Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 27 лютого 2021 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Гравіантена Івана Мудрого

Переглядів: 4641
Додано: 14.02.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
— Міг би хоч подзвонити, — осміхнулась Надія.
— Навіщо? Поки я добирався, ти ще поспала цілих півгодини. Так і завтра буде, й післязавтра, доки не напишу дисертації. А що? Нема чого марнувати вечори на зітхання!
— Краще ночі?
— Ага, після роботи.
Попросила його вийти в коридор, потім, надівши легкого квітчастого халата, спровадила на кухню, де мама вже готувала вечерю.
— Де ж ти пропадав, що так давно не озивався? — спитала Надія, підсовуючи йому яєчню на кухонному столику. — Може, весь час на дзвіниці сидів?
Її обличчя пашіло — чи то від холодної води, чи від хвилювання, в голосі чулася легка іронія. Іван усе це вловлював, милувався нею, а дівчина ніяковіла ще дужче.
— Та побував і на дзвіниці…
— Ну й що? — її очі зблискували усміхом. — Випробував свою антену?
Іван відповів не зразу. Крутнув головою у бік Надіїної матері, що стояла біля плити, ніби й не звертаючи на них уваги, трохи виждав, потім пробурмотів:
— Та що ж, коли взятися, то можна й голкою тунель пробити…
— Пробив?
— От бач, ти іронізуєш… — Іванові брови нахмурились. — А сталася всесвітньо-історична подія.
— Ну, розкажи, розкажи!— похопилась Надія, боячись, що він образиться.
— Розповісти? Але ти ж все одно не повіриш. Серед буденщини — раптом велике, яскраве, незвичне…
— Чому ж… — Надія вибачливо усміхнулась. — Ми вже готові до несподіванок.
— Ну, тоді я тобі скажу: мені вдалося, просто пощастило встановити контакт…
— Який контакт? Я ж запитую про твою антену.
— А навіщо ж я її конструював, як не для космічного зв'язку!
— І що, встановив зв'язок… з тими… суперменами, що вдалися до велетенського експерименту, як ти казав?
— Шукав одних, а наткнувся на інших… — Іван знову покрутив головою і замовк. Відсунув порожню тарілку. — Я б не заперечував проти чорної кави.
— На кого ж ти наткнувся? — спитала Надія, підвівшись із-за столу, щоб дістати в буфеті банку з розчинною кавою.
— Я розмовляв… — Іван зробив паузу, помітно було, що він вагався, казати чи ні. — Майже годину розмовляв із своїм двійником. У нього теж є отака Надія, тільки вони вже одружилися…
Надія так і застигла з чайником у руці, а її мати, яка ніби й не дослухалася до розмови, сплеснула руками, видивилась на Івана, тяжко зітхнула.
— Ой лишенько! Оце домудрувався…
Поквапно вискочила з кухні, щось бурмочучи про себе. Іван криво усміхнувся:
— Бач, твоя мама вже повірила…
— Ти її налякав. Ну, хіба ж можна так жартувати?
— Я не жартую.
— Перестань.
Каву пили мовчки. Іван поглянув на годинника:
— Мені пора.
— Може, завтра… чи пак уже сьогодні сходимо в кіно? — примирливо обізвалась Надія.
— Я ж сказав: працюю. — Іван щільніше прихилив скляні двері. — Пишу про цей контакт…
— О, коли б справді… — не сказала, а проспівала Надія, звівши очі вгору. — Ти б став доктором!
— А може, й стану, — пригорнув її за плечі. — Ну, я пішов. До побачення.
— Щасливо, упертюх! — Надія весело підштовхнула його до виходу.

III.

А було так. На Лаврській дзвіниці Іван приєднав свою антену до позолоченою хреста. Зробити це було нелегко, і наш заповзятець мало не зірвався вниз, на дзвони. Гамуючи дріж у колінах, осідлав бантину, обіперся плечем об дерев'яну крокву і так дожидався вечора. За його розрахунками, які згодом підтвердились, Сонце своєю величезною масою перешкоджатиме гравізв'язку, викликаючи завихрення хвиль. Отож, здійснювати спробу треба було після того, як цей потужний гравітаційний конденсатор сховається за обрій, і то не зразу.
Час минав повільно, та хіба Іванові позичати витримки, терпіння? Сидів, зігнувшись у три погибелі, перебирав у голові різні варіанти свого звернення до тих, хто сконструював видимий Всесвіт і, певне, доглядає його, як майстер-годинникар свої хронометри. Зрештою, зупинився на імпровізації — думка в нього чітка, а в які слова виллється, не має значення. Зрозуміють. Якщо вже вони прилучилися до всеосяжної мудрості, викреслили орбіти електронів і галактик…
Раптом Івана охопив страх, пройняв кожну клітину мозку: як він міг наважитись? Помислити? Отака мізерна грудочка протоплазми… Це ж тільки уявити собі… А втім, як подумаєш, в тому ж то й полягає парадокс — незмірно мале і незмірно велике зумовлюють одне одного, та інакше вони й існувати не можуть. Мале у великому і навпаки — велике у малому. Така діалектика. То чому ж він не може поцікавитись… Мусить! І тут не якась зарозумілість, а жага мислячої матерії.
Увімкнув апарат, і тієї ж миті на нього заспокійливо поглянуло зелене вічко індикатора. Тепер антена могла модифікувати гравітаційні хвилі.
Кашлянувши раз і вдруге, наче збирався промовляти до тисячної аудиторії, Іван, прозваний Мудрим, прихилився до гравіфона і почав:
— Гей ви, ті, що в космосі! — У горлі враз пересохло, язик зробився неповороткий. Ех, якби оце хоч ковток води! Заговорив уже не так голосно: — Я звертаюся до вас за роз'ясненням, тобто хочу сказати… Людський мозок уже дозрів, щоб уважніше приглянутись до навколиишього… Нас цікавлять кардинальні питання Світобудови… підвалини… Ми не якісь піддослідні кролики… Хочемо знати, навіщо увесь цей колообіг, розпад і синтез із… живої і неживої матерії…
Імпровізація виходила трохи недоладна, сумбурна, й Іван пошкодував, що заздалегідь не підготував тексту або хоча б головних запитань. Тоді б не затинався, болісно добираючи слова.
Чи сподівався на якусь відповідь? Ще тоді, коли в нього виникла ідея такого контакту, був упевнений, що розмову вдасться зав'язати, а от коли надів навушники, впевненість його похитнулася. Безбережний космос… Якщо і є десь приймач гравітаційних хвиль, то яка вірогідність, що він саме зараз увімкнутий? Клацаючи вмикачем свого апарата, Іван подумав: як це добре, що він тут сам, що немає свідків цієї його… витівки. Якщо нічого не вийде, він собі пробачить. Мало чого не витворяє людина на самоті… Але ж мусить удатися! Хоч і без надії, а він все-таки сподівався, вірив у свою зорю.
Навушники ожили, почувся шум, наче хтось поруч схвильовано дихав. Іван аж озирнувся, затамував подих, напружуючи слух, щоб уловити бодай найтоншу звукову ниточку.
Уловив! Розрізнив слова!
Не вірилось власним вухам, але він почув:
— Ти вже закінчив? Усе сказав?
Іван ніби язика проковтнув — не міг вимовити й слова.
— Чого ж ти мовчиш?
Голос пробивався крізь шуми, що накочувались хвилями і, здавалось, от-от затоплять його.
— Я… я слухаю, — нарешті спромігся Іван. — А ти… звідки?
— Я з планети Земля, далекий мій брате…
— Що за жарти? — Іван знову озирнувся, та нікого не побачивши під цим куполом, вигукнув: — Це я промовляю з планети Земля!
Тепер уже той голос притих, певне, розмірковуючи над отриманою інформацією. Мовчання тривало кілька секунд, які тяглися для Йвана цілу вічність.
— То, може, тебе і звати Йваном? — нарешті обізвався голос. — Може, ти — Іван Мудрий?!
— Мене саме так і називають, — сказав сердито Іван. — Але хто це дозволяє собі…
— Не гнівайся, брате, я теж Іван Мудрий з далекої планети Земля, — перебив голос. — Тепер мені зрозуміло…
— А я от нічого не второпаю, чи хтось підключився…
— Ні, поглянь на панель відстані — вісімдесят тисяч світлових років! Ми в різних кінцях Галактики.
— В мене такої панелі нема.
— Отож, ще не винайшов… Через деякий час змайструєш… Це нескладна приставка.
— Чому ти все передбачаєш? — Наш Іван уже трохи оговтався і говорив спокійніше.
— Мені здається, що в нас цивілізація трішечки попереду, хоча ми й рухаємося синхронно. Для такої грандіозної системи, як наша Галактика, невеличке відхилення цілком природне.
— Отже, ви, по відношенню до нас, живете в майбутньому?
— Виходить, що так. Я, наприклад, із своєю Надією вже одружився, маємо сина.
— То що — і я скоро одружуся? — з подивом вигукнув Іван.
— А як же інакше? Ми з тобою двійники в усьому, розумієш… Саме це й передбачав наша гіпотеза структури Всесвіту. Синхронність і симетричність. Наша планетна сім'я — у протилежному завитку спіралі, на однаковій з вами відстані від центру Галактики, сказати б, на різних полюсах…
Шуми приглушили останні слова, і Йван наледве їх розібрав.
— Полюси? — повторив, прихиляючись до гравіфона. — Цікаво, який зараз у ваших електронів?
— Позитивний. А у вас?
— Негативний. — Іван зітхнув. Далекий співрозмовник вловив це зітхання, спитав:
— Ти чого так скрушно зітхаєш? Ми з тобою щойно зробили велике відкриття.
— Але ж антиматерія…
— Зрозуміло: безпосередній контакт виключається. Та його й не може бути — наші планети розділяє занадто широкий простір, подолати його неможливо. То вже велике щастя, що ми встановили контакт, можемо обмінюватись інформацією, хіба ні?
Долаючи шуми, спричинені незчисленними гравітаційними масами, що траплялись на шляху хвиль, вони, може, з годину перемовлялися про події на симетричних планетах. Той, далекий співрозмовник, розповів, що їм удалося уникнути ядерного конфлікту, що космологи висунули «вакуумну теорію» виникнення Всесвіту, а фізики визначили масу спокою у нейтрино.
Хоча чутність в окремі моменти падала до нуля, Іван одержав чимало наукової інформації, але, на жаль, занотувати її не зміг: було темно. До того ж триматися за бантину руками й писати було незручно. Ну що ж, перший контакт. До наступного приготується краще.
— А що відомо вашій науці… — Іван зробив паузу, підшукуючи слова, — ну, з тих питань…
— Кардинальних, як ти казав? «Чому» та «навіщо»? Я теж сушив собі голову.
Голос почав тонути в шумі.
— Мати-Природа… життя… живеш — не вмирай… мудрість… дитячі запитання…
На цьому перемови обірвалися остаточно. Надворі вже сіріло, коли Іван крався по лаврському дворищу. Почувався так, наче побував у незміряній далі космосу, на іншій планеті. І ніхто навіть не здогадується, яка всесвітньо-історична подія сталася цієї ночі. «Нічого, скоро дізнаєтесь», — думав Іван і чомусь уявляв, як скривиться обличчя керівника лабораторії. Одне тільки гірчило — останні слова… «Дитячі запитання»… Що він цим хотів сказати? Невже не розуміє… А Надія буде здивована… Вона вже змучилась, бідолашна. Якби інша… Це треба цінити… Але насамперед все-таки наука. Наді нічого не зробиться, коли ще трохи зачекає… Не покине. Раз та… анти-Надя… Кумедно: анти-Надя. А вона ж є, це без сумніву. Певне, така ж гарна, як і моя. Тільки й того, що атоми її тіла мають протилежний заряд.
Діставшись до свого холостяцького житла, Іван як ліг спати, то прокинувся після обіду. Подзвонив до лабораторії, мовляв, трохи занедужав, а сам сів до столу, щоб записати все, що з ним було цієї ночі. Проте написав лише кілька рядків: йому справді нездужалось. П'ять днів пролежав з високою температурою. Опісля, пригадавши свою пригоду, довго не міг повірити, що це таки справді було, а не примарилось.

IV.

— Надю, наречений з'явився!
Майбутня теща явно кепкувала з Івана, він зовсім на те не зважав. Приходив на побачення опівночі майже всю весну і ціле літо, аж доки не закінчив своєї дисертації. На іронію Надиної матері відповідав:
— Хочете вченого зятя? Терпіть.
Нарешті поклав Надії на стіл голубу папочку, зав'язану білими тасьмами.
— Ось вона, моя мрія безсонних ночей! — Іван був у піднесеному настрої і говорив трохи патетично. Погладивши папку своєю сухорлявою долонею, продовжував: — Тут нова теорія структури Всесвіту.
— Закінчив?! — зраділа Надія. — Нарешті… Вітаю тебе!
Вона притулилась щокою до його шорсткої щоки, не наважуючись при матері цілувати свого обранця.
— Так, закінчив. Наче гора з плечей… Раділи всі троє, це було схоже на сімейне свято.
— Щодо структури Всесвіту, — пояснював Іван, — то зараз домінує теорія Великого вибуху. Нібито на початку вся матерія була стиснена в одному праатомі, ну, може, в такому об'ємі, як горіх. Стався вибух, і з тієї миті Всесвіт розширюється. І це ніби узгоджується спостереженнями… якщо заплющувати очі на симетрію галактик… Тепер же з відкриттям анти-Землі, стало ясно, що принцип симетрії охоплює і макрокосм…
— Уявляю, як буде вражений твій керівник, — сказала Надія. — Може, одразу на доктора?
— Це не має значення, — відповів Іван. — Мені головне — вийти на люди.
Десь так тижнів через два Іван прийшов темний, як туча, навіть снідати не схотів, наледве умовили випити склянку чаю.
— Що сталося? — лагідно спитала Надя, хоч уже й здогадалася: неприємності з дисертацією.
Іван схопився як опечений, заходив по кухні.
— Уявляєш?! — вигукнув обурено. — Він каже, що це — фантастика! Наукою, каже, і не пахне!
— Заспокойся, Ваню. Хто каже? Рецензент?
— Та ні, керівник, він зовсім відкидає мою працю. Ознайомився, каже, і розчарувався… Ні на чому не засновані фантастичні припущення, які межують… Уявляєш? «Межують». Натякає. Тоді я розповів йому про контакт з анти-Землею, усе, як було. Він тільки кліпав своїми очиськами та червонів. То давайте, кажу, разом заберемось на дзвіницю… Еге, каже, від цього мене звільніть, а вам треба відпочити, зміцнити нерви… Мабуть, даремно я йому розповів, тільки налякав. Уявляєш, яка ситуація?..
— А раніше ж він, здається, був новатором?
— Поки не пробився до командного крісла. Тепер же його влаштовує статус-кво. Теорія Великого вибуху, каже, загальноприйнята, і нічого мудрувати. Птоломеївські епіцикли, кажу, була загальноприйнятими півтори тисячі літ. Та в мене, кажу, не про виникнення Всесвіту йдеться, а про його структуру. Всесвіт симетричний. Еге, паже, симетрія суперечить теорії Великого вибуху. А ієрархічна структура, кажу, це ж факт? Хіба він не суперечить?
— І до чого ж ви домовились?
— А ні до чого. Я бачу, що структура Всесвіту його так хвилює, як позаторішній сніг. Вийшов я від нього — сірі будинки, сіра вулиця, сіре небо над головою, все втратило фарби, світ посірів…
Трохи помовчавши, Надя сказала:
— Ти б зв'язався… ну, з другим Іваном. Що він скаже. Це ж найлегше.
— В тому ж то й штука, що це зовсім не легко, — сказав, узявши склянку з недопитим чаєм. — Я вже пробував. Наслухався космічного шуму. Те, що ми тоді натрапили один на одного… Може, це раз на сто років, або й на тисячу.
— Не журися, я впевнена: ти щось придумаєш. Може, спробуєш у горах… Удосконалиш антену… — їхні погляди зустрілися — глибокі, проникливі, пройняті симпатією. Надіїні губи ледь помітно здригнулись, і дівчина опустила очі. — Життя — це не тільки квіти. Пам'ятаєш, як я студенткою мріяла…
— Полежати на трояндах? — усміхнувся Іван. — Пам'ятаю, ти розповідала.
— Страшенно кортіло занурити обличчя у квіти. Тоді я була на канікулах у тьоті, а вона саме готувала трояндове варення… Про одне я тоді не думала: у троянд в колючки. Отак і в житті.
Надія зашарілася і вмовкла.
— Гарна сентенція. В жіночому стилі, — вже зовсім спокійно обізвався Іван. Обернувся до матері, що сиділа замислена, підперши кулаком голову. — А я подумав, що… Пора вже нам з Надією… Якщо ви не заперечуєте, то сьогодні подамо заяву до загсу.
Мати аж кинулась:
— Я? Мені що… Це вже ви самі…
 
Наші Друзі: Новини Львова