Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 22 січня 2021 року
Тексти > Жанри > Повість

Лабіринт

Переглядів: 5197
Додано: 14.02.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
— Привіт, Няумуко.
Кук-Соммерс натиснув брелок (у дверцятах цокнули електромагнітні стопори) і, подзенькуючи ключами, вже трохи повеселілий, сказав:
— Ну що ж, я готовий… з тобою хоч і на край світу.
Една усміхнулась:
— Краще сказав би — на все життя.
— На що ти натякаєш, Мізинчику?
— Пора б уже нам одружитися, любий.
«Невідомо ще, як ти поставишся до мого походження», — подумав Джеймс, а сказав зовсім інше:
— Хіба тобі не цікаво грати роль у спектаклі залицяння? Ми ж іще… тільки підняли завісу. А втім, ось я зроблю якесь велике відкриття, загребу мільйони, і тоді вже розпочнемо другу дію. Гаразд, Мізинчику?
Тим часом вони опинилися біля входу. Една відчинила хвірточку, і всі троє ступили на майданчик перед кабіною підйомника..
— Це зі мною… комісія, — сказала Една товстому вусатому ліфтерові, що сидів у кутку кабіни. Той чомусь підозріло поглянув на робота, але нічого не сказав, мовчки ввімкнув рубильника, і кабіна з шумом шугнула вниз.
На дні котлована Кук-Соммерс аж зіщулився. Здавалося, вони йдуть ущелинами, блукають небаченим лабіринтом, по якому зміями повзуть товстелезні кабелі.
Нарешті потрапили в тунель, забитий порожніми вагонетками. Тут усе наче принишкло, з металевих тюбінгів, що підпирали склепіння, беззвучно стікали сутінки, стиснений простір наповнювала така густа тиша, аж важко було переставляти ноги. Один тільки Няумуко рухався, як завжди, з ритмічністю машини.
У кінці тунелю, загородивши його великим ротором, на якому зблискували пощерблені та зламані зуби-долота, закляк пофарбований у червоне прохідницький комбайн.
— Поглянь, — кивнула Една у бік тупика. — Це така машина, що й граніт крушить, а тут зуби полетіли.
— Ну, то де різати? — спитав Джеймс.
— Перед ротором, звичайно, он там, де зламалися зуби цього мастодонта.
— Ану, Няумуко, покажи, на що ти здатний, виручи міс Едну.
— Прошу відійти назад, — обізвався робот. — Уже? Вмикаю лазер.
Правду кажучи, Едні не дуже вірилось, що тоненький сизий промінчик, який тієї миті уперся в іскристу стіну перед комбайном, зможе відколупнути хоч грам породи. Проте не зводила очей, пильно стежила, як Няумуко викреслював дугу, а потім хлюскав по обведеному сегменту своєю блискавкою. Це тривало не більше трьох хвилин, а їй здалося хтозна й скільки, час ніби зупинився.
— Готово, — сказав робот, і тієї ж миті промінчик погас.
Кук-Соммерс походжав уздовж комбайна, подзенькуючи ключами, і навіть уваги не звернув, як Няумуко посунув до стіни, підніс на рівень плечей свого металевого кулака і з силою, наче боксер, ударив посеред того місця, яке обробляв променем.
Една скрикнула, і Джеймс обернувся: перед ними тьмянів отвір.
Обличчя дівчини спотворила гримаса страху.
— Невже… невже це приміщення? Поглянь — обличковано…
— Авжеж приміщення! — Кук-Соммерс підійшов до пролому. — На щастя, не житлове. Теж ніби тунель. Давай заглянемо? Вдалині он світло.
— Але ж тут нічого такого… не повинно бути, — прошепотіла Една. — Я ж знаю проект…
— Не хвилюйся, Мізинчику, зараз побачимо, що й до чого. — Кук-Соммерс переступив через бар'єр, обернувся і простягнув до неї руки: — Ну ж бо, сміливіше! Отак. Ходімо. А ти, Няумуко, залишайся тут біля отвору, до нашого повернення.
— Гаразд, — обізвався робот.
— І нікого не пропускай, — ще раз обернувся Джеймс, — це — заборонена зона.
— Заборонена зона, — повторив Няумуко. — Проходу нема.
Една зіщулилась, наче поменшала, здрібніла, очі наповнились страхом, дибала мовчки, тамуючи подих, позираючи навсібіч, хоч тут нічого не було, крім голих стін тунелю.
— Що з тобою, Мізинчику? — вдавано весело обізвався Джеймс, хоч і в самого кішки зашкребли по душі. Йому раптом здалося, що вони потрапили у якусь величезну пастку, аж оглянувся — чи не вернутися, поки не пізно?
— Слухай, якщо отам ліворуч… — зашепотіла Една, прихиляючись до нього, — якщо там буде хол, а в ньому Атлант… я збожеволію.
— Цікаво. Чого ти думаєш, що там…
— Розумієш, так за нашим проектом.
Кук-Соммерс аж свиснув:
— Що ти городиш? О, таки справді хол… І Атлант підставив плечі під балки. Ого, яка могутня постать!..
Зупинилися, важко дихаючи, наче не йшли, а бігли.
— Я ж казала… Переконався? А там он, — Една простягнула руку, і Джеймс побачив, як тремтять її пальці, — мусять бути ліфти.
— Ну, ліфти, так що? Треба ж підійматися з цього підземелля! А їй не хвилюйся, хоч і ліфти.
Проминули Атланта, ступаючи по товстому брунатному килиму, наблизились до кабін.
Одні дверці розсунулись, і навстріч їм вийшло кілька чоловіків і жінок, деякі з дітьми. На Едну і Джеймса ніхто й уваги не звернув, наче їх тут зовсім не було.
Една запримітила: жінки й дівчата носять незвично довгі сукні, жодної не було в джинсах.
Мовчки зайшли до просторої кабіни, Една швидко, не вагаючись, натиснула кнопку з цифрою 9.
— Чому на дев'ятий? — спитав Джеймс.
— Хочу ще пересвідчитись… Розумієш, за нашим проектом, там мусить бути басейн з водоспадом і фонтанами.
— «Розумієш, розумієш…» — перекривив Джеймс. — Я розумію те, що нічого не розумію!
З ліфта вони знову вийшли в просторий хол, такий самий, як і внизу, тільки без Атланта. І килим тут був не брунатний, а зелений, неначе трава. Ліворуч, за скляною стіною, виднілась тераса, заставлена столиками і великими парасольками від сонця. Брівку тераси омивали хвилі.
— Так і є… — зашепотіла Една, прохиляючи двері, — он водоспад, і фонтани б'ють з-під води…
— Оце так басейн! — вигукнув Кук-Соммерс. — Та тут більше двох акрів1. Здорово… Діти на човнах… А сонце… Мусило б уже бути над заходом, так?
— Авжеж, ми виїхали після обіду.
— А воно ще тільки підбивається вгору.
Една, приклавши долоню козирком до лоба, поглянула на голубу протоку неба над ярусами осяяних вікон.
— Справді, час ленчу…
За столиками по двоє, по троє сиділи здебільшого люди середнього віку і, певне, споживали другий сніданок.
Джеймс несподівано відчув, що і йому хочеться підкріпитися.
— Може, й собі підкинемо калорій? — запропонував своїй розгубленій супутниці.
— Ми ж пообідали… ще там… ну, до цієї пригоди.
— То й що? Сідаймо, відпочинеш і заспокоїшся.
Пройшовши вздовж басейну, вибрали столик якраз над брівкою, вода хлюпотіла біля самісіньких ніг. Сонце заливало увесь простір яскравим сяйвом, але їх захищала парасоль із тентового полотна. Тихий шум водоспаду, дзюркотіння фонтанів приглушували розмови сотень людей, що сиділи за столиками вздовж усієї тераси. Джеймс відкинувся на спинку легенького стільця, полегшено зітхнув.
— Ти зітхаєш, як старий дід, — обізвалась Една.
— Уяви собі, Мізинчику, втомився.
— Я теж, — винувато посміхнулась Една. — Мабуть, нервове напруження дається взнаки… — Тільки зараз вона помітила газету на третьому стільці. Поклала на стіл. — Не цікавишся?
Кук-Соммерс жадібно вхопив газету, зиркнув на першу сторінку, здивовано присвиснув і поклав перед Едною.
— Поглянь… Може, мені привиділось.
— Що саме?
— Дата…
Една подивилась і одразу побіліла, мов крейда. Підвелася, озираючись навколо, кутики її губ тіпалися.
— Слухай, давай тікати…
— Чого? — вирячився Джеймс.
— Ти ж бачив дату? Це майбутнє… Та ще й не близеньке.
Джеймс знову зиркнув на газету, де під заголовком чорною фарбою була надрукована дата.
— Подумаєш, якихось сімдесят п'ять років! Сядь, Мізинчику, і не рипайся, зараз ми дізнаємось, що ці представники майбутнього споживають на ленч.
Една слухняно сіла, проте переляк по зникав, зачаївся в її очах.
— Розумієш, мені здається, в мене розгвинтився гвинтик…
— Перестань, — сердито сказав Джеймс, — нічого нюні розпускати. Було б гірше, коли б ми потрапили в минуле. Час — це така… така функція… Та що ви, будівельники, в цьому тямите?
Він довго ще розмірковував уголос, пересипаючи мову науковими термінами і навіть формулами, так що Една справді не могла нічого второпати, тільки кліпала очима.
Тим часом підійшла офіціантка, жінка середніх років, запитливо глянула вицвілими очима.
— Як завжди! — кинув Джеймс.
Офіціантка, трохи повагавшись, пішла. І незабаром принесла якісь крученики, залиті кремом, а замість кави — зелений паруючий напій. Коли Джеймс попросив віскі з содовою, жінка не зрозуміла, перепитала кілька разів, зрештою сказала, що про таке й не чула. Кук-Соммерс тільки пирхнув, узяв ножа і виделку та й почав їсти.
— Мабуть, треба ложечкою, — прошепотіла Една. — Якесь желе…
— Принесла стара відьма чортзна-що! — розсердився Джеймс, кладучи ножа і виделку. — Хіба тут розбереш? Мабуть, синтетика.
Свою порцію, проте, він ум'яв швидко, залпом випив зелену рідину, аж прицмокнув. Една ж тільки покуштувала того желе, а до напою й не доторкнулася.
— Ти чого, Мізинчику? — вже лагідніше спитав Джеймс.
— Швидше ходімо звідси.
— Встигнемо, — сказав, розгортаючи газету. — Розрахуємось і підемо. О, тут ось дещо цікаве… Запрошують на лекцію відомого фізика. Ану поглянь, чи не знаєш де це?
Една подивилась на рядки оголошення:
— Так, тут мусить бути Лекційний зал. Це внизу, від Атланта, здається, п'ятий чи шостий поверх углибину. Розумієш, за нашим проектом…
Не договорила, бо саме наблизилась офіціантка. Та й узагалі, Една почувалась не в своїй тарілці.
Кук-Соммерс дістав із внутрішньої кишені піджака гроші і подав офіціантці фунт. Щось в її очах змигнуло, наче якесь недовір'я чи подив, повертіла папірця в руках, буркнула: «Один момент» і швидким кроком подалася до своєї каси.
— Тепер ходімо, — підвівся Джеймс, — здачі я не буду чекати.
Насправді ж він відчув, що з тим фунтом щось не так, і вирішив якомога швидше забратися звідси: Звичайно, Кук-Соммерс не тікав, ні, ні, він респектабельний джентльмен, та й чого, власне… Просто треба поспішати на лекцію.
— Мені справді пощастило, Мізинчику, — виступить фізик!
Та коли безшумний ліфт швидко спустив їх униз — це був сьомий підвальний поверх — і вони побачили афішу, Джеймс зрадів ще дужче — тема лекції була сформульована так: «Дещо про слабку взаємодію»!
— Маєш подарунок на день народження, — все ще винувато посміхаючись, тихо сказала Една. — Але до початку лекції таки довгенько… Треба звірити час.
Виявилось, Еднин і Джеймсів хронометри відставали не менш як на три години. До початку лекції було більше години.
— Ми ще можемо навідатись… до того, нашого Лондона, — кинула благальний погляд Една.
— Е, ні, Мізинчику, я не хочу ризикувати. Таке, знаєш, може й не повторитися. А чого досягла фізика елементарних частинок — мені не просто цікаво, а необхідно знати. Ну, не насуплюйся, Мізинчику, в такий день… Нам страшенно пощастило!
— І що ви, фізики, бачите в тих елементарних… — зітхнула Една.
— Е, коли б ти знала. Як сказав наш професор, на них тримається все — і майбутнє, і минуле, вся світобудова. Без них не могли б існувати атоми та, зрештою, і ваші будівельні матеріали. Та й ми з тобою. Вловлюєш, Мізинчику?
— Я не заперечую тих частинок, нехай собі будуть…
— Не заперечуєш? Ти великодушна, Мізинчику. — Джеймс поплескав її по плечу. — Я просто зворушений, що ти не заперечуєш.
— Ану тебе, — махнула рукою дівчина.
— Ти казала, за вашим проектом, тут є всякі зали…
— Може, заглянемо у виставочний? Зажди, на якому ж він рівні?.. Ходімо швидше, здається, нас шукають… Не обертайся.
Една вхопила його під руку і повела до ліфта.
— Хто шукає? — тепер уже перейшов на шепіт Джеймс.
— Офіціантка і якийсь тип — сутулуватий, біла теніска, чорна краватка.
Вигук «Хелло!» вони почули, вскочивши до кабіни.
— І якого їм дідька треба? — обурився Джеймс. — Сутулуватий, кажеш?
— Еге. Може, мало заплатив…
— За отой мізерний ленч? Не може бути! А взагалі, не хотілося б встрявати… Ну та раз утекли… Хоча ми й не тікали. Трохи поспішили, кому яке діло? Чорти б його взяли, того типа.
— Чи не краще повернутись додому?
— Ні в якому разі! Треба хоч трішки познайомитися з майбутнім!
Една, щоб заплутати сліди, маніпулювала кнопками в кабіні, наче грала на роялі. То вони вискакували на дах, то, перейшовши до іншої шахти, шугала вниз. Тим часом вона пригадала, що Виставочний зал розташований поряд із театром. Спустилися туди. У вузькому приміщенні, що дугою огинало хол і театр, саме розташовував свої картини індійський художник — невисокий чоловік з блискучими очима і густо зарослим обличчям.
— У вас ще не відкрито? — із жалем спитала Една. — А ми так хотіли оглянути…
— О, прошу, будьте ласкаві, дивіться. — Художник посміхнувся, під чорними вусами забіліли зуби. — Це мої найновіші роботи.
Подякувавши за люб'язність, Една і Джеймс поволі рушили вздовж правої стіни, попід якою вже стояло з десяток картин. Усі вони відзначались темно-зеленим колоритом, причому з першого погляду важко було розгледіти, що там зображено.
— «Танцюючий Шіва»… — прошепотіла Една. — Але де він? Ти бачиш?
— Щось не дуже видно…
 
Наші Друзі: Новини Львова