Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 25 січня 2020 року

Зниклий поїзд (історія третя)

Джерело: Чорнобилянка
       — А чого ж, пам’ятаю. Хотів би забути — не зміг би. Надто вже назва промовиста. «Жовтнева».
       Приїхали, Сирота. Це ж ріднесенька станція двічі померлого слюсаря. Він же її ледь не проспав. А може й проспав? І в’їхав разом з усіма колегами по нещастю і двома машиністами у таке невідоме, що аж через п’ять років чудом вирвався. Але йому: ти куди? — і швидесенько назад запхали. Раз ти мертвий, та ще й згідно рішення радянського районного суду, то жити тобі не положено. «Врізав дуба — спи спокійно. Чого ж ти розрився?»
       — А як би мені з отим хлопцем, дядька Кирила сином поговорити? Тільки щоб неофіційно, без повістки? Може, через вас, товаришу майоре?
       Майор усміхнувся, але цього разу якось недобре.
       — А чого ж, можна і через мене. Ось помру, здибаю його на тому світі, передам ваше прохання. Зачекаємо вас, тоді втрьох і поговоримо. Якщо, звичайно, він насправді існує, той світ. У Кирилового хлопця після цієї історії щось із головою сталося. Почав щовечора ходити на «Жовтневу» і чекати батькового поїзда біля самого краю платформи, там, де перший вагон зупиняється. І дочекався. Чи то сам на рейки впав, чи йому хтось допоміг? Записали — нещасний випадок... ще запитання будуть, товаришу інспекторе?
       — Ніяких. Як хто вас запитає, що ви в міліції робили, скажете — викликали як свідка дорожньо-транспортної пригоди.
       Ми потисли один одному руки, потім я провів майора коридором до сходів. Він уже збирався спускатися, коли раптом повернувся до мене і сказав:
       — Він взагалі, Кирилів малий, перед смертю дивним став. Зустрів якось мене випадково на вулиці біля училища, такий радісний! Вхопив обома руками і каже: «Я тепер точно знаю. Наші батьки ніде не зникли, вони випадково в інше метро заїхали і досі там їздять. Треба тільки почекати і вони повернуться». Я ще нічого не зрозумів, а він в тролейбус вскочив і поїхав. А ще через два дні зішкребли його з рейок. Отак, інспекторе, бійтесь інших метро і цього життя.
       Про те, що цього життя варто боятися, я переконався набагато швидше, аніж сподівався.
       

5.
       
       

Не встиг я наступного ранку відстріляти свої дві коробки патронів у тирі, як туди подзвонив сам генерал. Подзвонив і сказав одне лише слово:
       — Бігом!
       В кабінеті нашого начальника вже сидів Старий і його «біломорина» шкварчала, як кишеньковий злодій, прихоплений на гарячому.
       — Сирота, — сказав генерал, — для того, щоб зрозуміти, що перед тобою гівно, зовсім не обов’язково його куштувати. Досить вступити... На, почитай!
       І він простягнув мені листок паперу в шкільного зошита в лінійку, на якому кострубатим дитячим почерком було написано приблизно таке: «В моїй смерті прошу винити міліціонера на прізвище Сирота який хотів щоб я був у нього стукачем і закладав міліції хто краде на кладовищі а якщо я не буду закладати то мене посадять до справжніх бандитів які матимуть мене за дівчинку але я боюся стукати на хлопців бо мені казали що справжні злодії відрубають стукачам руки.»
       Я стояв, виразно отетерілий і лише переводив погляд з генерала на Старого. Підполковник зосереджено досмалював цигарку, а наш з ним спільний начальник з насолодою професійного садиста милувався рідкісним явищем природи: інспектором Сиротою, загнаним у глухий кут. Потім ввічливо поцікавився у Старого:
       — Товаришу підполковник, він у вас ніколи не ригав?
       — Навіть після другої пляшки...
       — Тоді медсестру викликати не будемо. Хай подивиться ось на це.
       Попри зміни, які справляє на обличчя людини довге перебування у зашморгу, я одразу впізнав на фотографії нещасного дефективного юнака.
       — Що скажеш, Сирота?
       — Скажу, що навіть найпаршивіший експерт-графолог доведе підробку. А перший-ліпший психіатр пояснить, що людина з такими вадами психічного розвитку не в змозі вибудувати речення такої конструкції. Отже, імітація. Далі. Я не дільничний міліціонер, дрібні крадіжки на кладовищах не входять до кола моїх службових обов’язків. А якби і входили, то з професійної точки зору такому інформатору гріш ціна — він недієздатний. Його свідчень навіть наш найгуманніший у світі суд просто не прийме. Так на біса мені його вербувати? До речі, прізвища свого я йому не називав і взагалі бачилися ми з ним півтори хвилини, випадково. Він на Берківцях цукерки жебрав, то я дав йому якісь дрібні, от і весь контакт.
       — Це добре, Сирота, що ти не відхрещуєшся від самого факту контакту. Бо до спецінспекції на всяк випадок надіслали знімочок — ти і хлопчик на тлі стіни і надгробків. Тільки не роби на лобі зморшки, наче ти думаєш. Метрів за чотириста від тебе, біля центральної алеї когось ховали? Не заперечуєш? Якийсь фотоаматор клацав останні хвилини прощання, бо є любителі і на такі знімки. Ти випадково втрапив в куток кадру. При збільшенні все зафіксувалося.
       Генерал встав, висунув ногою з-під столу кошик зі сміттям, смачно в нього плюнув, засунув назад і шумно видихнув повітря.
       — Фотоаматори, мать їхню! Цікаво, яка це падла нашептала йому про самогубство хлопчика, про його посмертну записку і про те, куди отой самий «випадковий знімочок» треба відправити — в порядку допомоги міліції від громадськості?
       Тут втрутився нарешті Старий.
       — Я з тобою згоден. Бо навіть у нас на Богомольця немає й близько таких телеоб’єктивів, щоб «випадково» за чотириста метрів давати таку якість.
       — Думаєш, «контора»?
       — А я знаю? Років п’ять тому сказав би — ні в якому разі. А зараз? Ти ж бачив, як вони там, на Володимирській розбудовуються.
       Генерал погодився:
       — А що ти хочеш? У них же при Андропові управління, як кролі плодяться — сьоме, п’яте, дев’яте, двісті двадцять п’яте! Дідька лисого з рогами хата, а не державна безпека.
       Старий перечекав вибух генеральського гніву і пробурчав:
       — Все одно не сходиться. Ну, наступив Сирота чекістам на мозоля, нехай навіть на яйця. І що? Дві хвилини роботи — зняти трубку, подзвонити куди належить і завтра Сироту у гівновози не візьмуть, а не те, що в міліції не залишать. А щоб безвинного, та ще й хворого пацана в зашморг встромляти і всю цю комедію з випадковими фотографіями, посмертними записками і спецінспекціями влаштовувати — вибачай, але навіть вони ще до цього не доросли.
       — А як не вони, то хто? Бо спецінспекцію я візьму на себе, мовляв, ближче не встановлені злочинні елементи в порядку помсти принциповому співробітнику міліції... і таке інше.
       Старий підвівся і повернувся в рамки субординації.
       — Писати, товаришу генерал, то ваші справи, а мої — влаштувати декому перевірку на вшивість. І то таку, щоб матня тріснула.
       І вийшов.
       — А зі мною що, товаришу генерал?
       — Офіційно я тебе відсторонюю від будь-яких справ у зв’язку з начебто службовим розслідуванням. А неофіційно — щоб з цієї миті ти без зброї навіть в туалет не виходив. Сів на очко — однією рукою штани тримай, другою — «стєчкіна». Рипнеться хтось — стріляй без попередження. На роботу тебе привозитимуть і відвозитимуть. А там подивимось. Раптом все набагато простіше. Пам’ятаєш історію з Байковим цвинтарем? Може, цей бідолашний хлопчина побачив уночі щось таке, чого не повинен був бачити. Врешті, не все те, що сіре, то кадебе.
       Вже того вечора наші оперативники, котрі потай в обшарпаному таксі супроводжували службовий «газик», на якому мене підкинули додому, засікли «жигулі», що приліпилися до «газика» ще на площі Богдана. Ця машина з рівненськими номерами пленталася за нами аж до мого будинку, після чого спокійненько через вулицю Боженка, Корчувате і Мишоловку рвонула на Кончу Заспу. А там відірвалася від наших оперативників у класичний спосіб. «Жигулі» під’їхали до воріт якогось відомчого піонерського табору, відчинили ворота, в’їхали, зачинили браму і спокійненько покотили головною алеєю поміж корпуси. Доки наші хлопці радилися, доганяти пішки чи відчиняти ворота, з’ясувалося, що за одним із корпусів через великий пролом у паркані підозріла машина викотилася на лісову дорогу — і шукай вовка в лісі.
       Назавтра мене демонстративно повезли на Богомольця, начебто в спецінспекцію, а насправді — в архіви. Там я до вечора гортав орієнтировки за останні кілька років, сподіваючись знайти бодай щось схоже на масове зникнення киян разом з поїздом метро. Єдиною вартою уваги виявилась інформація з Естонії. Там дві подружні пари зникли разом зі своїми новенькими «Волгами» останньої моделі по дорозі з Тарту до Ленінграда. Хоча в операції крім міліції були задіяні внутрішні війська, прикордонники і навіть військові аквалангісти, не знайшли бодай найменшого сліду. Співпадав приблизний час, коли обидві машини з екіпажами востаннє бачили випадкові свідки на автозаправці — двадцять перша година. Версій було багато, але жодна не підтвердилася.
       Десь ближче до кінця робочого дня Старий розпочав обіцяну «перевірку на вшивість». Я вийшов з парадних дверей, але замість сісти в «газик» попрямував попід будинком управління на кінцеву зупинку другого тролейбуса. По дорозі я робив вигляд, що зазираю в папери, які виймаю з течки.
       Хвіст приліпився одразу. Але це мені вже потім розповіли, бо я весь час удавав забацаного мента. Для зовнішнього спостереження ця сторона вулиці дуже незручна, бо тут чомусь завжди мало людей. Народ переважно товчеться біля входу до Софії або фотографується під пам’ятником Богдану Хмельницькому. Тому мій супроводжуючий, напевне, зрадів, коли між ним і мною з’явилася пара людей, які ліниво підвелися з лавочки у сквері і теж попрямували до зупинки. Взагалі, в цьому щось було — пасти міліціонера під самими вікнами головної київської міліцейської управи.
       Тролейбус підкотив і розчинив двері. Я притис течку ліктем і увійшов одним з перших. Супроводжуючий, удаючи вихованого, пропустив до салону решту пасажирів. Все правильно, перша заповідь нишпорки: в транспорт сідай в останню секунду, бо об’єкт спостереження може несподівано вискочити в передостанню.
       В тролейбусних динаміках прохрипіло: обережно, двері зачиняються, наступна зупинка — вулиця Ірининська. Між нишпоркою і все ще відчиненими задніми дверима залишилася одна-єдина людина: вже немолодий мужчина, котрий, сопучи прилаштовувався, як йому краще увійти. Я вже сидів, встромивши носа в розгорнуту течку. Бабахнули передні двері, зашипіли відпущені гальма.
       І в цей час отой незграбний літній мужчина блискавично з розвороту, з усієї сили вдарив нишпорку ліктем у сонячне сплетіння. Аж квакнуло. Невідомий почав згинатися навпіл, а Старий (бо це був він) рвучко повернувся, схопив топтуна обома руками за лікті, різко випростав і коліном знизу щосили вдарив йому в пах. Це був фірмовий «дуплет» Старого, про який розповідали легенди в слідчих ізоляторах, на етапах та в колоніях.
       Від неймовірного болю і відбитого дихання невідомий вирубався. Він би впав на асфальт, як підкошений, але оті двоє з лавочки матеріалізувалися за його спиною, вивернули руки назад і одягли наручники. Після цього внесли непритомну здобич у тролейбус і загорлали водію:
       — Міліція! Затримання небезпечного злочинця! Жени швидше, гальмонеш на тому боці під райвідділом.
       Це теж була придумка Старого — затягти невідомого не в головну управу, а в райвідділ аби ті, хто його послав, поламали голови над філософською категорією випадковості і закономірності. До речі, пістолет нишпорки і його документи перекочували в кишеню Старого ще в той момент, коли хлопцю одягали наручники.
       У райвідділі наша здобич на загальне здивування почала приходити до тями. Тому я перестав удавати з себе заклопотаного і повернув топтуна до попереднього стану ударом руків’я свого «стєчкіна» по його потилиці.
       — Копита не натягне? — стурбовано поцікавився черговий по райвідділу.
       — Та де там, — озвався один з наших. — Накачане, стерво, м’язи на руках, як у Жаботинського. Якби не товариш підполковник...
       Подальший розвиток думки оперативника обірвав сам Старий.
       — Хлопці, боюсь, ми фраєрнулися. Здається, ми лампасника взяли. Це армійський літер. Все чисто — і ксива не липова, і дуда його.
       Загалом то було відомо, що наш Старий переходить на «феню» виключно у шоковому стані. Цей надзвичайно рідкісний момент ми якраз і спостерігали. Проте, старий партизан досить швидко отямився, подзвонив генералу, коротко і чітко все доповів, уважно вислухав, сказав: «Буде зроблено!» і поклав трубку. Потім наказав черговому по райвідділу:
       — Дзвони у військову комендатуру, хай забирають свого орла.
       — А що я їм скажу?
       — Як завжди в таких випадках: під час оперативних заходів викликав підозру своєю поведінкою, на прохання предьявити документи почав лаятися. Намагався вихопити зброю, одне слово — ти дзвони, а ми пішли пояснення писати. Потім розкажеш, що й до чого.
       Потім черговий справді розповів усе в подробицях. Військовики приїхали досить швидко, без коментарів написали розписку в одержанні старшого лейтенанта, його зброї та документів і відбули разом з ним. Єдине, що здивувало чергового, так це те, що замість міліцейських наручників, які ще ми зняли зі старлея і забрали з собою, хлопці з комендатури одразу зодягли на офіцера свої.
       Тієї ночі, як не дивно, мені нарешті спалося добре. Події останніх днів настільки вимотали мене, що жодних снів я не бачив.
       Усю нашу славну четвірку викликали до генерала близько полудня. Ясна річ, що пояснення ми з собою прихопили, бо написали їх ще напередодні, чітко узгодивши зі Старим кожне слово. Ми були готові до найгіршого, однак наш генерал чомусь не зображав із себе суворого, але справедливого. Навпаки, його обличчя сяяло, як у молоденького курсанта, коли він вперше чіпляє офіцерські погони.
       В кріслах біля його столу сиділи два підполковники в мундирах сухопутних військ. У старшого за скельцями тонких інтелігентних окулярів з позолоченою оправою проглядали розумні очі. На його червоних петлицях тьмяніли щит і два мечі. Другий офіцер, молодший за віком, кремезний, підстрижений під їжачка, з огляду на емблеми, представляв військову медицину.
       — Заходьте, товариші, заходьте. Це наші гості, як ви вже здогадалися. Прокуратура округу і окружний госпіталь.
       Гості підвелися. Медик залишився стояти біля крісла, а юрист мало не бігцем кинувся до нас, простягаючи на ходу правицю:
       — Надзвичайно радий! Надзвичайно... Така допомога, така допомога! Спасибі!
       Останнє слово він вимовив чотири рази — кожному з нас персонально, разом із потиском руки. Ми щось промекали у відповідь, бо, чесно кажучи, сподівалися на зовсім інший прийом.
       Коли всі нарешті сіли, на ногах залишився лише прокурор. Урочисто, як у залі суду він виголосив:
       — Від імені командування округу і військової прокуратури передаю вам подяку за своєчасне знешкодження особливо небезпечного озброєного дезертира — офіцера однієї з... наших частин. Окружна юстиція в особі голови військової суддівської колегії вже подякувала вашому безпосередньому начальнику по телефону. Наскільки я знаю, наш командуючий дзвонив вашому міністру. Скажу більше — Москва теж в курсі. Всі дуже задоволені. Відкрию маленький секрет: одним «спасибі» ми не відбудемося. Наш командуючий узгоджує з вашим відомством певні конкретні відзнаки — всім учасникам операції.
       Можливо, то були результати мого глибокого пересипу, а можливо — особливості освітлення в кабінеті. Але мені здалося, що в цю мить над головою нашого генерала замерехтів ледь помітний німб.
       Прокурор нарешті сів і нормальним тоном виклав усю ситуацію. Отой старший лейтенант, що втрапив під «дуплет» Старого — формально дезертир, отже, злочинець. Але військова медицина — на цьому місці госпітальний підполковник виразно закивав головою — вважає в даному разі ми маємо справу не з криміналом, а з серйозною хворобою психіки. Молодий офіцер дуже хотів поступити до того московського вузу, де готують військових дипломатів. Навіть за власним бажанням після училища пішов служити до дисциплінарного батальйону, бо там передбачені дуже великі пільги для персоналу. І на предмет вступу теж. А служба там, у дисбаті, самі знаєте, яка.
       Тут уже ми закивали головами, а я навіть піддакнув, що це, звичайно, не спортрота і не окружний ансамбль пісні і танцю. Одне слово, бідолашний старлей дуже швидко надірвався, бо вдень служив, а вночі вдосконалював знання іноземної мови... от організм і не витримав. Десь із тиждень заступив на чергування по батальйону, але замість цього прийшов до офіцерського гуртожитку, розбудив молодого прапорщика і наговорив йому, як зараз кажуть, сорок бочок арештантів. Мовляв, є секретний наказ їм обом їхати до Києва аби там допомагати особістам ловити іноземного агента.
       На цьому місці підполковницької оповіді втрутився вже наш Старий і делікатно поцікавився, до якого такого престижного вузу готувався вступати цей прапорщик, бо повірити в таку дурню може виключно голова, забамбулена нічними сидіннями над підручником. Медик пирхнув, а юрист почав скаржитися:
       — З цією категорією в армії завжди проблеми. Що з них, дресирувальників, візьмеш. До того ж, його навіть допитати толком не можна. Він зараз лежить у госпіталі з розбитою фізіономією і струсом мозку. Два дні тому знайшли в якомусь київському дворі непритомним. Коли прийшов до тями, почав розказувати, що доганяв американського шпигуна, але врізався в якісь двері. Повна маячня!
       Наш генерал теж виявив зацікавленість.
       — А вони у нашому київському дисбаті служили чи в чугуївському?
       Це, просте на перший погляд запитання чомусь стривожило юриста. І він поспіхом промимрив:
       — Та ні, ми тут новий відкрили, спеціально для колишніх «взросляків» із малоліток. Тобто, пробачте, тих, хто до армії мав судимість. Знаєте, вирішили тримати їх окремо аби вони армійський дисбат в злодійську зону не перетворили.
       — Я чого питаю, — вів далі генерал, — тут навколо нашого співробітника якісь «жигулі» крутилися з ровенськими номерами...
       — Це прапорщикова машина. Ми її в тому ж дворі знайшли. Ну, а офіцера, на щастя, ви затримали. Бо страшно подумати, що б він міг накоїти.
       Отут вперше заговорив медик, схожий на боксера-важковаговика.
       — Та що там казати! Підлікуємо, звичайно, куди дінемося. Картина зрозуміла, «вагончик тронется, перрон останется». Шкода лише, що помічником військового аташе до Швейцарії поїде хтось інший.
       
       Від автора: злоєхидна фортуна часом робить надзвичайно дивовижні кульбіти. Сирота, на жаль, так і не дізнався, що невдовзі після цієї історії направлення до закритого військового інституту, де готували дипломатів, одержав інший старший лейтенант з Київського військового округу. Він же після закінчення навчання відправився помічником військового аташе до Швейцарії. Прізвище його було Віктор Різун. В усьому світі він більше відомий під своїм літературним псевдонімом: Віктор Суворов, автор сенсаційних книг-викриттів «Акваріум», «Криголам» та інших. Повезло Різуну, що не його тоді послали стежити за Сиротою.
       
       

Олекса Сирота:
       
       

Як тільки гості розпрощались і пішли, наш генерал одразу перестав випромінювати батьківську турботу:
       — Сирота, бодай би тобі твій диплом поперек очка застряг! Ти знаєш, чого я оце зараз найбільше боявся? Що ти візьмеш — і ляпнеш: як добре, що ваш старлей служив у дисбаті, а не в ракетній частині і мав під рукою тільки табельного «макарова», а не ракету «земля-земля», націлену на Вашінгтон... Добре, посміялися і забули! Товаришу підполковник, як ви оцінюєте всю цю ситуацію?
       — Як закон максимальної підлоти в дії, товаришу генерал.
       — Вже цікаво. Ви і Сирота залиштесь, решта вільні.
       Ми пересіли в крісла, які ще зберігали тепло військових задниць і генерал наказав Старому:
       — Викладайте міркування.
       — Єсть! Те, що військові особісти у нас під ногами крутяться — то не новина. Згадайте, як вони нам свого фаршированого прапорщика зіпхнули, як вони нам під час засідки на голови падали без попередження... що з ними зробиш? Але пацана з інтернату таки повісили, товаришу генерал. Експертиза оце годину тому прийшла. Гарно повісили, професійно. Це раз. Друге: професійно вести зовнішнє спостереження вони не тягнуть, а от оптика у них така, що немає навіть у Якова Давидзона.
       — А це ви звідки знаєте?
       — Проконсультувався особисто, по старій партизанській пам’яті. Каже, такий «телевик» в Радянському Союзі є тільки у Пєскова з «Комсомолки» — і то йому японці дали замість гонорару за видання його книг у себе.
       — Так Давидзон же колись вихвалявся, що він усі фотографії ще довоєнним ФЕДом робить.
       — Ну, з отим своїм ФЕДом, товаришу генерал, він справді до нас у партизанський загін прилітав. А зараз, коли все політбюро перед ним на парадах виструнчується, так у нього техніка — ого-го! На фотокора номер один грошей не шкодують. Але і він не зняв би так чітко Сироту на цвинтарі з такої відстані.
       — Нічого собі! — не стримався я. — А може, то мене з американського супутника клацнули? Кажуть, у них така техніка, що номери автомобілів фіксує з орбіти.
       — Сирота, цить зі своєю обізнаністю. Не перебивай старших за званням. Так от, товаришу генерал, щось воно купи не тримається. І потім — чому «контора» мовчить? Спочатку Сирота у їхні справи вліз, як ведмідь на пасіку, тепер от ми гуртом їхню військову філію — особистів відмотузили так, що мама не пізнає. А вони мовчать! Дивно все це.
       Наш генерал не був би нашим генералом, якби не вмів уникати прямих відповідей там, де вони небажані. Вочевидь, навчився у високих коридорах.
       — Я пам’ятаю, товариші, колись у Львові в забігайлівці на Краківській хорошу фразу почув: «Мухи окремо, котлети окремо». Так от, є справа з отим, що зник, воскрес і знову помер. Це окремо. А є спроба поки що невстановлених фігурантів добряче помститися Сироті за якісь його старі справи. Звідси вбитий хлопчина. Це теж окремо. Нарешті, є два придурки, хворі на голову, яких ми знешкодили. Це вже зовсім окрема справа. Так я бачу. Поки що. А там видно буде. Потрібна інформація, вона як те лайно — обов’язково спливе.
       На тому порішили і розійшлись.
       Осінь того року була справді золота, тепла і довга. А тому більшість серйозних київських блатних затрималась на ЧБК і ПБК (Чорноморський берег Кавказу і Південний берег Криму: поширені в ті роки абревіатури — авт.) вигрівати зароблений на зонах радикуліт чи ревматизм. Тому у нас в управі серйозних справ було небагато і я міг годинами розважатися, розкладаючи у себе, як пасьянс сотню карточок, на які я повиписував окремо дані про людей, що зникли п’ять років тому у незбагненний спосіб. Тим більше, що обурена батьківська та педагогічна громадськість спецінтернату чомусь не поспішала здіймати хвилю народного гніву аби змести з лиця землі того гада Сироту, котрий замордував дитину до зашморгу.
       Дивнії діла творилися навколо! За набагато менші прогрішення на мене у високі інстанції такі доноси катали — куди тобі твій Достоєвський. А тут раптом тиша. Незбагненно!
       Нагадав про себе майор, син старшого машиніста метро. Подзвонив з бюро перепусток, попросив спуститися, забрав мене у свою «Волгу» і лише на Петрівській алеї в затишному куточку загальмував і виклав інформацію:
       — Мене вчора запросили на Володимирську у республіканську «контору». Щоправда, не до головного, до його заступника, достатньо інтелігентної людини. Він нагадав мені, що хоча від зникнення батька пройшло п’ять років, справу не закрито і вони у себе продовжують розробку.
       — Продовжують, зараз! — від обурення я аж підскочив. — Вони її у нас забрали на третій день, мало не рік промурижили, а коли всі сліди прохололи і хто що знав, то забув — повернули назад, на Богдана. Це ми справу не закрили, а у них вона давно бур’яном поросла.
       — Охоче вірю. Але то був лише привід аби мене викликати. Причина дещо інша. Не маю права розголошувати, але, як ви здогадуєтеся, моя кандидатська стосується виключно винищувальної авіації і не перетинається з «конторою глибокого буріння» ні по курсу, ні по гліссаді. Аж тут оцей заступник самого шефа раптом починає цікавитися: чи не проти я, якщо «контора» рекомендуватиме захистити мою дисертацію у них на спеціальній вченій раді, більше того, враховуючи важливе державне значення теми, подати її до ВАКу на затвердження, як докторську. Мене, звичайно, переклинило, я спробував, як той Кожедуб, показати на мигах, хто де літає. Але мені сказали приблизно таке: то все формальності, ми оформимо вам допуск найвищої категорії і включимо до вашої дисертації певну інформацію, одержану оперативним шляхом, самі здогадуєтеся, звідки. А якщо вас, товаришу майор, хвилює ВАК, так у нас у сейфах зберігаються цікаві фоторепортажі про інтимні моменти роботи цих вчених дундуків з молоденькими аспірантками. Тут головне — ваша принципова згода.
       — І що, ви погодилися?
       — Я почав, як той хлопчик, лепетати, мовляв, навіщо стільки клопоту навколо моєї скромної персони. А він, цей чекіст, розумієте, голову опустив, обійняв мене і каже: про що ви, про що ви... які клопоти? Це ми перед вами в боргу. Хіба що не заплакав. Яка ваша думка з цього приводу, товаришу Мегре?
       — Три варіанти: перше, найпростіше — надійшла вказівка з Москви улюднити образ «контори». Вибрали вас, бо ви, даруйте, ідеальна ілюстрація до звіту про виконання. Тому я б на вашому місці погодився. Хоча б задля того, щоб відігратися на ВАКу. Версія друга: допуск найвищої категорії автоматично перекриває вам можливість виїзду за кордон навіть туристом до Болгарії. Тоді у них не болітиме голова, що ви раптом дременете на Дикий Захід аби розповісти про таємниче зникнення делегата з’їздів і орденоносця, яке чомусь не змогло розслідувати всесильне кадебе. Варіант третій: цілком ймовірно, що в цій організації навіть на самій горі ще збереглися просто порядні люди, скажімо випадково втрапили туди під час хрущовської відлиги. Вони знають правду про вашого батька, але не ризикнуть її сказати. Тому й замолюють свої і чужі гріхи в такий спосіб, до якого звикли.
       — Варіант четвертий, інспекторе, поєднує в собі три попередніх.
       — Можливо, можливо. Це в стилі «контори» — і рибку з’їсти, і в крісло сісти.
       — Я, власне, чому вас з Богдана забрав. Є у мене передчуття, що ті, хто мене так любить, почнуть мене опікати. І то добряче. А у вас із ними, з «конторськими» особливої любові немає.
       — Любов у нас, як у щойно розлучених під час розподілу горшків: не стільки ділять, скільки б’ють на головах один у одного.
       — Так ото ж... пам’ятаєте, я вам розповідав про сина дядька Кирила? Ну, про ту його версію щодо «іншого метро»?
       — Пам’ятаю. До речі, забув вас запитати: а дядько Кирило теж був депутат і орденоносець?
       — Ні, просто надійний напарник. Не до делегатства було чоловіку: жінка весь час хворіла, молодших сестричок треба було вивчити... здається, він навіть до партії не одразу поступив, ледь не силоміць записали, як татового напарника. Нормальний роботяга — от і все. А батько мені колись розповідав, що його ще до війни на машиніста метро вчили...
       — В Москві?
       — В Москві, але для Києва. Планувалося прокласти лінію і не тільки, кажуть планувалося. Начебто вже й копали, але тут — війна. Батько першого ж дня — на фронт! Повернувся, а вже і курсів тих немає, і жодного курсанта в живих. Що ви хочете — війна... А десь у п’ятдесят шостому, тоді вже будівництво метро повним ходом ішло, він зголосився, як фахівець, його направили на перепідготовку і з першого ж дня, сьомого листопада шестидесятого року заступив на зміну. Знання — воно нікуди не дівається на відміну від людей.

 
Наші Друзі: Новини Львова