Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 16 січня 2021 року
Тексти > Жанри > Повість

Молодший брат Сонця

Переглядів: 5740
Додано: 14.02.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Вони пішли пальмовою алеєю у бік моря. І Натаніел розповів про свої страхи. Він боявся, що Девідові не вдасться перехитрити кліку, з якою вони підписали контракт, що палії війни, одержавши таку зброю, можуть кинутись в яку завгодно авантюру, а Девіда і його просто ліквідують, щоб не заважали. Отож не можна гаяти часу, треба втікати звідси, доки не пізно, втікати негайно, цієї ж ночі, Субмарина патрулює в міжнародних водах, вишлють катер — тільки подати сигнал.
— Ну, скажи, невже тобі охота балансувати над прірвою? — Спитав наприкінці Натаніел.
Девід поглянув у далечінь і зітхнув;
— По-перше, ми ще не виконали програми. Пірамідок треба…
— Піклуєшся про контракт? — перебив Натаніел.
— Ні, — спокійно відповів Девід, — пірамідки потрібні мені. Я готую один грандіозний експеримент…
— А вони готують воєнну авантюру!
— І потім, — продовжував Девід, ігноруючи репліку друга, — треба дивитися на справу ширше… Чув же — засідає Рада Безпеки! Що ж до субмарини, то тут можна потрапити із вогню та в полум'я… Не дуже довіряй цим благодійникам.
Вкрай спантеличений, Натаніал не знав, що й сказати, лише знизав плечима. Виходить, його славетний друг не розкриває усіх своїх задумів, щось інше має на думці. Експеримент… Досі Натаніел був переконаний: саме те, що вони роблять тут, і є експеримент, а він, бач, вважає це лише підготовкою… Що ж це за експеримент може бути?
І раптом майнула думка: а що, коли Девід… став маньяком? Нервове напруження останніх місяців не могло не позначитись на його психіці…
Та, поглянувши на засмагле обличчя, на його спокійні, навіть трохи замріяні очі, Натаніел відігнав цю думку. Ні, ні, Девід мислить логічно, тверезо, критично оцінює ситуацію, та й взагалі ясно, що він цілком здоровий! А те, що потайливий, — саме життя цього вимагає…
— Не журись, Нат! Все буде добре. Потерпи трохи, незабаром повернешся до сім'ї… — Девід хотів сказати про кругленьку суму, що вже лежала на рахунку Ната-ніела, та чомусь стримався, не сказав. Бо справа, зрештою, не в грошах, треба шанувати людські почуття. — Я розумію: дружина, діти…
Його спокійний голос, дружня посмішка розвіяли важкий настрій Натаніела, і вже ситуація на острові не здавалась йому такою похмурою, вже він помічав і хвилі, і сонце, і пальми… Мудро сказав якось Девід: мозок людини — думаюча маса, яку треба відповідно організувати й настроїти!..
Повернулися до лабораторії і одразу поринули в роботу. З'явився Дафф, але чомусь не сів за свій робочий стіл, а тільки пройшовся сюди-туди, ніби чогось шукаючи, і одразу шмигнув за двері. Девід і Натаніел здивовано перезирнулися. Та вони б не дивувалися, коли б знали те, що знав цей Дафф. Годину тому Рада Безпеки одностайно вирішила застосувати превентивні санкції проти Південної Республіки, щоб запобігти порушенню миру, який людство добуло великими жертвами. Як зреагує на це уряд Південної Республіки — ще невідомо, але боса викликав прем'єр-міністр, і той уже відлетів з острова, лишивши замість себу Даффа, який до того ж мав інструкції від Секретної служби із самої столиці. І ніхто не знав, Дафф у тому числі, що збігає останній день їхньої роботи на острові Сирен.
Вечір пройшов звичайно, якщо не рахувати того, що «з технічних причин» було припинено подачу струму до всіх житлових приміщень, і екрани телевізорів скидалися на більма. Острів оповила тиша.
У котеджі Девіда було, мабуть, найтихіше; телевізор мовчав, і Террі мовчала. Сам Девід нервував, не знаючи, за що б його взятися. То мовчки сидів у кріслі, то ходив по всій квартирі, не знаходячи собі місця. Нарешті зайшов до спальні і, побачивши, що дружина не спить, присів на край ліжка. Заговорив глухим, трохи хрипким голосом:
— Террі, послухай… Я розумію твій настрій, але ж і ти мене зрозумій. Постарайся, люба… — Террі не обізвалася, він трохи помовчав, поглядаючи на її золотаву голову, потім продовжував: — Не думай, що я отак живу для власної приємності, міщанської втіхи, насолоди. Коли б у мене була така життєва філософія, я був би схожий на сліпого, котрий у темній кімнаті ловить чорного кота, якого там немає. Незабаром ти дізнаєшся про все — чуєш? — про все. В житті кожної людини бувають критичні моменти. Ось такий настає і для нас… Скоро звільнимось, вийдемо на волю! А зараз… ну, скажи, що ти не гніваєшся на мене, скажи…
Террі мовчки дивилась на стелю.
— Ну, тоді давай зіграємо! Ти ж любиш… Моцарта.
Як він зрадів, коли Террі, накинувши халат, пішла до рояля! Аж усміхнувся. Взяв свою легеньку скрипочку, притиснув підборіддя до деки. Вже перші акорди, що зазвучали від доторку її пальців, — ніжні, прозорі, дзвінкі, озвалися хвилею щастя. Вона почала його улюблену «Фантазію».
Ще мить, і смичок рушив у свою чарівливу подорож, і вже їх огорнуло якесь трепетне, прекрасне почуття. Обоє опинилися у фантастичному світі, а навколо — барвисте сяйво, що поєднало землю і небо. То щемливе, то солодке відчуття стискувало серце — Террі ніколи ще не грала з таким натхненням. Наче передчувала, що це востаннє…
Перед світанком, саме в той час, коли темрява ще не поступається світлу нового дня, острів Сирен прокинувся від реву моторів. Дрижали шибки у вікнах, хиталися, вібрували люстри, наче від землетрусу.
Девід миттю вискочив на веранду. Роззирнувся ще сонними очима — у передсвітанковому небі бовваніли грудомахи вертольотів. Десант!
Метнувся у спальню — Террі схопилась у самій сорочці, — загукав:
— Нарешті сталося!
— Нар-решті, нар-решті, — обізвався з клітки Ара.
— Що сталося? — скрикнула Террі.
— Те, на що я сподівався. Десант! Ох, і молодчина Віра! Бачиш — на машинах знак ООН!..
— А до чого тут Віра?
— Вір-ра, Вір-ра, — повторив папуга.
— Вона таки дотримала слова. З неї буде хороший фізик, а політична діячка вже є… Ох, і ревище!
— Р-ревище… — встрявав у розмову Ара.
Обличчя Террі яснішало, очі зблискували радістю. Аж тепер Девід розповів їй усе: з самого початку він зрозумів, що погарячився, підписавши контракт з расистською клікою, яка плекає далекосяжні агресивні плани. Віра теж була такої думки і не приховувала цього. Почали разом шукати виходу. І знайшли. Оту «легенду» з нещасним випадком вифантазувала Віра — недаремно ж ще в школі брала участь у самодіяльності, батьки вже думали, що з неї буде артистка, та любов до фізики перемогла. Ну, і вся ота кампанія в пресі — це те, про що її просив сам Девід, бо нащо йому озброювати горил? А піраміди — пристрої для добування гігантської енергії — йому потрібні для космічного експерименту.
— Чому ж ти мені зразу…
Ох, ця Террі, наївна, як дитина! Неначе не знає, як за ними стежили…
— Вони ніколи повністю не довіряли мені. Був момент, коли я подумав, що провалився. Довелося б зірвати острів…
— Зір-рвати остр-рів, — повторив Ара.
А вертольоти все спускалися й спускалися з неба — певне, кілька авіаматок направило сюди об'єднане людство. З машин вискакували озброєні солдати і швидко займали позиції. Високо в небі кружляли винищувачі, там уже світило сонце, і вони здавалися золотими стрілами.
Операція завершилася менш як за годину. Гарнізон острова склав зброю — чи то з наказу його командування, чи тому, що опір був би цілком безнадійний. Солдати ООН — з-під касок виднілися чорні, білі, жовті обличчя — зайняли вежу, стали на варті коло арсеналу і лабораторії. Увесь персонал Південної Республіки — як військовий, так і цивільний, негайно почали перевозити на пасажирський теплохід, що білів на рейді.
Девід і Террі стояли на веранді, коли побачили в кінці алеї джип із прапором ООН. Здогадалися: то їде командувач. Террі сяяла, мов іменинниця. — адже здійснилась її мрія, расистські авантюристи зазнали краху!
Машина під'їхала так близько, що вже видно було обличчя людей, які сиділи в ній, — три ряди по троє.
— Віра! — вигукнула Террі. — Бачиш — там Віра, це вона, правда?
— Вір-ра, Вір-ра, — обізвався з клітки стривожений птах.
Девідові також здалося, що в машині сидить Віра, але він не встиг вимовити й слова, як гримнув постріл, і побіля вуха йому цьвохнула куля. На веранду посипались осколки пластикових плиток.
Террі миттю помітила, звідки стріляли.
— Онде він, на пальмі, негідник! — Ставши поперед Девіда, вона вказувала рукою на високу пальму лівіше алеї.
— Назад, назад, Террі! — Девід ухопив її за талію, але не встиг відтягнути. На тій пальмі знову зблиснуло, гримнув постріл. Террі здригнулася, одразу обм'якла, стала неймовірно важкою. — Террі…
Прострочила автоматна черга і, обламуючи зелені віяла, на землю гупнув той, що стріляв у Девіда й Террі. Згодом труп упізнали. То був Дафф.
Але Девід не чув ні стрілянини, ні гамору й крику. Його наче оглушило, нічого не чув і не бачив, окрім Террі. Поніс її в кімнату, поклав на канапу, тремтячими пальцями хапав якесь шмаття, тулив їй до грудей, намагаючись зупинити кров. Очі йому застилала сіра пелена, а в голові наче молотом гупало: «Загинула… загинула Террі…»


VI. ВІСТІ З ІО


Кожен, хто працював на острові Сирен, очікував на цю космічну передачу з особливим почуттям і настроєм. А надто Віра Малахова. Задовго до початку сеансу зв'язку дівчина позирала на годинника і вийшла з лабораторії, не діждавшись закінчення робочого дня. Ходила попід пальмами, зовні спокійна, безжурна, а насправді — як на голках. Дивилась на морську синяву, що широкою смугою обрамляла острів, а уява малювала давно зниклі образи, витворювала їх зримо, чітко, хоч Віра зовсім і не бажала цього. Там он була красива гора, яка зникла під час пробного вибуху, а там Віра впала, натираючи собі очі перцем…
Три довгих роки промайнуло з того часу, а вона й зараз чує постріли і зойки, бачить смертельно-бліде обличчя Террі, страшні, наче божевільні, очі Девіда…
Ясна річ, переживши таку трагедію, він не міг залишатися тут і почав кампанію за організацію експедиції до Юпітера.
Віра зітхає й мимоволі дивиться на вечірнє небо — ні, ще не зійшов. Кортіло ж і їй полетіти разом з Девідом, ой, як же кортіло! Один з кількох найвідоміших фізиків планети! Але, мабуть, не лише це вабило Віру до нього… Який він красивий був у хвилину прощання! Красивий і ніжний… Але несхитний у здійсненні своїх намірів. Боже, як вона хотіла, щоб він лишився тут, як тільки не вмовляла! Справді, хіба екіпажі двох космічних кораблів не доставили б ті піраміди в космос без нього? Так ні, він конче мусить бути там — а раптом доведеться міняти параметри експерименту. І не тільки сам полетів, але ще взяв і Натаніела. «Попрацюйте, Віро, кілька років без нас. Ось вам чорновий начерк проекту, і, поки ми повернемось, ви сконструюєте експериментальну модель. Умови для праці тут ідеальні, острів Сирен переходить під егіду ООН, бо був незаконно загарбаний Південною Республікою, так що ніякі воєнні аномалії вам не заважатимуть…»
Сумовиті тони позначали його слова, помітно було, що йому й самому хотілося б лишитися та збудувати ним же задуманий анігіляційний реактор, але проект С-2 все-таки переважив. Віра дивується: хіба зробити керованою, приручити анігіляцію — це менше, аніж бомбувати Юпітер? Фізики, запрошені сюди, на острів Сирен, мало не остовпіли, такі були вражені, дізнавшись про тему роботи. Анігіляційний реактор? Неймовірно! Фантастично! А Девід вважає це епізодом у своїх наукових пошуках. «Юпітер — ось найголовніша моя тема, — сказав у відповідь на її умовляння лишитись. — Принципи побудови анігіляційного реактора мені ясні, сподіваюся, що ваша потужна група здійснить цей проект. А от Юпітер… Моя мрія, моє життя. Справді велетенське завдання, яке будь-коли випадало на долю людини».
Авжеж, гігантське. Віра прекрасно усвідомлює, що в сьогоденні криються зерна майбутнього, і треба думати, дбати про це майбутнє.
Вона переклала книгу Девіда Кінга «Молодший брат Сонця» ще з рукопису. Це суто науковий твір, проте хвилює, захоплює, кличе до великого діяння. І хто з учених, політиків чи дипломатів не подав голосу за цю історичну експедицію до Юпітера? Таких не знайшлося, і не дивно. Кожному, хто хоч трохи відчуває пульс міжнародного життя, ясно, що така експедиція — а вона не під силу одній країні — зближує народи планети. Це яскравий вияв мирного співіснування, найвищий пік у розвитку самої науки. І Девід вирішив летіти, бо це ж його ідея, його задум, його заповітна мрія.
Може, й справді йому, як авторові проекту, належить бути там? Хіба можна до кінця зрозуміти незвичайну людину? Але ж Вірине серце чомусь болісно стискується, ще мить, і холодок млосно проймає груди. Як вони там віч-на-віч з гігантом планетної сім'ї? Які новини принесе сьогодні тоненький лазерний промінь з космічної далини? Все-таки на Землі затишніше, хоч і біля анігіляційного реактора…
Ох, цей реактор!.. Малахову аж пересмикнуло, коли згадала, як через необережність одного патлатого молодика мало не сталося вибуху… Але все-таки вони просунулись далеко вперед, бо зрозуміли головне: цю фортецю природи не можна брати штурмом, а тільки облогою!
Зиркнула на годинника — лишається кілька хвилин, можна й запізнитися… Пришвидшила крок, а далі побігла, хоч вузенька спідничка й заважала. Прозвучали позивні, з відчинених вікон сусідніх котеджів уже залунав голос диктора.
Вскочила до вітальні захекана, сердита сама на себе. Клацнула вмикачем і почула кінець речення;
— …великого вченого нашого часу.
Поволі, наче з туману, на екрані проступило чиєсь обличчя. Зображення було дуже контрастне і часом навіть розпадалося на окремі структурні елементи. Нарешті візерунок стабілізувався, і Віра впізнала Натаніела. Обличчя його було похмуре — втома чи настрій? Говорив сухо, уривисто, і це чомусь тривожило Віру.
— Іо — планетка більша за Місяць і ближча до Юпітера, ніж Місяць до Землі. Тут не будеш милуватися небом. Похмурий, суворий куток всесвіту. Особливо грізний нічний бік Юпітера. Встає чорною стіною, гасить зорі, закриває майже все небо, навалюється, падає — от-от розчавить. Враження гнітюче, важко звикнути. Червона пляма Юпітера позирає хижо. Хлопці кажуть: криваве око. Девід назвав пляму віконечком планетного реактора. Астрофізичні дослідження показали… цей отвір є каналом, по якому транспортується тепло з надр планети. Девід Кінг вирішив скинути свої піраміди саме на Червону пляму.
«А де ж сам Девід? — подумала Віра. — Чому його не видно?»
Зображення Натаніела зникло. Натомість на екрані з'явилася цятка ракети — наче темний жучок поповз по великому дзеркалу. Збільшення. Добре видно: від ракети-носія відділяються і одна по одній летять до того дзеркала чорні мачинки… їхня траєкторія викривлюється, ось випливає край Червоної плями — о, як вона пашить! — мачинки летять над нею ріденьким пунктиром і зникають у вогняному вировищі. Ні зблиску, ні бодай найменшого порушення поверхневої структури. «Значить, запрограмовані на глибину, — подумала Віра. — Тільки на яку? Певне ж, і Девід там, на космічному кораблі? Авжеж. Не така в нього вдача, щоб сидіти на базі та спостерігати, як хтось інший робитиме Юпітерові енергетичні ін'єкції».
Знову з'явилось суворе обличчя Натаніела.
— Цілком зрозуміло, що передбачити режим роботи такого «реактора», як Юпітер, неможливо. Довелося ждати. Велися безперервні спостереження, вся наша апаратура працювала безвідмовно і з повним навантаженням. Коли б сталися найменші зміни — чи температури, чи сили світності, магнітного поля тощо, — це було б зафіксовано негайно. Проте характеристики планети і космічного простору біля неї не мінялися…
Віра обіперлася ліктями об коліна, поклала голову на долоні й заплющила очі.
Сухорляве обличчя Натаніела дратувало її. Чого він тягне? Сказав би вже зразу, що сталося. По всьому ж видно, що експедиція не змогла виконати свого завдання, то навіщо бубоніти…
Слухала його довгу й суху інформацію, а уява малювала живі картини. Девід сердиться, насуплює брови, переглядаючи показання електронних систем. Сідає до комп'ютера, ходить по своїй каюті, вірніш сказати — тупцяє, бо де вже там походиш у тисняві, заставленій приладами… Він не хоче, просто не може повірити, що найбільша справа його життя луснула, як мильна бульбашка. Знову обрахунки й обрахунки. Тривога виснажила його, щоки запали, горбатий ніс, здається, побільшав, але очі блищали невгамовною енергією. Певне, якби в цей час зробили фотопсихограму його постаті, то зафіксували б сильне біоелектричне поле навколо всього тіла. А в очах це помітно і без фотографування. Де в нього й бралася та сила! Спав мало, не більше двох-трьох годин на земну добу, і як схопиться, то одразу ж до телефону: викликає чергових операторів, сподіваючись почути щось втішне. Але ситуація не мінялася, характеристики були сталими.
«І чого це Натаніел так детально розводиться? — з якимось підсвідомим острахом подумала Віра. — Це вже не інформація, а репортаж…»
Очей не розплющувала, так їй краще, і монотонний голос, донесений лазерним променем з космосу, продовжував трансформуватись у живі сцени:
— Коли минули контрольні строки, встановлені Девідом, а картина не мінялася, він вирішив облетіти Юпітер по найближчій орбіті, щоб перевірити характеристики планети за допомогою бортових систем. Не всі схвалювали такий політ, але Девід на це не зважив. Погодився тільки, щоб кораблем керували з бази, — електронна машина витримуватиме найбільш оптимальну орбіту. Готувався до польоту ретельно. Буквально нафарширував корабель своїми пристроями та всілякою апаратурою. Капаметр, що реєструє кількість антипротонів, різних типів аналізатори, гіперонний мікроскоп і навіть тахітрон, величезний тороїд, призначений для переза-рядки атомів. Це був не корабель, а літаюча космічна лабораторія.
Натаніел замовк, і Віра розплющила очі. Нарешті побачила Девіда! Онде він вайлувато йде до корабля, певне, ще не звик до скафандра… Оглянувся, наче подивився у Вірині очі, і той погляд був такий незвичайний, такий гострий, що дівчину чомусь обсипало холодом.
«Дивно, — подумала Віра, стежачи, як Девід заходить у корабель, як закривається люк. — Така відстань у просторі й часі, а заряд емоції долинає…»
Згодом, відтворюючи запис цієї відеопередачі й уже знаючи, що сталося, Віра не могла вгамувати серце, — такий був той погляд щемливий, пекучий. Болісний зойк і водночас торжество могутнього людського духу.
Старт. Ракета поволі, наче нехотя, почала здійматися вгору — чорне веретено на ясному тлі диска Юпітера.
Коли ракета зникла, знову зазвучав голос Натаніела, наче прокручувались залізні жорна. Неповних три витки зробив корабель за командами з бази. Потім Девід раптом повідомив, що переходить на автономне керування. Це не було передбачено програмою, але ніяких пояснень він не дав. Радіозв'язок перервався. Востаннє корабель Девіда спостерігали над Червоною плямою, після чого він зник. Саме в цей час було зареєстровано перший протуберанець, який знявся над Червоною плямою Юпітера на висоту п'ять тисяч кілометрів. Чи пов'язано це явище з фактом зникнення корабля Девіда Кінга, ще не встановлено. Сам Натаніел схиляється до тієї думки, що Девід перезарядив речовину корабля, створивши в такий спосіб свою останню бомбу з антиматерії й викликавши потужний анігіляційний вибух. Чи це було продумано заздалегідь, чи це наслідок аварії — невідомо та й навряд чи коли стане відомо. Таємниця трагічного кінця Девіда Кінга похована в розбурханих надрах Юпітера.
Як би там не було, але Юпітер прокинувся, його активність посилюється з кожною годиною. Немає сумніву — запрацювали нові могутні джерела енергії. Юпітер почав випромінювати у видимій частині спектра. Яскравість його зростає.
Експедиція вже не могла залишатись на Іо і перебазувалась на безпечнішу відстань, обравши для цього Каллісто, що обертається навколо Юпітера на відстані майже два мільйони кілометрів.
Натаніел ще говорив про останні спостереження Юпітера, але Віра вже не слухала. Звістка про загибель Девіда потрясла її до глибини душі.
Вийшла до моря, але не чула й не бачила його вечірніх хвиль. Поглянула на темно-синє небо і стала як укопана: Юпітер сяяв так, що в його промінні губилися зорі. Справді, молодший брат Сонця!..
І ще подумала Віра: хіба це трагічна доля — запалити нове Сонце?

--------------
Примітки:
[1] Часи змінюються… (лат.).
[2] Хазяйка, коханка (англ.).
[3] Кінець — ділу вінець (лат.).

--- КІНЕЦЬ ---


Текст звірено з виданням: Бережний В. П. По спіралі часу. Фантастичні повісті та оповідання. Київ. "Дніпро", 1978. — 384 с. — Стор. 179-220.
Сканування і редакція: Хас (hsa@ukrsat.net.ua)

Оригінальний текст взято з Публічної бібліотеки:
www.publ.lib.ru

У *.txt форматував Віталій Стопчанський


 
Наші Друзі: Новини Львова