Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 24 січня 2021 року

Жайворонкові джерела

Переглядів: 5901
Додано: 26.11.2010 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: http://www.ukrlit.vn.ua/lib/barka/w1q9m.html
піднявши й одвівши на сторону, ящірочку за хвостик.
Дивіться!
В старовину дракон ласий був на красуню: брав їсти. Тепер красуня, сміючись, тримає за хвостик останнього дракончика.
Все зміниться, щоб здійснити сонячний закон.
* * *
Найбільшої хоробрости вимагає прощення. Так: щиро простити образу в стані озлоблення вимагає героїзму.
Супостатам простити?
Звичайно! Як зробив Ісус Христос. Розп'ятий поруч розбійник покаявся — Спаситель простив. Нерозкаяного — ні.
Є речі, неможливі для думки: вона в один бік, почуття в другий. Аж поки зійдуться, як місяць і сонце: одне вночі, друге вдень.
Буває, разом на небі.
Чи ні, не так!.. Плянета вся — до сонця; її ж від швидкости в мертве поле кидає. Зрештою, ходить на певній доріжці.
Всім простити! (можливо, про винятки судді скажуть).
Крізь розжеврені хмарки — виголошення сонцеве: всім! крилатим, що на гілках; і тим, що протоколи пишуть.
За стінами природа: стосвічник до Царських воріт, завішених блакиттю.
Там свіжіти кров'ю, духом могутніти, просвітлятись очима...
Щоб зрозуміти: прощення — найтяжчий іспит хоробрости.
* * *
Травиця — наче горить за парканом (наче рукав життя).
Дорога древня. ПІВТИСЯЧОЛІТТЯ тому возили камінь, замок будувати, біля Дунаю — принцеса жила. Над вежами залізні прапорці чорніють. Бойовиті! Старовина: замок, місяць, дорога над кручею.
По згір'ю розбіглися: чорняві вишні, берези зовсім біляві; дивляться вниз, як весна простилає скатерть.
Дунаєві сподобалось; і птах перевіряє, все перевіряє клявіші: від найвищого — до листка, що над хвилями. Розсипає серце.
Безмов'я навкруги.
(Ніби — про мармуровий двірець мрія в берези; в вишні — про долю дівочу).
Дунай спішить, як сонце щит подало: «віднеси до моря!» де — синє; спішить, вербам ледве — прощайте! — хлюпне.
Залюблені пари ходять над берегом; знов серце всім господар, передбачити хоче. Сонце знак подасть — поцілунок.
Річка в один бік, голуби в другий.
Долина вся нам відкрита; розлучимось, ніколи не воскресне...
* * *
І як злагоджено! Одні в норі чорніють, другі в голубизні купаються.
Мабуть, найістотніша природа жахливо ріжна: пташки спервовіку прагнули сонця, жуки — в землю.
Немов між людьми.
Склав хтось пісню, ну, пташка — що?., радіє; жук інакше: врився, ненависницьки зирка, бо успіх ближнього — йому смертельна образа.
До мосту жовтогруда перепурхнула, звідки річка вібрує потоками свічок...
теж: віддзеркалює радість неба; як дві схилені маргаритки.
Щодня нова; через камінці — направо, наліво, прямо (дно видно!) дзюркотить; сітка з світла ритмічна.
Мені груди ваготою з зими нахриплені; чую: пензель сонця хвилю бальзамову водить.
А жук — по піску; як ніч, спиняється. Глина на маргаритки, наче на образу собі. Вусики вигинає. Поверта, мініятюрний чорний віл, під осокорини.
Ледве відповз під тінь, аж тут на листя, вгорі над ним, — моторна, гостропера... туди й сюди зиркнула.
Пощебетала захоплено і далі, до небесних тополь.
* * *
Груші, наче до церкви: в білому; на горбах — згір'ях — долинах — ... слухають сонце.
Воно ясно-жовте (подіб'я кульбабки!), сповнило сад і стало; застигло на цілий ранок.
Одна птиця весь час методично і невтомно:
...кі-кікс, кі-кікс, кі-і-і...
І друга лунко-лунко і роздільно пробує флейту:
...кфі-кфі-кфі...
І третя, пролітаючи низько і стурбовано ховаючись:
... кжа-кжа-кжа...
І четверта, недалеко перепурхнула і раз за разом:
— ксвіть! ксвіть! ксвіть!
1 п'ята граціозно і ласкаво — десь над головою:
— стріті — тс літе...
І шоста перелітає і без кінця, голосно, знижуючи тон на останньому складі:
— ксіті-та, ксіті-та, ксіті-та... .
Багато інших теж мирно і дружньо щебече; лише заздрісний ворон викрякує в темному ярку.
Спочиваючи душею, думаю: це ж рай! Нема нічиєї злости. А вчора в прокуреній залі поети і прозаїки гризлися допізна. Все — непримиренно, знедобра, знедружня.
Люди! Подивімось на птахів, може, вони мудріші? складемо корпорацію з статутом, як в сонячному саду: співай сам і дай жити іншому.
* * *
Дуже сердили декотрі; кляв їх:
— Парканні стовпи, обмазані дьогтем!., претендуєте на
місце, що Богові належить.
Був аж недужий. Пекло в грудях від гніву, який приборкати не можна.
Сьогодні осяяло:
Нащо роззлобився? Хай до чого завгодно йдуть: це їхнє діло та Богове. Кожному дано приступець існування, обмежений сонцевими тростинками. Келія під небосхилом. Як там не буде — люби всіх! Вседержитель розсудить. Всі ліпші від тебе: напевно ліпші.
Хор у церкві співав до Богоматері: легка, прегарна ж пісня!., витала співзвуччями, мов зграйками голубів під вечір: бурштинова тиша, а вони знялися двадцяткою, білі і темно-сизі, майнули на південь, звідти вже на північ і також на захід. Вертаючись до покрівлі з червоної черепиці, летять проти мене; з лівого боку вечір обкидає пір'я: взолочує літання.
Вечір гарний, з мирною грою, — не знаю, чи ще повториться.
Схожі на осяяний літ, співзвуччя в молитві до Богоматері.
Серце просвітлюється, забуваючи труту почуття...
— Годі злобитись! — вирішую собі: душа занедужає.
Легко досконалих любити, спробуй — тих, що зачіпають
твою особистість.
Зміниться всесвіт: святість пройде голубиними крильми. Восени я щасливий серед нещастя.
Сонце, вдягнувшися в ризи — як священик, дивиться в вічі.
* * *
Супутник: струмок на камінні; до моря смуток відносить. Зостанеться радість, що он — дерево. Непорушне, чисте, мирне.
Ну й що, якби сказали тобі:
— ... в кризу ввійшло, бач, не той квіт на тобі, як торік;
зелена туніка інша.
Якби сказали:
— Вернись до торішнього!
— Навіщо?! я не можу; призначено: вічно оновлюйся.
Витерпи мороз, потім обцвітися цвітом незцвітанним!
Гориш; зелене — екстатичне.
І гаразд.
Щебетучі галузку хитнуть, виголошуючи сонцю: «радуйся!» Ти, дерево — шепіт над поемою, що переливається через каміння.
Думаю в серці моєму:
— Спасибі! Образом своїм втішаєш душу в турботному світі. Поживемо в мирі, коло сонця — господаря доброго...
Бувай здорове!
* * *
Вогкість Атлантику і вечір жевріє. А чорна неміч в грудях: от-от упаду. Розкриваю комір — нехай освіжить.
Зусиллям волі знов ступаю. Добираюсь до табору, лягаю — мучить мене; мороз обсипає ноги, зараз прошепчу: «я вмираю».
Кличу сон — може, іскри, трачені на горіння свідомости, переключаться: подужають смерть.
— Це душею, Боже, перед тобою, кинутий додолу! Іще не клич!., смиренности навчуся.
Як думкою звернувсь до світла — хвиля цілюща пройшла в грудях: отруту спалила. За півгодини підвівсь. Був тихий. Був щасливий.
Вночі прокинувсь, повторив благання, і відгукнулось ясністю.
До сходу сонця встав. Глибочина відкрита вгорі, де, мов святкові квіти, хмари проходять.
Інше — невідоме сонце дивиться в серце.
Біля зруйнованої фортеці дубок листками шепоче. Коли зрозуміємо всі знаки спасіння?
* * *
Гарний собор в Європі: небесні діти, бавлячись, побудували з квіток. Тоді вже обернувся в камінь — навіки зберегтись. Чудо святе!
Про Господа співають. Милосердя в нього просять...
Сивий генерал на колінах — теж; вийшовши, в літак сідає: до чорнолицих, що в пустелі.
Воно, сказать би, «дикуни», а все ж люди. То як його дивитися?!
... генерал у кріслі розваливсь, а підходить чорношкірий, ще християнством не торкнутий, на коліна стає і, «врізавши собі жили, кров'ю бризкає на генералів чобіт, мовляв, вірний тобі слуга, ось як клянусь.
Схаменіться!
Хіба можна так з людиною? А глядіть, той, хто на колінах, праведніший за нас!
Про що ж у соборі священному з книги читають: людина рідний брат людині (хоч і чорне лице).
В сатани своя стратегія: тільки з собору вийдеш — він тобі очі долонями затулить і що витворяє!..
Може, ми самі без нього?!
* * *
Перший тур вселюдського гуманітету скінчився; і видно: не виконав свого.
Справа від початку заходить — в силах, виведених з глибочини (що зрушене й не скінчене).
От: незалежність народів... не схоче людство свідомою волею довести обов'язок, і мету здобути в другому турі — сувора конечність (батіжок Божий!) змусить піти кружкома в третьому турі, в четвертому, як коней на корді.
Призначене від неба — здійсниться.
Радісним дивом дивуюсь, як сонце й сьогодні сходить: очі в нього повні правди.
Несамохіть оглянувсь — поліціянт: наш-таки ж, мнеться, посвистує, підозріло на мене поглядає, мовляв, чого це так рано в кінці табору стояти і шепотіти?..
Я зразу ж пішов геть.
* * *
Прийшла вже? (— осінь).
Втома в далечині; червінок-червінь вишневому листку і виноградному: кров — на мармур'я, на красні штахетники.
А в берези листок тендітний: доторк дитячого пальчика до уст.
 
Наші Друзі: Новини Львова