Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 17 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання  ::  Тексти > Тематики > Фантастика

Доля "Оракула"

Переглядів: 5685
Додано: 28.09.2007 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 1
Сканував: Scan, OCR, SpellCheck: Хас Джерело: http://publ.lib.ru/
Василь Бережний

Доля “Оракула”
Оповідання

-----------
Василь Бережний
Космічний гольфстрім, Науково-фантастична повість та оповідання
Київ, “Радянський письменник”, 1980
Scan, OCR, SpellCheck: Хас
-----------

1
Величезний Луна-парк сяяв різнобарвними вогнями, гримів музикою, закликаючи до веселощів і розваг. Химерними зигзагами шугали то вгору, то вниз каретки “Супер-1000”, катаючи верескливі парочки, що їм аж дух забивало; плавно, під музику кружляв, наче котився похилими площинами, велетенський парасоль “Халі-галі”, обліплений молоддю. Вигуки, сміх, пісні так насичували повітря, що ходити тут і не заразитися цим було неможливо. А проте в цьому гаморі сновигало двоє, здається, зовсім байдужих до розваг. Правда, дівчина — гарненька чорнявка, її звати Дайана, — пробувала розворушити свого супутника, але марно. В очах високого, трохи сутулого Хаймана стояла похмура нудьга, і дівчині не вдавалося прогнати цей дивний, незвиклий вираз. Вона й сама спохмурніла.
— Покатаємось? — Дайана пожадливо простежила за швидкою кареткою “Супера”. Юнак не відповів, наче й не чув. — Зрештою, що сталося, Хаймане?
Він поглянув на неї наче спросоння, щось буркнув нерозбірливе, і деякий час вони знову йшли мовчки. Але Дайана хвилювалася все дужче.
— Може… може, ти передумав?
— Що? — Хайман провів долонею по своїй великій голові, вкритій ріденьким волоссям. — А… Не говори дурниць. — Нахилившись, поцілував її в щоку. — Ми одружимось, як і домовились, хіба що ти сама…
— То чого ж ти такий кислий сьогодні?..
Хайман, зітхнувши, кивнув на карусель:
— Та от… крутяться, веселяться, а завтра, може, плакатимуть гіркими сльозами….
— Ти таке кажеш… Хто те може знати, окрім бога?
— “Оракул”.
— Закінчили? — в голосі Дайани вчувалась недовіра і подив.
— Так. Уже працює.
— І тобі не радісно? Здійснився такий проект! Це ж твій проект!
Хайман знизав плечима і поглянув на неї, як на малу дитину.
— Може… не працює? Чи фінансові труднощі? — допитувалась Дайана.
— Це був би кращий варіант, — буркнув Хайман.
Ех, з якою радістю він розповів би їй про свого електронного бога, якому ревно служив останніх три роки, якби цю радість сьогодні не розтоптали. “Оракул” має видавати свої прогнози тільки тому, кого вони стосуються, і нікому іншому. Дружині не дадуть “Картки фатуму” її чоловіка, синові — батькову чи навпаки. Ні за які гроші! Таємниця гарантована, і ніхто не може… А от і змогли. Два молодики, маючи фальшиві перепустки, пройшли до службового приміщення і в коректній, але категоричній формі зажадали картку одного політичного діяча, який виставив свою кандидатуру на виборах. Він пообіцяв підготувати… Тепер Хаймана мучило сумління: чому піддався на шантаж? Чому не підняв тривоги? Він добре знав, чому: хочеться жити, жити! Але хіба це виправдання? А прогноз для того чоловіка несприятливий — комп’ютер пророкує: через тиждень бідолаха по-трапить в автомобільну катастрофу. На порятунок — один шанс із ста.
— І невже ваш “Оракул” може справді пророкувати майбутнє?
— Для того ж ми й створили його…
“А чи не розповісти їй про тих гангстерів? — майнула думка. — Ні, допомоги ніякої, а дурниць може наробити… Прохопиться хоч словом, і тоді вважай…” Хайман озирнувся: чи не стежать?
Людське вировище витріщилось на нього сотнями очей. Хайман провів язиком по сухих губах і, стиснувши долоню нареченої, посунув далі. Почувався огидно: ятрила совість, щеміла, наче рана, посилана сіллю, а як погамувати її — не знав.
Мало-помалу Дайана таки втягнула його в розмову. І хоч їй, студентці медичного факультету, важко було осягнути дивовижну електронну систему, названу “Оракулом”, Хайман спробував пояснити.
Явища і ситуації в світі взаємно зв’язані, обумовлені. Причому ланцюжок причин і наслідків, буває, тягнеться через тисячоліття. У відповідь на запитливий погляд Дайани він згадав, як вони в Парижі були на виставці скарбів із гробниці Тутанхамона і там дізналися, що всі, хто разом з Картером порався в поховальних каме-рах фараона, передчасно померли… Каскад причин породжує лавину наслідків. У пам’яті “Оракула” — уся статистика, він враховує випадковість і необхідність. На основі теорії імовірності, математичного аналізу безперервних процесів, а також “теорії катастроф”, що показує, як жива тканина може раптово змінювати свій стан,— “Оракул” може простежити лінію життя кожної людини.
— Лінія життя, — сказала Дайана, — а навіщо комп’ютерові лінії на долонях?
— У тебе взяли відбитки долонь?
— Так. У батька і мами теж. Навіть малий Джоник притуляв долоньку. Чи не комедія?
— Ні, це дуже важлива інформація для “Оракула”. Візерунок ліній на долоні людини — це не випадковість.
— А що ж? У кожного — інакші.
— Тож-бо й воно. Лінії долонь — це код генетичного шифру організму. “Оракул” розшифровує цей код і одержує інформацію про набір генів, які визначають життєздатність організму, про карб, поставлений спадковістю, — а там запрограмовано не тільки здоров’я, а й хвороби… До цього додай ще геть-чисто всі лікарські картки, введені в пам’ять комп’ютера. Отже, в нього зосереджена майже вся інформація про кожного, і це дає змо-гу прозирати долю…
Зненацька хтось штовхнув Хаймана, він повернув голову і побачив одного з тих. Той буркнув пробачення, підморгнув по-змовницькому, нахабно і зник у натовпі.
У Хаймана одразу розболілася голова — певне, підскочив тиск. Настрій йому остаточно зіпсувався. Запитання Дайани тільки дратували, і вона зрештою перестала надокучати, ішла мовчки, опираючись на його руку.
“З ним щось діється, — подумала дівчина. — Ніколи ще він не був такий”. Уздрівши величезний пласти-ковий козирок бару, сказала:
— Зайдемо?
Випивши бокал хересу, Хайман відчув, як йому одлягло від серця. І це одразу вловила Дайана, її очі зблиснули радістю, усмішка освітила обличчя.
— Ти ж не знаєш, що сьогодні сталося… — почав Хайман, підводячи голову, — що було зі мною.
— А що? — Дайана подалася вперед, аж блузка на грудях росгебнулася. — Чого ж ти мовчав?
— Та… — Хайман озирнувся і, насупившись, замовк. — Потім, поговоримо потім, — сказав упівголоса. — Не оглядайся і будь весела.
Дайана миттю відчула небезпеку, вся напружилась і сиділа, як на голках. Намагалася вдавати веселу, але те виходило так комічно, що Хайман розсміявся.
— Ну, годі вже кривлятися, краще ходімо звідси.
Нахабство, з яким його переслідували ті два типи, обурило Хаймана. Якого біса! Мідні лоби, телепні з інтелектуальним рівнем горил!
Їдучи у вагоні монорейкової магнітної магістралі, що креслила над містом стокілометрову пряму, Хайман усе розповів Дайані.
— Тепер ти розумієш, яка ситуація, люба? І навіть вечора не дали провести спокійно, тварюки.
Повз вікно пролітали сліпучі ліхтарі, здавалося, вагон у шаленому леті пробиває купи світла і кучугури темряви, і це миготіння наче наелектризувало Хаймана — схилившись до своєї нареченої, він сипав їй у вухо своє обурення, свої жалі, і вона співчувала, справді ситуація склалася гостра, небезпечна, і хтозна, як знайти вихід з неї…
— І ти даси їм таку картку? — гарячим шепотом спитала Дайана. — Невже даси?
— А що ж вдієш? — знизав плечима Хайман. — Це ж мафія.
— Так, — замислено промовила Дайана, — від тих горлорізів можна чекати чого завгодно. І все ж таки… Уклякати перед насильством…
— Я боюсь передусім за тебе, крихітко. Помітила їхні пики? Забачивши їх, дитина не усміхнеться. Якщо я не поступлюсь…
Дайана підвела на нього повні тривоги очі. Так, це правда: щоб добитися свого, ці типи почнуть убивати або калічити Хайманових близьких, рідних. Затягуватимуть петлю, доки жертва не задихнеться. І все ж таки…
— На коли ти їм пообіцяв?
— Сказав, що в нас не всі дані про його дружину,
— А до чого тут вона?
Хайман злегка торкнувся губами її щоки.
— Ти ось ще не дружина, та й то впливаєш на моє життя! Уяви собі: після сімейного скандалу чоловік сідає за кермо машини…
Дайана пригорнулась до нього, заглянула в очі.
— Ми ніколи не будемо сваритися, правда? На світі й так багато зла…
Хайман ствердно кивнув. Деякий час обоє мовчки спостерігали за вогнями міста — воно поволі оберталося, як гігантська розцвічена карусель.
— І все ж таки мусимо щось зробити… — обізвалась Дайана. — Мене обурює насильство!
Хайманові здалося, що очі її зблиснули електричним розрядом.
— Ну, що ми можемо зробити? Порадь.
Дівчина повернулася до нього і наче обпекла поглядом.
— Найперше, давай попередимо того діяча…
— Колверта? Вони ж пильнують його, підслуховують телефонні розмови.
— А ми не по телефону. Давай під’їдемо. Адреса є?
Хайман дивувався з її рішучості, це було для нього щось нове й несподіване. Отака тендітна…
Помітивши, що він вагається, Дайана почала умовляти і то з такою переконливістю, з таким завзяттям, що Хайман усвідомив: це та хвилина, коли можеш стати або мужчиною, якого полюблять на все життя, або ганчіркою, яку презирливо відкинуть.
— Гаразд, їдьмо, — сказав якомога твердіше, хоч їхати до того Колверта йому хотілося не дужче, аніж стрибати в крижану воду.
Дайана міцно стиснула його руку:
— Я знала, що ти не боягуз!
Вона пашіла якоюсь дивовижною силою, і це Хайман відчував фізично. Вагання наче вітром здуло, не-безпека почала здаватися не такою вже й страшною. Та що це вони взяли собі в голову, ті нещасні горили? Не буде, не буде по-їхньому!
З монорейкової залізниці пересіли на метро І пронеслись попід містом ще кілометрів з двадцять — до кінцевої зупинки. Вихопившись на поверхню, сіли в таксі й помчали тихими вуличками приміської зони. Світло фар вихоплювало з темряви ажурні паркани, за якими товпились дерева та біліли котеджі. Хайман приглядався до номерів на хвірточках, вілла Колверта наближалась з кожною хвилиною, коли раптом по них ударили снопи світла, і якась машина загородила дорогу. Таксист різко загальмував — Дайану і Хаймана кинуло до спинки переднього сидіння.
— Можна б трохи легше, — пробурчав Хайман, підтримуючи свою наречену за плечі. — Тобі дуже боляче?
— Нічого, — скривилась Дайана, — я, мов бейсбольний м’яч…
Шофер, затуляючись долонею од світла, виправдувався:
— Так різонув нахаба — в очах потемніло…
У сліпучому світлі фар з’явилася чорна постать. Хайманові тенькнуло серце: мафіозо… Гангстер наближався спроквола, мовби хизуючись своєю ходою. Руки — в передніх кишенях штанів, на очі насунутий маленький округлий капелюх.
Підійшовши до таксі, він заглянув усередину і поманив пальцем Дайапу. Секунду дівчина сиділа не зворухнувшись, потім узялася за ручку дверцят… У Хаймана промигнула думка: не пустити! Та він одразу й від-кинув її. Що з того? Сіпнувся й собі вслід за нареченою, але мафіозо, вихопивши з кишені пістолета, прошипів:
— Сиди!
Дайана випросталась, притулила долоні до грудей, наче її білі тонкі руки могли захистити від кулі. Хайман в якомусь заціпенінні дивився на ці освітлені руки, — видно було навіть тоненькі сині жилки, — а потім ковзнув поглядом по обличчю. Голова з чорним німбом волосся нахилена вперед, брови зсунуті, примружені очі вп’ялися в нападника. Той стояв на відстані не більше двох метрів і, помітивши, що дівчина не зводить очей з його пістолета, сказав:
— Подобається? Гарна цяцька!
Дайана мовчала, не відриваючи погляду від чорної цятки.
— Та ти не жахайся, кралечко. Якщо перестанеш плутати нам карти…
— Стріляй, боягузе, — тихо промовила Дайана.
— От бачиш, яка ти… не гречна, — осклабився той. — Ми хотіли по-джентльменському…
Дуло пістолета хитнулось угору, націлюючись на бліді руки, складені на грудях. Дайана стояла, як заворожена.
— Слухай, ти! — нарешті обізвався Хайман. — Припини, а то я…
— Сиди, — буркнув мафіозо, — у нас розмова своя…
Хайман закліпав очима: чи йому здалося, чи справді — цятка пістолета почала відхилятися вбік. Таки відхиляється! Тепер уже добре видно… От сучий син, лякає…
Цієї миті тріснув постріл. Шофер пригнувся, а Хайман інстинктивно заплющив очі. Та, коли розклепив повіки, побачив, що Дайана стоїть, як і перед цим, тільки опустила руки, а нападник хилитається, немов п’яний, силкується підібрати капелюха, що валяється під ногами. Обличчя в нього все закривавлене, кисть, в якій він щойно стискав пістолет, потрощена.
— Ур-р… — захарчав у безсилій люті, упав навзнак, ударившись потилицею об асфальт, і вже не ворушився.
Машина позадкувала, все ще засліплюючи таксі, розвернулася і фуркнула геть.
Дайана знесилено упала на сидіння і ледве чутно прошепотіла:
— Поїхали… до Колверта.
Хайман поклав їй руку на плече:
— Слухай, як це сталося?
— А так… Треба мати силу волі… Вірити…
— Я подумав: розірвало пістолет. Але чому?
— Скривилося дуло.
— Ти… це ти зробила?! Ох, і молодчина! Феноменально! Ми приїхали, тут живе Колверт.
Мовчазний таксист зупинив машину і поглянув на чорноволосу пасажирку зі страхом та побожністю.

2
Після тієї пам’ятної ночі Дайана злягла. Тяжке нервове напруження так виснажило дівчину, що батьки викликали лікаря, а про заняття нічого було й думати. Хайман хотів провідати, але вони попросили дати їй спокій хоч на кілька днів.
— Давай позустрічаємось на екрані відеофону, добре? — говорила Дайана тихим, слабим голосом, і коли б він не бачив її обличчя з тінями під очима, то не повірив би, що цей голос належить їй.
— Гаразд, люба, набирайся сили.
— А як з Колвертом?
— Досі нібито нічого, з дому не витикається, найняв охорону.
— А що каже твій “Оракул”?
— Поки що загроза існує. Ще не минув рокований термін.
 
Наші Друзі: Новини Львова