Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 16 січня 2021 року
Тексти > Жанри > Повість

Молодший брат Сонця

Переглядів: 5741
Додано: 14.02.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0


IV. КОМЕДІЯ З ПЕРЕВДЯГАННЯМ


Якщо сімейне життя порівняти з спектаклем, то після тієї нічної пригоди Террі почала розігрувати комедію. Вона перестала розмовляти з Девідом.
Спочатку чоловік думав, що це дитячі вибрики, але минали дні за днями, а Террі — як води в рот набрала. Намагалася виконувати свої нескладні обов'язки господині, але все мовчки, без жодного слова. Була знесилена, в'яла, рухалась, немов сомнамбула.
«Глибока іпохондрія, — думав Девід, з тривогою поглядаючи на змарніле лице дружини. — В такому стані вона може наробити дурниць…» У грудях занило, і він зовсім не знав, чим допомогти жінці, яку так щиро любив.
— Террі, що з тобою? Скажи, що треба, і я все зроблю.
Певне, його жалісливий голос зворушив ЇЇ. Взяла аркушик паперу і написала: «Це не в твоїй владі, ти не контролюєш подій. І я не хочу з тобою розмовляти».
— Я не контролюю подій?! — вигукнув Девід, розмахуючи папірцем перед її обличчям. — Терпіння, Террі, терпіння, і ти переконаєшся, що головні події («головні», — вимовив з натиском) ніколи не виходили з-під мого контролю!
З того часу отак і спілкувалися: він говорив, а вона писала записки. Девід часто іронізував з цього, але в душі радів: усе-таки її депресія потроху слабшає. А записки… Звертаючись до папуги, що поглядав на нього з великої зеленої клітки на вікні, сказав:
— Чим би дитина не бавилась, аби не плакала. Правда, Ара?
— Пр-равда, Ара, пр-равда, Ара, — прокричав птах.
Але Террі ніяк не реагувала на цей діалог.
Вільний від роботи час Девід тепер здебільшого проводив у товаристві свого найближчого помічника Натаніела. Високий, худорлявий, головний інженер рідко заходив до їхнього котеджу. Натомість вони зв'язувались з допомогою мініатюрних радіоприладів і зустрічалися де-небудь на березі моря.
Між тим і ситуація на острові характеризувалась нервозністю й напруженням. Раптом виявилось, що піраміди, виготовлення яких уже наближалось до запланованої кількості, нестандартні — їх не можна припасувати до ракет. Поговорювали навіть про саботаж, але Девід рішуче захистив головного інженера від нападок. Розслідування показало, що це просто неузгодженість між відомствами, бо технологічні характеристики затверджені відповідними інстанціями. Проте від цього нікому не полегшало. Генерал поплатився своїми золотими погонами й більше не хахакав.
Наявний запас пірамід вирішено було передати авіації, а для ракетних військ виготовити нові боєголовки. Військове міністерство тиснуло на боса, то і у свою чергу вимагав інтенсивної роботи лабораторії, а Дсвід не приступав до нової програми, посилаючись на відсутність затверджених параметрів.
Бос і військові помітно нервували, в той час як учений демонстрував чудову витримку. Лице його було незворушне навіть тоді, коли читач статті в світовій пресі, що різко засуджували його «каїнову роботу».
Кампанія проти правителів Південної Республіки і проти нього, як їхнього спільника, розгорялась з усе більшою силою. Статті в газетах набирали все різкішого тону, обуренням гриміло радіо й телебачення. Нарешті було створено громадський Комітет врятування миру, до якого ввійшли авторитетні представники багатьох народів Європи і Америки.
Девід гірко усміхнувся, побачивши в складі Комітету прізвище директора фізичного інституту, який свого часу відмовився виділити йому лабораторію для проведення дослідів. Коли б тоді пішли йому назустріч, то він би не опинився на цьому острові Сирен…
Хмари лежали над обрієм безкінечними пасмами, що нагадувало Девіду диск Юпітера. Призахідне сонце кривавилось поміж двома нижніми сувоями, ну достеменно як славнозвісна червона пляма планети-гіганта. Девід стояв на веранді, зіпершись руками на перила, і милувався краєвидом. Бачив диск Сонця, а думав про ту червону пляму на далекому Юпітері. Що воно за структурний елемент? Може, то атомний реактор планети?
Затурчав мотор, і Девід тільки тепер помітив машину, що підкотила до самісінької веранди.
— Хелло, док! — змахнув рукою бос, відчинивши дверцята. — До нас прибула підмога!
З машини вискочив міцної статури чоловік і привітався легким нахилом голови.
— Прошу, заходьте, — приховуючи досаду, сказав Девід, і обидва прибульці загупали по дерев'яних східцях.
Террі не виходила із спальні, для Девіда це було краще, аніж терпіти її мовчанку при сторонніх. Вона й до зв'язківця, який сьогодні лагодив телефонний апарат, не обізвалася. А ці високопоставлені персони були б шоковані.
Розташувалися в кабінеті. Димлячи сигарою, бос знову повторив:
— Підмога прибула. Оце ось, док, призначили вам ще одного помічника. Познайомтесь. Фізик-теоретик і… експериментатор.
Підвівшись, вони потиснули один одному руки і знову посідали. Бос попихкував сигарою.
— Сподіваюсь, ви спрацюєтесь. Дафф має великий досвід роботи на прискорювачах…
Дафф зобразив усмішку на сухорлявому лиці:
— Мені буде приємно працювати під керівництвом такого славетного вченого…
«Усміхається, а в очах — крижини, — подумав Девід. — І виправка… Одягнений занадто акуратно як для вченого…» Новенький чомусь викликав настороженість і… антипатію. В його мові чулося багато фальші, награності. Розмова, як і слід було сподіватися, точилася навколо нової серії пірамід.
В теоретичних питаннях Дафф орієнтувався добре, але все ж недостатньо, і це порадувало Девіда, бо він не збирався нікому і ні за яких обставин розкривати хід винайденої ним реакції. А той якраз і вів розмову в цьому напрямку.
— Я дещо читав про ваші дослідження, — казав новоприбулий, — але публікації, зрозуміла річ, дуже скупі… А цікаво! От хоча б магнітна сіть… Як вам удалося домогтися її стабільності? Цього ви, звичайно, не розшифровуєте…
«І не скоро розшифрую, — думає Девід, — аж поки ситуація в світі не зміниться на краще»,
Бос кидав на нього пильні погляди, немов хотів пронизати, зазирнути в глибину його мозку. Та Девід увесь час був насторожі, не проронив жодного випадкового слова, навіть мімікою, виразом обличчя не виявив своїх потаємних думок. Це буле схоже на химерну гру в карти, коли один має козиря, а двоє навіть не знають, який той козир.
Закінчили розмову при світлі. Наперекір домаганням боса, Девід заявив, що розпочне роботу над новою серією лише після того, як буде підписано контракт, одержано технічну документацію і… підтвердження банку із Швейцарії про одержання ста мільйонів доларів на його рахунок.
— От вам і вчений, — бурмотів бос у машині, — та він переплюне всякого бізнесмена!
— Нічого, — потер долоні Дафф, — ми підберемо до нього ключі…
А Девід зайшов до Террі і проголосив довжелезний монолог:
— Уявляєш? Комедія з перевдяганням! Я одразу відчув, що цей Дафф — військовий. Мабуть, ще вчора був у погонах. Фізикою, певне, зайнявся недавно, коли одержав завдання… Хочу знати, яке завдання?
— Комедія пер… пер-р… — обізвався Ара.
Террі мовчки встала з крісла, кинула на нього журнал, який читала перед тим, і підійшла до скляних дверей. Надворі шумів дощ, краплі миготіли в променях ліхтарів, над теплим камінням здіймалася легка пара.
— Так от, — продовжував свій монолог Девід, — він одержав завдання вивідати мою таємницю, зорієнтуватися по самому технологічному процесу… Вони не хочуть залежати від мене, їм потрібна свобода рук і дій!
Террі обернулася, губи їй сіпнулись, але не сказала нічого. Підійшла до журнального столика і швидко написала:
«Я давно попереджала тебе!»
— Так, ти добре орієнтувалася в ситуації. А ти гадаєш, що я цього не припускав? Але вони всього не знають, і ти не знаєш!
Він ще довго говорив, ходячи з кутка в куток і розмахуючи руками. Нарешті, відчувши полегшення, перестав. Попросив кави й пішов до свого письмового столу, зручно сівши в легке кріселко, розпочав свою щовечірню розмову з портативним, завбільшки з друкарську машинку, комп'ютером, якого він звав «Сезам». Вставляв до приймальної щілини картку за карткою і одразу ж одержував акуратні рядки-відповіді. Террі принесла каву. Девід кивнув на комп'ютер і, усміхаючись, сказав:
— Ми з Сезамом розмовляємо, наче з тобою. Тільки він пише, мабуть, в тисячу разів швидше…
Дружина знизала плечима і вийшла.
Девід працював до самозабуття, не чуючи навіть телевізора, що бубонів у спальні. Час від часу підводив голову і, здивовано роззирнувшись по кімнаті, продовжував роботу.
Через відсутність більш-менш точних даних про кількість водню в об'єкті дослідження модель наростаючої ядерної реакції була ненадійна, нестійка. Зрозуміло, що Девід не міг заспокоїтись і невтомно конструював усе нові й нові схеми. Яку температуру повинен мати «сірник», щоб розпалити ядерне «багаття» хоча б на мільярд років? — ось найголовніше, що він прагнув установити.
Комп'ютер вуркотів, наче жива істота.
— Ану прикинь ще, Сезаме, — бурмотів Девід, вводячи нову картку, — побачимо, що нам відкриється…
Почувся легкий стукіт у вікно. Девід підвів голову і побачив там високу постать Натаніела. Неохоче, з досадою вимкнув комп'ютер і, накинувши на плечі куртку, вийшов. Не любив, коли йому заважали працювати, але Натаніел, певне, з'явився неспроста.
Крізь зарості лавра вийшли на берег. Нічна хвиля стиха шурхотіла, набігаючи на прибережний пісок.
— Вони щось замислили… — сказав Натаніел. — Від них можна всього чекати…
— Побачимо, — спокійно відповів Девід. — Ти вже познайомився із цим… Даффом? Просто комедія…
Він розповів про візит боса і його нового підручного. Натаніел спохмурнів. Кинувши погляд в нічну млу, прошепотів:
— Субмарина патрулює за десять кілометрів. Можна викликати хоч зараз…
Девід трохи помовчав, ніби вслухаючись у шурхоти ночі, потім сказав:
— Ні, ми ще мусимо побути тут.
— Гляди, щоб не було запізно.
Більше про це Натаніел не говорив, бо знав, що його друг ніколи й ні на які умовляння не піддається.
Через кілька хвилин Девід пішов, певне, зовсім не думаючи про втечу з цього пекельного острова.
Крадучись повз його котедж, Натаніел побачив, що вчений знову сидів біля комп'ютера і працював. «От витримка у чоловіка! — захоплено подумав головний інженер. — Але які в нього шанси у боротьбі з таким сильним ворогом? Це ж, власне, справжня війна проти могутньої й добре злагодженої воєнної машини цілої держави!»
І вже ніякого захоплення, а тільки жаль ворухнувся в грудях. Донкіхотство! Не може одна людина — хай вона буде тисячу разів геніальна й мужня! — протистояти такій силі.
Аж тепер Натаніела охопив страх — огидне самовідчуття, коли підгинаються коліна і в усьому тілі розливається така слабість, що от упав би й лежав крижем. І нащо йому було встрявати в цю історію? Чому він послухав Девіда і притарганився на цей проклятий острів?
Легка й тепла ніч раптом стала нестерпно важкою, так налягла на сухорляві плечі Натаніела, що він аж зігнувся. Ішов, як п'яний, заледве дочовгав до своєї холостяцької квартири. Тільки опинившись у ліжку, почав поволі заспокоюватись. Зрештою, що сталось — те вже сталось.
Задзвонив телефон.
— Ще не спиш? — почувся бадьорий голос Девіда, — Пробач, але я не міг… Хочу, щоб і ти зрадів: я нарешті сконструював підходящу модель. Не журися, друже, ти ще будеш свідком здійснення проекту С-2!
Натаніел якусь мить мовчав, дихаючи в трубку, потім обізвався:
— Що ж, вітаю… Це… епохально.
— Тобі, може, нездоровиться? — стурбувався Девід.
— Та ні, це я ще сонний. Але розумію — ти зробив науковий подвиг, друже, ще один подвиг! Так що вітаю і таке інше.
Вони ще перекинулись кількома фразами. Натаніел увесь час боявся, що Девід може обмовитись про зустріч, і тому багато не розводився. Полегшено зітхнув, коли Девід попрощався й поклав трубку.
«Дивовижний чоловік… — думав про Девіда, лежачи в постелі. — Він, мабуть, і в камері смертників конструював би різні моделі… А хіба цей острів — не та сама камера?..»
Ранок був похмурий, вітряний. На хвилях біліли баранці. Гостре листи пальм зі свистом різало повітря, й крони їх були схожі на вітродвигуни. Чайки з пронизливим криком кружляли неподалік від берега, і вітер ламав траєкторії їхнього польоту, одним подихом розганяючи зграю врізнобіч. Проте чайки збиралися знову — може, їм краще гуртом вишукувати здобич.
Невдовзі ожила і лабораторія, але не так, як того бажав бос. Застигли стрічки транспортерів у складальному, не гуділи електронні машини ні в магнітній камері, ні в контрольному бюро. Інженери і техніки снували сюди й туди, знічев'я збиралися групами порозмовляти про се, про те. Лише в невеликому порту кипіла робота — вивантажували нові заготовки.
Девід, трохи втомлений нічними заняттями, сидів у своєму кабінеті, ведучи телефонні розмови. Натаніел, ходячи перед його столом із закладеними за спину руками, іронічно посміхався. Девід відтягує час, але що це дасть? Ситуація загострюється, напруження зростає, з хвилини на хвилину акули нападуть…
Подзвонив бос… «Ну, зараз почнеться… — подумав Натаніел. — Девід нагадає і про контракт, і про патент…» Але, на диво, голос Девіда звучав примирливо:
— Ну що ж, якщо уряд так вважає… Дафф? Будемо співпрацювати, оскільки йому дозволить підготовка…
Натаніел був страшенно здивований. Що за метаморфоза? Девіда наче хто замінив!
Поклавши трубку, Девід майже весело подивився на головного інженера.
— Бос вимагає негайно починати виготовлення другої моделі. Зараз він буде тут.
Натаніел кинув виразний погляд на телефонні апарати і обережно сказав:
— Я не думаю, що бос діє без санкції уряду… принаймні військового міністра.
— Мене це не обходить. Відповідатиме він.
— Що ж, ти можеш поставити питання про новий контракт. Сподіваюсь, за гонораром діло не стане.
Девід здивовано зиркнув на свого помічника, закліпав очима і махнув рукою:
— А… це довга процедура…
Бос, Дафф і кілька охоронців буквально вдерлися до кабінету Девіда. Пускаючи клубки диму з тліючої сигари, бос потряс у повітрі газетою і гаркнув:
— Рада Безпеки засідає… по нашому питанню, а вам — формальності? Зрозумійте, що далі зволікати не можна. Ми просто не встигнемо!
І знову спостережливий Натаніел вловив радісний вираз на обличчі свого шефа. Це була коротка мить, якийсь зловтішний зблиск у глибині душі.
Дафф похмуро оглядав кабінет, очікуючи, що скаже Девід, здоровані з охорони стояли біля дверей.
Девід перечекав хвильку, доки бос, виговорившись, важко опустився в крісло, а тоді сказав, наче нічого й не трапилось:
— Ну, якщо ви берете це на себе…
— Беру, беру! — перебив бос. — За технічні характеристики відповідаю я!
— В такому разі почнемо негайно, зараз, — сказав Девід. — І не будемо даремно нервувати…
Ця коротка розмова, яка дуже здивувала Натаніела, завершилась справжньою ідилією. Бос тряс Девіда за плечі, тиснув йому руку, вигукуючи компліменти, величаючи Девіда «найгеніальнішим генієм», «суперменом із суперменів» і т. п., а той усміхався, наче іменинник, і все підтакував.
Натаніелові стало просто гидко від цієї «сердечності», він вийшов на гравієвий тротуар і, сердито сплюнувши, прошепотів сам до себе:
— Оце справді комедія… перевдягання.


V. КРАХ АВАНТЮРИ


Кожного разу після розмови з Даффом Девід мав пригнічений настрій. Не лише Натаніелові, а навіть і собі він не міг би признатися, що нерви його здають, що йому чим далі, тим важче витримувати свинцевий погляд і металевий голос нового помічника. Той, хоч і поводив себе коректно, силкувався навіть усміхатися, але Девід повсякчас відчував жорстке випромінювання ворожості, небезпеки. Тепер уже не мав сумніву, що Дафф одержав завдання будь-що вивідати саму суть його винаходу. Про які б процеси не йшлося, він обов'язково підводив до найголовнішого: як ізолюється антиречовина? Який механізм її утворення?
З одного боку, це свідчило, що він дуже далекий від істини, раз вважає, що в пірамідах-бомбах антиречовина утримується в готовому вигляді, а з другого — виказувало його небезпеку, настирливу цілеспрямованість. О, коли б йому вдалося досягти свого, то Девід негайно опинився б поза грою і, напевне, поза життям.
Але гра продовжувалась! Кожної суботи точно за графіком була готова бомба нового, ракетного зразка. Спеціальною платформою на м'якому ходу її з величезною обережністю перевозили з цеху до арсеналу. Неначе то було новонароджене дитя або тендітна квітка, з якої можуть осипатися пелюстки.
Щоразу, спостерігаючи цю урочисту операцію, Девід усміхався.
«Чого він радіє? — думав Натаніел, побачивши його веселі очі. — Ще невідомо, як усе це обернеться».
А Девід тішився тому, що добре знав, які безпечні ці піраміди зараз, до вмикання «магнітного реверса». їх можна сунути бульдозером по камінню. І навіть Натаніел про це не здогадувався, і ніхто на світі! От лише Дафф поглядає якось ніби підозріливо… Ну, що ж, уже недовго… скоро ця гра скінчиться, і Девід зможе здійснити свій нечуваний експеримент!
Платформа з бомбою з'їхала на пандус, вистелений рельєфною гумою, і поволі спустилась униз, під бетонне покриття. Бос особисто стежив за всією процедурою і вертався до своєї контори лише після того, як масивні двері складу зсувалися і перед ними ставало двоє вартових.
— Ну, от ще одна… — зітхнув Натаніел.
— Радій, друже! — Девід поклав йому руку на плече. — Скоро закінчуємо програму. Finis coronal opus![3]
Натаніел невесело усміхнувся:
— Дивлячись який фініш.
Вони пішли пальмовою алеєю у бік моря. І Натаніел розповів про свої страхи. Він боявся, що Девідові не вдасться перехитрити кліку, з якою вони підписали контракт, що палії війни, одержавши таку зброю, можуть кинутись в яку завгодно авантюру, а Девіда і його просто ліквідують, щоб не заважали. Отож не можна гаяти часу, треба втікати звідси, доки не пізно, втікати негайно, цієї ж ночі, Субмарина патрулює в міжнародних водах, вишлють катер — тільки подати сигнал.
 
Наші Друзі: Новини Львова