Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 25 січня 2020 року

Зниклий поїзд (історія третя)

Джерело: Чорнобилянка
       — Капітан Сирота! — майже не затинаючись озвався генерал, — Коли собаці нічого робити, чим вона займається?.. Ой, я щось не те сказав. Пояснюю на пальцях: у нас такого не буває аби нічого не робити — народ не дасть. То вб’ють, то вкрадуть, то згвалтують, то хоча б напудять в ліфті. А отих от, ну котрі там, ти розумієш, у них же один шпигун на всю п’ятирічку. Бо тепер же ніхто попід секретними об’єктами з фотоапаратами не повзає. Їм усе з космосу супутники показують в готовому вигляді. От вони й влаштовують собі тренування в обстановці, наближеній до бойової. Такий, знаєш, пригребаний жартик. Один чи два зображають із себе шпигуна, а все кадебе їх ловить. А про те, що це підставка, як в цирку, знають лише пару генералів на самій горі.
       — То що ж виходить? — не стримався я, — це вони нам ні за що задницю мантачили?
       — Сирота, який ти здогадливий! Знаєш, я б тобі дав одразу майора. Хоча — не можна. Це Гагаріну можна, а тобі ні. Більше скажу — цього разу за шпигуна ти був.
       Попри півлітра випитого мене добряче підкинуло:
       — А якби ті два придурки та мене по-справжньому підстрелили?
       — Але ж не підстрелили. Навпаки — відзначили.
       — А хлопчик?
       — Який хлопчик?
       — Котрого двічі повісили: спочатку в клозеті, потім на мене. А може, його взагалі не було, хлопчика?
       — Не було, кажеш, хлопчика? Це я, здається, десь читав... ні, хлопчик був, царство йому небесне. Правильно, я ж вам іще не повідомив. Прокуратура паралельно з нашим спецвідділом вела своє розслідування. Вже є результати. Так, це не самогубство, але й не вбивство. Сам знаєш, що то за школа, в якій він вчився. Грались нещасні дурники в гестапо: один одному шворки на шиї затягували. Експерти кажуть, що від того є якийсь кайф. Не знаю, не пробував... Але пацани догралися, бо одного придушили по-справжньому. Тоді злякалися і вирішили його повісити, мовляв, він сам.
       — А записка?
       Старий добряче копнув мене ногою під столом в литку. Генерал виразно потверезішав:
       — Записка, Сирота, як і фотографія, про яку ти зараз мене запитаєш, то зовсім інше. На жаль, уже наше. Свої під тебе копали, Сирота, свої. Хто конкретно — не скажу, бо ці паскуди у нас вже не працюють. Задоволений?
       — А як же телевик, Давидзон?
       — Твій Давидзон зовсім уже постарів і мишей не ловить. Звичайнісінького фотомонтажу не роздивився. Той, хто під тебе копав, і зліпив — тебе окремо, пацана окремо, цвинтарну стіну окремо, а все разом — компромат! Досить з тебе? Відпочивай до понеділка. На оперативку прибудеш у формі при білій сорочці і начищеному взутті. До речі, підстрижи, нарешті, свої вуса або перейди на люльку. Бо зі своїми сигаретами ти колись підсмалишся, як той колгоспний кнур.
       Цього разу я виконав наказ начальника без заперечень, чітко і в повній відповідності. Всю суботу відсипався, а в неділю вештався вулицями, насолоджуючись останніми теплими днями. Зі знайомих втрапив мені на очі тільки Юрко Логвин, котрий потішив мене історією про свої чергові неприємності. Його, виявляється, в п’ятнадцятий раз не прийняли до Спілки художників. Хтось із мистецтвознавців у цивільному додивився, що у своїй дипломній роботі — галереї портретів молодих будівельників Київської ГЕС — Юрко з усією політичною безвідповідальністю змалював одного відомого антирадянщика, дисидента і ймовірного (бо слідство ще не закінчилося) агента однієї з імперіалістичних розвідок, вчасно викритого нашими доблесними органами державної безпеки. Посилання Юрка на те, що десять років тому ані він, ані, здається, сам портретований, не підозрювали, чим все це обернеться, не подіяли.
       
       Від автора: як уже напевне здогадався сьогоднішній читач, Юрко написав портрет Вячеслава Чорновіла, тоді зовсім ще молодого будівельника з комсомольської ударної, так тоді це називалося, споруди — Київської ГЕС. До Спілки художників політично невитриманого Ю.Логвина прийняли чи то з двадцятого, чи то з двадцять п’ятого разу — мало що не в горбачовські часи. Шкода, що на численні пропозиції Юрка змалювати Олексу, мій друг відбувався жартиками. Єдине, що у мене збереглося від Олекси — це вирізка з газети, групова фотографія, ілюстрація до нарису про зовсім іншу людину.
       
       

Олекса Сирота:
       


       Коли стало смеркати, я забрів до кав’ярні, яка в різні часи йменувалася в народі «Акваріумом», «шклянкою» і навіть «Терраріумом». Хоча офіційно вона фігурувала в документах просто і невибагливо: «Чай.Кава». чаю на моїй пам’яті (а вчащав я туди десь з початку шестидесятих) там ніколи не було, каву принципово варили в алюмінієвій каструлі, зате завжди і в будь-якій кількості подавали коньяк. Щоправда, в тридцятиграмових скляних наперстках, котрі, здається, тільки тут і збереглись. Я замовив, аби не розмінюватися, одразу десяток порцій і почав пригадувати університетський курс теорії ймовірності.
       Припустимо, міркував я, пересікався я з «конторою» не раз. Така моя доля, така наша служба. Тож це не вийняток. І навіть з військовим кадебе, особистами теж мав справу. А де раз, там і два — все по науці. Свої під мене копали теж не вперше. Щоправда, досі робили це примітивно: стукали нашому придурку-комісару і він починав бігати начальницькими кабінетами, як та курка з яйцем. Але недаремно ж казав мій університетський професор Прожогін: «Людський інтелект, звичайно, має свої межі. А от людська підлість нескінченна». Більше того, я навіть здогадувався, чия це робота — видать, отой обпісяний мною свого часу при свідках капітан із райвідділу всі ці роки накопичував жовч і образу аби тепер от прорватися. І то не ординарним доносом, а з використанням технічних засобів.
       Цілком можливо, що чекісти для свого полювання вибрали в якості зайця саме мене, а не першого-ліпшого мента. Такий, знаєте, невибагливий колежанський прикол. Це вкладається в теорію. Але щоб отак, водночас на мене накотили компромат? І потім, що ж то за установа ховається в рівненських лісах? І чому нам, грішним ментам раптом сипонули нагороди і відзнаки? Аби ми забули все, про що випадково дізналися?
       І нарешті, головне: чому вся ця веремія розпочалась одразу після того, як я зацікавився спочатку «металістом», а потім ще сотнею людей, котрі п’ять років тому зникли, як я тепер впевнився, разом з поїздом метро і машиністом-орденоносцем і його напарником? А плюс таємнича смерть сина напарника? А циганські танці навколо ще одного сина, так схожі на моє несподіване щастя? Щось забагато співпадінь. Куди ж я втрапив?
       Після дев’ятого наперстка щось у моїй підсвідомості почало розвиднятися, а після десятої дозріла остаточна відповідь. Якщо я дізнаюсь, куди зник поїзд, решта загадок розв’яжуться самі собою. Бо муляла мене ще одна, суто технічна дрібничка. Якщо генерал видав мені «стєчкіна», знаючи, що особісти робитимуть з мене зайця, то чому ж він у п’ятницю не наказав його повернути? Адже комедія закінчилась, завісу опущено, вихідний марш зіграють в понеділок на оперативці. Перепив наш начальник на радощах? Досі за ним такого не помічалося.
       Випитий коньяк і подоба кави виразно нагадали про себе, а тому я розплатився, вийшов на вулицю і тут зробив дві помилки поспіль. Розмірковуючи про своє, високонаукове, я повернув до того туалету, до якого в цю пору жоден нормальний киянин уже не зазирав аби справити свої фізіологічні потреби. Там увечері функціонував напівлегальний клуб знайомств і зустрічей гомосексуалістів. А тому не встиг я прилаштуватися біля пісуару, як якийсь нафарбований молодик із заїжджих почав робити мені недвозначні натяки. Не припиняючи процесу, я відхилив полу піджака і показав йому руків’я свого «стєчкіна» в кобурі. Гомик закляк. Я завершив свої справи, вийшов до передбанника, помив руки, поправив зачіску... а тоді знову зазирнув до туалету. Бідолаха продовжував пудити під себе. Я дав йому спокій, але цей дрібний епізод потягнув за собою серйознішу помилку. Я розвеселився і забув про те, що генерал досі не відмінив свого розпорядження: повертатися додому виключно службовим транспортом.
       На жаль, я згадав про це лише в кварталі, де телефони-автомати востаннє працювали двадцять першого червня тисяча дев’ятсот сорок першого року. Повертатися назад, а потім стирчати, як опудало на вулиці, чекаючи управського «газика» чомусь не хотілося. Залишався варіант із таксі.
       Що цей варіант «глухий» я зрозумів, тільки-но поглянув на чергу. Довжелезний «хвіст» своїм кінцем тягся до підземного переходу, звідки ще і ще виринали бажаючі проїхати з комфортом, але не питали: хто останній? — а бігли в голову черги, і через голови тих, хто сідав у довгожданну машину, питали: «Ви куди? На Борщагівку? Ну, то мені по дорозі!» і нахабно вмощувалися на передньому сидінні. Іноді їх викидали, іноді ні. Нарешті у якогось хлопця з рукою на перев’язі увірвався терпець і наступний бажаючий «підсісти» заробив по голові всього лиш кулаком, але загіпсованим. Цього було достатньо для секундної паузи, та коло наступної машини учинилася така ж веремія. Отож, якби на Хрещатику на радість Сергію-телепату сіла «тарілочка», у мене було б більше шансів сісти до неї, аніж до звичайнісінького київського таксі.
       Залишався варіант зайти до аптеки і викликати машину туди. Але після трьохсот грамів коньяку я волів би уникати будь-яких контактів з представниками будь-яких державних установ. Тому після хвилинного вагання махнув рукою і попрямував додому пішки, найкоротшою дорогою, щоправда, тримаючись якомога далі від краю тротуару.
       Машин о цій пізній порі на вулицях було небагато, а перехожих і поготів. Тому я остаточно розслабився і почав думати про завтрашню оперативку і особливо про вираз обличчя нашого замполіта в момент, коли мені вручатимуть капітанські погони. Оцей напад марнослав’я ледь не коштував мені життя. Бо якби я не випив, то був би уважнішим і як мінімум підійшов би до свого будинку освітленою стороною тротуару. А так я суто рефлекторно поперся дворами, забувши, що там уже давно все копано-перекопано, причому так, що й удень чорт ногу зламає. А все через нескінченний ремонт старовинного триповерхового будинку якраз посеред нашого величезного двору. На додачу малолітні хулігани днями розбили останній ліхтар, а тому я не стільки бачив, скільки вгадував хиткі дошки через канави і десь там, у перспективі захаращене підворіття, за яким до мого під’їзду залишалося пройти всього нічого.
       Я ще не встиг збагнути, що сталося насправді — чи то хитнуло мене, чи з’їхала вузенька дошка, як уже летів у глибоку канаву. Це мене і врятувало. Бо водночас з моїм приземленням на брудне дно десь з підворіття яскраво спалахнули автомобільні фари, заливаючи сліпучим світлом прилеглу територію, і вдарила довжелезна автоматна черга. Стріляли з «калашникова», не шкодуючи патронів. Половина магазина, ще половина магазина, характерні клацання, коли відчіпляють порожній ріжок і вставляють новий і ще кілька черг, але вже коротких. Я вихопив «стєчкіна», переклацнув запобіжник, загнав патрон у патронник і, не вистромляючи голови з імпровізованого окопу, почав стріляти навмання — на світло. На моє здивування спочатку голосно дзенькнула розбита фара, а потім усе обійстя струсонув потужний вибух: куля потрапила в бензобак. Хтось дико верещав і качався по землі, намагаючись збити з себе полум’я, хтось із страшними прокльонами дав ще одну чергу з автомата, але тут десь іззаду, з-за моєї спини сухо заклацав «макаров». Прокльони урвалися, автомат заткнувся. Я рачки відповз по траншеї якомога далі і лише потім обережно визирнув. Усе підворіття було охоплене полум’ям, через яке вгадувалися обриси легкового автомобіля, друге багаття, зовсім невелике, танцювало над чорною фігурою, котра непорушно лежала неподалік. Невідомий мені стрілець замінив магазин і знову почав поливати кулями простір над траншеєю.
       — Додому, додому, додому! І к бісу, і к бісу, і к бісу! — з цими словами я видряпався назовні і то на карачках, то перекочуючись, дістався свого під’їзду. В будинках вже спалахували вікна, хтось когось гукав, десь здаля, так же вчасно, як зозуля взимку, озвався міліцейський свисток.
       — Свистять — і слава Богу! — сказав я у простір. — А я перекурю.
       Не встиг зробити двох затяжок, як над моєю головою з балкону почувся переляканий голос мами:
       — Олексо, ти де?
       — Та тут я, тут, перекурюю.
       — А що там бабахало?
       — Довженківці кіно знімають — про війну.
       — А я злякалась. Думала — то по-справжньому.
       — Не з нашим щастям, мамо, ми ж не в Америці. Лягайте спати, я зараз прийду. Тільки докурю.
       Раптом із темряви хтось сказав:
       — Капітан Сирота, як немає зайвої цигарки, то не докурюйте цю, залиште пару раз затягнутися.
       Лише коли ця людина сіла поряд, я розгледів її детальніше. Молодик мого віку з круглим обличчям, акуратно поголений. Від нього пахло пороховим чадом і хорошим одеколоном.
       — До речі, поздоровляю з присвоєнням чергового звання. То як щодо затягнутися?
       Про мою нагороду крім генерала з полковником і Старого поки що знало хіба пару кадровиків. Але незнайомець до них не належав. Він взагалі був не з нашої управи і не з нашого відомства — це відчувалося.
       — То ви підтримали мене вогнем? — поцікавився я, простягаючи пачку з сигаретами.
       — А то ваша «катюша» наробила стільки гуркоту?
       — Та дивні діла: я тільки дав пару упереджувальних у повітря, а воно й бабахнуло. Либонь рикошет...
       — Точно, рикошет, капітане Сирота. Певно, від місяця відбилося. А до речі, минулого тижня втрачено зв’язок з супутником «Космос-666». То не ваша робота?
       — Ні, я тільки американські збиваю. І то як переп’ю. Між іншим, якщо ви жартуєте, то це означає, що з боку вашої організації втрат не було.
       — Одне з другим не пов’язане. Налетів один такий, дуже жвавий на автоматну чергу. Вискочив за орденом. А одержить... ну, то вже не наша з вами справа, що він одержить, капітане Сирота. Кличте краще в гості, відійдемо від цього фейєрверку.
       На щастя, в нашу кімнату ми встигли проскочити, доки мама вовтузилася на кухні. Бо вигляд у мене був ще той. Довелося швиденько переодягатися, відмиватися і взагалі повертатися в людську подобу. Потім переконувати маму, що їй час лягати спати і ми з гостем повечеряємо без неї.
       Дивне це було відчуття: сидіти на кухні і спокійно розмовляти так, наче за сотню метрів не ніщо і ніхто не дотліває...
       Я запитав незнайомця:
       — Тарасівська чи Рози Люксембург?
       — Володимирська.
       — За що така честь? Адже нашу міську управу вчить жити міська ж «контора». А тут...
       — За хорошу поведінку, капітане. А також за успіхи в бойовій і політичній підготовці. І ще, як я вже казав: у зв’язку з присвоєнням вам позачергового звання. А якщо точніше, то з певного моменту вас прикривали наші люди. Вдень і вночі. На ваше щастя.
       — Хочете, я вгадаю цей момент?
       — Не вгадаєте. Більше того, навіть не здогадаєтесь. І я не скажу. Інакше доведеться розголосити дрібну, але засекречену інформацію.
       — Це все через отих телепнів із начебто дисбату?
       — Ні, через поїзд. Котрий зник.
       — А, історія з «металістом»?
       — Пробачте, не зрозумів.
       — Ну, з тим знайдою, котрий помер спочатку за рішенням суду п’ять років тому, а потім уже де-факто, цього року в Кирилівці.
       — Ні, до цього був інший поїзд. Якщо ваш друг, Сергій-телепат вам нічого про нього не розповів...
       — Ні, він розказував тільки про якийсь корабель.
       — А, розумію. «Марія Целеста»! Ну, це пожива для таких письменників, як Андрій Дмитрук. Бо це було давно і неправда, а головне — не у нас. Слухайте, капітане, доки наша, як ви кажете, «контора» згрібає у совочок отих робін гудів, давайте подихаємо повітрям.
       — Там же чадно.
       — А ми покатаємося. Моя машина, до речі, стоїть на тротуарі перед вашим будинком.
       А вже коли ми спускалися сходами, круглолиций додав, наче між іншим:
       — Знаєте, ніколи не здогадаєшся, що ще наші технічні служби придумають. Ви навіть собі не уявляєте, які у нас там винахідники. Якось замаскували мікрофон в потрібному номері «Інтуристу» у держаку для туалетного паперу.
       — І що? Добре було чути?
       — Не знаю. Прибиральниця ще до заселення видерла держак «з м’ясом» і понесла додому. Розумієте, імпортна ж штучка.
       — Співчуваю.
       — Куди поїдемо?
       — Туди, де зник другий поїзд. На Сирець. В парк.
       Ми мовчки доїхали по Брест-Литовському проспекту до станції метро «Жовтнева», припаркували машину під яскравим ліхтарем, а самі сіли на лавочку в глибоку тінь. Хлопець з «контори» кількома вправними рухами вийняв зі свого «макарова» порожню обойму і загнав нову. Я зробив те ж саме зі «стєчкіним» і раптом пригадав:
       — Пробачте, я забув подякувати вам за вогневу підтримку.
       — Дякуйте своїй «катюші». З табельного «пе-ема» ви б такого не наробили.
       — Умовили. Кажіть.
       — Ви знаєте, капітане, що в нашій установі нерозкритих справ ніколи не закривають?
       — Ні, але здогадуюсь. Вам же шию не милять за процент і профілактику.
       — Скажемо так — враховують специфіку виробництва. Так от, якщо слідство заходить у глухий кут або всі версії відпрацьовуються, справу відкладають. За якийсь час її доручають новим співробітникам, так би мовити, на свіжу голову. Але є серед наших справ такі, що вже стали легендою і то не для одного покоління працівників. Серед них — історія з поїздом.
       В сорок шостому році, уявіть собі, в степу за Сталінградом на лівому березі Волги німецькі полонені розбирали тимчасову залізницю. Її проклали восени сорок другого для забезпечення Сталінградської операції. Картина така: осінь, сонце ще не сіло, десь п’ятсот німців, півсотні наших — охорона, конвой, офіцери, цивільні. І от раптом серед ясного дня, метрів за п’ятдесят від цього гурту з’являється туман, довга така смуга, потім він розвиднюється і всі бачать поїзд, котрий іде по насипу, якого ще хвилину тому не було. Паровоз, пасажирські вагони, таблиці з написом маршруту... все, як належить. Народ тетеріє. Особливо, якщо врахувати, що поїзд не радянський, а європейський — і вагони, і паровоз, а головне — написи на табличках трьома мовами: німецькою, французькою та італійською. Ті, хто стояв ближче, розібрали. Далі. Поїзд проходить десь з кілометр, після чого туман знову густішає. Ще кілька хвилин — і все, як було раніше: сонце світить, вітерець повіває, але ані поїзда, ані колії немає.
       — Міраж, шановний, міраж. Про це ще Перельман у «Цікавій фізиці» писав.
       — Не поспішайте, бо цей міраж супроводжувався не лише звуком і дрижанням землі, а й запахом диму з паровозної топки. Доповіли в Москву, звідти наказ: свідків ізолювати. Прибула комісія, списала протоколи, потім справу засекретили, а всіх, хто бачив поїзд, ліквідували. І німців, і наших.
       — Тобто, як ліквідували?
       — Перевіреним варіантом: посадили в баржу, закрили люки і втопили посеред Волги. Ну, потім смерть Сталіна, розстріл Берії, реорганізація ГБ... забули. Аж тут посеред п’ятдесятих в Казахстані, на цілині знову засікають цей же поїзд. Посеред степу, де до найближчої колії дві години літаком. Цього разу вже без звірства: опитують свідків, відбирають підписку про нерозголошення і починають копати. Піднімають сталінградську справу, підключають зарубіжну резидентуру і знаходять: у тридцять п’ятому році цей паровозик з вагончиками зайшов у тунель у Швейцарії, ось звідки написи трьома мовами — і зник.
       — Тобто, не вийшов з тунелю?
       — Саме так. Ну, ви розумієте, наше керівництво довго крутило цю справу, потім відклало — до наступної появи. Так би вона й лежала, якби Юрій Володимирович не розпорядився підняти кілька старих епізодів, отакого плану, з елементами містики і масових галюцинацій. В порядку тренування молодих кадрів.
       — У кожного свій клопіт, — погодився я. — Мені от якось принесли результати анатомічного розтину громадянина Жовтобрюха Андрія Сидоровича: «Причина смерті — сепсис, викликаний кримінальним абортом». А я десь читав, що американці обіцяють Нобелівську премію за інформацію про вагітність у мужчини. Я одразу дзвоню в морг: хлопці, з вас пляшка. А вони мені: маємо ми не Нобелівську, а шнобелівську премію. То ми на день медпрацівника шампанського зі спиртом перепили і отакого понаписували.
       — Так то з п’яних очей. А ті, в Москві, напевне ж тверезі були, коли нам цю вказівку спускали. Їм що — вказали і забули, а ми тут шукай нечисту силу, та ще й антирадянськи налаштовану.
       — А що, й така буває?
       — Були сумніви, особливо по епізоду з сталінградським поїздом. Аж тут ми у Києві одержуємо інформацію, що зник поїзд метро. Не те ж саме, але аналог. Негайно забираємо справу у вашого відомства, починаємо розпрацьовувати і наїжджаємо на стінку.
       — В прямому розумінні чи символічно? Аж не віриться, що від вас можуть щось приховувати.
       — Блажен, хто вірує. Ви коли-небудь чули таку назву «Луб’янка»?
       — Звичайно. Ваша головна «контора» в Москві.
       — «Акваріум» — це вам щось говорить?
       — Та кав’ярня, в якій я сьогодні увечері випив триста грамів коньяку і каструлю бурди під виглядом кави.
       — А така абревіатура, як ГРУ?
       — Якщо мені не зраджує пам’ять, то це головне режисерське управління в Мінкультури.
       — Я так і думав. Більше того, переконував у цьому інших. Ви й справді поняття не маєте, кому ви стали поперек дороги. Тільки тому ви абсолютно безкарно знищили більше людей із цієї організації, аніж, скажімо, вся французька контррозвідка за повоєнний період. Великі подвиги, капітане, робляться або з великого переляку, або з великого невігластва. ГРУ — це головне розвідуправління радянської армії. В порівнянні з ним американське ЦРУ — то юні піонери-слідопити. У нас же як: хто всравсь? — невістка. Хто дров наламав? Кадебе. А насправді дві третини того, що нам приписують — вибрики ГРУ...
       — А як же Луб’янка, шеф — кандидат в члени Політбюро? Традиції залізного Фелікса?
       — То для таких наївних як ви, капітане. Бо коли йдеться про велику політику, то останнє слово не за головою кадебе, а за міністром оборони, до речі, членом Політбюро. А ГРУ — це його улюблена забавка. До речі, ви наш циркуляр щодо антирадянських написів на стінах коли-небудь одержували?
       — Двічі на рік, перед Першим травня і сьомим листопада.
       — Так от, то не націоналісти пишуть. То ГРУ розважається. Їхні люди розмалюють стіни, а великий шеф капає на мізки самому Брежнєву: знову Федорчук зі Щербицьким на Україні боротьбу з націоналізмом послабили, бандерівці знахабіли, мало не серед білого дня тризуби на стінах малюють. А ви кажете — від нас щось приховують. Нашим генералам майори з ГРУ тицяють під ніс свої посвідчення і гавкають: справа державної ваги, кру-гом, кроком руш! Зате коли вони звичайних людей розпрацьовують, свої палітурочки ніколи не показують. Ми, мовляв, із кадебе по вашу душу. Ну от, якщо без емоцій. Як тільки ми почали розпрацьовувати список отих ста зниклих киян і встановили, що всі вони найімовірніше були пасажирами того поїзда, нам одразу з самої гори: «Відставити! Справа особливої державної ваги. Документи передати в Ровно, а самі кру-гом! Ловити дисидентів і трусити стукачів».
       — Слухайте, так отой ровенський дисбат, звідки старлей з прапором, то що ж виходить?
       — А то й виходить, капітане. По-перше, штаб окружного ГРУ чомусь не в Києві, а в Ровно. До речі, гауляйтер України Кох теж це місто своєю столицею зробив. Цікаві співпадіння. По-друге, раз ви знаєте про дисбат, то напевне чули і про тюремний вагончик?
       — Дійшла інформація. На сусідній лавці в Караваївській лазні розказували, але я якраз голову намилив.
       — Ну і звичайно, коли очі промили, то там уже нікого не було?
       — Свята правда.
       — А вам у тій же лазні не розповідали, куди зникають засуджені до розстрілу?
       Я вже хотів пожартувати щось про горезвісні уранові копальні, але тут мене раптом осінило:
       — То що, їх у тому начебто дисбаті пристрілюють?
       — У тій лазні, до якої я ходжу, капітане, сауна називається, подейкували, що їх там не розстрілюють, а пускають на фарш. Тобто, відпрацьовують на них спеціальні прийоми рукопашного бою. Вчаться голіруч вбивати. Бо на манекенах воно, знаєте, неефективно. Лялька не захищається і втекти не намагається.
       — Якщо це правда, то я вам вірю. До речі, ми вже порядно знайомі, а я й досі не знаю, як до вас звертатися.
       — А як вам зручніше? Можете — Євген Євгенович, можете — Кирило Кирилович... або Тарас Григорович. У нас в «конторі» прізвища надаремне не вживають. Тільки ім’я та по батькові. А взагалі — дай вам Боже аби вам більше ніколи не доводилося до мене звертатися.
       — Чекайте, а як же оте наше Бородіно в дворі?
       — А вас, капітане, там і не було. Пара придурків з ГРУ влаштувала засідку офіцерам кадебе. Відповідно одержали, за повною програмою. Що і куди їм стрельнуло, ми ніколи не дізнаємося. «Акваріум» відхреститься і буде мститися, як завжди, по підлому. А ті двоє... як ви здогадалися, вже дали свідчення апостолу Петру.

 
Наші Друзі: Новини Львова