Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 25 січня 2020 року

Зниклий поїзд (історія третя)

Джерело: Чорнобилянка
       — А вас, капітане, там і не було. Пара придурків з ГРУ влаштувала засідку офіцерам кадебе. Відповідно одержали, за повною програмою. Що і куди їм стрельнуло, ми ніколи не дізнаємося. «Акваріум» відхреститься і буде мститися, як завжди, по підлому. А ті двоє... як ви здогадалися, вже дали свідчення апостолу Петру.
       — Спасибі, Тарасе Григоровичу. Вік не забуду. І все ж таки, куди поїзд дівся? Тільки не швейцарський, кат із ним, а наш.
       — Ви пам’ятаєте, що було в той день, точніше, у той вечір?
       — Звідки? В нашій управі часом ночі від дня не відрізниш. Буває, що й про власний день народження забудеш.
       — У той день наших сусідів-румунів добряче трусонуло. Тут, у Києві, цього майже не відчули. Ну, хіба що там абажури хилиталися, скло в шафах деренчало, а жінка казала чоловікові: скільки я тебе просила не трусити ногою під столом! А от під землею удар був трохи сильніший. В результаті стались два непередбачені інциденти: перемкнуло стрілку в тунелі на перегоні і раптом від’їхала частина стіни... в задачі питається, куди пішов поїзд?
       — В інше метро?
       — Вгадали. В оте, котре начебто НЕ збудували до війни. А насправді його в сорок першому законсервували, підірвали всі наземні входи і ліквідували всіх зайвих свідків. Списали на жертви фашистської окупації. А вже при Хрущові, коли ГРУ знову набрало сили (бо Берія його трішки придушив, як невигідного конкурента) оцю недобудову передали йому. Звичайно, нас, чекістів туди й близько не підпускають. І я вам зараз це все розповідаю виключно для того, щоб ви знали, куди пхатися не слід ні в якому разі. Напис на трансформаторній будці бачили: «Не влезай, убьет!»
       — Не тільки бачив — я таку табличку іноді на двері кабінету чіпляю, — коли момент вимагає щоб ніхто не заходив.
        — Так ото — для вас на дверях в «інше метро» те ж саме написано, ще й величезними літерами.
       

7.
       


       Це тільки у Агати Крісті її яйцеголовий бельгієць розсаджує всіх правих і винних навкруг каміну і після монологу на двадцять сторінок про користь стимулювання роботи сірих клітинок вказує пальцем на винного. В радянській ментурі все відбувається з точністю до навпаки. Ні, не тому, що каміни було ліквідовано одразу після сімнадцятого року, як символ буржуазного розбещення, водночас із затишними кав’ярнями на Хрещатику. Все набагато простіше. По-перше, у нас не існує приватних детективів, а по-друге, наш процесуальний кодекс дозволяє влаштовувати зібрання підозрюваних тільки в формі очної ставки в кабінеті слідчого, а це, погодьтеся, зовсім не те.
       Ні, радянський мент, він же лягавий, бігає, висолопивши язика, як його собачий собрат, мріючи закрити бодай половину з мінімум дванадцяти справ, котрі на нього навішали. І його свідомість разом з підсвідомістю розділяється при цьому так, що ніякий друг-психіатр не вилікує. Я не знаю, як це називають вчені люди, але у мене факти, фактики, розмови, фразочки, випадкові зустрічі поступово осідають десь там, як сміття в коліні водозливу. Версія відстоюється і в один прекрасний момент вихлюпується тобі просто в обличчя.
       Бідолашний син покійного машиніста грішив, як я зрозумів, на паралельні світи. Але його фраза «інше метро», виявляється мала й інший, цілком реалістичний зміст. Отже, цеглинка до цеглинки вибудувалася стіна, за яку нормальним людям зазирати не варто, але я й так знаю, що за нею ховається.
       Отже, п’ять років тому Київ струсонуло. І то так, що збило з пантелику техніку, яка мала ховати певні секрети від сторонніх очей. Я можу собі тільки уявити охоронців отих секретів, коли вони побачили поїзд метро з десятками небажаних свідків. Спочатку, напевне, вирішили: диверсанти і повелися відповідно інструкціям. А потім з’явився інший клопіт — що з цим фантом робити. Повипускати, відібравши підписку про нерозголошення? Так їх же не один, а ціла сотня, хтось же не витримає та й розляпає. Розкаже кумі, а та всьому базару. Закрити об’єкт? Спасибі вам у шапочку, тридцять років будували-удосконалювали — і на тобі, починай спочатку. А ворог, він, між іншим, не дрімає, він на чатах. І крилатим ракетам з Європи до Києва летіти всього нічого. Що, вони там у своїх НАТО чекатимуть, доки ми перебазуємося? Зараз, замріялися! Досить, що після Пеньковського половину ракетних шахт, кажуть, довелося цементом заливати.
       
       Від автора: полковник Головного розвідуправління (ГРУ) радянської армії Пеньковський був агентом двох розвідок — американської та британської. Діяв наприкінці п’ятидесятих — початку шестидесятих років двадцятого століття. Викритий органами кадебе, що природньо, не сприяло покращенню стосунків між двома відомствами. Передав за кордон чимало секретів, серед них — місце дислокації радянських міжконтинентальних ракет. За офіційними даними розстріляний згідно вироку військового трибуналу. За твердженням офіцера ГРУ Віктора Різуна (Суворов) Пеньковського спалили живцем в печі крематорію у присутності вищого командування військової розвідки.
       
       

Олекса Сирота:
       


       Я ніколи не дізнаюсь, як їх ліквідовували. Можливо, хтось втрапив до «дисбату», де майбутні розвідники відпрацьовували на них вміння вбивати людей голіруч. А можливо, обійшлося отрутою в склянці води чи ін’єкцією тієї ж отрути під виглядом вітамінів. Мій професор Прожогін мав рацію: людська підлота не знає меж.
       Вони все продумали. Кого треба було — купили квартирами, підвищенням. Когось, можливо, просто залякали. А може, хтось і покінчив з собою — раптово і безпідставно. От тільки з «металістом» прокололися. Що запит на завод посилали вони, я не сумнівався. Швидше за все, він на них і раніше працював. Пожаліли... тільки не людину, а золоті руки. От він один і залишився в живих, а яке то було життя — хто зна. Напевне ж, тоді він і втратив пам’ять. Бо у цих хлопчиків відомча медицина трошки в іншому напрямку рухається, аніж, скажімо, наша загальнонародна безкоштовна.
       От тільки одне поки що в тумані і повній невідомості. Коли ж бідолашний майстровий випав з-під опіки одного відомства і втрапив одразу під спецнагляд іншого. Не тікав же він з «дисбату» по коридору через паралельний світ на оту зачухану товарну станцію під Волгоградом.
       І не треба було мені тепер зайве казати, кому я в борщ плюнув. Бо якщо хтось, не моргнувши, здає одразу кількох своїх людей, то від цього «хтося» і його команди слід триматися якомога далі. Бажано зашитися в паралельний світ, але шляху туди, на жаль, не існує.
       — До речі, Тарасе Григоровичу, раз пішла така роздача державних таємниць, то звідки ви все ж таки дістали отого майстра-золоті руки. Що, хлопці, як ви кажете, з «Акваріума» самі вам цю золоту рибку віддали?
       — Ви не повірите, капітане, він нам сам, як з неба впав. На отій товарній станції. Наші служби його вже у психушці засікли — звичайній, обласній — як невідомого бродягу без документів і без пам’яті. А у спецзаклад — то вже ми його перетягли, та надаремне. Грушники своєю хімією дядькові так мізки спалили, що професура руки підняла.
       — А в Кирилівську він теж випадково втрапив?
       — Капітане, ви ж здогадуєтеся, що в таких випадках випадковою буває лише смерть небажаного свідка, вибачте за каламбур. Вас це не стосується. Ви не свідок, ви кара божа. Так от, ми його спеціально вашому другу підсунули.
       — Борису?
       — А чого ви дивуєтеся? То для вас він — любитель хорошої кави, польських детективів і класичного джазу. Насправді ж він один з кращих в республіці, а може й у Союзі психіатрів. Те, що йому досі не дають захиститися, зовсім не означає, що він дурніший від тих, хто стає великим цабе без усякого захисту.
       — От ви і допоможіть, як тому майору. Він же вам, врешті решт, допоміг.
       — Майже. Ще б один день — і старий би згадав не лише те, що було з ним до посадки в метро, а й після примусової висадки. Але акваріумісти нас перехитрили. І випередили...
       Доки ми з «Тарасом Григоровичем» розмовляли, міркували та дихали нічним повітрям, почало розвиднюватися.
       — Вас, капітане, покласти туди, де взяв?
       — Та ні, дякую. Ще трошки посиджу, може ноги розімну, а там і метро відкриється. А до речі, ніколи не повірю, що ви такий добрий виключно в силу службових обов’язків.
       — Я теж гуманітарій. Щоправда, закінчував педінститут, а потім...
       —... можете не продовжувати. Начиталися Медведєва, надивилися «Подвиг розвідника», сто разів уявляли, що це ви п’єте «за нашу перемогу»...
       — А у вас, капітане, що — такого не було?
       — Ні, я, знаєте, Шейніним зачитувався. «Записками слідчого».
       — Сволота беріївська ваш Шейнін, між іншим. Проби ніде ставити. Гіммлер у порівнянні з ним — хирлявий німецький інтелігент. Але то наших справ не стосується... То вас підвезти?
       — Та ні, ще раз дякую.
       Я тихенько побрів парком, алеєю, що йшла паралельно вулиці Лагерній. Проминув сірий, обшарпаний двоповерховий будинок — колишню дачу республіканського вождя Дем’яна Коротченка. Її закрили після того, як на кухні несподівано застрелився начальник охорони... спустився я вниз сходами до невеликого озерця, обігнув його і вийшов на платформу, повз яку кілька разів на день пробігали електрички на Дарницю. І лише тут відчув, що втома мене таки подолала — і мусив сісти на стару дерев’яну лаву.
       Очі злипалися, в повітрі приємно пахло дубовим листям і бабиним літом, десь на озерці спросоння подавала голос якась самотня пташка... я не розумів, що зі мною діється. Коли краєм ока зафіксував смугу туману, що виповзала колією від Брест-Литовського шоссе. Біла пелена вкрила рейки і протилежну платформу, потім раптом розірвалася на якісь півсотні метрів і в ту ж мить перед платформою загальмувала електричка. Я ще здивувався, чому не чути стуку коліс, коли почув, як у вагонних динаміках напрочуд чітко прозвучало: «Станція Жовтнева... обережно, двері зачиняються, наступна станція — Нивки».
       І тільки тут до мене дійшло, що це не електричка, а поїзд метро — і двері, і вікна, і сидіння, і навіть освітлення, і динамік не хрипить... Я рвонувся з лави до скляних дверей, але вони зачинилися перед самим моїм носом. Я хотів крикнути, але мене випередив... півень. Голосистий розбишака з приватного сектору на тому боці колії повернув мене до реальності.
       Не було ніякого туману, ніякого поїзду метро, а я сидів на дерев’яній лавці, написами типу «Тут був Коля» і короткими абревіатурами з трьох літер. Щоправда, не КДБ і не ГРУ, слава Богу.
       
       Вдома на мене чекали мама, накрохмалена біла сорочка і машина з роботи.
       — От ти десь вештаєшся ночами і не знаєш, що тут у нас було.
       — Брежнєв у гості заходив?
       — Та ну тебе!.. Гараж згорів за старим флігелем. А в машині, напевне, хазяїн мисливську рушницю забув з патронами. Так бабахало! Ну як на війні.
       — Буває.
       — Мені вже сказали, що у тебе сьогодні особливий день, поздоровлю, як повернешся. Тільки не напивайся...
       
       В нашій управі нагороджують нечасто. Тому було все по-людському: і виголошення наказу, і роздача слонів і особливо обмивання зірочок та нагород в кабінеті генерала. На своє здивування я побачив серед присутніх напівзабуту веселу фізіономію. Виявляється, ми знову ощасливили волгаря Царьова, тільки тепер вже не капітана, а підполковника на полковницькій посаді. І не в Старозадриповському райвідділі, а в Волгоградській обласній управі.
       Між п’ятим і шостим тостами Царьов встиг розповісти надзвичайно щасливу історію зі щасливим кінцем на рівні індійського кіно. Отже, після закриття справи отруйниці Курощапової наш колега різко пішов угору. А чого дивуватися? У них в Росії республіканського міністерства внутрішніх справ немає, вони на Москву напряму виходять, тому менше дармоїдів на себе ковдру тягне. І все було чудово, доки перед підполковником замість третьої зірочки не замерехтіла реальна перспектива повернутися у свій Старий Задриповськ ганяти самогонників, малолітніх хуліганів і бабусь, котрі спекулюють гарбузовим насінням. Річ у тім, що у місті-герої об’явився кримінальний елемент, котрий грабував неорганізованих туристів в руїнах меморіального комплексу «будинок сержанта Павлова». Справі одразу надали політичного забарвлення, але повісили її на міліцію. Після першої ж масованої облави в святих руїнах грабіжник зник і зачаївся, зате висяк нікуди не подівся, більше того, погрожував знищити Царьовську кар’єру.
       І тут волгаря вдруге врятували брати-хохли. Бо отой контрреволюціонер, виявляється, втік до Києва і тут ліг на дно. Та треба ж було такому статися, що котрогось дня він наважився вибратися до Центрального універмагу. А там йому в найвульгарніший спосіб почали чистити кишені. Але не закінчили, бо хлопці з Ленінського райвідділу пасли того злодюжку вже дві години. Тому взяли, як то кажуть, на гарячому. Та на їхнє здивування потерпілий чомусь почав активно відхрещуватися від ролі жертви і поривався якомога швидше здиміти. Що в свою чергу викликало підозру і пропозицію «пройти». В райвідділі і з’ясувалося, що недообкрадений громадянин оголошений волгоградською міліцією у всесоюзний розшук.
       На радощах — і по старій пам’яті — Царьов особисто прибув до Києва, завантажений щедрими дарами як матінки-Волги, так і її берегів. В усякому разі, незабутній дагестанський коньяк я вперше продегустував саме того дня. Коли ми після якогось там, вже не пам’ятаю, якого тосту поділилися на групи за інтересами і заговорили, звичайно ж, про роботу, волгоградський підполковник раптом вдарився у філософські узагальнення.
       — Мент — він як людина. От людина виходить вранці на вулицю аби встигнути перед роботою перескочити до коханки — і тут їй на голову падає цегла з новобудови. Людина лежить в койці і проклинає долю, а даремно. Бо того ранку у коханки його нетерпляче чекав рогатий супруг, котрого сусіди викликали терміновою телеграмою з відрядження. Отак і в ментурі. Вимагають тебе на килим, йдеш, ну, думаєш — все!..
       — До речі, про килим. Тобі, я бачу, не нагоріло за те, що ви Курощапову живою не довезли.
       — Так я ж про що тобі кажу! Навпаки — перехрестилися, що судити не треба. А значить — не доведеться обнародувати нехарактерний для радянського суспільства злочин. Та це ще що! Торік у мене в капезе два затриманих повісились — і нічого!
       — Чекай, поділись досвідом. Може, й нам згодиться. Тут он фінгал при затриманні рецидівисту поставиш — прокуратура живцем з’їсть.
       — Аби сам знав — продавав би на барахолці. Уявляєш: ніч, гребля Волгоградської ГЕС, оборонний об’єкт номер один! І от на цьому об’єкті якийсь не скажу хто зриває стоп-кран у пасажирському поїзді. Охорона греблі встромляє гнота сам знаєш куди і мчить туди з усіх боків. А там два притирені прапорщики зі зброєю наголо біжать по шпалах на правий берег — аж рейки гнуться! Ну, охорона спочатку культурно: мовляв, стій, стріляти буду! Потім попереджувальні вгору. А вони цій охороні — в зуби! Ледве прапорів скрутили. Спочатку думали — «білочка», аж ні, не пахне, але ж очі дурні і вже один одному до горла лізуть. Довелося зв’язати. Доки довезли в караулку, прапори аж охрипли: мовляв, ти винен, ти куди дивився, а ти куди дивився? А ти знаєш, що за це буде? Ні, це тобі буде? Чому це мені, хіба я його проспав?
       «Вохрики» хоч народ і прямий, як шпала, але допетрали, що тут щось негаразд. Подзвонили нам, здали під розписку і гайда в місто-герой. По дорозі затримані трохи заспокоїлися, перестали бризкати слиною один в одного, зате почали вимагати негайної зустрічі з військовим комендантом Волгограда. О третій годині ночі! Ми, щоправда, в комендатуру черговому подзвонили, а вони нам: чия то публіка? Ну, ми їхні посвідчення вже вилучили, кажемо: з внутрішніх військ. А черговий нам у відповідь: може, цим тюремщикам краще посеред ночі командуючого округом подати? А ще краще — міністра оборони? Потримайте їх, кажуть, у вашому клопівнику, нехай проспляться. Вранці розберемося. Ну, ми так і зробили. Хоча спочатку спробували поговорить, а вони як затялись. Мовляв, державна таємниця, тільки військовому коменданту. Яка там таємниця, вони її викричали ще на греблі, коли сварилися. Піонер би здогадався, що конвоювали вони якогось важливого арештанта — і то не у вагонзаку, бо такого в тому поїзді не було — а в звичайному купе. Ну і, судячи з усього, чи то вони обидва заснули, чи він до вітру попросився, але якось вислизнув, ще на правому березі. Там у нас часто пасажирські поза розкладом зупиняються на товарній станції. Бо рух великий, а колія одна, через греблю.
       Хоч я випив уже чимало, але слова «товарна станція», котра під Волгоградом, наче в тім’ячко мене стукнули.
       — Як, кажеш, та ваша товарна станція називається?
       — А ти не був хіба у нас ніколи? «Максим Горький».
       — І коли, коли це було?
       — Минулого року. Зараз що у нас — вересень? А це десь у червні. Так от, я й кажу: зброю у цих придурків забрали ще на греблі. Ремені з портупеями зняли вже в управі. А от про брючні ремінчики якось не подбали. Видно, спрацювала дурна думка, що хлопці взагалі то теж під нашим міністерством ходять. Можна сказати, колеги. Проспляться, заспокояться, вранці щось разом і допетраємо. А вони взяли — і повісились. Ну, думаю, все! Гаплик! Тепер точно, викличуть і скажуть: є на світі три діри — Мирний, Кушка і Мари. Вибирай, Царьов, яка твоєму серцю миліша.
       — І що?
       — А нічо! Замість струнко поставити — посадили в крісло, вгостили імпортними сигаретами, поцікавилися, чи багато людей знає про факт самогубства, потім — уявляєш? — подякували, що не розголосив по всьому управлінню, а одразу відправив у морг. Я чекаю, куди ж мене відправлять, а мені: продовжуйте службу, товаришу підполковник, слава Богу, у вас нерви міцніші, ніж у деяких молодих.
       — І оце все? Ніяких попереджень, наказів по управі? Царьов, я переводжусь у Волгоград!
       Звичайно, ні у який Волгоград переводитися я не збирався, бо остання цеглинка нарешті лягла на своє місце. Навряд чи обидва покійних прапорщики фігурували у списках внутрішніх військ СРСР. І навряд чи вони насправді були прапорщиками. Бо та служба, про яку розповів мені вночі патологічно чесний чекіст, коли їй треба, і під чорта лисого замаскується. Зрозуміло, вони кудись перевозили мого «металіста», певно, на якийсь черговий секретний об’єкт. Везли звичайним поїздом у звичайному купе, попередньо накачавши якоюсь гидотою, що відбиває пам’ять. А дорогою сталося несподіване: чи то дозу не розрахували, чи то роботяга виявився міцнішим, ніж здавався. Але посеред ночі, коли поїзд загальмував перед греблею. Темнота, стукіт коліс, зупинка, хтось щось по радіо оголошує... підсвідомість спрацювала, дядько і вискочив, як він вважав, на своїй зупинці метро.
       
       

Епілог.
       


       Золота осінь закінчилась, а з нею зникли всі мої проблеми, пов’язані з таємничим поїздом. Щоправда, «стєчкіна» генерал дозволив не здавати, але вочевидь, з принципу «на Бога надійся...»
       Якогось вечора я повертався з Дарниці на метро і відверто проспав свою зупинку. Розбудив мене голос, котрий донедавна ввижався мені навіть уві сні:
       — Станція «Жовтнева»... обережно, двері зачиняються. Наступна станція — «Нивки».
       Мене аж підкинуло, як тоді, на платформі електрички. Та я одразу зрозумів, що все гаразд, це наше, реальне, радянське метро імені Леніна, і я справді сиджу в реальному вагоні, і краще мені доїхати до кінцевої і там пересісти аби повернутися на свою станцію з комфортом.
       У вагоні майже нікого не було, колеса стукотіли заспокійливо, стіна тунелю за вікном зливалася у суцільний морок, і лише чорний жмут силових кабелів на рівні вікон наче зміївся услід вагону — наввипередки.
       Я вже було знову закуняв, але тут мої натреновані вуха вихопили з ритмічного шуму коліс нехарактерне «та-там!». Один раз. Пам’ятаю, в дитинстві ми підкладали на трамвайну колію п’ятаки і раділи, коли чули майже таке ж саме «та-там». Я посміхнувся своїм дитячим спогадам, доїхав до Святошино, встиг заскочити у вагон попереду величезного натовпу дачників з електрички і налаштувався знову розслабитись на кілька хвилин. Поїзд набрав швидкості, колеса застукотіли... і на тому ж самому місці я знову — навіть не почув, а вже спиною відчув оте ж «та-там», що і в паралельному тунелі.
       Дрімота миттю злетіла. Я вийшов на «Жовтневій», перейшов платформу і дочекався поїзда на Святошино. Він ішов вже майже порожній, і я навмисне вскочив у вагон, де нікого не було. Цього разу я вже не сидів, а стояв, притулившись лобом до скла, на якому, звичайно ж, було написано «Не притулятися!» Аби перевірити ще одну здогадку, я витяг з кишені ліхтарик і став світити на стіну тунелю. Таємниче «та-там» не примусило мене довго чекати і разом з цим сигналом жмут кабелів навпроти вікон, суцільний протягом всього маршруту, тут ніби перервався.
       Я вискочив на Нивках щоб ще раз проїхати тим же перегоном. Цього разу я світив не взагалі на стіну, а саме на кабелі. Вони різко скаконули вгору саме там, де я цього чекав. Сіра стіна в цьому місці не відрізнялася кольором від решти тунелю, але електромережа чомусь її старанно обминула. Мало того — трохи вище, там, куди не сягає око цікавого пасажира, мій ліхтарик висвітив попереджувальну табличку.
       Що хтось стане розважатися і класти в метро п’ятаки на рейки — дурня. Піонеру зрозуміло, що колеса стукнули на стрілці. Але ще більша дурня — робити стрілку посеред перегону, та ще й біля глухої стіни. І питається: навіщо чіпляти табличку там, де її не можна прочитати?
       Втім, табличка добре слугувала пострахом тунельним робочим — щоб не виникло спокуси простукати стіну. Питаєте, що на ній було написано? Стандартний текст мовою міжнаціонального спілкування, текст, до якого мені не потрібно було придивлятися у темряві, бо я знав його напам’ять.
       «НЕ ВЛЕЗАЙ! УБЬЕТ!»



 
Наші Друзі: Новини Львова