Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 18 липня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

В зоряні світи

Переглядів: 10457
Додано: 14.02.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Василь Бережний

В ЗОРЯНІ СВІТИ

Науково-фантастична повість
--------------------------------------

«Людство не залишиться вічно на Землі, а, в гонитві за світлом і простором, спочатку несміливо сягне за межі атмосфери, а потім завоює собі весь простір навколо сонця».
К.Е. ЦІОЛКОВСЬКИЙ.



Напередодні вильоту


Іван Макаровим Плугар — чоловік середній на зріст — стояв біля розчиненого вікна і милувався садом. На його худорлявому обличчі лежали сліди втоми, тільки сірі очі блищали нестримною енергією.
Сад був ще зовсім молодий — його посадили років сім чи вісім тому самі працівники Інституту Міжпланетних сполучень. Іван Макарович теж брав участь у суботнику. І от вже перед ним на тонких стовбурах тендітні крони яблуньок. А як дружно вони зацвіли! Іван Макарович, увесь час зайнятий своїм космічним кораблем, навіть не помітив, коли вони виросли! Та що там цвітіння, сьогодні для нього сад взагалі несподіванка. Коли він виріс? Невже так швидко пролетіли ці роки?
Сад, увесь пройнятий сонцем, нагадує казковий корабель з блідорожевими вітрилами.
— Іване Макаровичу!
Він повертає голову. Посеред кабінету стоїть секретарка Муся — трохи схилена вперед постать, сумне обличчя. З того часу, як ухвалено космічний рейс, вона дивиться на свого начальника, як на засудженого до страти.
— Що таке, Мусю?
Іван Макарович нехотя відійшов од вікна.
— До вас прийшли.
— Хто?
— Вчений, каже, спеціаліст… з географії Місяця.
В цей час двері відчинились і до кабінету нетерпеливою ходою зайшов огрядний чоловік у сірому костюмі з товстою папкою в руці.
— Так, так, — гукнув він на ходу, — я селенограф.
— Сідайте, будь ласка, — Іван Макарович кивнув на жовті шкіряні крісла біля письмового столу.
Посідали.
Муся вийшла і нечутно причинила двері. Чоловік у сірому розв'язав папку, вийняв розкішно переплетений альбом.
— Ви летите у зоряні світи! — патетично вигукнув він. — Робите перший крок у космос… Дізнавшись про вашу експедицію, я вважав своїм обов'язком… — Він подав Івану Макаровичу свій альбом, вийняв хусточку і почав притуляти її до скронь. — Це — найдетальніші карти поверхні Місяця!
— Дякую, — сказав Плугар, зважуючи на руці альбом.
— Що, важкий? — Селенограф тривожно подався вперед. М'ясисте обличчя його розчервонілося від хвилювання.
— Порівняно з тим, який ми виготовили з мікроплівки, — усміхнувся Іван Макарович, — важкуватий.
Селенограф ніяково нагнув голову, мнучи в руках хусточку.
— Та я, власне… Це, зрештою, не головне… Я хотів би, шановний Іване Макаровичу, сам полетіти з вами на Місяць! Сподіваюся, селенограф, який десятки років вивчав поверхню нашого супутника… Та я ж усі кратери, всі тріщини, які не є…
Іван Макарови подивився на його огрядну постать, і селенограф зніяковів ще дужче.
— Що, важкий, думаєте?
— Та ні, — Іван Макарович підвівся, встав і його співрозмовник. — Не про те йдеться. Послужити науці знайшлося тисячі ентузіастів… Ми одержали багато листів і з Москви, і з Одеси, Ленінграда, Києва, Хабаровська… Не ви перший, не ви, мабуть, будете й останній. За ту добу, яка лишилась до старту, нас, треба сподіватися, ще штурмуватимуть… А склад експедиції вже давно затверджений, ви ж самі розумієте…
Селенограф стояв розгублений. Здавалось, він зовсім не чекав відмови.
Іван Макарович подивився на нього, ніби щось зважуючи, а тоді продовжував:
— Розкрию вам одну таємницю… Зараз проходять випробування ще одної космічної ракети. Не за горами той час, коли й вона полетить, як ви кажете, в зоряні світи… Екіпаж її, наскільки мені відомо, повністю ще не вкомплектований.
Селенограф просяяв.
— Ну, що ж! — осміліло вигукнув він, розводячи руками. — Розумію, це таке діло… Тоді дозвольте… — він несподівано рвучко обняв і поцілував Плугаря. — Бажаю вам щастя!
Іван Макарович не встиг і подякувати, як той уже був за дверима.
Цей візит схвилював ученого. Якось гостріше усвідомив, що прощається з Землею… Прощається? Іван Макарович знову сів у крісло, замислився. Звичайно, може трапитись, що сліпий випадок зруйнує найточніші розрахунки, зроблені колективом науковців. Але Плугар готовий до всього. Хіба це не найвище щастя — віддати своє життя в ім'я вітчизняної науки?
Підійшов до книжкових стелажів, Що займали всю стіну. Тисячі книжок — людські думки покладені на папір! Галілей, Джордано Бруно, Копернік, Ломоносов, Ціолковський… Які великі уми мріяли про міжпланетні подорожі! А скільки написано про це фантастичних романів… Час ішов, наука розвивалася, і тепер ось фантазія стає дійсністю. Людина справді вирушає в зоряні світи!
До кабінету швидко зайшла дівчина. її некрасиве обличчя, всіяне веснянками, зашарілося, густе русяве волосся, що спадало на плечі, розсипалося. Раз у раз різким рухом голови вона закидала його назад. Легенька біла сукня м'яко спадала їй на міцний стан.
Іван Макарович, посміхаючись, пішов їй назустріч.
— Ну що, все гаразд, Олю?
— Все, тату! Як бачите, я вже встигла й переодягтися.
— Медикаменти перевірила за списком?
— Так.
— Інструментарій?
— Теж.
— Добре, — задумливо промовив Плугар. — Я тобі вірю. Прошу тільки врахувати свої емоції… Контролюй себе, Олю. Момент дуже важливий.
— Тату, я цілком усвідомлюю важливість моменту… — вона злегка взяла його під руку і повела до вікна. — Не хвилюйтесь за мене. Подивіться краще, як чудово розцвів сад!
— Уяви собі, що я вже звернув на це увагу!
— Оце здорово! — засміялася дівчина. — Значить, усі турботи приготування лишилися позаду?
— Майже так.
Іван Макарович підійшов до великого глобуса, що стояв на тумбочці біля вікна, знічев'я покрутив і замислено подивився на його зовсім чисту — без єдиної позначки — сторону. Місяць завжди повернутий до Землі одним боком, і ще жодна людина не бачила, що там, на його другій півкулі, на оцій білій плямі.
— Хотілося б і мені побачити цю білу півкулю, — сказала Ольга.
— Це добре, дочко, що тобі хочеться якомога глибше пізнати світ… Але я ще й досі не можу заспокоїтись, що ти летиш на Троянду!
— Не треба, тату… Ви ж самі казали, що Троянда — це околиця Землі! За два роки її існування була всього одна аварія! Та й то ж через випадок… А тепер я лечу з вами, так що… я цілком спокійна.
І все-таки у глибині душі Плугар тривожився за дочку. Правда, відрядження, на штучний супутник Землі, поетично названий Трояндою космосу, Ольга добилася сама. Туди потрібен ще один лікар, і вона пройшла по конкурсу. Одно непокоїло Івана Макаровича: а що як комісія потурала їй, зважаючи на авторитет батька? Наче здогадуючись про ці думки, Ольга підкреслювала йому суворість і об'єктивність членів комісії.
— І чого ти так рвешся із Землі, Олю?
Ольга тільки зітхнула. Запізно батько цікавиться доччиними справами. Ракета заступила йому не те що сім'ю — цілий світ! І це зрозуміло. Але не буде ж вона тепер розповідати про своє невдале кохання, про те, що ЇЇ збуджена енергія шукає виходу, що душа її прагне якихось незвичайних подвигів! Хай говорить про неї радіо, нехай пишуть газети, фотографують кінооператори… Хай звучить її ім'я!
— Та що ж, на Троянду багато хто літав, — сказала після паузи. — От політ на Місяць — це інша справа. Це ж вперше в моєму житті!
Батько усміхнувся:
— Цей політ перший не тільки в твоєму житті, Олю, а навіть у житті всього людства! Мабуть, через це доведеться виступати на прес-конференції, а я страх, як не люблю.
Ольга подивилася на годинника.
— Та нам, власне, пора йти. Кореспонденти, напевне, вже зібралися.
— Вгамуй своє честолюбство, Олю, — усміхнувся Іван Макарович. — Ще ж маємо цілих три хвилини!
Вони неквапно пішли до конференц-залу.
Секретарка Муся проводжала їх здивованим поглядом. Ідуть собі, жартують! Неначе не їх завтра понесе страшна ракета, кине в небесне провалля…


Як Ольга стала спецкором


Справді, конференц-зал був уже переповнений. Тут зібралися не лише радянські, а й іноземні журналісти. Рогові окуляри, блискучі пенсне, лисі і чубаті голови.
Все, що тут говоритиметься, буде записано на магнітофонну стрічку і негайно передано в усі кінці Землі.
Коли місця в президії зайняли голова Урядового комітету по організації перельоту Земля–Місяць, члени екіпажу «Комети», у залі стало тихо. Голова Комітету — невисокий лисий чоловік у білому літньому костюмі — підійшов до мікрофона і коротко поінформував присутніх про переліт. Закрутилися барабани магнітофонів, на сотні стрічок лягли слова:
— Я радий повідомити вас, що кількарічну підготовку до першого космічного польоту завершено. Міжпланетний корабель готовий до старту. Важливими етапами в підготуванні цього рейсу були польоти ракет, керованих по радіо, і особливо створення штучного супутника Землі — Троянди космосу. Ця мініатюрна планетка, виготовлена руками радянських людей, є заатмосферною науковою базою і міжпланетним вокзалом… Колектив наукових працівників Троянди уже відкрив стільки нового, надзвичайно важливого, що тепер стає дивно: як могли ми раніше обходитися без штучного супутника? Докладно про ракету, яка завтра вирушає в подорож на Місяць, розкажуть вам члени екіпажу. Дозвольте рекомендувати їх. Начальник експедиції професор Іван Макарович Плугар…
Ольга сиділа, поклавши руки на стіл, і задумливо дивилася в залу. На неї націлювалось багато об'єктивів, спалахи фотолампочок хльоскали по очах, але це її не зворушувало. На «Кометі» вона лише пасажир — з чого ж тут радіти? Інше діло — геолог Петров, інженери Мілько та Загорський… Вони побувають на Місяці! «Невже я заздрю? — подумала Ольга. — Це погане почуття». І вона почала дослухатись, про що говорив перед мікрофоном батько.
— …Для того, щоб долетіти до Троянди, нам потрібна швидкість набагато менша, ніж коли б ми стартували відразу на Місяць. Ця швидкість становить вісім кілометрів на секунду. Решту — чотири кілометри ми надолужимо, відлітаючи з Троянди. Тим більше, що там ми поповнимо свої баки. Отже, нам легше буде перенести пришвидшення, а нашій «Кометі» — безпечніше пробиватися крізь атмосферу. Через шістнадцять годин після старту із Землі ми вже будемо на Місяці. Наша мета — з'ясувати можливість використання Місяця для науки, для прогресу людства. Ми хочемо зробити Місяць форпостом передової науки, а не воєнною базою, як це планують магнати імперіалізму!
Первісна людина, підвівшись на ноги, вивільнила руки для роботи, підвела голову… Це була революція.
Але все-таки ще мусили пройти сотні тисяч років, щоб людина переросла масштаби Землі і підвела свою голову до зір, у космос… Тільки великий, високоорганізований колектив, яким є сучасне людство, може зробити крок у космос! І ми безмірно щасливі, що рідна Вітчизна доручила нам здійснити перший політ у зоряні світи!
Коли Іван Макарович закінчив, посипалися запитання. Хоча в газетах і журналах не бракувало статей на теми космічних перельотів, кореспонденти допитувались про все, ніби вони нічого не знали. Це вже було для Ольги не цікаво, але мусила сидіти, слухати.
— Розкажіть про двигун «Комети».
До мікрофона підходить механік ракети Михайло Мілько — невисокий широкоплечий юнак. Поблискує до зали чорними очима.
— Наша «Комета» має потужний атомно-реактивний двигун. Реактор займає порівняно мало місця, зате «пального», тобто робочої речовини, ми змушені взяти двісті тонн! Цією робочою речовиною є вода… Так, саме вода! Вона охолоджує реактор і під впливом його високої температури перетворюється на газ — кисень і водень. З величезною силою виривається цей потік розпеченого газу із сопла ракети і кидає її все вперед і вперед. За кілька хвилин роботи реактор випорожнить половину баків. їх ми наповнимо на Троянді, бо нам потрібна вода для дальшого розгону, для посадки на Місяць, для старту з нього. На зворотному шляху ми знову зарядимось на Троянді, щоб було чим загальмувати спуск на Землю…
Ольга відчула на собі чийсь погляд. Придивилася. За першим столиком біля сцени сидів досить-таки повний лисий чоловік. Це він свердлив Ольгу своїми гострими очицями, а коли дівчина глянула на нього, зобразив посмішку, підійшов до сцени і жестами попросив її зійти. На вигляд йому було, може, років п'ятдесят, хоча бороди й вусів не мав. «Що йому потрібно? — думала Ольга, підходячи. — Невже хто з наших знайомих?»
— Я кореспондент молодіжної газети «Дзвени, наша пісне!», — зашамкотів товстун. — Просимо вас, Ольго Іванівно, бути нашим спецкором на Троянді космосу…
Ольга хотіла відмовитись, але не встигла й слова сказати, як він забубонів ще швидше:
— Ви, звичайно, не заперечуєте, я так і знав. Ось ми вам і посвідчення заготували… Беріть, беріть.
Ольга засміялася. Товстун, вважаючи, що справу залагоджено, потиснув їй руку і не по літах швидко шмигнув на своє місце. Щойно Ольга зійшла на поміст, як її покликав чийсь дзвінкий молодий голос. Вернулася. Цього разу до неї підійшов юнак. Обличчя його зашарілося, як у дівчини.
— Пробачте, я хотів попросити вас… Будьте нашим спецкором на штучному супутнику. Знаєте, наші старенькі читачі — дідусі та бабусі дуже цікавляться… У молодості вони мріяли про такі перельоти!
Ользі ставало весело! Стримуючись, щоб не розреготатися, вона спитала:
— А як зветься ваша газета?
— Пробачте, я й не відрекомендувався. У нас журнал «Бадьора старість». Для стареньких, пенсіонерів… Ось і посвідчення для вас…
Ольга взяла посвідчення і кинулась на сцену. Але шлях їй заступила пишна дама.
— Впіймалася, дорогенька, — вона фамільярно взяла Ольгу під руку і повела по сцені. — Я із радіожурналу для немовлят, «Агу». Агукніть нам із Троянди хоч раз на тиждень! Малюки щасливо засміються… Так, знаєте: «А-гу-у!»
— Добре… Посвідчення не треба.
— Значить, агукнете?
— Обов'язково.
Ольга ледве дісталася до свого місця. Хтось іще кликав — не звертала уваги. Слухала, як відповідав Мілько. Він од природи якийсь небалакучий і тепер з трудом видобував із себе слова.
Кореспондентів цікавило буквально все — і запаси води на штучному супутнику, і управління роботою двигуна та напрямок руху «Комети», що його здійснюватимуть швидкодіючі електронні автомати, і радіолокаційна установка, і товщина броні на випадок зустрічі з дрібними метеоритами, і дія пришвидшення та втрати ваги, і конструкція скафандрів, і запаси їжі та рідкого кисню, і вплив космічного проміння… А один іноземець почав допитуватись, чи має завдання експедиція шукати на Місяці уран.
Біля мікрофона став геолог Петров. Розстебнув комір білої косоворотки.
— Спеціально такого завдання експедиція не одержала. Уран цікавить нас найменше, бо, як відомо, ми маємо достатні запаси його тут, на Землі. На Місяці ж ми сподіваємось визначити запаси мінералів, що мають у собі кисень і водень. А взагалі, мусимо скласти уявлення про геологічний розвиток планети…
Інший, теж іноземний кореспондент, спитав, чому ракету назвали «Кометою», а не якось інакше, наприклад по імені конструктора. Мабуть, знав, що Плугар — головний конструктор «Комети».
Ольга з прихованим захопленням поглядала на батька, коли він підвівся, щоб відповісти на це запитання. Легкий вітерець від вентилятора ворушив йому ледь посивіле волосся, високе чоло золотило проміння надвечірнього сонця, що лилося крізь скляну стіну.
— …У безперервній боротьбі із силою тяжіння людина збільшувала швидкість польоту спочатку на десятки, сотні метрів, а потім і на десятки й сотні кілометрів. І коли в кінці першої половини нашого, двадцятого століття був подоланий звуковий бар'єр і людина помчала швидше, ніж звук, — тоді, можна сказати, повітряний океан був підкорений. І як тільки не сталося, людина одразу ж відчула, що навіть цей безмежний океан для неї тісний! І вона взяла розгін для нового, ще грандіознішого стрибка — в світовий простір… У конструюванні «Комети» брав участь весь колектив нашого інституту. Але нам допомагали Архімед і Ньютон, Ломоносов і Ціолковський… Бо, щоб створити отаку ракету, людство мусило пройти в своєму розвитку тисячі років! Треба було відкрити механіку, створити металургію, побудувати величезні заводи, електростанції… Потрібно було винайти радіо… Так що навіть той далекий наш предок, який покинув кам'яну сокиру і використав метал, навіть він є учасником створення нашого космічного корабля. На голому місці нічого не виникає. Сучасна наука і техніка ввібрала в себе досвід усіх попередніх поколінь…
Зала була глибоко вражена цією відповіддю Плугаря. Кілька хвилин панувала тиша, тільки чути було характерне цокання фотоапаратів. Ольга від радості аж світилася: це ж вона дала назву «Комета»! Довгими вечорами підбирала слово, скільки паперу описала, і, нарешті, знайшла! Батько підтримав, і незабаром на чорному металевому тілі космічного корабля художник, піднятий автокраном, вивів білими сяючими літерами: «СРСР — «Комета».
Той, хто запитував, мабуть, не розуміє, Скільки в цій назві романтики! їхня «Комета» рине в світовий простір, відкидаючи вогненний хвіст. Дивовижне небесне тіло, створене руками і розумом людини!


«Щасти вам, друзі»


Ракетодром Інституту Міжпланетних Сполучень починався тут же, за садом, за густою стіною підстрижених акацій. Отож Плугар, Мілько, Загорський, Петров і Ольга, а з ними їхні близькі та рідні, рушили до «Комети» пішки. Сонце ще не зійшло. Величезне, на кілька кілометрів довжиною зелене поле ракетодрому курилося туманом. Темніючі ангари, стартові естакади, схожі на ферми залізничних мостів, здавалося, плавали в повітрі.
 
Наші Друзі: Новини Львова