Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 16 січня 2021 року
Тексти > Жанри > Повість

Молодший брат Сонця

Переглядів: 5743
Додано: 14.02.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Не без труднощів Девіду вдалося відправити свою лаборантку на лікування. Офіцер секретної служби (Террі ущипливо називає їх есесівцями) категорично заперечував, твердячи, що лікаря можна привезти сюди.
— Ще одну сторонню людину? — зауважив генерал. — В такому разі втрата інформації буде куди більша…
— А в якій мірі вона була допущена до секретної роботи, док? — поцікавився офіцер.
Девід пояснив:
— Віра працювала не в спеціальній, а в звичайній фізичній лабораторії…
Зрештою авторитет і становище доктора Девіда — творця анігіляційної бомби — вирішило справу. Потерпілу посадили на вертоліт, і через кілька годин вона вже була на материку.
Террі зауважила, як хвилювався Девід, прощаючись зі своєю лаборанткою, і дуже зраділа: він-таки не зачерствів тут, не все людське стерлося з його душі!
Та минали дні за днями, і Девід ставав усе похмурішим, замкнутим, навіть дражливим. Ніщо, крім роботи, його не обходило, навіть скрипки не виймав з футляра, працював несамовито день і ніч. Бувало, що не виходив із складального цеху по десять годин. Осунувся, зчорнів, тільки очі сяяли гострим блиском.
— Поглянь у дзеркало, — говорила дружина, — чи впізнаєш себе? І навіщо ті мільйони, коли не буде здоров'я?
Девід пообіцяв давати собі відпочинок. Вечорами, якщо заходив Натаніел — друг і помічник Девіда, вони влаштовували невеличкий концерт. Девід, хоч і не віртуозно, але, як для аматора, досить добре грав на скрипці, Террі акомпанувала на роялі.
Часто прогулювались, слухаючи шум хвиль і милуючись зоряним небом. Особливе захоплення Девіда викликав Юпітер.
— Поглянь, Террі, яка велич! А якби ти побачила цього гіганта в телескоп, із супутниками… Сонячна система в мініатюрі!
— Ну, супроти Сонця Юпітер малий, — зауважила Террі.
— Але він складається з тієї самої речовини — водню й гелію. Це, можна сказати, без півхвилини зірка. Йому б ще трохи маси — і запрацювало б термоядерне горно…
Вони віддавали данину і сонцю. Кожної неділі, взявши з собою сніданок, ішли до найдальшого пляжу, що золотою габою обрамляв невеличку затоку. І то вже був їхній день, там вони могли і поговорити, і послухати легіт хвиль.
Дивлячись у далину, де в сизому мареві океан з'єднувався з небом, Девід задумливо говорив:
— Зрозумій, мені хочеться зробити щось велике…
Террі хитала головою, розсипаючи золотисте волосся на засмаглі плечі:
— І ти вважаєш, що бомба…
— Та ні, зовсім ні! Справа не в бомбі, тут ідеться про концентрацію енергії в руках людини…
Тоді вона знімала свої темні окуляри і дивилась на нього примруженими, такими чистими, дитячими очима:
— Але ж і ти сам, і твоя концентрована енергія — в лапах горил!
— Ще донедавна люди одержували енергію з єдиного джерела — Сонця. Тепер навчилися розщеплювати атом. Але хіба цього достатньо? — міркував Девід. — Я хочу викопати новий колодязь, допомогти…
— Горилам? — знову перебила Террі.
Губи їй пошерхли під морським вітерцем, і вона раз у раз проводила по них язиком.
— Зрозумій, що це — наука, дослідження. А ніхто не взявся фінансувати — ні Асоціація науки, ні Фонд розвитку, не кажучи вже про уряд. А ці, як ти кажеш, горили, фінансують. Це якраз те, що мені треба.
— І тобі зовсім байдуже, в чиїх… лапах…
— Ти дивишся на все крізь темні окуляри, Террі. Окрім самого мене, ніхто не зможе пустити в дію ці пристрої. Ну, а я… не буду ж я кидати їх на міста!
— Ой Девід, мені страшно… Ти граєшся з вогнем… А що, як отой тонкогубий інженер підбере ключика? Він же не відходить від тебе й на крок. Остерігайся цього типа! Бо якщо він зуміє прочитати твої формули… Тоді ти їм будеш просто непотрібний, і вони…
— Я знаю, Террі, це дуже гостра шахова партія, та не бійся, я її виграю!
Скинула окуляри і поглянула в далечінь, океан здіймався синьою стіною, очі вбирали прозору просторінь, і тривога поволі вляглася, притихла. Може, й справді вона згущує фарби?
— Гарна наша планета і маленька, мов лялечка.
— А звідки ти знаєш, що маленька? — Девід радісно посміхався, дивлячись на її принадне обличчя.
— Ну, як звідки… Розміри Землі відомі — радіус трохи більший за шість тисяч кілометрів…
— Так, параметри відомі, але все ж таки ми не спроможні уявити нашу планету. Ну, от спробуй зараз, уяви Землю.
Террі заплющила очі, зосередилась.
— Ну, уявляю кулю…
— Глобус?
— Так, спочатку глобус, а зараз більшу, ще більшу…
— Не силкуйся: марна справа. Наша уява витворює тільки модель, розумієш, модель. І, звичайно, зменшену.
— А чому ти так вважаєш?
— Поміркуй сама: мозкові клітини мікроскопічні, отож і образи зовнішнього світу, які в них відбиваються, мусять зменшитись, стиснутись… Отак і вміщується велике в маленькому — діалектика! І мої невеликі пристрої тримають у собі гігантську енергію…
Террі наділа окуляри і лягла горілиць. Під сонячною зливою рожевий її купальник палахкотів, огортав полум'ям засмагле тіло.
— Ти казав, що Сонце — недостатнє джерело енергії. Хіба це так? Просто люди ще не навчилися вловлювати більше променистої енергії, і вона розсіюється в космосі…
— В цьому ти маєш рацію, Террі. Але треба дивитися далі, глибше. Сонце ж не вічне?
— Що ти маєш на увазі?
— Чорні дірки космосу.
— Ти вважаєш, що й наше Сонце, витративши енергію, почне колапсувати і стане чорною діркою?
— Можливо, що саме так і відбувається еволюція зірок. Людство мусить навчитися… засвічувати погаслі зорі.
— Ти натякаєш, що оці випробування твоїх… пристроїв…
— Я роблю перші кроки, Террі, тільки перші кроки. Справжнє випробування ще попереду.
— О боже! — Вона сіла, зірвала з себе окуляри. — Та чи ти забув про Віру? Мало однієї жертви?
— Ні, я про неї не забув, а от вона про нас…
— О, вона ніколи не забуде, якщо навіть вилікує очі.
— Я теж так сподіваюся, а от сама бачиш… Ніякої звістки.
Террі здалося, що він байдужий до нещастя Віри і згадав бідолашну дівчину тільки для годиться. А який він був колись чуйний, вразливий до чужого лиха! Tempora mutantur…[1]
Високо у блакитному небі виникла чорна цятка. З кожною хвилиною вона росла, збільшувалась, ось уже й гуркіт чути. До острова наближалася велика зелена комаха — армійський вертоліт.
— Такий ще не прилітав, — сказала Террі, дивлячись, як машина з величезними пропелерами заходить на посадку.
— Певне, важлива персона… Та нехай, давай краще покупаємось!
Террі пішла в воду без особливої охоти. Але прозоро-синя вода так пестила, так ніжила тіло, що швидко настрій покращав, і вона залюбки пірнала, плавала з Девідом навперейми.
Вони були далеченько від берега, коли побачили, що до пляжу мчить, підскакуючи на буграх, червоний мотоцикл. Не встаючи з сидіння, посильний боса — юнак у чорному береті — посигналив їм, а потім почав енергійно махати рукою.
Коли Девід і Террі підпливли ближче, він, не чекаючи, доки вони вийдуть з води, загукав:
— Терміново до боса, док! Просять негайно!
Мотоцикл загуркотів і, тягнучи шлейф синього диму, поніс посильного назад.
— Ти вгадав: якась важлива птиця прилетіла, — сказала Террі, витираючи плечі пухнастим рушником.
— Украли такий день, — кивнув головою Девід.
— Вони можуть украсти й ціле життя… Круки.
Девід поплескав її по засмаглому плечу:
— Не панікуй, Террі, все буде гаразд.
Насправді ж він був дуже стривожений цим несподіваним викликом. Такого ще не бувало: турбувати його в час відпочинку! Щось, мабуть, і справді екстраординарне…
Провівши дружину до свого котеджу, Девід попрямував по гравієвій доріжці у бік адміністративного центру — великої скляної призми, на пласкому даху якої виднівся вертоліт. Гравій шурхотів під ногами заспокійливо, та думки в Девіда були тривожні.
Передчуття не обмануло вченого. Обличчя боса, що сидів за своїм величезним полірованим столом, було похмуре, перед ним лежала газета, по якій він водив важким, олов'яним поглядом. Навіть вівчарка, з якою той не розлучався, злісно блимнула на Девіда янтарним оком. Двоє прибульців — один у військовому, другий у цивільному — сиділи в кріслах біля столу і, як по команді, повернули голови, пильно дивлячись на Девіда. Генерал з одутлим обличчям стояв біля вікна, то поглядаючи на два дзьобасті крани, що застигли біля причалу, то позираючи на боса.
Привітавшись порухом голови, бос відсунув од себе газету:
— Я так і знав, що будуть неприємності…
— Що сталося? — стурбовано запитав Девід, підходячи до столу.
— Почитайте, що ця ваша лаборантка накоїла… Недаремне секретна служба…
«Нарешті! — подумав Девід, узявши газету. — Нарешті Віра дала про себе знати!»
На першій сторінці палахкотів надрукований червоним заголовок: «Супербомба в расистів Південної Республіки!»
Девід неквапно сів у крісло, поклав ногу на ногу і почав читати, удаючи з себе спокійну людину.
Бос вийняв з коробки сигару, малесенькими ножицями надрізав її й запалив. Той, що в цивільному, розклав на столику свою апаратуру — портативний магнітофон і два фотоапарати. Військовий, не діждавшись запрошення, простягнув руку до коробки з сигарами, намацав одну, але ножицями не скористався — відкусив кінчик, наче бритвою відтяв. Бос вишкірився й подав йому запальничку.
А Девід читав, і жоден м'яз не ворухнувся на його лиці.
«Ми зустрілися з Вірою в кабінеті головного лікаря. Небезпека для її зору вже минула. Я задав їй лише одне запитання:
— Що бачили ваші очі на тому острові, від чого мало не осліпли?
Віра спохмурніла, злякано озирнулася навколо. Лікар, лагідно усміхнувшись, нагадав, що вона перебуває не в Південній Республіці і може говорити вільно.
Дівчина, зрештою, опанувала себе і розповіла вражаючі речі. Так званий дослідницький центр на острові Сирен — це замаскована військова база, де в умовах найсуворішої секретності відомий фізик Девід Кінг створює для Південної Республіки бомбу страхітливої руйнівної сили. Нещодавно була випробувана маленька модель цієї супербомби. Гора, на якій поставили мініатюрний пристрій, зникла за кілька секунд, наче її там і не було. Після випробування лабораторія професора Девіда Кінга повинна розпочати виробництво бомби запроектованої потужності. В матеріалах і устаткуванні на острові нестачі немає — все доставляється на першу вимогу Кінга як морським, так і повітряним шляхом.
На запитання, що саме трапилося з нею, Віра сказала, що зайшла в небезпечну зону випадково, бо зовсім не сподівалася, що буде такий катаклізм; від епіцентра вибуху вона перебувала щонайменше як за кілометр… Які ж нові фізичні явища відкрив професор Кінг? Віра розповіла, що робота в лабораторії організована так, що кожен виконує лише певні операції, які не дають ніякого уявлення про загальну картину. До того ж секретна служба тримає під пильним наглядом кожен крок не лише наукового персоналу, а й усіх робітників, навіть тих, що на підсобних роботах.
З усього, що розповіла Віра, стає цілком ясно, що уряд Південної Республіки знехтував міжнародну угоду про повне роззброєння і таємно нарощує воєнний потенціал».
Дочитавши, Девід мовчки поклав газету на стіл. Бос підвів зіжмакане обличчя і, ледве стримуючи роздратування, спитав:
— Що ви на це скажете?
Девід пройшовся по кабінету. Вівчарка наставила вуха і повела за ним очима, звісивши червоного язика.
— Що ж тут можна сказати? — нарешті обізвався Девід. — Дурне дівчисько.
Бос простяг руку з сигарою до попільниці, але попіл упав на стіл.
— А ви за неї ручилися, Девіде. І скромна, й тиха — справжня тобі овечечка. А вона, бач, що намекала!
— Ви вважаєте, що можуть бути неприємності?
Бос промовчав, за нього докинув генерал:
— Ого! Ще й які!
— Але це ж… — Девід поглянув на незнайомців, що уважно стежили за ним. — Це ж несерйозна балаканина молодої дівчини. Дивно, що така солідна газета…
— Правильно, — підхопив бос. — Несерйозні, безпідставні закиди. І їх треба спростувати, просто висміяти. Це ось кореспондент радіо… — бос підсунув до себе візитну картку, — і нашої найбільшої газети…
Цивільний підвівся з крісла й подав ученому руку:
— Фоксі. Я хотів би поставити вам кілька запитань.
Девід кивнув головою, Фоксі тієї ж миті клацнув умикачем і підніс на рівень обличчя мікрофона.
— Ми на острові Сирен, де, як твердить «Ауе таймс», відкрито філію пекла, пробачте, лабораторію по випуску якихось супербомб, що здатні знищувати цілі континенти. Біля нашого мікрофона вчений-фізик доктор Девід Кінг. Скажіть, будь ласка, які дослідження провадяться тут під вашим керівництвом?
— Усім відомо, — почав Девід, прокашлявшись, — ще розвиток сучасної цивілізації серйозно гальмується енергетичними ресурсами. їхнє скорочення продовжує збільшуватись. Перед нами постала проблема нових джерел енергії. Саме цю проблему і розробляє наша лабораторія.
— А що то за страхітливий «катаклізм», який так нажахав бідолашну дівчину?
— Було проведено пробне вивільнення нового виду енергії. Саме випробування пройшло без похибок, і ми дуже шкодуємо, що лаборантка Віра зазнала травми. Але при наукових дослідженнях трапляються й трагічні випадки.
— До речі, ця лаборантка — гарна дівчина?
— Я зовсім не маю часу розглядатись на дівчат.
— До того ж ви, певне, ще й одружений?
— Так.
— А як ваша дружина ставилась до Віри? Чи не ревнувала?
— Не знаю, праця не дає мені можливості провадити такі спостереження.
— А що ви скажете про страхи щодо супербомби?
На високому чолі у Девіда зібралися зморшки.
— Побоювання може викликати всяка енергія… Небезпека загрожувала навіть при винайденні сірників, адже за теорією ймовірності сірниками можна запалити увесь світ!
— Дотепно сказано! Отже, і ваші «сірники» не більш небезпечні…
— До того ж ми вийшли з дитячого віку і вже не граємося з вогнем.
— Авжеж, ви маєте цілковиту рацію.
Девід усміхнувся:
— Мати рацію — замало. Треба ще мати її і не передчасно і не запізно.
— Слушно сказано!
— У вас будуть ще якісь запитання? Бо я хотів трохи попляжитись.
 
Наші Друзі: Новини Львова