Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 21 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість  ::  Тексти > Тематики > Фантастика

Космічний Гольфстрім

Переглядів: 15391
Додано: 28.09.2007 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 2
Сканував: Scan, OCR, SpellCheck: Хас Джерело: http://publ.lib.ru/
Василь Бережний

Космічний гольфстрім
Науково-фантастична повість та оповідання

Київ, “Радянський письменник”, 1980

КОСМІЧНИЙ ГОЛЬФСТРІМ
Повість

-----------
Василь Бережний
Космічний гольфстрім, Науково-фантастична повість та оповідання
Київ, “Радянський письменник”, 1980
Scan, OCR, SpellCheck: Хас
-----------

1
Капітан “Вікінга” сидів у кріслі біля пульта керування і, коли відчув, що його хилить на сон, випростав спину, розвів руки, потягнувся. В’ялість розливалася по всьому тілу — такого ще не бувало з того самого дня, коли вони покинули Землю заради вивчення глибинного космосу. І оця дрімота… Чи не захворів? Але ж ніщо не болить, лише важкість в усьому тілі, от і руки ніби поважчали, і голова… Певне, одноманітність дається взнаки. Ось уже сьомий рік одне й те ж, одне й те ж… Капітан позіхнув. Ритмічність внутрішнього розпорядку також має свої мінуси. Треба порадитися з психологом… Еола часто буває похмурою, і це дратує… Ще не ви-стачає депресії та неврастенії…
Капітан спокійно, можна сказати — безсторонньо обмірковував становище, пригадуючи окремі деталі поведінки свого численного екіпажу, зіставляв, аналізував і зрештою зробив не дуже втішний висновок, що стосунки між чоловіками й жінками потроху заплутуються, і це може призвести до ексцесів. А нехай йому всячи-на, ще цього не вистачало — любовні інтрижки на космічному кораблі! Біолог почав писати вірші, вимагає ви-ділити площу в оранжереї під квіти, бо хлорели, мовляв, надлишок… Цікаво: кому він їх підноситиме? А що як Еолі?
Думки снували в капітановій голові спокійно, але він помітив, що в його свідомості з’явилося невиразне, туманне відчуття небезпеки. Погладив долонею свого рудуватого йоржика, немов бажаючи у такий спосіб позбутися того відчуття, але воно не зникало. Капітан озирнувся. Усе спокійно, нічого не змінилося, а проте… Щось його непокоїть!
Натиснув кнопку, відкриваючи сферичний оглядовий екран. Як і вчора, як і рік тому, зорі течуть назад, попереду зяє чорнота космосу, до якої “вікінги” вже давно звикли. То в чому ж річ? Нерви, починають здавати нерви… Дивно, це дуже дивно. По закінченні вахти треба обов’язково піти на медпункт. Звичайно, з кожним може трапитись, хоча “Вікінг” абсолютно стерильний, але щоб він занедужав перший, він, капітан, це… Та йо-му явно нездужається.
Гордій Нескуба поклав голову на руку, неспроможний перебороти втому, і одразу заснув. Йому привиді-вся якийсь кошмар — неначе він біжить по трасі, а за ним суне порожній металевий вагон без передньої стіни, він уже в тому вагоні, збоку ще лишається невелика щілина, в яку треба неодмінно вискочити, але в нього вже вичерпалась сила і ніяк не можна підбігти швидше. Ось-ось щілина закриється, його притисне, роздушить… Напружившись, він таки встигає вискочити в той просвіт, і тяжка сіра громада помчала мимо… Нескуба відітх-нув і прокинувся. Роззирнувшись навколо і усвідомивши, що то був тільки сон, ще раз полегшено зітхнув. Під-вівся, маючи намір досягти протилежної стіни, де прикріплені гумові стрічки, еспандери та інше спортивне на-чиння, щоб зробити зарядку, але не втримав рівноваги і стукнувся об пульт.
“От незграба! — подумки вилаяв себе. — Добре, що ніхто не бачить, а то підняли б на сміх…”
Тепер він підводився, міцно тримаючись за підлокітники свого крісла, та його тіло, наче маятник, знову хитнулося в бік пульта. Це вже не на жарт стривожило капітана. Якщо хвороба вразила вестибулярний апарат… От халепа! Ще цього йому не вистачало! Рішуче відштовхнувся від крісла, проте його не підкинуло вгору, він не поплив у повітрі, як це було завжди в таких випадках, а важко опустився на сидіння. Кров шугнула йому в скроні від одного тільки здогаду: з’явилась вага! Це ошелешило Нескубу, деякий час несила було зібратися з думками. Звідки воно взялося, це гравітаційне поле? У навколишньому просторі немає жодного формування, бодай незначного скупчення матерії, яке тільки й може бути джерелом гравітації. То, можливо, це блукаюче поле — своєрідна хмара в космосі? І хоч таких гравітаційних полів наука не знає, Нескуба готовий був приста-ти на таку гіпотезу.
Оговтавшись, окинув поглядом панель з приладами, і тут його знову чекали прикрі несподіванки. “Ві-кінг” відхилився від встановленого курсу на 13'7''! Траєкторія польоту скидалася на обважнілий колосок, що хилиться донизу.
Тепер капітанові стали зрозумілими симптоми його нездоров’я: нервова система одразу відчула гравіта-цію і реагувала на це пониженням кров’яного тиску.
Так, значить, тяжіння… Нескуба, обережно ступаючи, наче боячись, що підлога провалиться під його но-гами, пройшовся по рубці керування, оце вперше за сім довгих років, протягом яких вони перебували в стані невагомості. А зараз… Дивовижне то було відчуття — ступати по світло-сірому пластику, піднімаючи то ліву, то праву ногу та ще й розмахуючи руками! Серце капітанові забилося частіше, легені жадібно втягували повітря. Цієї хвилини він був схожий на хлопчика, який вискочив під густий дощ. Тільки цей дощ був невидимий і, здається, посилювався з кожною хвилиною.
Капітан знову сів до пульта, ввімкнув мікрофон і, тамуючи тривогу, заговорив:
— Прошу всіх, вільних від вахти, негайно зайти до мене…
Раніше, скликаючи екіпаж, він говорив “прибути”, “з’явитись” чи просто: “прошу до мене”, а зараз підкреслено вимовляв — “зайти”.
— Усіх, вільних від вахти, прошу зайти…
Ситуація раптово змінилась, і Нескуба вирішив порадитися з колективом. Був глибоко переконаний, що спільне рішення завжди найкраще, наймудріше, і весь час дотримувався цього. “Вікінг” — наша планетка на час польоту, — наголошував капітан, — отже, всі ми відповідаємо за нього”. Коли через недогляд чи, може, недбалість старшого інженера вийшла з ладу радарна установка, Нескуба виніс цей факт на розгляд колективу. Тоді ж “вікінги” затвердили запропонований ним додаток до діючої “Інструкції” про відповідальність за не-дбайливе виконання обов’язків. Винного пропонувалося вважати пасажиром і відсторонити від усяких, навіть найменших обов’язків. Покарання гуманне, проте досить дошкульне. Увесь екіпаж, за винятком біолога, схва-лив цей пункт, і порядок та дисципліна помітно зміцніли, колектив працював чітко й злагоджено. Хоча в особи-стих стосунках і почали з’являтися деякі аномалії.
— …прошу зайти… — ще раз повторив Нескуба і вимкнув мікрофон.
Першими до рубки з’явилися біолог Алк та Еола, і це кольнуло капітана. Кинувши погляд на самовдово-лене обличчя старого парубка, Нескуба подумав, що зробив промах, включивши його в екіпаж. Щось частенько він буває в товаристві Еоли… “Невже я ревную? — дорікнув собі. — Ще цього не вистачало…” І хоч як він силкувався придушити, відкинути почуття неприязні до Алка, та це не вдавалося, і йому було ніяково, навіть соромно. Еола, мабуть, помітила, вловила вираз чоловікових очей, бо, торкнувшись його непокірного йоржика, тихо спитала:
— Ти стривожений? Як ти себе почуваєш?
Голос дружини завжди гамував йому нерви, приносив спокій. Нескуба зітхнув і стримано відповів:
— Дякую. Хилило на сон, і трохи подрімав. А як ти?
— Незвично. Звідки це?
— Зараз обміркуємо.
Еола відійшла і сіла в крісло — через одно від Алка, що помітив капітан. До сидінь уже не прив’язува-лись, і в’яло звисаючі ремені знову нагадали йому про те, що сталось, і він почав подумки добирати слова, які мусить сказати екіпажеві.
Тим часом з’явилися всі, хто міг з’явитися, — тридцять сім чоловік.
— Товариші, — почав Нескуба, ввімкнувши запис, — ви й самі помітили, як змінилася ситуація. Наш “Вікінг” потрапив у гравітаційне поле, причому джерело цього досить інтенсивного поля мені не відоме. Нам треба негайно вирішити, що робити. Вам слово, Лойо Майо.
Астроном — смаглявий молодий чоловік з гострими очима — був, здавалося, заскочений зненацька.
— Спостереження, які ми провадили, не виявили в навколишньому просторі ні поодинокої зорі, ні пилової хмари…
— А чи може бути блукаюче гравітаційне поле? — спитав Нескуба.
— Досі астрономія не знала таких, — Лойо Майо вибачливо усміхнувся. — Магнітні поля під час вели-ких збурень в атмосфері сонця можуть відірватися, але гравітаційні… Випадок унікальний, у нас зовсім мало даних спостережень, щоб зробити якісь певні висновки.
“А інтуїція? — невдоволено подумав Нескуба. — Що тобі говорить інтуїція?” Уголос запитав:
— Що ви пропонуєте?
Лойо Майо знизав плечима.
— Треба вивчити поведінку поля.
“Ну, звичайно, — вивчити, проаналізувати…” Після астронома промовляв астрофізик — низькорослий чоловік з копицею чорного волосся. Говорив коротко і категорично:
— Нова загадка природи. Сюрприз. Вся надія на радіолокацію. Коли візуальні спостереження недостат-ні…
Наче блискавка, Нескубу пронизала думка: чорна діра! Візуально її не виявиш, хіба покриє якусь зірку, але це надзвичайно рідкісне явище — таке покриття…
Він уже не чув, що говорив астрофізик: слухав свої власні думки. І коли той умовк, запала тиша — капі-тан дивився на своїх товаришів, але нікого не запрошував говорити. Цю хвилинну розгубленість помітили, за-ворушилися. Нескуба опам’ятався і швидко сказав:
— Цілком правильно: це явище потребує дослідження. Але насамперед треба виправити курс “Вікінга”. Енергетичним резервом ми ще не користались… Він якраз і призначений на випадок непередбачених, несподіваних обставин. Якщо немає заперечень, прошу всіх негайно зайняти свої місця, антиперевантажні костюми — обов’язково. Черговий пілот і штурман лишаються тут. Нараду закінчено. — Нескуба вимкнув запис.
Ніхто не заперечував, усі заспішили до виходу. Еола на мить обернулася, і капітан вловив у її очах тривогу.
“Невже відчула? — подумав, і серце йому тенькнуло. — Тонка, споріднена натура”.
Нескуба, черговий пілот і штурман швидко перевдяглися в антиперевантажні костюми, які щільно обля-гали тіло, стискували ноги. Кожен зайняв своє крісло, відхиливши спинку і міцно стягнувши на животі широкі ремені. Капітан поглядав на своїх помічників спостережливим оком і з задоволенням відзначав, що тримаються вони добре, так, як і належить космонавтам. “А може, ще не здогадуються про небезпеку? — подумав.— Та ні, це досвідчені люди…”
— Увага, увага! — заговорив у мікрофон. — Доповісти готовність! Енергоблок?
— Готові.
— Житловий сектор?
— Готові.
— Аварійна система?
— Готові.
Тим часом штурман заклав перфокарту у приймальний пристрій комп’ютера. Залишалося тільки натис-нути вмикач — і електронний пілот почне корекцію траєкторії “Вікінга”. Якщо ж він не впорається із завдан-ням, то можна буде перейти на ручне керування.
Як тільки працівники всіх систем життєзабезпечення корабля доповіли про готовність, Нескуба, окинув-ши поглядом командні прилади, сказав у мікрофон:
— Відлік часу — одна хвилина.
Напружену тишу командного відсіку пронизали стократ посилені звуки хронометра. Вони бухали в найдальших куточках величезного корабля, і здавалося, що то б’ється його живе серце, розганяє по жилах кров. Потяглися довгі, тягучі секунди чекання. Кожен принишк, насторожився, напружено очікуючи і все-таки думаючи про своє. Коли б ті кадри, що промайнули в головах екіпажу за шістдесят секунд, спроектувати на екран, вийшов би довжелезний і досить оригінальний фільм. Одному пригадувався старт “Вікінга”, прощання з рідни-ми, другий бачив синю звивисту річку, до якої котяться зелені хвилі трав, третя — свого чубатого школярика, що лишився на Землі, інший — сумовиті очі матері або веселу посмішку дівчини з натовпу проводжаючих на космодромі. Біолог Алк чомусь пригадав своїх кажанів, над якими провадив досліди на Землі, і вони здавалися йому дуже симпатичними; він тоді відкрив у них органи зору, що сприймають інфрачервоне проміння, і цим самим спростував твердження про їхню біолокацію, яке панувало в науці понад століття. Еола бачила нахмуре-ні брови чоловіка, і її охоплював страх за долю експедиції, бо це гравітаційне поле не обіцяє нічого доброго.
Мабуть, лише сам капітан не думав ні про що стороннє, зосередивши увагу на приладах. До якої потужності доведе комп’ютер двигуни, щоб виправити траєкторію? Скільки усе займе часу й скільки поглине пального?
Хронометр відстукував секунду за секундою, і тим, хто подумки рахував їх (а були й такі), вони здавалися страшенно довгими. Та ось відбило сьому, за нею шосту, п’яту, четверту, третю, другу, останню…
Пуск!
“Вікінг” ледь відчутно здригнувся, обертаючись навколо поперечної осі, а коли запрацювали головні двигуни, затремтів усім своїм велетенським тілом.
Нескуба спостерігав маневр корабля на сферичному екрані, леліючи надію, що колосочок траєкторії ви-правиться і співпаде з пунктирною лінією наміченого маршруту. Та коли він побачив, що навіть дюзами напе-ред “Вікінг” не може подолати криву, страх почав стискувати йому горло, стало важко дихати. Комп’ютер збі-льшував потужність двигунів, корпус корабля вібрував, тремтів, як у пропасниці, але обрис кривої не змінився ні на йоту. Отак борсається рибина у міцній сіті, яка тягне її до судна.
На осцилографі хистка лінія потужності двигунів торкнулася червоної позначки, половина резервного палива, перетвореного на фотони, вилетіла в космос…
Капітан відітхнув, опанував себе і, ще раз позирнувши на прилади, наказав припинити це безнадійне борсання. Двигуни одразу вмовкли, залишився лише шум у вухах.
“Невже таки чорна діра? — міркував капітан. — Цього ще нам не вистачало! Міцнюща сітка!.. Якщо це справді чорна діра… Звичайними засобами вирватись неможливо. Тяжіння колапсуючої зірки не випускає на-віть фотонів, а наша максимальна швидкість становить лише три чверті їхньої… Невже безвихідь? А що, якби прорвати хоч невеличку ділянку цієї сітки? Шарахнути б антигравітаційною бомбою. Нехай помізкують фізи-ки… Лабораторія устаткована добре… а може, не бомба, а гармата хай би пробила тунель… Фантастика. Нічо-го не вийде… Але не розкисати. Ще чого не вистачало…”
Думка його теж борсалась, як і захоплений тяжінням корабель, так само натикаючись на непереборні пе-репони.
Що відомо досі про чорні діри космосу? Один затятий математик у годину дозвілля придумав собі таку задачу: а що, коли дуже велика маса речовини опиниться в дуже маленькому об’ємі, то що тоді буде? Як ця ре-човина поводитиметься? Розрахунки показали: сила тяжіння так стисне ту масу, що простір увігнеться, викри-виться і зрештою замкнеться. Математик назвав це колапсом — така зірка тонула в його формулах, як сонце в морі. З тією тільки різницею, що сонце світить, а колапсуючу зірку вже ніхто не побачить, бо її страхітливе тя-жіння не випускає жодного електромагнітного сигналу. Замість сяючої зірки — чорнота, дірка, в яку падає все, а звідти ніщо не вертається.
І хоч астрономи вважали, що в нашому Всесвіті є чимало сонць, в яких сконцентрована величезна маса і які в майбутньому будуть колапсувати, — все це, на думку Нескуби, не виходило за рамки химерних гіпотез. І хоча були повідомлення, що деякі чорні дірки виявлено, Нескубі не вірилось, він гадав, що це гра математичної уяви. Розум, зрештою, не може погодитись з тим, що в одній точці, майже в нульовому просторі концентруєть-ся яка завгодно велика маса речовини. Хоча… її всемогутність Природа може творити ще й дивовижніші пара-докси!..
“От і підтверджується, здавалося б, неймовірне припущення, — думав капітан. — “Вікінг” потрапив у сферу тяжіння чорної діри космосу, ми перші… — Капітан спохмурнів, губи скривилися в гірку посмішку. — Перші… яких поглине колапсуюча зірка!”
— Витки спіралі крутішають, швидкість зростає, капітане.
Голос штурмана вивів Нескубу із задуми. Він стрепенувся, несамохіть провів долонею по йоржику і, поглянувши на своїх помічників, замислено сказав:
— І зростатиме… якщо не зуміємо обрубати лапи цьому хижому павукові.
2
Капітан розплющив очі, потягнувся під ковдрою. Вставати не хотілось. Руки, ноги, усе тіло важке, як глина. І без вимірів ясно: тяжіння набагато збільшилось. Зараз він важить не менше тридцяти п’яти кілограмів, і хоч це становить лише половину його земної ваги, відчувається величезний тягар. І не дивно: довгі роки нева-гомості позначилися на механічній опірності організму. “Безплотний період закінчився!” — підписав свою ка-рикатуру якийсь дотепник. На екрані було зображено, як чоловіки ходять на чотирьох, а жінки спираються на милиці. “Вистачило такту не намалювати навпаки, — подумав Нескуба. — Милиці… Ще чого не вистачало!”
Зиркнувши на хронометра, почав підводитись: незабаром будуть доповідати керівники секцій і служб. Останнім часом, у зв’язку з тривожною обстановкою, капітан спав у командній рубці, і зараз був дуже радий, що Еола не бачить, як він підводиться з канапи, — немов старий дід. Уявивши, що біолог Алк також ледве пе-ресуває ноги, Нескуба трохи втішився, повеселів. От кому б личило ходити на чотирьох!
Поки умивався в маленькій кабіні, Еола принесла сніданок. На таці в затискувачах лежали два великі тю-бики остогидлого пюре із хлорели, в маленькій картонній коробочці — кілька горошин полівітамінів.
“Можна б уже й на тарілочках, — подумав з досадою. — Тюбики обридли”.
— Як спалося? — Еола стала навшпиньки і на мить притулилася щокою до його щоки.
— Голова чавунна.
— Мабуть, підвищується тиск. — Еола намацала його пульс. — Так і є, трохи підвищений. Це напружена нервова обстановка.
— А тяжіння — не позначається?
— І тяжіння, звичайно. Фізичне навантаження різко збільшилось… — Обличчя Еоли пойняла тривога. — Слухай, чим усе це скінчиться?
— Не хвилюйся, люба, робота в наших лабораторіях іде повним ходом, щось придумаємо. А ти, як не-вропатолог… Знаєш, в такій ситуації в декого можуть не витримати нерви…
— Служба здоров’я функціонує нормально. А щодо нервів ти маєш рацію — у нас уже є один пацієнт.
Нескуба запитливо скинув бровами.
— …Правда, нічого особливого, безневинна манія: квіти. Тільки й мови, що про квіти. Квіти — чудо природи, пластика, живопис, поезія, навіть музика. Він, мовляв, обов’язково виростить незвичайну квітку…
Нескуба уже здогадався, про кого йдеться, і не став розпитувати. У нього складалася інша думка про того “пацієнта”.
Видавивши в рот рідке пюре із тюбика, Нескуба майже гидливо скривився.
— Я бачу, ти не в захопленні, — обізвалась Еола, сівши поруч чоловіка.
— Та не дуже, — відказав, нехотя ковтаючи теплу масу. — Якесь воно ніяке.
— Здається, ти полюбляв антрекот…
— Не забула? — Нескуба аж облизався. — Ех, якби оце зараз…
— А від курятинки відмовився б?
— Клянуся космосом! За курячу ніжку…
— А на гарнір пухкого рису, змащеного маслом…
— Краще не нагадуй, Еоло, не терзай мого шлунка, його й так судомить.
Еола зітхнула:
— Мені теж ці калорії в горлі застряють. Та й усім уже осточортіла проклята хлорела.
Жартівливі нотки вже не бриніли в її голосі, і це стурбувало чоловіка.
— Що ти кажеш? Проклята хлорела? — трохи силувано усміхнувся Нескуба. — Схаменись, люба. Ця водорость… якщо ти хочеш знати, то вона якраз і є чудом природи. Такий вміст білка, вітамінів, амінокислот…
— То чого ти кривишся, мов середа на п’ятницю?
— Я кривлюся? Ще чого не вистачало!
— А меню можна поліпшити.
— У перфострічці нашого електронного кухаря запрограмовано десятки різних страв.
— Десятки… — знизала плечима Еола. — І все це варіації на тему, яка зветься — хлорела. Пора б уже замінити перфострічку — маємо непочатий запас трохи кращих продуктів. Ти б скуштував і курятини, і баранини, і навіть вим’я!
Терпляче вислухавши її кулінарну декламацію, Нескуба сказав:
— Саме зараз, коли “Вікінг” потрапив у небезпечну ситуацію, почати недоторканий запас було б нерозу-мно з психологічних мотивів. Ти мене зрозуміла? Космос теж вимагає жертв.
Так і не вдалося бідолашній Еолі, гострій на язик, перемогти хлорелу. Звичайні аргументи на Гордія Не-скубу не вплинули, а сильніші, знадливіші, що ними тішаться привабливі жінки, не могли подіяти через підступність цієї ж водорості, яка за відданість віддячує чоловікові кволістю та байдужістю до всього, окрім хіба службових обов’язків.
Буркнувши щось не дуже ґречне на адресу хлорели і свого капітана, Еола склала на тацю зім’яті тюбики, порожні коробочки і подалася з рубки. Нескуба не дуже дослухався до її бурмотіння, бо саме засвітився екран внутрішнього зв’язку і з голубуватої його глибини виринуло пісне обличчя керівника фізичної лабораторії. По-під очима в нього були синці, вчений кашляв і шморгав носом.
 
Наші Друзі: Новини Львова