Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 22 січня 2021 року
Тексти > Жанри > Повість

Лабіринт

Переглядів: 5198
Додано: 14.02.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
— Тепер у нас буде чим тут платити, — сказав Джеймс, ховаючи до кишені пачку банкнотів. — А то почуваєшся, наче безбілетний пасажир.
— А я почуваюся, як бабуся, — зітхнула Една, підводячись. — Мабуть, нездужаеться.
— Тримайсь, Мізинчику, знайдемо того фізика — і назад. Я також — як побитий пес.
Справді, цього разу вилазка в майбутнє давалась їм тяжко. їхні тіла ніби поважчали, підвестися ось із-за столика і то треба було чималого зусилля. Уже спускаючись у ліфті, Кук-Соммерс казав сердито:
— Уявляєш, найновіші досягнення науки, ну, ти ж чула лекцію, у нас там заперечують! Відкидають!
— Та ну їх, не звертай уваги. — Една буквально повисла на його руці. — Слухай, а чому ти не поголився? Щетина, як на вепрі.
— Ні, чого ж, я, здається, голився… — Джеймс торкнувся долонею бороди. — Ого! Це… Гм… Старіємо, Мізинчику, інтенсивно старіємо.
— То, може б, ми не заходили до лекційного залу? — позіхнула Една. — Давай вернемось, га?
— Ну, що ти, старушенціе, ми тут довго не затримаємось. Ні, ні, я мушу, що б там не було.
Оте «старушенціє» не сподобалось Едні, вона закрутила носом, але помовчала, була занадто перевтомлена і ніби сонна. їй хотілось одного — добрести до своєї квартири. Джеймс щось говорив про якогось ученого, інтерв'ю, а їй хотілося впасти і заснути. Холи, коридори, килими, по яких важко ходити, сходи… Чи цей лабіринт скінчиться коли-небудь?
Діставшись до лекційного залу, вона зітхнула з полегшенням: там нікого не було, тьмаві світильники над входами і виходами пунктиром охоплювали порожнечу. Отже, ніякої лекції…
Та Джеймс не хотів повертатися ні з чим. Лишивши Едну в залі, кинувся шукати когось із працівників і таки набрів на кабінет, в якому сидів за невеличким столиком зарослий дідок, схожий на Бернарда Шоу.
— Перепрошую, сер, — звернувся до старого. — Тут у вас минулого разу відбулася лекція… е-е… фізика… слабка взаємодія… Чи не допоможете мені зв'язатися з ним?
Дідок підвів голову і кинув на Джеймса погляд:
— Хіба ви не чули, що сталося? — Старий поплямкав губами. — Нашого славетного вченого знеславили.
Кук-Соммерс поблід, вхопився руками за краї столика, наче збираючись підняти і торохнути ним діда.
— Невже… невже його теорія виявилась неспроможною?
— Заспокойтесь, містер, присядьте. Отак. Ви, мабуть, не належите… до науковців, якщо досі не чули цієї сенсації?
— Я — фізик-теоретик, — гамуючи нетерпеливість, сказав Джеймс, — і хотів би…
— Цікаво… — Старий скинув бровами. — Ну, гаразд, трапляється… Так от, його формула слабкої ядерної взаємодії точно описує процес, до того ж надзвичайно елегантна, витончена. Це — формула-красуня!
— То що ж сталося? — прохопився Кук-Соммерс.
— Його обвинувачують, як це не дивно, в плагіаті.
— Невже такий учений…
Старий скрушно зітхнув:
— Це було так несподівано. Витягли на світ божий один із старих номерів журналу «Нью саєнс», в якому цю саму формулу опублікував… заждіть, пригадаю… ага — Соммерс! Здасться, Нобелівський лауреат… Джеймс Соммерс. Звичайно, вони могли зробити відкриття незалежно один від одного, мабуть, так воно й було, пріоритет тут ні до чого. Але, знаєте, знайшлися заздрісники… Роздмухали скандал. Серце вченого не витримало… — Дідок знову зітхнув. — А яка благородна була людина!
— Та-ак… — Джеймс підвівся, рвучко, знервовано підступив до столика. Очі йому палали, голос помітно дужчав. — Так от, формулу в тому журналі опублікував не Соммерс, а Кук-Соммерс, його син.
— Син? — скинув кошлатими бровами старий. — Уперше чую, щоб у генія і син був геніальний.
— Але це так… — зам'явся Джеймс. — Формулу цю опублікував син Соммерса — Джеймс Кук-Соммерс.
— Ніякого Кука! Там надруковано — Джеймс Соммерс, тепер я точно пригадав.
«Невже це Патрик підклав свиню? — подумав Джеймс. — Ну, зажди…»
— Саме Кук! — роздратовано вигукнув, ніби старий оглух.
— Та звідки ви знаєте?
— Ще б пак не знати! — зблиснув очима Джеймс. — Це ж я сам, я її опублікував! Розумієте — я!
На якусь мить дідок заціпенів, потім силувано посміхнувся:
— Чудасія, та й годі. Якщо це так… Вам мусить бути понад сто років, добродію!
— Завдяки щілині в часі, я зміг проникнути… Та хіба ви повірите?
Кук-Соммерс опік його таким поглядом, що старий зіщулився, злякано промимрив:
— Хоча, може бути… а чого ж… Чорна курка несе білі яйця… Суцільні парадокси.
Переляк старого потішив Джеймса. Гамуючи сміх, що не раз підступав йому до горла, обернувся і вийшов. Було прикро, що його переплутали із славетним татусем, але він цю помилку виправить, і його ім'я лишиться в історії фізики. Вже наближаючись до Едни, — вона задрімала в кріслі, — подумав про спадщину Нобелівського лауреата. Цілком можливо, що він — єдиний спадкоємець! А там же мільйони й мільйони… Треба тільки взяти метикованого адвоката.
— Ходімо, Мізинчику! — торкнув її за плече.
Една розплющила очі:
— Ну як? Щось нове є?
— Скоро станеш мільйонершею!
— Любий… — Една простягла руки і, підвівшись, обняла його за шию. — Придбаємо кондитерську?
— Ну, звичайно! Я перепрограмую Няумуко… Та що там кондитерська… Не той масштаб…
До тунелю тут було рукою подати, але обоє долали цей простір з натугою, важко дихаючи. Ось уже й Атланта проминули, а брунатному килиму, здається, не буде кінця. І навіщо така ворса? Наче трава чіпляється за черевики.
— О, ми заживем солодким життям… — говорив і говорив, нахиляючись до Едни, Кук-Соммерс. — Нащо мені та лабораторія? Або тобі — будівельна фірма?
Він говорив з якимось острахом, хоча в перспективі — спадщина Соммерса, спадщина леді Кук… Але радості не було, він навіть голос притишив. З кожним кроком іти ставало важче, неначе земне тяжіння подвоїлось чи навіть потроїлось.
— Чи ми дійдемо колись? — шепоче Една. — Я боюсь…
— Перестань хникати, Мізинчику, я теж сам не свій, але не боюся. Та й чого нам полохатись, чорт…
Якийсь тріск обірвав його мову. Стали як укопані, прислухаючись і роззираючись. По стінах і склепінню тунелю зміїлись чорні тріщини. Землетрус? У Лондоні?
Тріск припинився, та почало тьмяніти світло. Вони заспішили, як могли. Йшли, натужно дихаючи, мовчки; Една лівою рукою трималася за Джеймса, правою ж час від часу торкалася стіни тунелю, наче боялася збитися з правильного напрямку. Раптом сіпнула Кук-Соммерса за лікоть:
— Бачиш? Бачиш?
Ще кілька кроків, і він розгледів: біля отвору вовтузиться Няумуко, відламує шматки породи і шпурляє навсібіч.
— Няумуко, пропусти міс Едну, — прохрипів Джеймс. І до неї: — Швидше, швидше пролазь. Щілину затягує…
Робот звільнив отвір і став з того боку, простягнувши свої металеві руки навстріч дівчині. Кілька секунд, і Една, тривожно скрикнувши, опинилась біля Няумуко. Тим часом отвір так звузився, що Кук-Соммерс уже це міг протиснутись. Просунув голову і ледве встиг відхилитись назад.
— Няумуко! — заволав щосили. — Розширюй лазером!
Кілька разів зблиснув тонкий промінь і погас. «Невже розрядився? — промайнула страшна думка в Кук-Соммерса. — Не може бути…»
— Ламай руками!
Няумуко схопився за краї, що напливали по всьому периметру, але не зміг відламати й крихти. Просунув голову, намагаючись натиснути плечем, застряв, не зміг і поворухнутись. Ще мить, і страхітлива сила розпанахала його надміцне сталеве тіло, важка голова з половиною грудей бемкнула об підлогу біля Кук-Соммерса. Враз потемніло, він присів, обіпершись спиною об стіну, і вже не бачив, як стискується простір тунелю, як сходяться стіни і склепіння. Його згасаюча свідомість ще встигла прийняти сигнал звідти — крик, істеричний крик Едни. Та проаналізувати цей сигнал вмираючий мозок не зміг. Темрява, шум, зблиск…
«…на будівництві Барбікен-центру знову загуркотіли екскаватори і прохідницькі комбайни — поглиблюється котлован, прокладаються тунелі. На великій глибині в твердій породі будівельники натрапили на останки невідомої людини і рештки робота…»
«Темз-Тайм» від 21.IX ц. р.

--------------
Примітки:
[1] Акр — 4046,86 м.кв.

--- КІНЕЦЬ ---


Текст звірено з виданням: Бережний В. П. Лабіринт: Наук.-фантаст. повісті та оповідання. — К.: Рад. письменник, 1986. — 263 с. — Стор. 233-261.
Сканування і редакція: Хас (hsa@ukrsat.net.ua)

Оригінальний текст взято з Публічної бібліотеки:
www.publ.lib.ru

У *.txt форматував Віталій Стопчанський


 
Наші Друзі: Новини Львова