Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 16 січня 2021 року
Тексти > Жанри > Повість

Молодший брат Сонця

Переглядів: 5742
Додано: 14.02.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
— У вас будуть ще якісь запитання? Бо я хотів трохи попляжитись.
— Здається, все. Дякую.
Кореспондент вимкнув магнітофона, швидко вхопив фотоапарат, зробив кілька знімків.
Бос викликав охоронця і наказав провести кореспондента до бару.
— А що ви скажете нам? — з притиском промовив, обіпершись обома ліктями об стіл. Помітивши запитливий погляд ученого, кивнув: — Познайомтеся. Це радник прем'єр-міністра з питань оборони.
Військовий потиснув Девіду руку й похмуро промовив:
— Ситуація гіршає з кожним днем. Нам відомо, що готуються нові виступи преси, запити в парламентах і т.д. Я вже не кажу, який галас долинає з комуністичних країн.
— О, їм тільки попади на зуби!.. — обізвався генерал, все ще не відходячи од вікна.
— Я розумію, — спокійно сказав Девід. — Може, уряд вирішив згорнути програму?
— Ні в якому разі! — Радник засовався в кріслі. — Мільярдні витрати зобов'язують…
— Чудово. Тоді ми повинні подвоїти свої зусилля, перевести програму на інтенсивний режим. — Девід заходив по кабінету, а вівчарка водила за ним очима. — Треба негайно розширити деякі виробничі потужності…
Коли він закінчив стислий, але досить детальний виклад своїх пропозицій, бос підвівся з-за столу й потиснув йому руку.
— Саме цього ми й очікували від вас.
— Можете розраховувати на цілковиту підтримку уряду, — додав радник прем'єр-міністра. Похмурість уже зійшла з його лиця, очі поблискували вдоволенням. — Додаткові асигнування будуть виділені на першу вашу вимогу.
Девід Кінг окинув їх обох вдячним поглядом;
— Спасибі, джентльмени.
Бос розвів свої ручища і вишкірився, показуючи металеві зуби:
— Ми працюємо заради майбутнього!
«Ти-то дбаєш тільки про свої сейфи, — подумав Девід, — щоб наповнити їх ще більше». Уголос промовив:
— Авжеж, в ім'я майбутнього.
На цьому вони й розстались.
Коли Девід наближався до свого котеджу, зелена комаха вертольота з гуркотом і дзижчанням знялася в небо й невдовзі зникла з очей.


III. ТЕРЕЗА


Нервовим рухом Тереза вимкнула приймача, важко опустилася в крісло й закрила долонями обличчя, ніби вранішнє сонце, що виповняло помешкання, різало їй очі.
Ось-ось мав прийти Девід на другий сніданок, вона нічого не зготувала, навіть кави, і зовсім не думала про це. Сиділа згорблена, мов закам'яніла, ледве стримуючи ридання. Пекучий клубок підкочувався їй до горла, і вона конвульсивно хапала ротом повітря, щоб не задихнутися. Підійшла до рояля, сіла, але навіть кришки не піднімала — обіперлась на неї ліктями, обхопила голову долонями. Чула, як зайшов Девід, але не ворухнулася. Певне, здивований її станом, чоловік деякий час мовчав, потім поклав їй долоню на плече:
— Террі, що сталося? Ну ж бо, Террі…
Відкинула його руку, схопилася й заходила по кімнаті. Золотисті пасма підскакували на плечах.
— Ганьба, яка ганьба…
Тепер уже дала волю сльозам, вони зблискували на віях і падали на щоки.
— Заради бога, що сталося?
В голосі Девіда вже чулося роздратування.
— А ти й не знаєш? — Тереза стріпнула головою і подивилась йому в вічі. Девід мимоволі усміхнувся: розтріпана, заплакана, вона здавалась особливо красивою. — Якби ти почув, то було б не до сміху…
— Що?
— Своє інтерв'ю!
Тепер уже Девід і справді розсміявся.
— Які дурниці! І ти отак… розкисла?
— Там такі непристойні натяки… Лаборантка закохана в професора…
— Невже ревнуєш?
— Коли б не знала Віру, яка вона скромна дівчина…
— А мене?
— І тебе… Хіба ж я не відчуваю…
— То чого ж ти впадаєш в істерику?
— Гидко. На весь світ обкидають грязюкою, а надто Віру. Гангстери, просто гангстери!
— Я відчував, куди він хилить, але не надав цьому значення. Все це — і дурниці, і дрібниці. Головне — виготовлення моїх пірамід іде повним ходом!
Террі поглянула на нього розширеними, блискучими від сліз очима, наче впізнавала, наче хотіла зазирнути йому глибоко в душу. «Виготовлення пірамід — повним ходом, — крутилося їй в голові. — Невже він маньяк? Ні честі, ні совісті… Вибухові піраміди — ось головне. Коли ж ти втратив свої благородні ідеали, свої голубі мрії? Нічого не видно в його очах — ні мук совісті, ні сумніву, ні вагання. Порожньо».
Відвернулася й пішла до вікна, в якому колихався океан.
— Що з тобою, Террі?
Вона мовчала. Девід підійшов і лагідно поклав їй руку на плече:
— Ну, знаєш, так ми ні до чого не домовимось.
Вона ще деякий час мовчки дивилась у вікно, зрештою сказала:
— Невже тобі нічого не говорить серце?
— Серце, серце… — Девід почав ходити з кутка в куток, то розмахуючи руками, то закладаючи їх за спину. — Тільки в мелодрамах причинні зв'язки пояснюють діяльність цього органа. А в житті все треба виважувати розумом, зрозуміло? Не серце, а розум головне!
Террі глянула на нього з острахом.
— Бійся бога, Девіде. Серце визначає людину, її поведінку, тільки серце. Я в цьому глибоко переконана і сподіваюся, що й ти…
— А, облиш філософствувати, — перебив Девід. — Тим більше, що твоя філософія інфантильна, їй-богу.
— Але я серцем відчуваю…
— Тут не відчувати треба, — знову перебив Девід, — а знати, розуміти. Розум і сила волі — ось лоцмани в хаосі нашої доби!
Девід говорив тоном, який виключав найменші заперечення. Наче читав лекцію нетямущій студентці, яка свою розчуленість поставила в принцип, а світ жорстокий, не до сентиментів. А Віра не така вже беззахисна, як здається, та й вдумливі люди не повірять пліткам, ситуація цілком ясна, треба бути кретином, щоб не побачити, що й до чого.
Зиркнувши на годинника, Девід не без іронії подякував за невипиту каву і швидким кроком пішов з дому. Террі ще трохи постояла, бездумно дивлячись у простір, вщерть наповнений сонцем, а тоді зашторила вікна і ввімкнула телевізор. Дивилася на екран, але нічого там не бачила — думала про своє. Не так, зовсім не так склалося її життя… Ще поки вчилася — мала перед собою мету. А останні роки? Кухня, телевізор, постіль; кухня, телевізор, постіль… В голові порожнеча, ніяких задумів, поривань…
Терезі стало тоскно, до щему жаль себе. Заплющила очі та й попливла на хвилях спогадів. Бачила себе ніби збоку — зовсім юною, веселою, сміхотливою. Чи це вони з Девідом, ідучи з коледжу, вголос мріють про майбутнє? І воно поставало перед ними — прекрасне, рожеве, ідилічні картини — сад, веселий котедж, музика, білоголові діти… Ех, коли б діти… Це атомний реактор, біля якого довго працював Девід, знищив їхніх дітей задовго до їх народження… Авжеж, реактор… А тепер ці кляті піраміди…
Мозок Террі працював хаотично… Думки і oбрази напливали безладно, втомлювали, навіть голова розболілася. Поволі калейдоскоп думок почав тьмяніти, унерухомлюватись, і вона й не помітила, як заснула.
Прийшовши на обід і побачивши, що вона спить, Девід тихцем пробрався на кухню, дістав з холодильника холодної шинки і з'їв бутерброд. Каву пішов пити до бару.
Душевна криза у Террі продовжувалась кілька днів. Нарешті все стало на свої місця, і сімейне життя Девіда Кінга знову повернулося в свою колію. Проте він не міг не помітити, що Террі стала невеселою, а часом смутною, вона мало розмовляла, а все більше заглиблювалась у свої роздуми, ставала все більш замкнутою. Годинами просиджувала біля рояля, але грала здебільшого меланхолійні речі. Ледь помітна тінь лягла на її лице. «Минеться, — заспокоював себе Девід. — Згодом зрозуміє і… пробачить».
Одного дня, повернувшись надвечір, з приємністю відзначив, що настрій у Террі покращав. Очі поблискували, обличчя посвітлішало, хоча в голосі та жестах відчувалася нервозність.
— Ах, шкода, що ти не прийшов трохи раніше!
Девід втомлено сів у м'яке крісло, запитливо поглядаючи на дружину.
— Цікаво, що це підняло тобі настрій?
— Я дивилася транспланетну передачу. В усьому світі таврують ганьбою правителів Південної Республіки…
— І все?
— Ні, тебе разом з ними. — В її голосі звучала зловтіха. — Змова проти миру, виклик людству… Ні, це треба було почути!
— Значить, Віра не припинила…
— І не припинить, дохи ви з генералами будете робити що пекельну справу. Молодчина Віра!
Террі сподівалася, що він схопиться, вибухне гнівом і на Віру, й на неї, але Девід навіть не спохмурнів. Сидів, заклавши ногу на ногу, і спокійно, майже з замилуванням дивився на неї.
— Ти… чого так дивишся? — розгубилась Террі.
— В піднесеному настрої ти дуже гарна, — усміхнувся Девід. — Кожна риса обличчя оживає, вся так і пашиш енергією.
Рвучко підхопився й міцно притиснув її до себе.
— Так ти вважаєш… — пручалася Террі, відхиляючи голову. — Ти вважаєш, що то марна балаканина?
— Не тривожся, люба, все йде, як і належить.
Вона була зовсім спантеличена: хіба розгадаєш цього хитрого впертюха? Визволилась з його обіймів і, щось бурмочучи, пішла до кухні накривати стіл для вечері. Всупереч усяким сподіванням Девід цілий вечір був у хорошому настрої, жартував, навіть анекдоти розказував. Уже вимкнувши світло, сказав серйозно:
— Все-таки люди можуть порозумітися.
Вона промовчала, дивлячись на стелю, вкриту мереживом світляних плям. Кого він має на увазі? Якщо її та його, — то яке ж тут порозуміння? «Все йде, як і належить…» О, вона знає, що в бетонованому підземеллі вже стоять десятки тих пекельних пірамід, і расистські верховоди потирають руки… «Все йде, як і належить…» Отже, він закінчує програму? І цей диявольський план завершиться успіхом? Але ж люди можуть порозумітися, адже ж можуть…
— Слухай, — нарешті обізвалась Террі. — Ось ти сказав, що можна порозумітися.
— Авжеж, люба, хіба ж даремно природа подарувала людині такий потужний мозок?
— Подарувала… — В голосі Террі чулася іронія. — Може, й сама не рада.
— Чому?
— В дуже багатьох мозок тільки й вигадує, як би завдати шкоди, а то й зовсім знищити цю саму природу…
— Е… ти дуже песимістично дивишся на… учених.
— Облишмо цю тему, — раптом сказала Террі. — Я хочу домовитися з тобою про інше.
— Про що? — насторожено обізвався Девід і подумав: чи не хоче Террі виїхати з острова?
— Давай усі твої піраміди — отам у підземеллі — знищимо!
— Що ти сказала? — Девід підвівся й сів у постелі, не вірячи своїм вухам. — Чи я не те почув?
Террі теж сіла, зсунувши ковдру на живіт. Навіть у тьмавому світлі ночі голова її золотилась.
— Я кажу: давай знищимо ті пекельні піраміди, а самі…
— А самі відлетимо на небо? — засміявся Девід. — Разом з островом, кількома кубічними кілометрами води, еге? У клубах пари — красиво, чи не так?
— Я думала, ти здатний на героїчний вчинок…
— Ляж, Террі, заспокойся. В тебе дитяче уявлення про героїку… Ну, не треба ображатися, їй-богу. Якщо можеш, повір мені: там така гігантська енергія, що гратися з нею не можна. Розумієш, не до грання. Там не якісь атомні чи водневі бомби…
Террі мовчки лягла, поклавши свої бронзові руки на ковдру. Звичайно ж, вона була в пригніченому настрої. І не тому, що Девід знову дорікнув їй тією дитячістю, а тому, що не могла хоч якось вплинути на події. Бач, він говорить про якесь порозуміння, а сам не поступиться ні на мікрон.
Напівжартома, напівсерйозно Девід умовляв її не гніватись, щось зрозуміти, довіряти йому, і все буде добре, все буде успішно. Але Террі не обзивалась, заплющила очі, ніби заснула.
Різні думки роїлися в її голові. От вона живе в цьому великому світі зовсім, ну, зовсім самотня, навіть найближча людина — Девід, і то замкнена перед нею. Він майже ніколи не говорить того, що думає. Невже всі люди на світі — отак, закриті системи, кожен сам по собі? Це було б жахливо… Але ні, так бути не може, без контактів, без співробітництва припинилося б життя… Виходить, тільки вона… сама вона… Що ж робити? Невже отак і нидіти? Ех, якби в неї була дитина… Хлопчик чи дівчинка… Синьооке таке, іде, щось лепече, простягає до тебе рученята…
Її пройняло щемливе почуття втрати… Усе її здорове, пружне тіло, сповнене життєвої сили, зіщулилось під ковдрою. Жаль до отих невідомих, ненароджених дітей шпигонув у серце, і Террі відчула себе такою нещасною, що аж застогнала. Девід подумав, що це вона зі сну, і не обізвався. Зрештою Террі затихла, почулося її рівне дихання, і, заспокоєний, Девід заснув.
Може, через півгодини, упевнившись, що він спить, Террі тихцем підвелася й навшпиньки вийшла із спальні. Накинувши халат, взувши м'які тапочки, прокралась на веранду. Висвітлений прожекторами острів спав. Чути було шум хвиль і якесь низьке гудіння, мабуть, від електростанції, наче бриніла басова струна.
А кругом, поза світловим куполом, стояла темна ніч, здавалося, вона так і чигає, щоб упасти на острів, затопити, поглинути його разом з отими корпусами, котеджами й сторожовими вежами.
Террі була в якомусь дивному стані. Здавалось, її веде, керує нею чиясь стороння воля. От вона піде й підірве цей арсенал. Загине? Що ж, нехай і смерть, зате вона відверне світове побоїще, яке готують расисти. Вхід, звичайно, пильнують, але вона ще вдень запримітила кілька вентиляційних люків… Головне, щоб її не побачили вартові, що стовбичать на вежі. А коли вона вскочить у люк — нехай хоч стріляють.
Террі тихцем зійшла з веранди й поринула в тінь невеличкої пальмової алеї. Серце калатало, і вся вона тремтіла зі страху. Згадала слова Девіда про гігантську енергію. Катастрофа? їй, звичайно, жаль і Девіда, і всіх інших, окрім хахакаючого генерала та боса (їх давно ждуть у пеклі). Але… Нехай згорить у полум'ї анігіляції це злочинне гніздо!
Кінчилась алея — кінчились і тіні. Террі шарпнулася бігти, щоб швидше проскочити освітлений простір, але одразу ж зупинилась. Яке глупство! Це одразу приверне увагу вартових. Треба, якраз навпаки, іти повільно, зовсім повільно, наче на прогулянці. Хіба не можна? У неї безсоння, вийшла подихати свіжим повітрям…
Пішла повільною ходою, тримаючись тіні. Робила великі зигзаги, відходячи зовсім убік, але десь так, може, через годину опинилася навпроти зловісного складу. Від товстелезних залізобетонних плит, що вкривають підземелля, її відділяло не більше ста метрів. Тут уже ніяких тіней, десятки прожекторів так висвічують кожен квадратний сантиметр, що добре видно не лише металеві петлі на плитах, а й кожну травинку побіля них.
Роззирнулась — ніде нікогісінько. На вежі, звичайно, стовбичать вартові, але, може, вони задрімали? От якби…
Вийшла на світло й наче спалахнула в тому нещадному промінні. Крок, ще крок… Он і овал душника… Може, кинутись бігом? Ні, краще йти спроквола. Сліпуче світло різало очі, і вона мимохіть нахилила голову. Бачила перед собою примарні попелясті овали. Ноги не чули землі, наче вона була в стані невагомості.
Тиша. Тільки кров шугає в скронях.
Ближче, ближче…
Раптом як завиє сирена! Пронизливе те завивання пройняло її наскрізь, оглушило, паралізувало, просто дивно, як утрималась на ногах.
Підбігло двоє з автоматами напоготові.
Тереза тремтячим голосом сказала:
— Що сталося? В мене безсоння, я вийшла подихати свіжим повітрям… Хіба тут заборонено…
— А… це містріс[2]…— іронічно сказав один з вартових, певне, старший. — Так, тут заборонена зона. Пробачте, але вам доведеться знайти собі інше місце для прогулянок.
Знервована, перестрашена, Террі повернулася додому сама не своя. Добре, хоч Девід спав і нічого не чув. Пройшла на кухню, взяла з холодильника пляшку шампанського й пила доти, доки не почала кружляти перед очима підлога. Упала на канапу — наче провалилася в чорну безодню.

 
Наші Друзі: Новини Львова