Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 25 січня 2020 року

Зниклий поїзд (історія третя)

Джерело: Чорнобилянка
       — В Москві, але для Києва. Планувалося прокласти лінію і не тільки, кажуть планувалося. Начебто вже й копали, але тут — війна. Батько першого ж дня — на фронт! Повернувся, а вже і курсів тих немає, і жодного курсанта в живих. Що ви хочете — війна... А десь у п’ятдесят шостому, тоді вже будівництво метро повним ходом ішло, він зголосився, як фахівець, його направили на перепідготовку і з першого ж дня, сьомого листопада шестидесятого року заступив на зміну. Знання — воно нікуди не дівається на відміну від людей.
       — А вам батько ніколи не розповідав про аварії чи катастрофи під землею?
       — Він у мене взагалі людина старої школи. Поза роботою про роботу ні слова. Якось я причепився — це вже коли училище закінчив і літати почав — чи п’ють машиністи метро за безаварійність. А він сердито так буркнув: мовляв, не треба чи то лихо будити, чи то чорта кликати, точно не пам’ятаю. І додав: під землею, мовляв, було і є багато такого, про що ляпати не належить. Але щодо аварій, то київське метро з шестидесятого року Бог милував. Може тому, що не підкопалися під Лавру, як спочатку планувалося, а повели Дарницьку лінію в обхід. І взагалі, сказав, були б у твого батька аварії, не був би він орденоносцем. Отакі от справи, товаришу інспектор...
       
       (Я тоді ще за ментівською звичкою відмітив такий момент: сина нормального роботяги можна ухитритися безкарно штовхнути на рейки. А от із нащадком орденоносця такі жартики виробляти не випадало. Подумав, але не сказав. Тільки головою похитав на знак згоди.)
       
       — Так от, інспекторе, зайшов я вчора до дядькової вдови — вона попросила. Боюсь, скоро піде туди, де чоловік і син. Поговорили про те, про се. Вона, між іншим і пригадала отаке: за кілька днів до загибелі її хлопця заходив до них якийсь мужчина. Років під сорок, каже, довге волосся, маленька борідка, худий і кульгає. Але без ціпка ходить. Про що він із сином говорив — жінка не чула. Але хлопець отоді повеселішав і сказав приблизно таке: мамо, ця людина допоможе нам тата знайти. Жінка ще поцікавилася, звідки він — з міліції чи з кадебе, бо зовні більше на батюшку схожий. Так син засміявся і відповів: то вчена людина. От і вся інформація, інспекторе.
       Майор на моє ж прохання відвіз мене на Хрещатик і висадив біля кав’ярні у дієтичному гастрономі. Якщо щастить виключно дурням, то я належу до повних придурків. Доктор Борис, конче і саме в цю хвилину мені необхідний стояв собі в кутку і скептично вивчав пійло у своїй чашці, за котре з нього здерли як за подвійну каву.
       — Докторе, не кривись! — загорлав я ще здаля. — Тут платять не за каву, а за радість людського спілкування.
       — Якби Екзюпері пив таку каву, то він написав би не «Маленького принца», а скаргу до управління громадського харчування Парижу.
       — Докторе, згоден! Відволічіться, самі ж радили. Є проблема. Мужчина, на вигляд тридцять п’ять — сорок років, худорлявий, довге волосся, коротка борідка, зовні схожий на священника, шкутильгає, але ходить без костура. Справляє враження ерудованої людини, ймовірно цікавиться таємничими явищами природи, наприклад, зникненням людей. Є хтось схожий серед твоїх знайомих чи пацієнтів?
       Борис подивився на мене з професійним співчуттям:
       — Олексо, ти знаєш, що щиросердне визнання полегшує правильну постановку діагнозу? Така людина є серед твоїх знайомих. Це Сергій-телепат.
       — Борисе, ти правий. Я закінчений ідіот. А до речі, про закінчених: якісь чутки щодо відомого нам передовика виробництва у вашому медпункті ходять?
       — Сирота, ти не закінчений, ти клінічний! В нашому медпункті, як ти зневажливо зволив висловитися, одного медперсоналу півтори тисячі чоловік. Ти коли-небудь спробуй обійти наше господарство по периметру — ноги зіб’єш. Це ж ціле місто! До речі, зі своїм цвинтарем, на якому нещодавно справді поховали отого передовика виробництва, майстра золоті руки.
       — Та-а-ак, докторе, воістину і в нашому світі є чимало такого, що і не снилося Гамлету з його другом Горацієм. Воістину, кажу, унікальний екземпляр цей волоцюга. Має аж два свідоцтва про смерть і дві однокімнатні могили в різних частинах міста. Не кожен бомж і на одну сподобиться, а тут... як там у Аверченка? «Две кавалеры на одного Лидию Ивановну...» В одній могилі немає покійника, зате є надгробок з анкетними даними, а в другій небіжчик присутній особисто, але квітів на ту могилку ніхто не принесе.
       — Щоб ти знав — там замість надгробка кілочок з номером історії хвороби. Так заведено.
       — Сподіваюсь, ти власне слідство не вчиняв?
       — І не думав. Наш заввідділенням гвалт підняв. Кричить: пацієнта перевели до нас лише на папері, бо він там помер, ще чорнило не висохло. А списують смертність на нас. Та ще й вимагають аби наші санітари яму копали. Ледве домовилися: покійника спецвідділення бере на себе, щодо статистики, зате яму копають наші. От і все. Тепер цю історію півпсихушки знає.
       — То добре, Борисе, що півпсихушки знає. В усякому разі, прошу тебе, як друга, ніколи не грайся в Шерлока Холмса. Краще вжєе в доктора Фрейда.
       Доктор не без задоволення гигикнув і одразу помстився:
       — На Холмса я не тягну. Немає доктора Ватсона. Щоправда, є придуркуватий інспектор Лестрейд.
       
       Від автора: Сергій на прізвисько телепат — своєрідна або, як зараз кажуть, знакова фігура Києва у шестидесятих-семидесятих роках. Віна належав і до моїх знайомих. Офіційно працював у якомусь із незліченних НДІ, котрі були створені з єдиною метою — замаскувати безробіття серед випускників технічних вузів. Насправді ж Сергій серйозно займався спочатку телепатією і навіть читав на цю тему публічні лекції у системі товариства «Знання». Потім компетентні органи прикрили будь-які дослідження в цій галузі до тої пори, доки не буде винайдено способу перехоплювати шпигунські телепатограми. Проте, Сергій без роботи не залишився. Трошки займався кульовими блискавками, а потім перейшов на неопізнані літаючі об’єкти. Серед київської інтелігенції ходили чутки, що Сергій чи то «стукає» у кадебе, чи то навіть співпрацює там як експерт. Хоча, про кого тоді не ходили такі чутки?
       
       

Олекса Сирота:
       


       Загалом то неопізнані літаючі об’єкти, вони ж НЛО, вони ж тарілочки, мене не цікавили. З мене досить було неопізнаних трупів. Але де проводить свій робочий час Сергій, я знав. І справді, він сидів у кав’ярні на першому поверсі готелю «Дніпро», одна порожня чашка з-під кави стояла перед ним, а він допивав другу. Я без запрошення гепнувся поряд і наказав:
       — Нехай товариш майор вимкне мікрофони, бо розмова буде приватна, і принесе мені дві кави. Бо бесіда буде довгою.
       Сергія могла б вивести з рівноваги хіба що якась літаюча тарілка, та й то якби приземлилася посеред Хрещатика.
       — Каву візьмеш сам. Приносять тільки старшим офіцерам. А майор сьогодні у відгулі, тому мікрофони не працюють. Чого хочеш? Тільки кави чи потриндіти?
       Я не став одразу вдовольняти цікавість Сергія. Вистояв чергу, взяв три кави і приніс їх до столика, не розхлюпавши. Дуже вчасно. Бо там уже вецькала перед Сергієвим носом брудною ганчіркою ще брудніша прибиральниця. Я поставив одну чашку перед Сергієм, дві перед собою, тицьнув під носа бабі своє посвідчення, не розгортаючи і гаркнув:
       — Ти, стара давалка! Це при тобі вчора червінці на долари міняли? Ану здими, бо посаджу за недонесення!
       Пострах клієнтів зник вмить і не показувався до кінця нашої розмови.
       — Сергію, я знаю, що ти щось знаєш, але не до кінця. Натомість я знаю все до кінця, але не спочатку.
       — Беру!
       — Розказую в стилі Хемінгуея: п’ять років тому, вечір, київське метро, два машиністи, сотня пасажирів. Все. Крапка. Через п’ять років — син помічника машиніста, один бородатий експерт чи до з ендеі чи то з кадебе, дика радість, київське метро, вечір, нещасний випадок. Кінець фільму.
       Сергій добряче помовчав, потім сказав:
       — Так от чому він мені не подзвонив... А до чого тут ти? Розслідуєш нещасний випадок?
       — Ні, більше того, мені дали зрозуміти: якщо я за це візьмусь, то наступний нещасний випадок трапиться зі мною. Щось скажеш, чи може, ну його ік бісу? Життя дається людині лише один раз і прожити його треба. Навіть якщо часом не дуже хочеться.
       — Якщо врахувати, що тут справді немає мікрофонів, Сирота, то розкажу. Не за Хемігнуеєм, а як для протоколу. Юнак підійшов до мене після лекції про НЛО і запитав: чи вірю я сам в те, що інопланетяни крадуть людей?
       — А до речі, ти сам у все це віриш? Чи тільки заробляєш на шмат хліба?
       — Сирота, не відволікайся. Записуй. На мою ствердну відповідь юнак запитав, чи правда, що часом вкрадені інопланетянами люди повертаються назад. Я відповів, що такі факти зафіксовано, але цих людей, як правило, відправляють до божевільні.
       — Сергію, а це що, правда?
       — Не збивай, бо я сам зіб’юсь. Після цього хлопець поцікавився, чи було таке, щоб одразу зникало багато людей. Мені тут же спала на пам’ять «Марія Целеста».
       — А це що за австріячка така?
       — Дуб ти, Сирота, хоч і з вищою філософською освітою. Це шхуна, яку знайшли колись, років зі сто тому, ні, брешу, бо про неї Конан Дойль писав, а це вже початок двадцятого століття... так от, її знайшли в Атлантичному океані, цілісіньку — з товаром, особистими речами екіпажу і навіть якоюсь киплячою юшкою в камбузі. Але без жодної живої душі. За умов ідеальної погоди. Тоді це наробило багато шуму. Уявляєш — зникло безвісти аж двадцять чоловік. Не було жодної газети, яка би про це написала. Ну, а потім, коли в Першу Світову війну люди пропадали десятками тисяч, а в Другу — мільйонами, то кого цікавили якихось два десятки матросів, капітан, його дружина і маленький синок?
       — Твоя правда, Сергію. У нас колись на лекціях в Університеті викладач не побоявся процитувати самого Гіммлера: одна вбита людина — це трагедія, мільйон вбитих — це статистика. Але повернемося до хлопця.
       — Будь ласка. Він переконаний, що п’ять років тому о двадцять першій годині на перегоні між станцією метро «Жовтнева» і станцією «Нивки» зник поїзд метро з усіма пасажирами, машиністом і його помічником. Така собі анігіляція, товаришу інспектор карного розшуку.
       — Сергію, я в містику не вірю не тому, що член партії, а тому, що від народження такий. Мені б чогось реальнішого. Ну, скажімо, відмовили гальма, занесло в тупик чи в депо, що там у них на «Святошино»? На швидкості сто двадцять влупило... у що влупило? В слона на рейках, порожній вагон... мало що. А оскільки в Радянському Союзі літаки не падають, а всі поїзди, включно з метро, рухаються згідно розкладу, то цю катастрофу зам’яли. Трупи прикопали, кров змили. Зі свідків узяли підписку.
       — Сирота, ти пам’ятаєш, як приблизно тоді ж з мосту Патона автобус у Дніпро впав? Пізно ввечері, до речі, практично без свідків. Там теж секретили і підписки брали, і міліції нагнали — цікавих полохати. І що? Ще не встигли всіх утоплеників витягти, як вже весь Київ гудів. Або ще — ставка Гітлера під Вінницею. Всіх будівельників-полонених розстріляли, німецьких спеців посадили в літак і підірвали в повітрі. І що? Розкопали інформацію. Тож — зник твій поїзд, Сирота, зник без трупів на рейках, крові на стінах, понівечених вагонів і тому подібних прибамбасів. З пункту «Ж» вийшов, до пункту «Н» не прибув.
       — Сергію, не май мене за другокласника і на запитання «чому» не відповідай «тому, що перпендикуляр». Де маєток, а де повінь, де ставка Гітлера, а де київське метро! І взагалі, у тебе є ще якась нормальна інформація крім розповідей хлопця, який шизонувся після втрати батька?
       — А у мене нормальної — в твоєму розумінні — інформації не буває. Я, звичайно намагався перевірити версію про «друге метро», але ж ці, з Метрополітену, мовчать, як партизани. Хоча — є у них свої легенди. Скажімо, про трогликів, про велетенських пацюків, про поїзд, що за стінкою йде...
       — От про останнє, будь ласка, детальніше. Бо як я захочу про трогликів послухати, піду до спелеологів... а зараз мене цікавлять виключно поїзди. Вважай, що я на них зациклився.
       — Та ну, дурниця. Класична професійна міфологія обходчиків. Мовляв, як почуєш вночі в тунелі, що за стінкою поїзд іде, з того боку, де тунелю немає, кидай роботу, подавай заяву і переводься на поверхню. Інакше на контактну рейку наступиш, коли вона під напругою чи під колеса втрапиш.
       Ця інформація, а головне, впевненість, з якою говорив Сергій, дещо зміцнила мої матеріалістичні переконання. Проте, закінчити розмову цього разу нам не довелося. Ми й не помітили, як надійшов час обідньої перерви, як усіх відвідувачів, крім нас, випроводили за двері і самі двері приперли шваброю. Ми опустилися на грішну землю лише, коли брудна рука давно невмиваної прибиральниці поклала переді мною на стіл брудний шмат, здається, упаковочного паперу, на якому з усіма можливими і неможливими помилками було награмузькано якийсь текст. Схоже, що кирилицею. Водночас, друга брудна рука розмазувала по обличчю непідробно брудні сльози.
       — Тримай, начальнику. Я все списала, як було з тими доларами. Тільки не саджай. Діти з голоду помруть.
       Мене найбільше вразило те, що ця істота, виявляється, викликала у когось бажання сплодити з нею дітей. Щодо завжди незворушного Сергія, то в нього від істеричного реготу почалася гикавка і ми мусили вибратися на повітря.
       Коли нарешті прийшли до тями, заспокоїлися, перекурили, то я, наче між іншим, закинув:
       — Без Хемінгуея і без протоколу. Ти то сам у все це віриш?
       — Отой хлопець ночами облазив усі депо метро на обох лініях, включно з тим, де ремонтують поїзди. Так от, жодного вагона з того потягу він ніде не знайшов — ні цілого, ні побитого, ні відремонтованого, ні перефарбованого. А щодо «віриш-не віриш», давай про це якось іншим разом.
       
       Від автора: іншого разу, на жаль, не було. Так вирішила доля, в яку не вірив мій друг Сирота і яку намагався загнуздати Сергій-телепат. Невдовзі після описаної історії він зник з поля зору нашого хирлявого київського бомонду. Казали, що він облишив свої експерименти з телепатією та пошуки контактів з НЛО. Казали також, що Сергій вельми грунтовно зайнявся чорною магією і чаклунством в якомусь глухому куті тодішнього СРСР.
       Потім усіх нас поглинув брежнєвський застій, далі шворигнула перебудова з її гласністю, далі накотила Незалежність, як дев’ятий вал з картини Айвазовського. І лише днями мені розповіли, що Сергій помер десь наприкінці восьмидесятих. Де, як, чому — невідомо. Просто помер. У цьому світі, а не в тому, куди зникають екіпажі кораблів і пасажири разом з поїздами.
       
       

6.
       Олекса Сирота:
       


       Наступні дні були приблизно такі, як ти кажеш, за Гоголем. Чистісінькі тобі «Записки божевільного», себто, дні без числа і взагалі, біс його знає, що за дні. Щоранку я старанно відстрілював у тирі свої пів ящика патронів, потім чистив «стєчкіна» і йшов у свій кабінетик. Там витягав із сейфа карточки з прізвищами та анкетними даними зниклих киян і розпочинав свій нескінченний інспекторський пасьянс. Я розкладав їх за статтю, віком, соціальними групами, нарешті, за професіями — нічого не сходилося. Ця сотня людей могла зібратися разом лише за двох ситуацій: на святкову демонстрацію чи в поїзді. Ну, хіба ще в черзі за дефіцитом, але вони зникли після двадцять першої, коли всі торгові точки міста були вже давно і надійно зачинені.
       Десь через тиждень чи два Старий випадково відловив біля мого кабінетику нашого невгамовного комісара. Той біг відбирати у мене пояснення по партійній лінії. Старий відволік замполіта в далекий куток, міцно притис його до стінки і витрусив усю правду. З’ясувалося, що по якимось своїм партійним каналам замполіт дізнався, що наша спецінспекція передала всі матеріали розслідування по моїй скромній персоні не куди-небудь, а в «контору». І не з власної ініціативи, звичайно, а згідно розпорядження всесильного Федорчука. Наш телепень вирішив, що йдеться не про що інше, як про зраду Батьківщини і побіг... як з’ясувалося, поперед батька в пекло. Хлопці, котрі курили на сходах, стали випадковими свідками розкішного партизанського мату, яким наш Старий пригостив замполіта. Інвективи були настільки барвисті, що в них загубилася нормативна лексика. Але загальний сенс зводився до того, що наше ляпало може залишитися не тільки без дітородного органу, а й без партквитка, що для нього було значно страшніше.
       Мене особисто ця новина не стривожила, а навпаки, заспокоїла. Бо я здогадався, що справу забрали аби не розголошувати чергового проколу військових кадебістів. Я випадково перетнувся з цією публікою — армійськими чекістами з особливого відділу округу — коли розслідував крадіжку наркотиків зі складів цивільної оборони. Враження залишилося одне: на що вже класичне кадебе не любило виносити сміття зі своєї хати, але охайненькі особісти перевершували їх у цьому на голову.
       Мій друг Борис не подавав про себе звістки, десь зник Сергій-телепат, потім пройшла чутка, що Любка-бардачка для імітації піни почала додавати до меленої кави пральний порошок і я тимчасово перейшов на розчинну. Одне слово — життя якось посувалося. Кудись...
       Я знахабнів до того, що попришпилював оті карточки кнопками до стіни так аби вони весь час були у мене перед очима. Єдине, чого я досяг — вивчив усі анкетні дані напам’ять. Золота осінь надалі утримувала всіх серйозних блатних на благословенному півдні, тому нашій «убивчій» бригаді спробували підкинути пару справ, пов’язаних зі спекуляцією. Але Старий нас відстояв.
       — Згідно законів максимальної підлоти, — втовкмачував він генералу, — якраз у той момент, коли мої люди шманатимуть барахолку, де-небудь на Сталінці або на Корчуватому трапиться групове вбивство. І хто тоді поїде на виклик? Оті шмаркачі з обехаесес?
       Пронесло!
       Я вже давно помітив, що всі мої цікаві справи і не менш цікаві проблеми розпочиналися після одинадцятої ранку. Не о десятій чи шістнадцятій і навіть не опівдні, а саме об одинадцятій зайшов до мене Старий і, не вітаючись, запитав з порогу:
       — Хотів би я знати, Сирота, куди насправді зникають люди з отого дисциплінарного батальйону? Боюсь, що це щось на взірець твого метро.
       Я роззявив рота.
       — Нагадую для молодих склеротиків, Сирота, з того дисциплінарного батальйону, де служили старлей з прапорщиком. Згадав?
       — А що, там теж є метро?
       — Жартуєш, салага? Ну-ну... Ні, там не метро, там якась дорога в нікуди. Може, і на той світ.
       — Товаришу підполковник, не знущайтеся над маленькими, кажіть...
       — Пам’ятаєш, де той дисбат?
       — Десь на Ровенщині.
       — Саме «десь». В болотах між Україною і Білорусією. І за двадцять кілометрів від своєї офіційної поштової адреси. А це ж тобі не ракетна база. Ти ж знаєш, ми щоосені у Цуманських лісах збираємося на зустріч — колишні партизани. Так от, я щойно звідти. Спочатку все було, як завжди...
       — Знаю-знаю, товаришу підполковник. Офіційна частина, промови, юні піонери, вінки і квіти, салют над могилами, далі скромна ветеранська вечеря на місцях боїв.
       — Абсолютно правильно. Потім, як завжди, ковпаківці били мринських, а сабурівці нас розтягували, після чого відбулося колективне обмивання заюшених фізіономій і «мирова». Щоправда, часи вже не ті, коли ми брали сімсот-вісімсот на печінку, а потім ішли в село танцювати, обійшлися меншою дозою і хоровим співом.
       Так от, поспівали, потім розкучкувалися — вже просто посидіти, старе пригадати, про нове розповісти. А з нашої роти, щоб ти знав, Сирота, тільки двоє залишилося: я та колишній командир другого взводу. Що характерно — теж мент. Тільки я у Київ після госпіталю втрапив, а він у Ровенській, чи як там досі кажуть, Рівненській області плуга пер. До речі, дослужився до майора саме в тому районі, де наш знайомий старлей пільги заробляв.
       — Якщо ви зараз скажете, що ваш старлей разом з майором не раз чарку пив, а прапорщик так взагалі його зять, то я не здивуюсь.
       — А от і промазав, Сирота. Бо у тому дисбаті дуже дивні офіцери і прапорщики. Ні з ким чарки не п’ють, дружби не водять, до райцентру вибираються раз на рік і то в якихось службових справах. Але не це мого друга зацікавило, а залізнична гілочка на одну колію від найближчої станції і за паркан отої частини. Ну подумай, Сирота, що таке дисбат?
       — Спеціальний виховний заклад для покарання військовослужбовців строкової служби за незначні правопорушення або регулярні порушення армійських статутів. Ув’язненням не вважається, анкет не псує, ну може, крім виїздів за кордон. Строк перебування не перевищує двох років, на практиці — не більше року-півтора.
       — О, відтарабанив! Тебе що, в армії зманювали туди на службу?
       — Та ні. Один придурок взявся діда з себе зображати, постриг молодих налисо, масло і цукор у них забрав, пару носів розквасив. Ну, начальство і вирішило випекти цю дідівщину розпеченим залізом. Підвели під статтю про хуліганство і вліпили півтора року дисбату. Відсидів вісім місяців, повернувся в частину по амністії і ще місяць кожному єфрейтору честь віддавав. Перевиховали!
       — Запам’ятай, Сирота, свої слова: повернувся в частину. А тепер слухай. Ти ж сам сказав — дисбат не тюрма, а виховний заклад. Тікати з нього немає сенсу, краще перетерпіти. Отже, навіщо цьому закладу арештантський вагон?
       — Н-не врубався, товаришу підполковник. Нашого хулігана в київський дисбат прапорщик із сержантом звичайною електричкою повезли. Без усяких тюремних вагонів і спецконвоїв. Привезли, здали, повернулися. А назад так взагалі один тільки прапорщик по нього їздив, навіть без зброї. Рейсовим автобусом приїхали, пам’ятаю.
       — Так ото ж, Сирота, туди — електричкою, назад — автобусом. А в ровенський привозять у спецвагоні на станцію, далі з частини підкочує дизель, чіпляє цей вагончик і тягне в ліс. І що характерно: на тому дизелі крім машиніста з помічником ще десяток автоматників. Як тобі?
       Я лише мовчки розвів руками.
       — Тепер слухай далі. Коли дизель підтягує вагон до воріт, охорона з конвойних військ не їде на територію батальйону. Вони вискакують і чекають під ворітьми аж доки дизель не викотить їм порожнього вагона. Тоді сідають і їдуть назад на станцію. А тепер головне. Через що мій друг майор ледь не позбувся погонів. Він попитав залізничників і ті йому розповіли, що жодного разу не бачили аби хтось забирав дисбатівців після відбуття покарання. Бо за всіма законами і правилами їм у «столипінських» вагонах їздити вже заборонено, вони вільні. А ніхто оцих вільних ані на станції, ані на автовокзалі не бачив.
       — А чого це раптом ваш друг майор так зацікавився?
       — Та халепа у нього, розумієш, була. Пару мисливців у лісі загинуло в розпал сезону. Він і докопався, що вбили їх десь в зовсім іншому місці, а потім відвезли машиною і викинули подалі. І що характерно, начальство його за ці вбивства на цугундер не тягло, навпаки, сама прокуратура справи закрила як начебто нещасні випадки на полюванні. От наш майор почав ходити кругами навколо того дисбату і виходив-таки, старий партизан. Огорожа така, що не в кожній зоні особливого режиму знайдеш, триметрові суцільні паркани, колючка в кілька рядів, сигналізація. А за кількасот метрів перед колючкою — стовпи зі щитами, мовляв, спеціальна зона, вхід заборонено, бо ведуться стрільби, а тому начувайтеся. І нарешті — територія. Там, розумієш, не тільки дисциплінарний батальйон, там учбову дивизію з танкодромом можна розташувати, та ще й місце залишиться.
       — Можете далі не розказувати, товаришу підполковник. ваш друг або сам за партизанською звичкою навколо огорожі лазив, або хтось із залізничників стукнув, куди треба. Покарали його, звичайно, не за надмірну цікавість, а скажімо, за неповну службову відповідність. Ну, а далі ситуація зрозуміла: тільки завдяки партизанському минулому і бездоганній біографії відправлений на пенсію.
       — Вгадав. Між іншим, на персональну пенсію і з присвоєнням почесного звання «Заслуженого працівника МВД СРСР». Що з цього виходить?
       — Н-ну...
       — Погони гну! Якщо це дисбат, то ти Спіноза.
       Старий знову загнав мене в глухий кут. Звідки він знає історію середньовічної філософії?
       Запитувати не став, бо у підполковника на такі випадки була стандартна вілповідь: у госпіталі книжечка випадково трапилася.
       — Зрозумів, що там не дисбат, а щось інше.
       — Ну, нарешті. Ясно, що все це камуфляж і що оті двоє, котрих ми вивели з ладу, мають до цього «чогось іншого» пряме відношення. От тільки чому ти їх зацікавив, я не впетраю. І ще одного не розумію, хоча й посивів у ментурі. Двох червонопогонників пам’ятаєш, котрі нам руки тисли, а самі вовками дивилися?
       — Котрі один наче юрист, а другий наче з медицини, але обидва швидше за все — на Тарасівській в особливому відділі округу служать?
       — Вони, лебедики, вони. Військова чека!
       — А чого це ви їх згадали? Вони, щоправда, нам якусь нагороду обіцяли... але від них дочекаєшся. Зимою снігу.
       — Дочекалися, Сирота, дочекалися. Нагороди знайшли героїв. Прийшов наказ із Москви: за виконання завдання особливої державної ваги... тобі з генералом по зірочці на погони, тільки йому більшу, тобі меншу, товаришу капітан, мені «Заслуженого працівника МВД СРСР»...
       — Нарешті!
       — Цить, не перебивай, бо зіб’юсь. Полковнику — орден, хлопцям-оперативникам — медалі за відмінну службу і підвищення в посадах. І не зиркай на календар, сьогодні не перше квітня. Наказ оприлюднять у понеділок, але генерал з полковником вже зачинилися в кабінеті і квасять. Так ото ж кажу, Сирота, чогось я тут не збагну.
       — За логікою вас повинні були відправити на пенсію без усяких звань і заслуг. Генерала з полковником послати на літеру Х — маю на увазі Херсонську область. А мене, бідного, взагалі підвести під дієз. Товаришу підполковник, до мене дійшло: навіщо нам усі ці Льохи, Дехи і Мілки з Кіціусами? Давайте ловити дезертирів. Ви підете на пенсію генералом, наш генерал — міністром, а я, може, нарешті одержу квартиру. Бо моя мама з одного боку робить дірку в голові щоб я женився, а з другого — обіцяє втопити майбутню невістку в ложці води.
       — Сирота, відставити собачу радість. За все моє життя мені ота чека ані в цивільному, ані в військовому ні на копійку добра не зробила. А тут одразу: і мед, і ложкою. Добре, пішли до генерала. Тільки не кажи, що я тобі проговорився, хай йому приємно буде.
       Генерал з полковником були вже добряче тепленькі, бо сиділи обнявшись і дуетом виспівували марш кінної міліції з якогось призабутого фільму. «Оттого я горжусь, дорогая...» — заводив генерал, а полковник з готовністю підхоплював: «... милицейскою службой своей!»
       Після обійм, поцілунків і «штрафної» нас зі Старим посадили за стіл і знову налили по повному гранчаку коньяку, хоча я ще навіть не занюхав перший. Коли ж до мене повернулися мова, нюх і слух, я делікатно поцікавився:
       — Так чийого ми шпигуна впіймали, товаришу генерал? Американського, німецького чи ізраільського?
       Як я і чекав, начальство вибухнуло конячим реготом. У полковника навіть сльози бризнули.
       — Капітан Сирота! — майже не затинаючись озвався генерал, — Коли собаці нічого робити, чим вона займається?.. Ой, я щось не те сказав. Пояснюю на пальцях: у нас такого не буває аби нічого не робити — народ не дасть. То вб’ють, то вкрадуть, то згвалтують, то хоча б напудять в ліфті. А отих от, ну котрі там, ти розумієш, у них же один шпигун на всю п’ятирічку. Бо тепер же ніхто попід секретними об’єктами з фотоапаратами не повзає. Їм усе з космосу супутники показують в готовому вигляді. От вони й влаштовують собі тренування в обстановці, наближеній до бойової. Такий, знаєш, пригребаний жартик. Один чи два зображають із себе шпигуна, а все кадебе їх ловить. А про те, що це підставка, як в цирку, знають лише пару генералів на самій горі.

 
Наші Друзі: Новини Львова