Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 25 листопада 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Лабіринт

Переглядів: 5095
Додано: 14.02.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Василь Бережний

ЛАБІРИНТ

Фантастична повість
--------------------------------------

I.

Забринів зумер — довго, настирливо. Кук-Соммерс трубки не брав. То нервовими кроками ходив по лабораторії, то присідав до столу і, загородивши пальці лівої руки в рідку чуприну, тупо дивився на свої плутані замітки. А телефон не вгавав із самого ранку. Ніби на чиюсь команду наукові редактори газет, журналів, кореспонденти радіо і телебачення допевнялись, чого він досяг у фізиці елементарних частинок до свого чвертьстолітнього ювілею. Прокляття! Нічого не досяг! І вся ця фізика — нехай би вона горіла ясним полум'ям! — йому ні до чого, ну, зовсім його не цікавить. Він охочіше працював би не на цьому нещасному прискорювачі, а на міксері, готував би смачні тістечка та креми… О, то справді було б солодке життя! Але мама… «Ти мусиш стати фізиком-теоретиком, це мрія моєї юності, розумієш… там тебе чекає славетне майбутнє». І ось йому стукнуло двадцять п'ять, а мрія її юності так і не збулася. Стривай, а чи не мамина це робота — всі оті кореспонденти? Банківський рахунок у неї солідний, а спритності хоч одбавляй.
Кук-Соммерс рвучко схопився і знову сів, нестямно поводячи очима, наче загнаний звір. А тут ще апарат джеркотить і джеркотить. «Ну, якщо це вона влаштувала… — із злістю думав про матір, — то я їй таке влаштую, таке…»
Заціпенів, якась каламутна хвиля затопила йому свідомість. Усе перед ним примеркло, навіть великі вікна лабораторії. Скільки це тривало, не знав, проте, коли та каламуть почала спадати, полишаючи шум у скронях, він побачив перед собою сутулуватого чоловіка, обвішаного фотоапаратурою.
— Перепрошую, ви не брали трубки, і я наважився…
Кук-Соммерс окинув його важким поглядом і тільки скреготнув зубами. Наважився! Бач, цей тип наважився…
— У мене всього кілька запитань… — Кореспондент увімкнув портативний магнітофон, що висів при боці.
— Чого досяг, так? — Лице Кук-Соммерса скривилося.
— Так, і про це…
— Ну, то ось вам відповідь: я досяг того, що нічого не досяг. Дою козла над решетом. Записуєте?
— Аякже. І негативний результат для нас цікавий.
— Морочите мені голову…
— А ваші дослідження елементарних частинок… чи прояснили походження Всесвіту?
— Ого! Та коли б я впіймав потрібну свиню за вухо, то був би вже лауреатом Нобеля!
— Саме цього всі й сподіваються. — Кореспондент миттю націлив фотоапарат і кілька разів клацнув, хльоскаючи Кук-Соммерса тонким батогом блискавки.
— Саме цього? — здивовано вигукнув той. — Ви що, насміхаєтесь? Хто сподівається?
Кореспондент нервовими пальцями закрив футляр.
— Ну, ось хоча б і наш журнал «Нью саєнс», який у наукових колах…
— Але чому? — перебив Кук-Соммерс. — Чому причепилися саме до мене? Ні до Сміта, ні до Айріс, ні до Малькома, хоч і в них були круглі дати…
Кореспондент прискалив око:
— У вас подвійне прізвище, ви на це не зважаєте?
Фізик витріщив олов'яні очі, обурення так і пирскало в його обличчя.
— До чого тут подвійне прізвище?
— Не здогадуєтесь? — Сутулуватий підступив ближче до столу, наче підкрадаючись до звірини. — Невже це для вас таємниця?
— Чого ви морочите мені голову? — Кук-Соммерс ударив кулаком по столу. — Випускайте кота з мішка!
— У вас ювілей, таке свято, — якомога лагідніше сказав кореспондент, — а ви їдете на чорному ослі.
— Ага, так! — Фізик ляснув у долоні. — Няумуко! Цей чоловік без дозволу вдерся до лабораторії.
Ошелешений візитер миттю обернувся та й остовпів: на нього сунувся робот, загрозливо поводячи прямокутними плечима. Няумуко — японська штучка — де він тут узявся? Циліндрична «голова», обведене чорною фарбою «обличчя», намальований «рот» і дужки «брів», але «очі» — ні, «очі» скляні, жевріють; замість «носа» — коротенька трубка, якою цей монстр ніби принюхувався до враженої істоти, з похилих плечей якої звисали апарати.
Кілька секунд людина і робот мовчки дивилися одне на одного. Страх, що нагло пройняв кореспондента, минав, чоловік швидко отямився, коліна перестали дрижати. Біс його матері! Чи він не бував у бувальцях? Хіба його не застукали на дереві, звідки він цілився об'єктивом у спальню? Ну, були гулі і синці, але ж знімки… Сенсація! Зараз теж запахло…
— Я — Няумуко, — обізвався робот котячим голосом, — а ви? Будемо знайомитись
— Мене звуть Патриком…
Тільки-но робот висунув металеву руку, Патрик відскочив убік і поза столами кинувся до виходу. Може, і встиг би, якби не зачепився футляр з магнітофоном, поки він вовтузився, Няумуко вже стояв на дверях.
Кук-Соммерс відкинувся в кріслі, потираючи руки.
— Не дуже, Патрику, сікайтесь, а то мій друг може й покалічити… при самообороні.
— Я протестую! — заволав кореспондент. — Насильство в науковому закладі!
— Ха-ха! Він протестує! Ха-ха-ха! — приступ нервового сміху тіпав Кук-Соммерса. — Давай його сюди, Няумуко! Насильство… Ха-ха-ха!
Патрик упирався, пробував пробитися до дверей, але де там, робот схопив його у сталеві обійми, приніс і поставив перед столом свого шефа.
— Тепер я візьму у вас інтерв'ю, — з єхидним смішком сказав Кук-Соммерс. — До речі, магнітофон і фотоапарати — на стіл. Так. Тепер викладайте, якого чорта ви цікавитесь саме моєю роботою?
— Я ж вам усе сказав: маєте подвійне прізвище.
— Ну то й що?
— А леді Кук…
— То це все мама?!
— Ні, я кажу, що леді просто Кук… Уловлюєте? Не Кук-Соммерс, а тільки Кук…
— Справді… Я на це якось не звертав уваги, — погамовуючи роздратування, промовив ювіляр. — І що з цього виходить?
— А те, що ваш батько — якщо тут можна вжити це слово — був Нобелівським лауреатом з фізики… Джеймс Соммерс… Він у свої двадцять п'ять…
— Знайшов гніздо кобили! Цей учений помер, мабуть, років із шістдесят тому! Моєї мами ще й на світі не було.
— Усе правильно. Не було. Та хіба ви не чули про Банк?
Кук-Соммерс закліпав рудими віями:
— Який банк? Що ви говорите?
— Банк чоловічого сім'я… тобто, сперматозоїдів, давно закладений у Сполучених Штатах.
— Банк… Що ви цим хочете сказати?
— Там зберігається сперма в рідкому азоті при температурі мінус 196° за Цельсієм. Біологічний експеримент — пошуки, надії…
— Так. Джеймс Кук-Соммерс… Ти чуєш, Няумуко? Ми з тобою — експеримент… А магнітофон крутиться… Експеримент… Понюхай, Няумуко, ці апарати. Гарненько, гарненько.
Робот спритно вхопив магнітофон і, не виймаючи з футляра, підніс до свого куцого «носа». Потримав так, ніби дослухаючись, обережно поставив на стіл. Те ж саме проробив із двома фотоапаратами.
Патрик полегшено зітхнув: апаратури цей монстр не пошкодив. Про те, що всі записи були стерті, навіть не здогадувався.
— Ну, що, Няумуко?
— Ніяких особливих запахів нема.
— Ну, якщо так, то нехай цей упертюх забирає своє начиння і… вимітається звідси геть.
Кореспондент, сопучи, похапцем повісив апаратуру собі па похилі плечі і, озираючись на робота, почиргикав до окованих залізом дверей.
Кук-Соммерс уже не звертав на нього уваги, сидів непорушно, підперши голову руками, навіть очі заплющив, не бачив, як той і вийшов. На душі було тоскно, марудно. Ну й сюрприз… А яке враження це справить на Едну, якщо вона дізнається? Експериментальний… Так ось чому вони налетіли, як шуліки па здобич! Давай їм відкриття, і то велике, незвичайне, Нобелівське. Хоча, як той сказав, і відсутність досягнень теж працює па експеримент…. Не раз допитувався у мами, де батько. «Він давно номер…» Це була правда: Соммерс помер ще до її народження, але в цій правді вмістилася і брехня. Виходить, самою правдою не проживеш. Зажди, зажди, Една, можливо, теж експериментальна? Подвійне ж прізвище: Дулітл-Рок. Уже давненько знайомі, а про батька не обмовилась жодним словом. Хе… А було б здорово! І стукнуло ж комусь у голову закласти той безглуздий банк… А втім, нехай йому чорт, він же все-таки не гомункулюс, він же народжений матір'ю! Ось і Няумуко знає, що він робот, ну, то й що?
Підвів голову, кинув байдужий погляд на свої записки, де йшлося про силу слабкої взаємодії в ядрах атомів, і тонкі губи його скривилися: все той самий триплет із трьох частинок, добре знайомі привиди! Та ну його…
— Няумуко, виклич міс Едну.
Поки електронний секретар пробивався до будівельної фірми, Джеймс механічно гортав списані аркуші. Звичайно, було б добре — та ще й як добре! — виявити той клятий триплет, але, видно, не йому судилося запалити Темзу… Тепер, дізнавшись про свою таємницю, він візьметься за леді Кук — треба змусити її стати трохи щедрішою до свого лебедя, а що?
— Від сьогодні — я завеликий для своїх черевиків! — гукнув Джеймс, беручи трубку, подану роботом.
— Ого, ти вже став великим, любий? — почувся голос Едни. — Докопався до найглибшої таємниці?
— Не дошкуляй хоч ти. Зустрінемось — розповім.
— Влаштовуєш сьогодні вечір?
— Ніяких вечорів! Мені так зіпсували настрій, що хіба ти….
— Не гнівайся, але сьогодні я можу затриматись на нашому об'єкті.
— Де це?
— Поблизу Сіті, ну, Барбікен-центр, я тобі якось говорила.
— А-а… рештки римської споруди. То що, може, ваші екскаватори викопали якусь каменюку?
— Там щодня натрапляють на уламки минулого, але зараз щось сталося, у північних тунелях застряли комбайни, мушу туди заскочити.
— От і чудово! — повеселів Кук-Соммерс. — Бери мене з собою. А звідти поїдемо на Пікаділлі — якраз вечірні вогні…
— А в твого Няумуко є лазер?
— Цівочка невеликої потужності. Так, для самооборони.
— Візьми й його, будь ласка. Може, він мене виручить. Джеймс не розпитував, що й до чого, кинув коротке:
— Гаразд, ми вже вирушаємо.

II.

Една аж ніяк не виділялась красою, проте Кук-Соммерс виділив її серед інших. Міцна, спортивного складу, хлопчакувата блондинка сподобалась йому тим, як тримає бокал з вином, елегантно відхиляючи мізинчика. Той пальчик, ніжний, як пелюсточка троянди, чарував юнака.
Відчиняючи дверці машини, він з удаваною веселістю гукнув:
— Привіт, Мізинчик!
— Привіт, ювіляре, — відповіла Една, всідаючись біля нього. — Хто ж це тобі зіпсував настрій у такий день?
— Знайшлися такі… — похмуро кинув Джеймс, вмикаючи швидкість. — До речі, в тебе також подвійне прізвище, чому?
— Примха матері. їй подобається оте дівоче Дулітл. А в тебе чому?
— Теж мамина примха — вона облюбувала Соммерса. А твій… У тебе є батько?
— А як же без батька? Є, звичайно, сірий банківський клерк.
Кук-Соммерс зітхнув з полегшенням: отже, вона не експериментальна. 1 тут же подумав: а може, було б краще, якби й вона?..
— Ти змінився на лиці, любий. Щось сталося?
— Кожної миті щось стається, — похмуро відказав Джеймс. — Ось ми проминули Пожежний монумент — хіба не подія? В цей час і Земля під нашими колесами описала певну дугу, і сонце, і зорі. Конфігурація світу міняється безперервно…
— А як поживають… твої елементарні частинки?
— Химери… Граються в піжмурки. А навіщо тобі Няумуко?
— Розумієш, прохідницькі комбайни позастрявали у якійсь надтвердій породі. — Една оглянулась на робота, що сидів позаду. — Ти його вимкнув?
— Так.
— Може, Няумуко своїм лазером відколупне хоч шматочок — для аналізу.
— Це для нього насіннячко.
Една зраділа, видно, їй багато залежало на тому аналізі, бо вона ж відала й попередніми, і все було в нормі, а це щось сталося, наче змінився геологічний профіль будівельної дільниці. Кук-Соммерс не дослухався до її балачки, думав про своє. Так чи інак, а чверть століття буває раз у житті… Може, махнути в Кембрідж? Далекувато, «Емпайр-рума» — не першокласний, але затишний ресторан… Ні, на Пікаділлі таки буде веселіше.
— Приїхали! — не то з радістю, не то з острахом вигукнула Една. — Оце наше будівництво.
Крізь металеву сітку огорожі Кук-Соммерс побачив величезний котлован, в якому попрацювали сталеві кроти, нагорнувши гори землі поміж заплутаними проходами.
— Справжній лабіринт!
— Тут були квартали із старою забудовою, — Една провела рукою в бік котлована. — Фашистські літаки скинули на них тисячі бомб. Ти, мабуть, бачив ці руїни, десятки років їх зовсім не чіпали. Тепер муніципалітет розпочав будівництво житлового комплексу.
— Так воно й ведеться, — сказав Джеймс, подзенькуючи ключиками від машини, — то руйнують, то будують.
— О, коли б ти знав, який це проект! І ось раптом усе застопорилось. Бачиш оті тунелі з північного боку — отам і трапились поломки.
Кук-Соммерс зиркнув на кілька овальних отворів, освітлених тьмавими лампочками.
— То ми в який? І як спустимось?
— Бери Няумуко, он там — підйомник.
Відчинивши дверці машини, Джеймс доторкнувся до свого електронного друга, і той одразу ожив.
— Вилазь, Няумуко, підемо.
Робот схилив голову, зігнувся і досить спритно вибрався з автомобіля. Легко переставляючи свої товстуваті ноги, обійшов машину ззаду, ступнув на тротуар до дівчини.
— Вітаю, міс Една.
— Привіт, Няумуко.
 
Наші Друзі: Новини Львова