Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 24 січня 2021 року
Тексти > Жанри > Повість

Сакура

Переглядів: 4615
Додано: 15.02.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Неширока доріжка повела їх у гущавину, йшли, знову взявшись за руки, дослухаючись нічних шерхотів.
Якось несподівано дерева розступилися, розійшлися в боки, і перед Кьоко та Окуно сяйнула галявина. Залита місячним світлом, вона дуже контрастувала з темрявою парку. Білим видивом посеред неї стояла розквітла сакура. Яка ж вона казково гарна!.. І біля неї — маленька постать Міки. Простягла рученята перед собою — наче вимолює щось — і ходить навколо вишні.
На якусь хвилину Кьоко і Окуно ніби заклякли — так вразила їх ця картина. Дитя підземелля на лоні природи! Під сакурою… Хто його навчив ловити в жменьки опадаючий цвіт? Та вона ще й пісеньку співає!
Сакура, сакура,
Мила, люба сакура…
Кьоко прожогом кинулась до неї, вхопила на руки, шепотіла, пригортаючи до грудей:
— Я так турбувалася, де це моя Міка-тян? Де моя вишенька? І Окуно-сан…
Кьоко і Окуно забули про все на світі: і про радіацію, і про Унікума, і навіть про бездушну Установку контролю і санкції.
— Мама правду казала, — обізвалась Міка, — тут дуже гарно! Еге ж, Тадасі-сан?
— Еге ж, еге ж, — хитнув головою Окуно. — Але нам треба хутко додому.
— Так, доню, нам треба поспішати.
— А ми будемо сюди приходити?
— Будемо, — пообіцяла мама. Окуно Тадасі промовчав.
Міка зісковзнула на землю, взяла його за два пальці:
— Я вас, Окуно-сан, а ви маму візьміть за руку, обійдемо навколо сакури!
Міка тупала попереду, вони йшли за нею. Окуно виламав гілочку з квітами й дав дитині. Коли рушили додому, мала помахала вишні рученям. Тепер вони крались, наче злочинці. Тільки в тунелі, засунувши за собою щита, Окуно передихнув.
— Ми всі мусимо негайно пройти дезактивацію, — сказав, переступивши поріг боксу Кьоко. — Я зараз настрою дозиметра і покличу вас. Перевдягатися не треба. Міка-тян, дай мені цю гілочку, прийдеш із мамою — забереш, вена твоя, я тільки перевірю…
Кьоко була стомлена і… байдужа до радіації. Донька знайшлася, донька біля неї! — ось головне. Пригорнула її до себе та так і стояла, ждучи сусідового запрошення. А коли він покликав, Кьоко з першого ж погляду помітила, що він дуже розгублений — то клав гілочку сакури в дозиметр, то виймав її звідти, крутив тумблери то в один бік, то в інший.
— Розумієте, Кьоко-сан… Рівень радіації в межах норми…
— Так це ж добре, Окуно-сан!
Він поглянув на неї по-дитячому безпорадно:
— Може, моя апаратура…
До пізньої ночі він вимірював ступінь зараженості одягу, вишневої гілочки, але радіоактивні характеристики вперто приховували відхилення від норми. Прилади наче затялися, і збентежений Окуно Тадасі змушений був відступитися. Знизав плечима:
— Завтра заміню апаратуру.
Міка заснула в кріселку, і Окуно, обережно взявши дитину на руки, відніс її до боксу Кьоко. Поклали малу в постіль і ще довго розмовляли, обмірковуючи те, що сталося. Кьоко часто позирала на розпашіле доньчине обличчя і байдужим тоном намагалась приховати тривогу:
— А… хіба це життя? Наче якісь кроти… Як отак жити…
— Ні, Кьоко-сан, — заспокоював її Окуно. — Не треба так казати…
Він добре бачив її сум'яття і щиро хотів підтримати, заспокоїти, хоч сам був схвильований до краю. Така ніч! Парк, розквітла сакура… Вільна атмосфера — хоч і радіоактивна, але вільна, вільна… Окуно Тадасі відчув, може, йому відкрилося: або він освідчиться зараз, або ніколи. Необхідне рішуче зусилля, і психологічний бар'єр буде подолано!
— Кьоко-сан! — Голос його зазвучав неприродно урочисто, і, може, тому він ще раз повторив: — Кьоко-сан! Я давно вже хотів сказати…
Повернула до нього красиво окреслену голову, очі сяйнули:
— Я здогадуюсь, Окуно-сан… Але ж нас розділяє,., Тепер я можу не таїтись — нас розділяє гасло: «Неба і сонця!»
Зараз, почувши девіз підпільників, Окуно Тадасі не здригнувся, поглянув на молоду жінку з ніжністю, теплотою й довірою.
— Я багато думав про це, — сказав неквапно, — особливо після тієї розмови… Я шукаю стежки до вас. Неба і сонця!
Кьоко тихо промовила:
— Кожен із нас має право прилучати інших. А в боротьбі з Унікумом такий інженер, як ви, Окуно-сан…
— Що потрібно, щоб стати до ваших лав?
— Насамперед чесність і відданість.
— Кьоко-сан, адже ми…
— Так, я вірю. Зараз, Окуно-сан, ви мусите вклонитися чотирьом сторонам світу, вимовляючи наш девіз: «Неба і сонця!»
Схиляючись у поклоні, Окуно Тадасі притуляв долоні рук до колін і при тому казав:
— Неба і сонця! Неба і сонця! Неба і сонця! Неба і сонця!
Подивилися одне одному в очі, і це вже були погляди спільників, товаришів по боротьбі.
— Тепер ви наш, Окуно-сан, — промовила Кьоко. — Вітаю вас. Незабаром одержите завдання.
— Ви ще побачите, переконаєтесь… — пересохлими губами шепотів Окуно, опускаючись на циновку біля її ніг. Якесь нове, досі незнане почуття самопожертви, самозречення охопило його єство. Раніше він жив тільки для себе, тепер житиме для Кьоко, Міки, для всіх!
— Хочеш — покажу тобі Токіо? Адже ти його не знаєш, Кьоко-сан, була ж дитиною, коли… цей злощасний Унікум…
— Так, місто мені наче снилось. — Кьоко, все ще стоячи, поклала долоню йому на голову. — Ми підемо. Але не зараз…
— Завтра?
— Згода, підемо завтра. А тепер — до побачення… Окуно виходив і дивувався сам собі: і саке[2] не пив, а наче п'яний.
Вони оглядали місто з височенної ажурної вежі, такої височенної, що в Кьоко аж голова паморочилась. Піднялися ліфтом, вийшли на засклену оглядову веранду, і перед їхніми здивованими очима постала безмежна панорама Токіо, химерно помережана гірляндами електричних вогнів. Багатобарвні реклами, наче зоряні скупчення, мигали, мінилися і то згасали, то спалахували з новою силою. Мчали електропоїзди, автостради запруджені автобусами, легковими автомашинами. Транспортні потоки слухняно зупинялися перед червоним світлом і енергійно рушали, коли з'являлось зелене.
Окуно дав Кьоко бінокля.
— Подивись.
Кьоко довго приглядалася, потім опустила бінокля й зітхнула:
— Ї в поїздах нікого нема… І в автобусах… Анікогісінько, жодної живої душі!
— Так, місто зовсім безлюдне.
— То навіщо ж він підтримує увесь оцей рух? Який в цьому сенс?
— Не знаю, Кьоко-сан.
— Якась безглузда гра, маскарад. Мертве місто… Я більше не можу, Окуно-сан…
Вулицею мчали автомашини, та Окуно і Кьоко вирішили й назад добиратися пішки. Ішли мовчазні, пригнічені, наче з похорону.
Вулиці повнилися шумом шин, вуркотанням моторів, але всі ці звуки тільки посилювали враження мертвої тиші, що налягла на велетенське місто. Безлюддя — ось що гнітило!
Біля Отані-готелю Кьоко зупинилася. Велика споруда була вщерть залита яскравим світлом. Просторий хол, засланий величезним червоним килимом, дихав пусткою. Кьоко чомусь закортіло походити по цьому килиму, відчути його м'якість.
Прозорі двері самі розсунулися перед ними. Та як тільки Кьоко і Окуно зайшли всередину, їх зненацька оглушив голос динаміка:
— Хто посмів ігнорувати заборону? Покажіть картки!
Скрипучий нелюдський голос наче вразив їх шротом.
— Тікай, — шепнув Окуно, — мерщій…
Кьоко кинулась до дверей, вони пропустили, і її тінь майнула по круглому під'їзду вниз.
— Картку!
Рука Окуно Тадасі вже шарпнулася до кишені, та в останню мить він відсмикнув її. «Покарання неминуче й тяжке. А в респіраторі — хіба пізнають? Тікати, тікати!..»
Кинувся вслід за Кьоко, та прозорі двері вже були заблоковані. Ударив плечем — біль обпік його, а двері й не зрушились.
— Спроба втекти обтяжує провину!
Динаміки обстрілювали його з усіх боків. А він гарячково обмацував поглядом стіни: де вимикається світло? Побіг до ліфта — тут двері послужливо відчинилися, і він мало не вскочив до кабіни. Це ж пастка, пастка! Сховався в тінь за чотиригранною колоною, притулився до неї спиною, завмер.
Шалено калатало серце, йому не вистачало повітря. Часу мало, зовсім мало. Кілька хвилин — і прибуде залізна команда… Роботи нещадні. Може — сходами вгору? На дах? Безвихідь, безвихідь… А фотоелемент не помічає, бо тінь. Триматися тіні… тіні…
Тільки тоді, коли почувся рев двигунів вертольота, а біля під'їзду загрюкала страхітлива танкетка, Окуно вирішив нарешті, куди тікати. В сад! Адже біля цього готелю — сад, і, здається, на виході до саду двері не автоматичні.
— Стій! Злочин…
Окуно уже вскочив у вузький напівтемний прохід, перебіг хол, а ось і вихід! Штовхнув двері й опинився на площадці, всипаній гравієм.
Сад освітлений, але від кущів і дерев пролягли чорні тіні — тут можна сховатись! Злочин? Який злочин? Чому злочин? Адже якщо радіація… Йому ж самому…
Упав під кущем побіля струмка, відчув, як тіло сприймає тепло нагрітої за день землі. Трава теж була тепла, сонно плюскотів струмок. Це потроху втихомирювало серце. Окуно Тадасі стежив за гострими зблисками ліхтарів у холі готелю й міркував, що ж діяти далі. Двері в сад вони, безперечно, швидко знайдуть, і тоді…
Нараз він згадав, що колись, ще маленьким, бачив тут металевих коней…
Підвівся й, ховаючись у тіні, подався в глиб саду. Зняв респіратора, кинув у траву.
Ось бронзовий кінь із стригунцем — підняті голови, нашорошені вуха, підняті хвости. Тварини наче стривожились тим, що тут відбувається, — з усіх боків гострі ножі синюватого світла панахають сутінки, чути важке гупання металевих ніг. Одним ривком Окуно скочив на бронзового коня, правою рукою вхопився за гриву, ліву відставив убік і в такій позі закляк, наче й він вилитий із бронзи.
Роботи нишпорили по саду мовчки. Окуно бачив, як один з них нахилився й підняв з трави його респіратор. Підніс до свого об'єктива, потім поклав до бокової сумки і подався вздовж струмка. Ще два, освітлюючи кожен закуток, поволі наближалися до його сектора.
«Хоча б не світили в обличчя… — думав Окуно Тада-сі. — Кліпну очима — пропав. Зворухнувся… Ні, ні, витримати, закам'яніти!»
Світло двох рефлекторів — наче синюваті мечі. Прокляті роботи так і розмахують ними, ніби заповзялися постинати все живе.
Наближаються…
«Статуї сліпі. Заплющу…»
І цієї миті світляні мечі полоснули його по обличчю. Проміння було таке інтенсивне, що навіть перед заплющеними очима попливли, закрутилися оранжеві кола. Мить, друга — і вони почали тьмяніти, розпливатися…
Відійшли? Окуно не зворухнувся доти, доки не почув, як віддалялось гупання важких, нелюдських кроків.
Через деякий час почулося ревище моторів. Подаленіло, приглухло.
Окуно Тадасі скочив з коня, погладив йому бронзову гриву і, сторожко озираючись, подався з саду.
Кьоко чекала його на підземному пероні. Як тільки побачила, що він вийшов із сутінок і змішався з натовпом, — кинулась навстріч, розштовхуючи людей, простягаючи до нього руки.
— Нарешті!.. Я так тривожилась… Сакура моя спить, от я й вийшла…
Окуно провів язиком по своїх пошерхлих губах, з усмішкою спитав:
— Ти хотіла сказати — наша сакура, Кьоко-сан?
— Так, наша, Тадасі-сан… Любий мій. Ходімо.
З вузенького коридора Окуно потрапив до просторого приміщення. Стеля по периметру підсвічена лампами денного світла, підлога із сірого пластика почовгана ступнями роботів. Ні меблів, ні якихось інших речей, звичайно, нема. Порожньо й голо. Прямо перед ним у стіні чорніло два прямокутники входів.
Окуно озирнувся, прислухався.
Десь далеко-далеко щось стугонить, створюючи рівномірний шумовий фон. Якщо напружити слух, то можна розрізнити окремі звуки — клацання, плюскіт, вібрацію. Все це йому знайоме з того часу, коли він працював тут інженером внутрішньої служби. Тепер обов'язки по внутрішньому обслуговуванню виконують виключно роботи. Унікум видалив із своїх секцій людей — тепер Окуно розуміє чому. Збагатившись людською наукою й навчившись самостійно розвивати знання, Електронний Мозок вирішив стати цілком незалежним, автономним. Страх? Можливо. Звичайно ж, роботи надійніші, ніж люди. Запрограмовані на швидке й точне виконання наказів, позбавлені емоцій і здатності думати, хіба вони не забезпечують технічного нагляду за незчисленними секціями, контурами й каскадами Мозку?
Ну, що ж, інженер Окуно Тадасі зараз теж стане роботом — аби дістатись до життєво важливих центрів Мозку. А тоді… О, тоді він зуміє нейтралізувати проклятущого Унікума!
Окуно аж зажмурився, уявивши рубильники на великому мармуровому щиті в залі енергостанції. Кілька ривків, і живлючий струм перестане надходити в жадібні кабелі, трансформатори, провідники й напівпровідники Мозку, зникнуть силові поля… Електронний узурпатор одразу перетвориться на купу металу, ізоляції, пластика… Найперше треба буде вимкнути систему безпеки, а тоді…
Загупало, до приміщення почали заходити роботи. Чулося специфічне дзижчання їхніх моторів — наче сюди набилося безліч комарів. Роботів було досить-таки багато, але жодного зіткнення Окуно не помітив. Сходились, як добре вимуштрувані солдати. Вишикувались у дві лінії — почався профілактичний огляд. В кожній парі роботи по черзі оглядали один одного, перевіряючи і голови — приймально-передаючий пристрій, і ноги — несучі механізми, і руки — інструменти. Контакти зачищалися, ненадійні запобіжники замінювались.
Покінчивши з профілактикою, роботи поставали навпроти своїх виходів і так заклякли. Тільки сприйнявши імпульс-наказ, кожен з них оживе й піде виконувати свої обов'язки.
Окуно мусив замінити когось із роботів. На ньому вже була така сама пластикова роба, треба тільки взяти «голову». Інженер підійшов до ближчого робота, чіткими, розрахованими рухами швидко зняв приймально-передаючий пристрій і надів його собі на голову, притуливши клеми до своїх вушних мікрофонів. Тепер він сприйматиме сигнали… А чи розшифрує?
Йому потрібно було лише хвилину, щоб віднести безголового робота в коридорчик, де ховався сам, покласти під стіною й повернутися на його місце. Стояв і думав. Котрийсь із членів підпільного комітету спитав: «А ви усвідомлюєте, на що наважуєтесь?» О, так, тепер він усвідомлює… Як вчасно Кьоко увійшла в його життя — поки він не отупів остаточно й безповоротно, поки не втратив здатності мислити! Унікум… Зажди, ось тільки дістануся до мармурового щита…
Сигнал продерся до його свідомості сіткою імпульсів, розібрати які важко було. Окуно без вагання рушив за тими роботами, що прямували в бік енергостанції. Метрів через сто тунель поділяється надвоє, ліворуч — до залу. О, повернули туди!.. Йому загупало в скронях, стало важко дихати. Близько, близько… А куди ж вони — хіба не в зал?! Ну, що ж, це може, й краще… Інженер звернув у широкий прохід, і в вічі йому сяйнув відблиск мармурових стін. Щось було холодне й урочисте в цій білій кам'яній геометрії. Тихо. А чому, власне, так тихо? А джмелине гудіння високої напруги?.. Рубильники! Де ж рубильники?!
В якомусь заціпенінні Окуно мацав очима стіни. Ні щита, ні рубильників ніде не було! Переробив, клятий, замурував… Бач, остерігається! А чого, чого йому остерігатися? Ух…
Вдарив кулаком по білій стіні і, навіть не відчувши болю, кинувся геть.
Шогі! Унікум вирішив провести матч в шогі[3] з новою математичною машиною «Піфагор». Фігурами у грі мусили стати сорок найкращих у Токіо гравців. Може, Унікум захворів на марнославство, а може, тільки хотів принизити людей.
Кьоко страшенно зраділа, почувши про цей матч, а зараз, перед його початком, дуже хвилювалася. Ходила по своєму тісному боксу туди й назад, немов міряючи килим, нервово стискувала пальці і раз у раз поглядала на хронометр. Очі їй блищали, на білих щоках проступив рум'янець. Міка все водила поглядом за мамою, а тоді усміхнулась і почала крокувати разом з нею, стараючись забігати наперед.
— Ах ти, моя сакура!
Вхопила доньку на руки, пригортала, притискувала до грудей.
Міка, обнявши маму за шию, спитала:
— А коли ми підемо в сад?
— Підемо, підемо, вже недовго чекати!
Нарешті спалахнув екран. Кьоко сіла на килим, підібгавши під себе ноги. Міка вмостилася поруч і, наче відчуваючи напругу моменту, сиділа притихла, не по-дитячому зосереджена.
— Бачиш, бачиш, Міка-тян, он іде Окуно-сан!
До великої зали, біла підлога якої поділена лініями, заходили «фігури», і Міка ніяк не могла впізнати Окуно. Ось прийшли «генерали з дорогоцінного каміння» — їхні п'ятикутники на головах виблискували рубінами; за ними зайняли свої місця «золоті генерали», далі «срібні генерали», потім «воїни з колісницями», — усе так, як і повинно бути в стародавній грі.
Кожна із супротивних армій вишикувалась у три ряди, розділяло їх також три ряди білих квадратів. У кожного на голові різнобічні п'ятикутники, гострим ребром повернуті до ворожого табору.
Кьоко не спускала очей з Окуно. Він у формі «генерала з дорогоцінного каміння» стояв на правому кінці центрального пояса, ближче до Пульта Управління, на якому спокійно сяяли невеличкі овальні екрани осцилографів і рясніли ряди різнокольорових кнопок. З екрана добре видно його обличчя — зосереджене, спокійне, якесь навіть байдуже.
Кьоко дивилась на нього з любов'ю: от витримка! Адже саме йому доведеться виконати найвідповідальнішу роль у цій акції… Зараз Унікум переконається, що люди — це все-таки не роботи…
Коли всі «фігури» завмерли на своїх квадратах, зазвучав металічний голос:
— Розпочинається матч Унікум — «Піфагор»!
«Розпочинається… — зловтішно подумала Кьоко. — А як він скінчиться?»
 
Наші Друзі: Новини Львова