу перейшла до шпиталів, решту жінок залучили до праці у техзвенах і до роботи серед іноземних представництв у Польщі.
Замість “Варнака” окружним Перемишльщини став “Григор”. Із “Григором” прийшли у підпілля два його брати – Богдан Гук – “Скала”, лікар у сотні “Бурлаки”, та Євген Гук – “Щипавка”, член боївки окружного СБ “Летуна”. У підпіллі була також дружина “Григора” Марійка, яка працювала друкаркою.
Приблизно у квітні 1945 р. до мене зв’язком із Карпат прибув поручник Михайло Гальо – “Коник”. У записці, яку він приніс, “Шелест” повідомляв, що “Коника” призначено курінним командиром відділів УПА на Перемишльщині. Він та курінний УПА на Лемківщині “Рен” підпорядковувалися командирові воєнної округи “Сян” (ВО-6) Мирославу Онишкевичу – “Орестові”.
Уже на першій зустрічі “Коник” справив враження професійного військовика, освіченого старшини, відданого справі революціонера. У політичній лінії щодо поляків ми відразу знайшли спільну мову. Це мене тішило. Він завжди вникав у суть справи, у політичну доцільність того чи іншого заходу.
“Коник” відразу приступив до праці з командирами відділів свого куреня, до складу якого входили сотні “Бурлаки,” “Громенка”, “Ластівки” і “Крилача”. Із приходом нового керівника у відділах зросла дисципліна, їхні дії стали узгодженими. У серпні 1945 р. “Коник” організував трьох-місячну підстаршинську школу в Корманицькому лісі, у якій навчалося близько 200 чоловік. Командиром школи було призначено сотенного Григорія Янківського – “Ластівку”, інструкторами – зброяра Зенона Бахталовського – “Зенка” та інших. Після закінчення школи курсанти складали іспити та приймали присягу.
Восени 1945 р. на місце окружного Ярославсько-Люба-чівської округи Дмитра Дзьоби – “Сталя”, що загинув у бою з ворогом, перевели надрайонного Лемківщини “Зорича” під псевдо “Крим”. Надрайонним ОУН Лемківщини призначили Степана Ґоляша – “Мара”, родом із с. Бишки Бережанського повіту, надрайонним господарським – “Христю”.
Надрайонним провідником західної частини Лемківщи-ни під криптонімом “Верховина” було призначено Степана Ярошевича – “Роберта”, а референтом пропаганди – “Степову”.
Відбулися зміни і в моєму житті. У травні 1945 р. я одружився з Марією Савчин – “Марічкою”, родом із с. Задвір’я Львівської області, яка тоді була надрайонною УЧХ Перемишльщини. Як вона висловилась у своїх спогадах, відтоді ми пройшли з нею “тисячу доріг” – від Закерзоння, через Карпати, Львівську область, на Волинь і Полісся аж до Хмельницької області. Упродовж майже десяти років Марічка була моїм помічником у важкій підпільній праці: допомагала в редакторській роботі, передруковувала на машинці тисячі сторінок підпільних матеріялів та літератури, їздила налагоджувати зв’язки, проводила ви-шкільну роботу з підпільниками, серед яких ми перебували.
Незважаючи на виселення двох третин українського населення, наша діяльність охоплювала дедалі нові сфери. У другій половині 1945 р. ми зі “Стягом” і “Дальничем” розпочали інтенсивну роботу серед дипломатичних представництв, журналістів, моряків західних держав; опрацьовували і перекладали на польську, чеську, словацьку, англійську, французьку мови матеріяли про нашу боротьбу, про кривавий терор в Україні, про насильницьке виселення українців із Закерзоння; розкривали загрозу для Європи з боку тоталітарного російського імперіалізму – одним словом, прорубували інформаційне вікно у світ прямо з поля бою. Генератором цієї колосальної праці був Ярослав Старух – “Стяг”. Його талант публіциста, енциклопедична освіченість, надлюдська працездатність, енергія та відданість справі задавали тон у роботі та служили прикладом для наслідування.
На своєму відтинку роботи я підключив “Зою”, що працювала у Варшаві, та “Малушу”, яка діяла спочатку в Лодзі, а пізніше у Щеціні. “Зоя” встановила контакт із посольством США та англійським журналістом Дереком Сельбе. Документальні свідчення про наші бойові та політичні дії, про большевицький терор, передавались українською мовою без перекладу. Підпільну літературу, офіційні документи ОУН, УПА, УГВР передавали польською, англійською, французькою мовами. На основі наших матеріялів Дерек Сельбе надрукував в англійській газеті “Сан-дей таймс” статтю про боротьбу українського визвольного руху, про методи виселення, що їх застосовував варшавський режим. Він позитивно висвітлив наші змагання за українську державність, за що польська офіційна преса накинулась на журналіста з критикою, звинувачуючи у підтримці українських націоналістів.
Показовою була перша зустріч “Малуші” з англійським військовим аташе в Щеціні. У середині 1946 р. я отримав від Ірени Вовк – “ Ярослави” повідомлення про можливість передачі відомостей авторитетній особі. Я підготував пакет матеріялів і відправив з ними “Малушу”, якій “Ярослава” мала передати більш докладну інформацію. “Малуша” вже кілька місяців працювала в Щеціні і розповсюджувала нашу літературу серед іноземних моряків. Увійшовши в кабінет військового аташе, підпільниця спочатку звернулася з проханням допомогти їй відшукати свого родича, який проживає в Англії. Відтак сказала, що принесла метеріяли від українського підпілля. Аташе вмить приклав палець до уст і показав рукою на стіл, щоб вона туди поклала папери. Після того тепло попрощався.
Розвозили нашу літературу і розповсюджували в Польщі також інші підпільниці, які виконували це завдання за дорученням окружного провідника “Григора”. Вони провели велику роботу з поширення нашого слова.
Розмах нашої політичної пропаганди визнають і згадані польські публіцисти А. Щесняк і В. Шота, автори книги “Дорога в нікуди”. Вони, зокрема, пишуть: “З метою успішного впливу на чужинців робилися переклади української літератури на мови польську, російську, чеську, словацьку (а також англійську, французьку – В. Г.). Цю літературу розповсюджували під час безпосередніх контактів із чужинцями або розсилали на адреси значних осіб (професорів, суддів, адвокатів, лікарів). З’ясовано, напр., що українська література висилалась до таких міст Польщі: Лодзь, Ченстохова, Кельце, Єлєня Гура, Краків, Щецін, Вроцлав, Катовіце, Криніца, Новий Санч, Радом, Ґданськ, Пйотркуф, Лігніца, Ополє, Люблін, Валбжих. Між іншим, розповсюджувались такі брошури, листівки, відозви: “Українсько-польські взаємини”, “Упир фашизму”, “Чи атомна бомба врятує Європу”, “Наша відповідь”, “Відкритий лист до ВП”, “Кривавим шляхом сталінської демократії”, “До чехів і словаків”, “Верховинці”, “Гімн поневолених народів”. Лише від січня до квітня 1947 р. Польщею було розіслано 4170 примірників різної літератури, не рахуючи тієї, що розповсюджувалась без реєстрації”.
Додам від себе, що, крім названих видань, розповсюджувались у перекладах на чужі мови і такі: “Платформа УГВР”, “Декларація Проводу ОУН після закінчення Другої світової війни”, “Відкритий лист до всього культурного світу” та інші.
Ще активніше від мене роботу зі встановлення контактів із дипломатичними представництвами і чужинцями проводили “Стяг” і “Дальнич”.
Однією з найважливіших ділянок нашої роботи було підтримування зв’язків між ЗП УГВР (Закордонне представництво Української Головної Визвольної Ради) та ЗЧ ОУН (Закордонні частини Організації Українських Націоналістів) і Воюючою Україною, тобто з Проводом ОУН, Головним командуванням УПА й УГВР. Ми зі “Стягом” і наше керівництво з-за кордону здійснювали в тому напрямі ряд заходів.
Щоб створити автономний зв’язковий пункт між нами і Заходом, я вислав у 1945 р. “Марічку”, свою дружину, до міста Єлєня Гура, що у Західній Польщі поблизу польсько-чеського кордону. Її завданням було легалізуватись як полька-переселенка, влаштуватися на роботу до польської установи й за кличкою (паролем) приймати тих, хто буде зголошуватись.
Улітку 1945 р. прибули до мене із Західної Німеччини кур’єри – Марія та Ірина Стахіви і дружина командира УПА-Захід Надія. Після кількох тижнів Ірина повернулася з поштою від “Стяга” на Захід, а Марію Стахів та дружину “Шелеста” було відправлено через кордон в Україну.
Десь у жовтні 1945 р. на Лемківщину прибули член Проводу ОУН Дмитро Маївський – “Тарас” і шеф Головного військового штабу УПА Дмитро Грицай – “Перебийніс”. Вони прямували за кордон як делегати Проводу ОУН для владнання суперечностей, що виникли між керівниками нашого руху в еміграції та Проводом Воюючої України.
Керівники викликали до себе на зустріч “Стяга”, “Орес-та” і мене. Я прибув першим і відзвітував про хід виселенської акції, про наш опір як збройний, так і політично-пропагандивний, про стан українсько-польських взаємин і роботу серед чужинців. Після прибуття “Стяга” й “Ореста” з нами провели відправу-нараду в с. Бережниця Вижня. “Тарас” охарактеризував міжнародні політичні обставини, що склалися після закінчення війни, висвітлив ситуацію в Україні, визначив напрямні нашої боротьби. Він дав рекомендації щодо нашої діяльності на Закерзонні: далі чинити опір виселенню; продовжувати переговори з польським протибольшевицьким підпіллям; посилювати пропаганду в польському середовищі, спрямовану на поліпшення польсько-українських взаємин; розширювати роботу серед чужинців; організовувати пропагандивні рейди відділів УПА в Чехо - Словаччину та Польщу. На випадок цілковитого виселення українців перекинути відділи УПА і кадри підпілля в Україну, а тут залишити тільки таку кількість підпільників, яка необхідна для підтримування зв’язку між Україною і закордоном та для роботи серед іноземців. “Перебийніс” обговорив з “Орестом” дії УПА та організацію підстаршинських шкіл на Закерзонні.
Десь наприкінці листопада “Тарас” і “Перебийніс” рушили через Чехо-Словаччину на Захід. Перед їхнім відходом я дав “Тарасові” адресу “Марічки” в Єлєній Гурі та кличку до неї. Це полегшило б їм дорогу через Польщу, оскільки обидва вільно володіли польською мовою.
Напровесні 1946 р. “Стяг” передав мені сумну звістку про загибель обох керівників. Маївський загинув 19 грудня 1945 р. при спробі НКГБ (Народного коміссаріата государствєнной бєзопасності) і чеських прикордонників захопити постанців живцем на чесько-австрійському кордоні, а Грицай відібрав собі життя у празькій тюрмі 22 грудня 1945 р., напередодні вивозу до Москви.
Національно-визвольний рух утратив одразу двох видатних діячів. Дмитро Маївський визначався талантом політика і публіциста, умінням аналізувати складні ситуації, прогнозувати їх розвиток. Дмитро Грицай був досвідченим військовим організатором, мужнім революціонером. Їхня смерть зобов’язувала нас, живих, до ще більшої праці.
Побоюючись, що НКГБ може розшифрувати адресу “Марічки” в Єлєній Гурі, я листом відкликав її на Лемківщину, де перебував ту зиму.
У серпні 1945 р. на Лемківщину прибув із Дрогобиччини курінь УПА “Підкарпатський” під командуванням Павла Вацика – “Прута”. Згідно з наказом “Шелеста”, курінь мав здійснити рейд у Словаччину. Повстанців зустрів місцевий надрайонний провідник “Зорич” і командир ТВ “Лемко” “Рен”. “Зорич” проінструктував командирів куреня про нашу політичну лінію щодо польського протибольше

-Вацик Павло (1917–1946) – в УПА з осені 1943 року. З листопада 1944 р. – командир сотні “Змії” куреня “Скажені”, з січня 1945 р. – курінний “Прикарпатського” куреня. Загинув у сутичці з НКВД.
Мене повідомили про прихід куреня та його завдання. Я зустрівся з “Прутом”, поцікавився рівнем підготовки до рейду і тут же написав “Вказівки для тих, що йдуть у рейд на Словаччину” (вони були надруковані в наших виданнях за кордоном) і листівку до словаків, а також передав дещо з нашої літератури, яка була під руками. Слід відзначити, що керівником політично-пропагандивної роботи під час рейду був Ярослав Вітовський – “Андрієнко” (“Зміюка”), син Дмитра Вітовського.
Рейд пройшов успішно. Політична пропаганда наших повстанців викликала відгук у засобах масової інформації Чехо-Словаччини, а також західних країн. Повернувшись на Лемківщину, курінь отаборився на горі Хрещата і продовжував вишкіл вояцтва. Повстанці провели декілька вдалих боїв із ВП, військами НКВД і прикордонниками.
У жовтні 1945 р. “Прут”, домовившись із “Реном” і “Коником”, здійснив напад на гарнізон у містечку Бірча – опорний пункт шовіністичних груп, які постійно тероризували на українські села. Курінь за участю місцевих підрозділів УПА бравурним наступом здобув периферійні позиції ворога, знищив вогневі точки і після короткого бою відступив, захопивши декілька десятків полонених, яких після відповідної бесіди звільнили. У кінці жовтня або на початку листопада 1945 р. курінь “Прута” відійшов на свої терени.
Окрему сторінку нашого повстанського життя становили релігійні та національні свята, головним чином ті, що припадали на весняно-літню пору. Природні умови дозволяли масово відзначати Великдень, Свято героїв (остання неділя травня), Свято зброї (31 серпня). На лісових галявинах збиралися дві-три сотні УПА, боївки, керівники підпільних клітин. На узліссях виставляли застави, а в підлісних селах установлювали сигнальні знаки. Священики, ризикуючи життям, приходили до лісу, щоб відправити службу Божу, поговорити з повстанцями. Таке спілкування рядових і командирів, чоловіків і жінок створювало атмосферу єдиної великої родини, допомагало розслабитися після нелегких буднів.
***
 
Наші Друзі: Новини Львова