Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 24 січня 2021 року

Жайворонкові джерела

Переглядів: 5902
Додано: 26.11.2010 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: http://www.ukrlit.vn.ua/lib/barka/w1q9m.html
А в берези листок тендітний: доторк дитячого пальчика до уст.
Коло дворика, скрізь квіти, схожі на Сатурн.
І шовково-рожева троянда, ясно-ясно рожева, повна-повна ласкавости!
Зворушлива, чиста.
Келех почуття, піднятий на гожій струні з колючками.
Випий серце! Випий барву щирости, як вино, випий, бо — знесилене від кривди, що йде дощами.
А — а!., не знав же я, що інше зло, «своє», ніби легше, а в серце ранить — гостріше.
Ранить єство: непомітно.
Душу вб'є ножами, обліпленими в пелюстки чудового протоколу.
Недоумні праведний народ зневажать, бо він іскренній, як голуби.
Жоржино моя, жоржино! смілива і непокірна селянська квітко сили, і здоров'я, і правди, квітко-надіє, чесна, безневинна і вірна, ти — он поломенієш, наче лямпадка в Божій горниці, лямпадка — сонце.
Хоч ти не гасни!
* * *
В прозорості корови пасуться (очі з білястими і рудими віями).
Сопуть. Скубуть травицю, наче машини, обліплені мухами.
Літак відгуркотів, швидко жене з хмарних пір'їнок. Блискучий, кинувсь в озеро лазурі — віддаливсь.
Кажуть іноді: «що розум?., от підсвідоме — сила!»
Неправда.
Без думки, найкращого світоча, ходитимуть, прив'язані очима до травиці, і скубтимуть.
Думка — з нею до мудрости Творця йдемо; душами ростемо — тополями в сонці: хоч і ранені багристими гріхами восени.
Кінь копито має і досить — не підіб'є світу, диктатури не збудує і соціялізму (куди до мурав'їв!).
Біга, як вітер. Паєетьея. Про концтабір не мислить.
Це вже ми! — зирк на плянети — чи там нема кого, хто годиться в кошару, янгола необережного.
Бо що нам мудрість неба?
Воли: від матеріялістичних вводів біжать, курява по всій Європі.
* * *
Завойовник або супостат — квола дитина.
Терплять народи: ждуть, коли вмре... Вічно існують, а він до могили.
Страшно йому!
Хоче промінь знищити, не може.
Падає в яму.
Земля над ним зацвіте, сонце засміється: він цього вже не побачить...
Ніяка сила не верне до існування.
Навіщо ж величався? Жив би тихо де-небудь на пасіці, бджолиної мелодії некривавої слухав.
Гілки до неї: навіть німі, як залізо, — білими словами!
* * *
Гордії навертають на кутковий копилок: зажерство особистости, самодум'я зіходить з корінця — над світ пнеться... Глузують, як хто в небо вірує.
«Це, — гудуть, — чорна реакція; ми ж мудрі».
Обплюють незгідного, як верблюд бедуїна.
Дивишся (ось, восени, коли жовтий смуток обсипається з куща на вогкий грунт):
— де ж ті, що їхня душа несла до кінця терновий
вінець, не покорялася?
— де ж ті, що супроти чорного сонця катівського котили
своє сонце: біле з підземелля?..
Кували міст на дорозі думки.
Слухаймо слова віщого ( — перебранчити хочуть вражі балалайки з червоними струнами)...
Слухаймо! подвижники, гнівні, як полум'я, непримиримі проти лукавства; уважні, як світлий місяць — до щирости.
Ні про кого не скажуть без підстави лихого слова, а знающі, наче тисячолітні птахи, що самі все бачили:
вони провістять дорогу, і нею піде душа майбутня...
Знаю їх: це — старі хлібороби.
* * *
Туман пролився.
А втім, наче крізь крило лебедя, вранці виглянуло сонце — відображення свічки в золотому дзеркалі.
Зруйновані грядки...
Матеріяліст вірить: людина тільки з речовини, тимчасово живої.
Відбивається руками від думки, що духовний світ особистости — віддзеркалення неба і реальність мільйонократно важливіша, ніж фізичний світ її.
Страшне порушення — вбивство людини: навіки гасить горіння духа в земному, неповторний образ від всесвіту в сфері життя. Жертовник в серці.
Дріт з колючками хтось крейдою побілив; за дротом — останні айстри.
Якщо людей оточити золотим і рожевим дротом, покращає неволя чи ні?
Такий для душі атеїзм: пофарбований зверху, призолочений позитивістичними реченнями, а насподі іржаві колючки.
Ними душу відгороджують від Творця.
* * *
Сиди в кошарці, що зветься «прогресивна». Хай він сказиться, такий «прогрес»! Він — давня неволя і темна обмеженість.
Хочу свободи для духа.
Кому любо, вірте в безвір'я. Тільки, будь ласка, не реклямуйте, як бальзам. Не надівайте хомута на крилату душу людства. Самі носіть!
По зруйнованих грядках блукає туман з зав'язаними очима... Натикається пальцями на похилені соняшники, а сонця не бачить: сам же закрив його.
* * *
Сьогодні, річко, не біля тебе, не сердься!., смуткую, згадуючи: — в затоні душа з того світу купається, але її не видно, лиш: комишинки — косничний шелест — клопочуться (як людські почуття).
Мир блакитний.
З височини, на сивій струні, павучок до райдужинки, що на вістрі листка.
Дрібний віснику, що приніс? Якщо горе, заридаю! Краще страждати, ніж каменем жити.
Птиця, кричучи, докоряє: чого люди свого серця бояться!
Біля табору — чистотіл, кульбаба, котик; петрів батіг з васильками: літо. Джміль гостює. Повітря стоїть — струна в роялі, докоря бджола, воно пророкотить глибиною.
Поблизу церква, і чую: кличе душа наша до Бога...
Мимо два біженці; один каже:
«— Можна з американцями жити! Три тижні в лікарні пролежав, мертва . колода. Видужав, ліки в них — ніде таких немає; і не платив».
А є причина, що гніздо комуністів казиться, кленучи Америку; через неї не можна:
— дротом колючим світові руки в'язати.
Прибули американці — спинилась смерть; ні розстрілів, ні шибениць в таборах, що рясніло при «надлюдях».
Диво! після Гітлера і його «друзяки» з Москви: ніби сон.
Але що з нами буде?
Муравлик мандрує через сторінку мого писання; коник шелестить. Як вони, істотки дрібножильні, живуть з ласки Всевишнього, нам чого боятися?
Іду до тебе, річко! — до водоспаду.
* * *
Гроза відтемніла над будинок, — синя завіса. З другої сторони акорд мармуровий котить: величезний!
Найзеленіша зелень зібрала воду в листатих жменях. Сивіє капуста. Цибуля випросталась гадюками (вжалити хочуть!..).
Стебло — лист — вусик — квіт — плід; невгомонна многість буяє й сміється в росі. Простягається до перехожого.
Сіно в покосах пишно лягло та громадисто, мов хмари — найдалі...
Брижечки біжать по придорожніх водах.
Проїжджаючи на чалому коні, сонце хилить спис: торкає ним чорнобривця.
Радісний, світе!
Але тіні в тобі... ось від зухвальців, що сьогодні, як повідають селяни, вибили вікна в церкві і вкрали чашу з престолу.
Чесність так низько ціниться.
Так високо ціниться: чи «свій», себто — який в людини квиток.
Чорнобривці жаріють.
* * *
Євангелист повчає, чувши з уст Спасителя: кожен, хто ненавидить брата, чоловікогубець.
— всі люди брати! повчає.
Правда: велика, як небо в зорях.
То чому в нас злоби багато?
Дивишся: порфіроносний вирізує народи, а голубом витуркотує.
Хочеш любити його, а в грудях блискавка точить ніж.
Каєшся; і знов ненавидиш.
Найкраще он річці — біжить, уваги не відводить. Просвітлена, люба: ластівка! В ній і рибина плеснеться, мов рокитин листок.
Ніжна пожежа бузкова через паркан схилилась;
... річка смиренна; лише там, де каміння дорогу перегородило, — піниться! лютує! десятьма звірюками гривастими з пустелі: рев звідти, бризк, гуркіт.
Так буває в світі. Хочемо найтихішими жити, а вдаримось об кляту силу, — кипимо кров'ю, заборони ламаємо.
Здається, так треба чи ні?..
Дві думки мечами через світ — крешуть іскри одна об одну.
Серце, що в цвіту, тими іскрами обсипане —
гадаємо: чи дано істину, мов золоту нитку? — втягни в огненну голку, корогву спасіння ший... для серця єсть: люби ближнього!
* * *
Полетить пристрій, оглянеться «земліт» на домівлю — дрібна!
Люди: пилок, прибитий до поверхні. Мовби й нема.
(Так подивиться).
А милосердний Творець — ні; бачить душі — високі стають на суд до світляного трону: тополі в рожеве сонце сонатами шумлять.
— Чи пряли, душі, нетлінну нитку, призначену від мене?
— Ні, почали, — відказують.
— Ідіть не лініться! — скаже Судія. — Скоро покличу в мій сад навіки.
Так дивиться Творець. Він близько.
Полум'яні вісники тремтять від його проміння.
 
Наші Друзі: Новини Львова