Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 24 липня 2017 року
Тексти > Тематики > Голодомор

Жовтий Князь

Переглядів: 427722
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 4 Відгуки 13
Заплакала вона і проситься:
— Куди ж я пійду від порога? Коли вмирати мені, то біля цієї стіни білої.
Мучитимусь на чужій стороні. Ти їдь!..
— Годі вже, не плач! Хочеш зостатися, хай так буде. А я десь підроблю трохи, бо
тут і копійки добути не можна.
— Не баріться, бо замкнуть виходи! — настоював Стадничук.
Почала господиня глядіти серед домашніх речей: що — в дорогу.
Тоді, відчуваючи, яка невідхилима біда всіх настигла, і куди можна вдатися
наостанку, відійшов Мирон Данилович. Думав: ніж гинути біля порога, треба
спробувати шляхів! Десь є заробітки. А душа приголомшена; і віється в очі огнем
— сила охряного пана, що поглина, ось тепер, обставши сторожею...
Згадка про подорож цвяхом стала в свідомості; десь с напрямок, тісний страшно:
аби проскочити... проліг низом, потемнівши,— крізь світ, що став інший, ніби в
різкий поворот обернено його і обвалилися добрі поняття, а образ життя виглянув
руїною.
7
Мирон Данилович наближався до колгоспного; і назва, і розпорядок знов збудили в
думці оклик: «Татаровня!» — жаль односельчан, що з'юрмлено в турлучну вигадку.
Там клопіт: мечуться люди на сторони, мов почаділи. Один, розхристаний,
перелякавсь і мчить мимо — наосліп; аж коли почув, що питається чоловік, чого
метушня? — відказує, стримуючи крок:
— З дворів худобу назганяли, вся передохла. Винуватих висмикують, хто січку з
малясом давав на ніч; думають — від того.
Подався чолов'яга.
Гурток на дворищі зростає і чути викрик: «Отрута і більш нічого! Отрута!» —
махнули руками і розійшлись.
Тоді заспішила міліція когось ловити, а Мирон Данилович вирішив: досить
видовища. Пішов, пришвидшуючи кроки, з виглядом поглибленого.
Минув провулок і стишився. В дворі стурбовані господарі — біля корови, що
околіла. Сусіди близько.
— Бач, із коровою що! — дивується крихітна тітка, в світлій з крапками хустині;
тримає ломачку і скорину, черству, аж поцвілу зелено: про собацюг.
Друга тітка, на сонці обпалена, мов горіх, додала:
— Це саме скрізь! Птиця пада мертва, без причини: мертва, і все.
Також роздумує вголос дід, в зношеній кепці, височенний, як штиль; підборіддя
оббіліло в пух.
— Чи не кінець світові? — хтозна.
Мирон Данилович проминув гай, що з вижолобиною врізається в околицю села, а далі
криє ярок — під вільхами, дубами, берестками. Перелітавши, галка, схожа на
грудку кам'яного вугілля, непорадно опустилася до гілок, а звідти додолу, в
траву.
Як вкопаний, став Мирон Данилович! Коли ж підступив до птиці і передком черевика
перевернув,— нежива, хоч об пень бий.
Відійшов на дорогу і розмислюється: що ж? — буває птиця недужа і не вічно їй
жити.
Аж здригнувся від окрику, глянув — то Калинчак Петро; проживає осторонь, за
ярком, і теж «індус», себто одноосібник. Білявець, мов льонкуватий, але очі
стемна-карі, з свічучими клинцями. Він — косар; наймався в містечку і коло
залізниці: ростиння вибивати.
— Що загубили? — питає Калинчак.
— Ні! — не загубив нічого; птиця падає.
— Недавно, як був місяць кров'ю наведений, це почалось.
— Кажуть, час злого і знаки.
— І я, косивши на курорті, від приїжджих чув: біда близько.
— Сходиться в одно. Сходиться, бо правда.
— Окремі, з партійною печаткою, переступлять,— сказав Мирон Данилович.
Віддаляються бесідники проз осокори.
— Так, переступлять! А стрінеться котрий Зінченко,— чули?..
— Ніби...— вагається Мирон Данилович.
— Курортом завідував; скрізь сосни по горі і павільйони, як виточені.
Курортників повно з міста. Їм купання є — річка внизу.
— Знаю, коло берега пісок і вода тепла. А далі глибше і холодніше, аж морозом
обсипає; з дитячих літ знаю,— додав Мирон Данилович.— Вода зцілюща: недарма ж
курорт.
— А недарма! Свіжий куток, землі двадцять десятин. Насаджено сосни і берези в
«лінію», себто рядами — під шнурок, щоб прогулюватися; для чотирьох чоловік
разом.
— Козиряють партійці, а мабуть, страшно ступати в ліс по одному.
— Бояться; курорт трудовий, а бояться! Ходив я раз, чи нема роботи, і стрічає
сам завідувач — Зінченко. Розказую про біду: в нас діти голодні. Він послухав і
радить: помогти можна тільки одним — підгодувати корову, коли схудла, як
драбина, і перестала доїтись. Дасть вона молоко, тоді голоду кінець. І сказав:
«От що, скосіть отут сіно, між «лініями», і одвезіть собі. Прийдете в неділю,
коли підводи вільні. За один день упораєтеся. Скинете копицю з одного краю і
копицю з другого, біля самого коровника. Як спитають, можна показати: он сіно. А
скільки його, ніхто не знатиме. Для курортних корів корму припасено більше, ніж
треба...» От, Зінченко партійний, а жалів дітей. Інші ж куди там! Кожного
розірвуть, якщо з інструкції на партзборах прочитано.
— Розірвуть і без інструкції,— відмовив Мирон Данилович.— А цей з якої сім'ї?
— Казав, земля, де насаджено «лінії», належала його батькові, хоч був з другого
повіту. Якось проїжджав і прикупив наділ — думав хазяйнувати. Не судилось!
Прийшли червоні в дев'ятсот двадцятому і сходку скликали: голосують, щоб
багатших забрати геть,— хто за це? Уже тоді наш Лук'ян, та ви знаєте його...
— Лук'ян — той, що «за»?
— Він самий! Перший підняв «за» аж дві руки і з того дня однаково голосує.
Декотрі зовсім не підводили долоню, як Зінченків батько. Жив тоді в хаті
хазяїна, що втік на Донбас. Відходячи, той казав: бери все і господарюй, нічого
мені за це не треба. Піду, бо більшовики вб'ють. Ну, і не підняв руки старий
Зінченко. Через тиждень приїхали червоні: «Де такий? А де такий? Це не наші!»
Був наказ — повбивати підряд.
Коли брали людей, то діти за них чіплялися. В одного діти були німі, ніяк
говорити не могли, і так чіплялися, що страшно глядіти, а їх прикладами били —
поламали їм руки. Всіх, і дітей теж, зібрали на площу: там розривними кулями
повбивали, скрізь мозок розлітався. Лежали довго. Мухи їх обліплювали і сморід
стояв тяжкий. Згуртувалися старі жінки, що вже їм смерть не страшна; сиві всі і
вбрані в чорному, з ціпочками: як на похоронах — і то сама біднота сільська.
Пішли до начальства: сперечатись проти пекла їхнього. Нехай дозволять прибрати
мертвих — поховати в одній ямі. Вистанув комісар, в червоній будьоновці, як
сатанинець, і закричав: «Не сміть! То — вороги! Єсть наказ від Леніна з ворогами
розправляться, щоб духу нашого боялись». Так і прогнав старих. Зінченко — син
одного з тих, що на площі вбито. Коли забирали,— дома не був. Потім переселився
в другий повіт; жив там і записався в партію.
— Це ж і видно,— доводить Мирон Данилович.— Знайдеться добрий, так не з їхнього
куща виріс.
— Може, з їхнього є хто,— не бачив! А цього бачив. Розсудливий чоловік; поміг
оклигати і оборонив. Ми з одним чоловіком скосили сіно, чотирнадцять копиць
перевезли і поділили. То був мені рятунок, а їм на курорті сіно тільки заважало
ходити і ніхто не косив його; все пропадало. Знаєте, що пізніше було? Викликають
Зінченка в міліцію і питають: «За гроші продав сіно, чи як?» — «Ні, я звелів
прокосити сіно тільки на «лініях», щоб вигідніше було курортникам ходити; там
курять і кидають недопалки в траву, то від огню могли зайнятися сосни».
Відпущено Зінченка; він тоді одразу до мене: так і так, «ви, коли в міліцію
покличуть, кажіть те саме!» Справді, через три дні мене викликають: «Що ти
заплатив за сіно?» — «Не платив нічого; завідувач наказав скосити тільки на
«лініях», щоб краще курортникам ходити,— я в байраках не косив». Добре, що
нарадив Зінченко, як казати.
— Таких вибивають з начальства, а становлять мучителя.
— Це — скрізь, і Зінченка відсунуто. Пішов я раз до нього і перестрінув на
дорозі двох мисливців з Києва: один чорнявенький, аж прикипілий біля очей, а
другий — з лисиною і веселими зіничками. Розпитуються, де полювання добре. А я
кожного птаха знаю, в якому місці водиться: голуб лісний, чи крижень, чи
 
Наші Друзі: Новини Львова