Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 25 січня 2020 року

Зниклий поїзд (історія третя)

Джерело: Чорнобилянка
       Я посміхнувся цьому маленькому хлопчику в тілі великого парубка. А він зрадів доброму дядькові і продовжував жваво розказувати:
       — Я отут вночі сидів-сидів і дивився: може, мертві з могил вийдуть. А вони не вийшли. Тільки велика машина приїхала. Така, як нам хліб возить. Я злякався, що училці скажуть і заховався за паркан. Але тут все видно через дірки. Я думав, що вони когось викопають, а вони трошки покопали зверху, плиту поставили і поїхали. Я ще сидів-сидів, але мертві вже не вийшли. Бо їх ці злякали. Макаки!
       Юнак зіскочив з паркана на землю і довірливо підійшов до мене майже впритул:
       — В інтернаті нудно. Училка б’ється. Чужі діти дражнять нас дурками. А на цвинтарі добре. Ми тут цукерки з могил беремо. А у вас є цукерки, дядю? Як нема, то дайте копієчку, я сам куплю.
       Я повигрібав із кишень усі дрібні, віддав бідоласі, погладив його по голові і розпрощався. Хлопець зраділо гайнув через паркан, а я пішов головною алеєю до виходу, розмірковуючи по дорозі в стилі Станіслава Єжи Леца: ну добре, цю стінку я пробив головою, а що накажете робити в сусідній камері?
       Двох мужчин приблизно мого віку я засік на тролейбусній зупинці суто механічно. По-перше, народу було небагато, по-друге, вони вочевидь кудись поспішали, бо весь час позирали на годинники. Далі почали стиха радитися, здається, чи не варто зловити таксі. Але тут підійшов тролейбус і вони вскочили в нього у мене за спиною. В тролейбусі я за звичкою зашився на заднє сидіння, а ця пара чомусь залишилася стояти посеред салону, хоча вільних місць було досить. За мотоциклетним заводом я вийшов щоб пересісти на шістнадцятий маршрут — і ті двоє теж вибралися назовні. Підійшов шістнадцятий. І отут знову ж таки за моєю спиною один із тих двох вскочив до салону. Я ще подумав: чи не кишеньковий злодій мене пасе. Але він протиснувся повз мене ближче до середніх дверей.
       Через п’ятнадцять хвилин я піднявся виходити і рефлекторно глянув у вікно. Наш тролейбус повільно обганяли «жигулі» і я міг би присягнутися, що поряд з водієм сидів отой другий, котрий залишився на зупинці мотозаводу. Його супутник з Берківців слідом за мною не вийшов, поїхав далі, на кінцеву. Моя оперативна пам’ять зафіксувала ці дрібнички і якби не подальший збіг обставин, то вже через годину ця інформація здиміла б з моєї голови. Але того ранку я не випадково відтягав свою появу в управі. Бо мене вже третій день вперто розшукувала людина, сама згадка про яку викликала у мене ідіосинкразію. Звичайно ж, маю на увазі нашого замполіта. Але треба зайти, бо накапає генералові, а воно мені треба?
       Наш комісар сидів за столом з виглядом хана Батия, котрий розглядає повержений до його ніг Київ. Я відрапортував свою появу, витерпів довгу начальницьку паузу і дочекався:
       — Біля вікна на столику документ, ознайомтеся, не виходячи і розпишіться там у списку.
       Вимовив так, наче йшлося про врятування земних цивілізацій. А насправді то були всім відомі старі жарти якихось дотепників зі Львова. Ось уже котрий рік поспіль вони перед радянськими святами малювали на стінах свого древнього міста тризуб і короткі націоналістичні гасла. Причому, технічно це робилося дуже дотепно: малюнок і літери вирізалися як трафарет на листах картону, які прикладалися до стін чи афіш і за дві-три секунди з аерозольного балончика розпилювали фарбу.
       Повторюю, пророблялося це виключно у Львові. Але головна республіканська «контора» з маніакальною послідовністю кілька разів на рік розсилала відповідний циркуляр по всій республіці — аби упередити поширення досвіду. А ми, дурні лягаві мусили все це з року в рік читать і розписуватися про ознайомлення.
       Текст орієнтировки я знав мало не напам’ять. Однак, повернувся обличчям до вікна і спиною до замполіта і зробив вигляд, що уважно її вивчаю. З комісарського вікна було добре видно самий початок Великої Житомирської — ріг площі, тролейбусну зупинку, газетний кіоск, невеличку юрбу кандидатів у пасажири... моя оперативна пам’ять ще не встигла охолонути. Тому я через кілька секунд виділив серед бажаючих полегшити собі життя шляхом штовханини в громадському транспорті дві знайомі фігури. Мої випадкові супутники з Берківців. Вони продовжували нервово позирати на годинники, про щось радитися і взагалі робити вигляд, що страшенно поспішають. Проте, коли на зупинку підкотили три вісімнадцятих і один шістнадцятий тролейбуси поспіль, ця парочка не сіла в жоден з них. Не привернули їхньої уваги і кілька машин таксі з зеленими вогниками, котрі повільно їхали вулицею, явно шукаючи пасажирів.
       Отут до мене нарешті дійшло, як до тої жирафи. Ці хлопці не чекають на транспорт. Вони досить акуратно тримають в полі зору головний вихід з нашої управи. Але якщо тобі хтось потрібен з нашої братії, то найкраще стояти попід самим входом. А то й посидіти у вестибюлі , як це роблять усі нормальні люди. А якщо ти не-нормальна людина? Тоді кращого місця для зовнішнього спостереження за управою тобі не віднайти — тролейбусна зупинка, люди входять і виходять, поряд школа, на перервах тротуарами дітки бігають. Трохи далі — ЦК комсомолу і партійний міськом, теж установи жваві. Справді, ідеальне місце. Залишається перевірити останню здогадку...
       Я розписався в ознайомленні, вислухав коротку лекцію стосовно «зловредних буржуазних націоналістів і їхніх підлих намірів», розпрощався за статутом і вийшов. Кажуть, що найкраща імпровізація — це та, котра заздалегідь підготовлена, тому я вибрав варіант, уже колись мною відпрацьований. Вискочив з головного входу, заклопотано повернув ліворуч до зупинки, зробив кілька кроків, ляснув себе по лобі, розвернувся на сто вісімдесят градусів і швидко покрокував у зворотньому напрямі. Пройшов повз управу, перебіг через вулицю, повернув праворуч. Перед світлофором, як належить порядному пішоходу уважно зиркнув ліворуч і побачив, що один з двійки швидко біжить повз управу аби сісти мені на хвіст, а другий відчиняє дверцята «москвича», припаркованого на тротуарі біля шостої школи. Бачу, машини ви, громадяни, міняєте частіше, ніж шкарпетки!
       Не знижуючи темпів руху, я перейшов на зелене світло через вулицю Паризької Комуни і вздовж маленького скверу, де колись знайшли труп квартирного злодія Кіціуса, вискочив на вулицю Героїв Революції. Тут мене обігнав «москвич», за кермом якого сиділа друга половинка мого хвоста. Напевне, зараз поверне і заховається за планетарієм аби підстрахувати напарника. Нехай. Втомиться чекати.
       Варіант номер раз — спеціально для дебілів! Майже на самому початку вулиці стояв дореволюційний будинок із секретом. З боку Героїв Революції він мав три поверхи. Але якщо зайти з Паризької Комуни, то вже шість. Так от, я вскочив у середній під’їзд і там одразу увійшов у двері без номеру. За ними був довгий коридор, в який виходили двері кількох квартир. Але передостанні, хоча і мали номер, написаний фарбою на дерматині, вели не до житла, а на сходи — вниз, у двір і на сусідню вулицю.
       Я котився сходами вниз, як той сексуально збентежений підліток на танці з обжималками. Проте, у тої зарази з Берківців, здається, був тонкий музичний слух. Бо він відстав від мене всього на чотири прольоти.
       Варіант номер два — для особливо нахабних дебілів. Я додав швидкості, проте не став вискакувати у двір, а заховався за дверима чорного ходу, розчинивши їх назовні. А тепер: «раз-два-три-чотири-п’ять, вийшов фраєр погулять». У мого переслідувача, котрий вирішив подолати поріг довгим стрибком, несподівано перед самим носом з’явилися двері. Ні, він встиг здивуватися. І навіть вигукнути першу фонему відомого дієслова. Можливо, він навіть сказав усе слово. Але звуки його голосу потонули в гуркоті двох потужних ударів: спочатку його голови об двері, які я міцно підпер плечем зназовні, а потім падіння його тіла на цементну підлогу.
       Настала тиша.
       Тільки в якомусь із горішніх поверхів якась обдарована дитина досить непогано грала полонез Огінського. З найбезневиннішим виглядом я вийшов зі двору. На моє здивування отой «москвич» уже стояв край тротуару. Водій подивився кудись крізь мене, чекаючи, доки в полі зору з’явиться його напарник. Ну, чекай, чекай. То вже твої проблеми. І його. І тих, хто вас послав.
       А до речі, хто вас послав?
       Блатні перестали гратися зі мною в такі ігри відтоді, коли у цьому ж під’їзді один із допитливих з розгону наїхав... ні, не лобом на двері, а зубами на ствол мого пістолета. Горішній різець застряг у стволі, довелося видовбувати шомполом.
       Існувала ще наша спецінспекція. Але вони не розмінюються на всілякі там підозри і докори, як той ревнивий Абрам, а працюють по конкретиці. А от якраз конкретики, себто зловживання службовим становищем у мене і не було. Якщо не рахувати регулярного пиття кави поза чергою у підземному переході на Хрещатику. Серйозних справ я останнім часом не вів, тож і анонімок на мене нікому було писати.
       Залишається «контора», тим більше, що там ніколи не скаржилися на нестачу людей і автотранспорту. Ну що ж... я не знаю, що зробила та парочка нишпорок — спочатку викликали «швидку», а потім розповідали тим, хто їх послав про свою халепу чи навпаки. Для мене головним було підстрахуватися, і то негайно. Найкращим для цього був наш Старий. Тому я одразу побіг до нього.
       Підполковник сидів у своєму задимленому «Біломором» кабінетику і читав «Советский спорт».
       — Ти глянь, Сирота, що ці москвичі витворяють! «Перемоги київського «Динамо» позбавлені естетичного забарвлення. Кожен забитий ними гол не викликає у болільників того справжнього емоційного піднесення, якого вимагає ця воістину загальнонародна гра».
       — Вибачайте, товаришу підполковник, мені зараз не до естетики. І вам буде теж, максимум через дві хвилини.
       — Доповідай.
       — Якісь торбохвати задумали зображати з себе гестапо посеред Києва. І зранку сіли мені на хвіст.
       — Олексо, якщо я, старий дурень, часом переходжу на блатний жаргон, так це тому, що у мене освіти всього десять класів і то екстерном. А ти грамотний, Університет закінчив. Доповідай по формі.
       Моя розповідь не зайняла багато часу.
       — От бачиш, Олексо, недаремно писав товариш Гоголь, що не варто зайве чорта згадувати, коли він у тебе за плечима. А стосовно гестапо, то не знаєш, так не ляпай. Мене Бог милував, а дехто з моїх друзів-партизанів втрапив... Начитався в школі «Молодої гвардії»!.. Брехня все це. Там такі фахівці працювали, що люди тата з мамою здавали. Добре. К бісу історію, давай про твоїх топтунів. Стосовно того, що це не блатні, згоден. Наша спецінспекція теж відпадає, я би знав. А до речі, де вони засвітилися? На Берківцях? Що ти там робив? Двоюрідну тітку ховав чи сам нишпорив по отій, як ти любиш казати, «дурній справі нехитрій»?
       Довелося і тут розказати всю правду, аж до розмови із хлопчиком з інтернату для дефективних про таємничу появу фальшивої могили.
       — Олексо, те, що ти дурний, так це тобі згідно штатного розкладу належить. З генерала що візьмеш? Таких, як ти у нього он скільки, тільки встигай задницю підставляти. Але ж я, старий вовчара мусив би одразу здогадатися, в чий ти борщ плюнув. Ще тоді, коли тобі «стєчкіна» подарували. Де, кажеш, твій двічі покійник працював? На заводі Петровського, він же поштовий ящик номер скількись там його, дріб тринадцять? А що там випускають? Знають усі крім директора і начальника режиму. І от уяви собі, що слюсар вищої кваліфікації з найвищим же рівнем допуску раптом кудись зникає. А він то знає більше секретів, аніж генеральний конструктор. Кому за це дають межи роги? Військовому кадебе! А ми з тобою, два розумники і забули про цю службу.
       — Господи! — застогнав я. — Тільки цього невистачало! Особіста прибив! Їм же за того «металіста», напевне, п’ять років премії не платили. Нарешті саме небо зглянулося, повернуло втікача живим, хоч і без пам’яті — і що? Якісь лягаві починають палки в колеса ставити.
       — Якщо по совісті, Сирота, то вони під тою плитою тебе мусили закопати і то живцем. Уявляєш — на них п’ять років такий «висяк» давив, що куди нашим. І коли нарешті сталося чудо, прилазиш ти, як незваний п’яний гість на чуже весілля. І починаєш натякати, що наречена — курва. Як хочеш, щоб я тебе прикрив, доведеться бігти по пляшку.
       — Спасибі, втішили. Бо в мене вже, чесно кажучи, очко заграло. Почав сумніватися у всесильності всеперемагаючого вчення наукового матеріалізму. Якась дурня містична стала ввижатися. А тут іще оце дивне рішення суду. Якщо вже цей слюсар таким важняком був, чого ж вони його швиденько померлим оголосили?
       Здивований погляд Старого нагадав мені, що ані він, ані генерал ще не знають про мій вчорашній похід до похоронного загсу. Довелося розповісти. Старий перестав посміхатися і кепкувати наді мною. Попросив ще раз переповісти йому всі обставини моїх відвідин на вулиці Ульянових і особливо появу там полковника з «контори».
       — Сирота, відставити бігти по пляшку. Здається, все не так просто, як нам обом здалося. Ану раптом той слюсар не сам зник, а наприклад, з усією бригадою комуністичної праці.
       — Якою бригадою, товаришу підполковник? Якщо вірити терміново засекреченій статистиці, то в той день у Києві зникло стільки народу, що вистачило б на всю вечірню зміну.
       — Я так думаю, Сирота, якщо ти комусь добряче всю малину обробив, то генералу вже накапали. Отож, я піду до нього — і то так, наче нічого не знаю, а ти бігом зараз у відділ розшуку до мого партизанського кореша. Він в курсі.
       — ?!!
        — Буде за хвилину. Доки ти добіжиш.
       В принципі міліція зовні — то звичайна радянська установа, котра відрізняється від, скажімо, управління зеленої зони виключно наявністю чергової частини. А відділ розшуку, котрий розмістився в провулку, був викапаною конторою: коридори, двері, сморід казенної мастики, а в кабінетах старі канцелярські столи і шафи, переповнені теками з документами. Цю ж схожість ще більше доповнювали нарукавники поверх форменної сорочки вже добряче немолодого підполковника у старих окулярах з роговою оправою. Єдиним натяком для посвяченого, що все не так просто, як здається, була широченна, на половину грудей колодка орденських стрічок на недбало повішеному на спинку стільця кітелі.
       — Сідай, Сирота. І не витріщуйся на колодки. Оті дві стрічки, що ти не знаєш, це медалі «Партизану Вітчизняної війни» обох ступенів. Колись розкажу, чого вони вартували. А зараз давай твою проблему. Що тобі треба?
       — Кажуть, товаришу підполковник, що п’ять років тому в Києві зникло безвісти приблизно сто чоловік — понад середній загальний показник.
       — Що, вже кажуть? Колись за одне необережне слово про цю історію виганяли з органів. І генеральські погони не рятували. Я вцілів лише тому, що вчасно поплакався двічі герою Федорову, а той подзвонив самому Ве-Ве. Обійшлось. Але звеліли заткнутися. То що, вже зняли секретність?
       — Якої там! Я от зі звичайної цікавості десь так по краєчку пройшовся. Так мені «контора» одразу топтунів приставила, аж двох. І боюсь, що це лише початок.
       — Дивно... виходить, вони так нічого і не знайшли. А пам’ятаю, так на нас згори подивлялися, з таким презирством у нас із рук особові справи зниклих висмикували, наче ми їх не з шаф, а з унітазів подіставали.
       — Боюсь, що дещо таки віднайшли. Інакше не було б стільки переполоху. Об’явився тут зненацька один із тих, що зникли. Щоправда, аж через п’ять років, аж за тисячу кілометрів від Києва і з повною втратою пам’яті. Але об’явився!
       — І що?
       — Пісеньку «У попа була собака» пам’ятаєте? Отож. Найдешевша в світі радянська медицина доклала всіх зусиль і таки досягла свого: покійник перед смертю зіпрів.
       — Що, помер?
       — Аж двічі. Яке ж тут серце витримає? Так і написали: від гострої серцевої недостатності. Одна лише неув’язочка: так поспішали поховати, що забули покійника в могилу покласти. А от надгробок на Берківцях поставити не забули.
       — Стривай, Сирота, а де він, власне, помер? Маю на увазі — вдруге?
       — У Кирилівці, в спецвідділенні.
       — Сирота, піди дай дулю тому, хто все це заварив. Покійників із спецвідділення нашої психушки ховають там-таки, на території лікарні. Для цього є спеціальний, відомчий закритий цвинтар... Давай, розказуй все по порядку, доки за тобою самим не прийшли.
       Довелося мені знову викласти все, що я знав і про що лише здогадувався. Підполковник спокійно піддакував, а потім заспокоїв:
       — Все сходиться, хлопче, все сходиться. Тепер ти послухай. В нашому місті-герої щодня зникає десь зо три громадянина. Якщо відняти старих маразматиків, юних мандрівників-романтиків, легковажних дружин і великих нелюбителів платити аліменти (я вже не кажу про відвертих правопорушників), то нормальних, порядних радянських людей серед цієї публіки раз-два і нічого. І от уяви собі: протягом одного тижня — злива заяв. Сотня зниклих. До того ж, в один день. І, як пізніше з’ясувалося, приблизно в один час — одразу після двадцять першої. І жоден з них, розумієш, жоден не мав ажніяких підстав здиміти на рівному місці.
       Наш відділ, природньо, вхопився за голову, і я пішов до тодішнього начальника. Попросив, бодай тимчасово збільшити штати, додати оргтехніки, коштів на телеграф, міжміський телефон і таке-всяке. А генерал — що тобі сказати? Замість допомоги негайно відрапортував міністру. Той тут-таки доповів самому Володимиру Васильовичу — і почалось! Налетіли чекісти в цивільному і в формі, вилучили ледь розпочаті справи, обгавкали кожного так, наче ми всіх цих людей у себе під столами заховали, а потім полетіли зірки і погони. От і все. Так уже нас наполохали, що я п’ять років навіть цікавитися боявся, що ж там було далі.
       — А що було далі, товаришу підполковник, то дещо можу сказати. До кінця року майже всіх оцих зниклих, як я здогадуюсь, визнали через рішення суду такими, що померли. Знову ж таки на підставі заяв найближчих родичів. І якби не оцей слюсар, про якого я вам розказував і не мій друг-психіатр, котрий випадково у психвідділення втрапив, ніхто б нічого і досі не знав.
       Ви кажете, якісь версії були?
       — Ну, в обіг запустили щось на взірець таємничої секти із суворим статутом. Якийсь підпільний монастир чи ще щось таке. Але то все баєчка для партійного начальства. Кадебе і в нормальній церкві на десять віруючих тримає одного стукача. А що вже казати про секти. Ні, тут щось інше.
       — Не в партизани ж вони пішли.
       — Скажеш таке, салага. З чого їм було іти в ті партизани, чи в ту секту? Я ж тобі сказав: нормальні люди, яких нічого не об’єднувало, крім того, що вони зникли в один і той же день близько однієї і тієї ж години і, наскільки ми встигли встановити, багатьої з них востаннє бачили біля станцій метро Святошинської лінії.
       Отут в моїй голові знову щось затенькало і я пригадав: «Сів у метро, задрімав, ледь не проспав зупинку, вискочив...»
       А старий підполковник тим часом продовжував:
       — Версії, кажеш, версії... у тридцять сьомому люди без версій зникали тисячами. У п’ятдесят другому — теж. А зараз якби і хотіла «контора» стільки людей прибрати, то вже не ті часи. От ти такого Івана Дзюбу знаєш? Із письменників?
       — Та чув наче.
       — От бачиш, ти хоча би чув. А я взагалі з «Голосу Америки» дізнався. Дали йому всього п’ять років за політику, а весь Захід на всіх хвилях тільки про це і говорить. А так щоб сто чоловік непомітно прибрати — та ну! І потім, якби це справді була секта, то погони б не у нашого генерала полетіли, а у Федорчука. Луб’янка таких жартів не вибачає. І потім, послухай мене, старого. Я хоч і трохи, але цими людьми займався. Ти ж знаєш, що той, хто ходить в оперу, практично не буває на футболі.
       — Ви маєте на увазі?..
       — Ще простіше: хто любить пити пиво з майонезної баночки під зашморганою будкою, ніколи не знайде смаку в «Мускаті білому червоного каменю». Зрозумів? Ту сотню нічого не об’єднувало — нічого в їхньому образі життя. Єдине місце, де вони могли б зібратися разом — це не секта, а Першотравнева демонстрація або звичайнісінький тролейбус.
       — Або метро, — піддакнув я і тут мене як на фазу замкнуло. — ви казали, багатьох із них біля станції метро бачили? А вони входили чи виходили?
       — Входили, хлопче, входили. А виходити їм належало або на Нивках, або на кінцевій — у Святошино. Але там їх ніхто не бачив... Ще запитання будуть?
       — Останнє. Ніколи не повірю, що ви на самому початку не переписали для себе бодай списка всіх, хто зник.
       — Правильно, Сирота, подумав. Старшим треба вірити. Звичайно переписав, для зручності. Я б у тих папках потонув, якби щоразу в них кожну дрібницю шукав.
       І тоді я без пояснень витяг з кишені свого зошита зі списком «судових покійників» і почав зачитувати його вголос. Підполковник зблід. Потім, уважно вслухаючись, відчинив сейф, дістав з його глибини старий учнівський зошит, розгорнув... Там був якийсь список. Від мого він відрізнявся лише тим, що був складений за алфавітом, а не в хронологічному порядку. Спрацювала, вочевидь, канцелярська жилка старого мента.
       — То як, товаришу підполковник, все співпадає?
       — Плюс-мінус, але про це потім. Краще скажи, де взяв? Не в «конторі» ж викрав. І до мене у сейф не лазив, інакше б переписав за алфавітом.
       — Переписав, тільки не у вас, звичайно. У відділі реєстрації смертей, не далі як вчора.
       — Так що ж з ними сталося? Знайшли-таки мертвими?
       — Не знаю, що сталося. Я ж вам казав: всі визнані покійниками на підставі рішення суду ще до кінця того року.
       — О люди, люди, небораки! — зітхнув підполковник. — У мене он у тій шафі лежать заяви ще з сорок четвертого року на розшук рідних. І ніхто їх не забирає, і мертвими визнати не просять... невже часи змінилися?
       — За всіх не скажу, але родичі отого слюсаря, з якого у мене все почалося, як тільки погодилися справу закрити, одразу квартиру одержали. І то таку, що одразу на три окремих розміняли без доплати.
       Ветеран ще трохи позітхав, пом’янув класику, потім поцікавився, а чого я, власне, голову на рейки кладу. Невже хтось із цієї сотні у мене в родичах ходив?
       А я й не знав, що йому відповісти. Здавалося б — скільки вже попереджень одержав — і то недвозначних — не лізти в давно закриту справу, не бачити впритул нових обставин, не крутитися під ногами у всесильних андропівських хлопців. Все правильно, все логічно. Просто характер у мене дурний: там, де всі мовчать, де навіть генерали писки стуляють, я мушу гавкнути. Напевне, моє мовчання було красномовним, бо ветеран вкотре похитав головою і дійшов висновку:
       — Кепські твої справи, хлопче. Знаєш, що про таких, як ти наш комісар Руднєв говорив? «Вам своєю смертю закінчити не дано і це у нашій партизанській справі найгірше». Я от послухався комісара — і тому досі живий. А хто не послухався — лежать їхні кісточки від Путивля до Карпат. І комісарські серед них.
       Мені раптом страшенно захотілося, як у дитинстві, встати, схилити низько голову і жалібно промекати: «Дядю, я більше не буду...» Після чого подякувати старому партизану і піти через площу до свого кабінетику, і знову, як усі нормальні лягаві ловити Льоху з Дехою, захищати Мілку від кулаків підпилого Додіка, а самого Додіка — від пазурів підпилої Мілки... себто, бути, як усі. І не лізти в містику та чужі справи.
       Проте, я цього не зробив, а сказав зовсім інше:
       — Назад, товаришу підполковнику, тільки раки лазять.
       — Ти, міський хлопчику, живого рака хоч раз бачив? Назад вони не лазять, а плавають. А то дві великі різниці... боюсь, що покажуть тобі, де вони зимують. Бери мого списка і отут за цим столом звір зі своїм. Здається, там була одна зачіпка. Точніше, дві заяви. Їх чекісти ще довго крутили — чи залучати до загального списку, аж доки вирішили не гнатися за масовістю.
       — Пробачте, не второпав.
       — Два машиністи метро того дня зникли, але на три години раніше від цієї сотні. У них, знаєш, правила суворі, як на залізниці: перед рейсом повинні відпочити — і то не вдома, а в спеціальному профілакторії. Потім на медогляд і лише тоді — на кінцеву станцію в депо, зміну приймати. Ну, от вони все пройшли, а в депо не з’явилися. З профілакторію вийшли — і все, і розтали. Врешті решт «контора» їх спочатку в окрему справу виділила, бо, розумієш, старшого з машиністів якраз представили на героя соціалістичної праці, а молодшому теж свого часу партквиток сам товариш Щербицький вручав. Люди не випадкові, елітні. Десь з півроку «контора» марудилась, а потім повернула нам. Тож офіційно вони і досі в розшуку, бо заяв від сімей про припинення, здається, не було.
       Коли я повернувся до свого кабінетику, то побачив на столі записку від Старого: «Сирота, все гаразд. Працюй. Начальство в курсі.»
       І я продовжив свій шлях по слизькому.
       Не так уже й багато часу знадобилося мені аби з’ясувати, що того року крім масового зникнення порядних громадян було зафіксоване ще одне цікаве явище — масові переїзди їхніх родичів. Ні, я розумію, що житлове будівництво в нашій країні зростає, що все більше людей одержують нові омріяні квартири і так далі, і таке інше... Але щоб отак? Не ліпилося ні до якої статистики.
       Практично всі згорьовані сім’ї одержали нову жилплощу в Києві. Щоправда, кілька, як було зафіксовано в наших архівах, «виписано в зв’язку з виїздом за межі міста». Я спочатку хотів підкотитися до начальниці прописки за уточненням, куди саме, але потім передумав. По-перше, ця дама, котра перефарбовувала волосся частіше, ніж брала ванну, на будь-яке, навіть суто офіційне прохання відповідала криком, що у неї і без цього роботи стільки, що ніколи голови підняти. І взагалі, нас би на її місце! А по-друге, були у мене глибокі побоювання, котрі, до речі, потім справдилися, що мадам «стукає» в «контору». Тому я вирішив зосередитися на сім’ях отих двох машиністів, бо тут ніякого криміналу з мого боку офіційно не було: справи про розшук не закрито, ніяких заяв щодо визнання мертвими в судовому порядку теж не надходило. Чекісти, знову ж таки, офіційно, повернули справи нам. Отже — якщо подзвонити з телефону-автомату на роботу комусь із заявників, то ризик засвітитися перед кадебістами мінімальний. Навіть, якщо вони прослуховують мій службовий та домашній телефони.
       А тому вже наступного ранку у мене в кабінетику сидів молодий майор авіації, син отого машиніста, котрий неодноразово обирався делегатом партз’їздів і ледь не став героєм соціалістичної праці. Я одразу повідомив, що ніяких нових даних про долю його батька у нас немає — і то була правда. Проте, вирішено ще раз перевірити його заяву з новими силами. І це була напівправда, бо таке рішення прийняло не моє начальство, а я особисто.
       Майор несподівано посміхнувся з почуттям виразної полегкості:
       — Ну, слава Богу! Бо я вже подумав, що хтось із моїх курсантів у щось встряв.
       — Курсантів? То ви не літаєте, а вчите?
       — Відлітав своє. Зараз вчу. А за батька спасибі. Що не забули. Бо якщо відверто — то боюсь, надаремне все це. Переконаний, що його давно вже немає в живих і є лише велика брехня, і вона житиме ще довго. Не ви її породили, маю на увазі вашу установу, і нічого, крім неприємностей собі ви тут не знайдете. Отже, пишіть, що родина зниклого громадянина такого-то не заперечує проти поновлення справи чи активізації, чи як там у вас? Мамі буде легше, бо вона все ще в щось вірить. А далі можете нічого не робити. Хай буде все так, як є.
       Я демонстративно відчинив горішню шухляду столу і згорнув туди всі папери:
       — Спасибі, товаришу майоре, за розуміння. Тепер давайте поміняємося місцями. Ви запитуєте, я відповідаю.
       Майор погодився:
       — Яка справжня причина поновлення слідства по зникненню батька?
       — Єдина. Ані ви, ані ваша мама не погодилися визнати його померлим згідно рішення суду. Отже, ви вірите, що він живий. Можливо, у вас є якісь факти, про які ви п’ять років тому не наважувалися говорити.
       — Спасибі за відвертість. Тоді скажу: найголовніший доказ того, що батька вже немає — це поведінка людей з відомої установи на три літери. Мене сам Федорчук запрошував, вибачався, співчував, обіцяв докласти всіх зусиль, от тільки в очі не дивився. Залишки совісті, видати, десь там, на дні про себе нагадували. Я переконаний, що батько і дядько Кирило, його напарник, загинули на робочих місцях. А вся ця баєчка: «Зникли по дорозі до депо» — то виключно аби власні голови зберегти. Тут он стрілочника на «Київ-товарна» придушить — і то скільки крику! Але все це, інспекторе, виключно припущення та інтуіція. Ну, може передчуття, як у колишнього, але все ж таки літуна.
       — У нас з вами, майоре, ситуація однакова. Бо крім передчуття та інтуіції у мене є ще кілька фактів, які купи не туляться. А вийти з ними на люди — означає опинитися в кращому разі в Кирилівці. Із довічним діагнозом. А то й на Берківцях.
       — Що ж, тоді давайте поміркуємо разом. Мій батько, визнаю, був відомою в Києві людиною. Але ж не членом Політбюро і навіть не членом ЦК. І що відбувається після того, як він зникає? Мене із далекосхідної льотної військової частини переводять не більше, не менше — в загін підготовки космонавтів. Потім, щоправда, на парашутних тренуваннях одержую травму. Одна операція, друга... відлітався. Таких же, як я, з цього самого загону в аналогічних ситуаціях прилаштовували до військоматів і то не в столицях. Та й край. А мене — до Києва, додому. В елітне військове училище. А мені, практику без вченого ступеня, виконуючого обов’язки доцента. І два аспіранти кандидатську пишуть, аж іскри летять — теж для товариша майора. Іще не встиг чемодани розпакувати — будь ласка, ордер на квартиру в довоєнному будинку через дорогу від служби! Капітально відремонтовану. А у нас полковники на маминій кухні конспекти пишуть... вибачайте, щось я завівся.
       — Нічого, нічого. Ми ж і без свідків, і без магнітофонів. Продовжуйте.
       — Я ж не ідіот, хоча й бабахнуло тоді об землю мене добряче. Я ж свою висоту знаю. Це вони переді мною свої гріхи за батька замолюють. Аби я не дай Боже не почав по-справжньому правди шукати. Моїй мамі он щороку пропонують заяву до суду написати, мовляв, тоді персональну пенсію одержить, як вдова делегата з’їздів. А мама каже: «Покажіть мені його мертвим, тоді напишу». Ну, а я вже за нею, мовляв, не хочу матір травмувати. Але, як розумієте, це відмовка. Сам не можу.
       — Все це цілком логічно, товаришу майоре. Але то ще не факти, а опосередковане відчуття ситуації. Щось конкретніше є? Можливо, гебешники колись проляпались? Бо ви ж напевне знаєте: цю справу у міліції забирали. Та й зараз от я за власною ініціативою спробував понишпорити — одразу натякнули: не лізь.
       Майор мовчки роздивився мене, так, наче щойно побачив і нарешті наважився:
       — Є докази, є конкретика. Батько з напарником не по дорозі на роботу зникли, а десь там, під землею, в метро. І справа не в тому, що переді мною сам Федорчук стелився. У дядька Кирила, батькового напарника, син своє слідство влаштував. Так от, запам’ятайте: дівчаток, котрі внизу на платформах чергують, наступного дня перевели на Куренівську лінію. А потім потихеньку позвільняли з роботи і повідправляли в їхні Хацапетівки. Вони ж бо у нас — ліміта з гуртожитку з тимчасовою пропискою. Їх налякати — з-за рогу гавкнути. Так от, через рік Кирилів хлопець зустрів одну таку. Випадково, у Фастові. Вона йому й розказала, що поїзд, котрий батько з дядьком Кирилом вели, на Святошино пішов згідно розкладу, секунда в секунду. Десь якраз посеред зміни. А назад, тобто, в бік Дарниці вже не повернувся.
       До мене навіть не дійшло одразу. Я знав, що зникають автомобілі, літаки і пароплави. Але поїзд метро, в тунелі, з рейок... знову містика.
       — Як це — не повернувся? Куди ж він дівся?
       — В той час, коли потяг мав іти на Дарницю, його не було. Взагалі. Далі після перерви з’явився інший, той, що ходив наступним за батьковим. Назавтра, як я вже казав, дівчат попереводили на іншу лінію, потім підвели під скорочення — і гайда в свої Великі Коровинці!
       Я й далі сидів приголомшений. Виходить, і справді були якісь дуже важливі обставини замовчати отой нещасний випадок з двома машиністами. А може, не тільки з ними? Посеред зміни зникли, отже, коли ж? Вісімнадцята плюс три — от вам і двадцять перша, і Святошинська лінія метро, і поїзд же, напевне, не порожній ішов, хоча година «пік» минула і залишалося до кінцевої дві зупинки.
       — Товаришу майоре, а ви не пам’ятаєте, на якій станції вашого батька ота дівчина востаннє бачила?
       — А чого ж, пам’ятаю. Хотів би забути — не зміг би. Надто вже назва промовиста. «Жовтнева».
 
Наші Друзі: Новини Львова