Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 25 січня 2020 року

Зниклий поїзд (історія третя)

Джерело: Чорнобилянка
       Мономах уважно вислухав моє прохання і філософськи зауважив:
       — Життя приїлося, старлей? Сіра буденність почала дратувати? Всі злочини один на одний схожі... Яскравих вражень закортіло, чогось новенького, оригінального?
       — Ну, закортіло.
       — Тоді я тобі, Сирота, як другу запропоную альтернативний варіант. У тебе двері в квартирі назовні відчиняються, чи всередину?
       — Назовні, а що?
       — То добре. Бо якби всередину, то довелося б блочок присобачувати і дірку в дверях свердлити. Так от, рекомендую: візьми, друже, міцненький шпагат, один кінець міцно прив’яжи до причинного місця, а другий — до дверної ручки. Замки, природньо, повідчиняй. Потім сядь в коридорі на таберетці, так, щоб шпагат був у натягнутому стані. Виклич по телефону пожежну команду, «швидку допомогу», своїх друзів-лягавих, ну, службу газу і втішай себе надією, що трапиться якась неймовірна подія і на твій виклик ніхто не з’явиться. От тобі і ризик, і новація, і свіжа гострота відчуттів. Наполегливо рекомендую... Знаєш, чим у нашій системі закінчуються ігри в приватного детектива?
       — Знаю.
       — Не знаєш! З генералом Федорчуком справу мав?
       — Не з моїм щастям. Вище полковника не траплялись.
       — Вважай, смаленого вовка ти ще не бачив. Мій тесть минулого року з ним у санаторії ЦК відпочивав цілий місяць. І ще за столом були перший помічник Щербицького з дружиною. Так от, вони втрьох від шефа республіканського КДБ за місяць чули рівно чотири фрази: «Здрастуйте. Смачного. Непогана сьогодні погода. До побачення». І все! Втаємничені люди кажуть, що вже як мати справу, то із самим Андроповим. Той у порівнянні з Федорчуком — взірець рафінованого інтелігента.
       Однак, я стояв, мов скеля, непорушний аж доки Мономах не здався і не пообіцяв щось придумати. А потім ми розбрелися по своїх компаніях.
       Не знаю, що там говорили за генеральським столом, а за нашим було весело. Як і всі радянські люди, після третьої заговорили про роботу, обсобачили начальство, обгавкали телевізійних «Знатоків» розповіли найсвіжіші анекдоти про ментів, після шостої поплакали над своєю гіркою долею і заспівали останній витвір когось із безіменних міліцейських бардів: «Робити я не хочу, а красти ще боюсь. Поїду я до міста, в міліцію наймусь...»
       Мій університетський однокашник витяг мене з ліжка десь над ранок, наказав одягтись і йти з ним дихати повітрям. Ми забрели в найглухішу алею санаторію і тільки там Мономах заговорив:
       — Сирота, надалі проси в мене що хочеш, включно до аспірантури. Заочної. Але в Робін Гуда надалі грайся сам. Ти навіть не уявляєш, куди ти розігнався. Добре, не мучайся, все одно не знаєш. Для початку: нинішній начальник управи, генерал — скільки років, як призначений?
       — Здається, років п’ять.
       — Не здається, а саме п’ять. А його попередник де?
       — Не знаю. Може, у наше міністерство на підвищення пішов, а може, в Москву забрали.
       — Як же, забрали. В нашу міліцейську бурсу — на підполковницьку посаду, замом начальника по стройовій.
       — Та ти що? За оту сотню начебто сектантів?
       — Заткнись, салага, і слухай, коли тобі старший за званням розповідає. От щороку транспортна міліція відловлює на поїздах і корабликах сто тисяч пацанів, котрі подалися в біги або в мандри. Сто тисяч — від Карпат і до Курил. А як весна і рання осінь тепла, то не сто тисяч, а всі сто двадцять п’ять. Думаєш, хоч в одного з наших начальників за цей потік бодай тім’я засвербіло чи погони на плечах заворушилися? Та ніколи. Штани знімають з міністерства освіти, ну максимум — з конкретних батьків за грубі прогалини у виховній роботі. А для нас це всього лише нормальна статистика.
       Далі Мономах говорив майже пошепки і увесь час озирався:
       — А тепер — чому через оту твою сотню зниклих були такі оргвисновки. По-перше, вони зникли не протягом року, а за один день. Уявляєш? Місячна норма поданих на розшук виконується за один день. Стаханов у своєму забої вдавився б. І як тільки про це стало відомо на Орджонікідзе — все, гаплик! Полетіли погони, позлітали люди, на справі одразу гриф найвищої секретності і комедія закінчилась. Почалася справа державної ваги. В.В. доповідали щодня.
       
       Від автора: на київській вулиці Орджонікідзе містилося ЦК КПУ. «Ве-ве» — так українці у приватних розмовах називали Щербицького.
       
       

Олекса Сирота:
       


       Я дочекався, доки мій однокашник закурить і поцікавився:
       — А крім зорепаду з погонів ще щось було?
       — Було. Єдине, про що мені проляпався отой прокурорський, так це те, що востаннє всіх цих людей бачили, коли вони йшли на станцію метро. І практично всі вони зазвичай їхали до кінцевої — Святошино. Ну, там хто поряд жив, а хто на електричку поспішав чи на тролейбус, але всі виходили на Святошино. Більше я нічого не дізнався. Бо прокурор, як тільки зрозумів, що він мені сказав, то спочатку витверезів спереляку, а потім спереляку ж знову напився — до відключки.
       — Цікаво, якою ж версією прикрилися від Москви?
       — Ну ти ж, Сирота, не дурний, сам чув. Якась незареєстрована секта після тривалої агітації підбила велику групу киян порвати зі світським життям і виїхати у віддалені райони Союзу, в якийсь підпільний монастир, чи що там у них... та які там в біса віддалені райони! Он у Львові минулого року підпільний жіночий монастир греко-католиків розкрили — замаскований під гуртожиток медсестер і санітарок при інфекційній лікарні.
       — Ну, так то Львів. А з нашими, киянами — що? Повернули до сімей, посадили в психушку чи десь на хімію спровадили? А може, взагалі не знайшли?
       — Сирота, тобі не здається, що сьогодні навдивовижу чудова погода?
       
       

3.
       


       Одразу після конференції мене кинули на підкріплення спеціальної групи, котра безуспішно ловила банду ведмежатників. Ця порода злодюг останнім часом, здавалося б, втрапила до міліцейської червоної книги як вимираючий підвид. Проте дивись — воскресли! І добряче наплювали в борщ не тільки нашому столичному управлінню, а й усій радянській міліції.
       Скидалося на те, що до складу «організованої злочинної групи» (банда по-науковому) входили виключно майстри спорту з важкої атлетики. Бо вони розколупували сейфи, мов ті консервні бляшанки не з допомогою автогену чи вибухівки, а звичайнісінькими кувалдою і ломом. Уявляєте, яку для цього треба було мати фізичну силу? І який могутній сон чомусь охоплював стовідсотково всіх мешканців будинку, коли на першому поверсі в підсобці магазину чи ощадкасі отак знущалися над бідолашним сейфом.
       Ми робили засідки — безрезультатно. Піднімали старі справи і знаходили або довідки про передчасну смерть славетних ведмежатників минулого, або їх самих — хворих, немічних пацієнтів спецінтернатів для престарілих. Нинішнє покоління важкоатлетів старанно тренувалося аби встановити нові рекорди во славу Батьківщини і максимум криміналу, який вони собі дозволяли, так це часом видерти з корінням і поставити на попа будку телефона-автомата.
       Коли ми остаточно засапались, як ті молоді гончаки, що втратили слід, до слідства втрутився сам Старий:
       — Ви тут, пацанва зелена, посидьте, водички попийте, носи повитирайте, шкарпетки попрасуйте. А я погуляю. Ведмежатник — він звір особливий. Галасу навколо себе не любить. До нього з підходом треба, як до незайманої петеушниці з села.
       Сказав — і зник. Ми пожартували в курилці, що Старий, напевне, поїхав у свої Цуманські ліси партизанський автомат викопувати. Аж тут наш дідуньо об’явився. І таки втер нам носа. І то не шовковою хустинкою, а наждачним папером. Бо протягом кількох днів без шуму і галасу засадив під замок одного за одним отих невловимих важкоатлетів. А коли він привів — без усяких наручників і охорони, притримуючи під лікоть, мов родича отого геракла, котрий нівечив кувалдою навіть золінгенівську сталь, то вже сам генерал вишикував у коридорі весь розшук і сказав лише два слова:
       — Вчіться, шмаркачі!
       І це стосувалося не лише старшого лейтенанта Сироти, а й декого з майорів.
       Схоже, що після бравурної антиведмежої операції Старого весь кримінальний світ Києва охопив містичний переляк. Дійшло до того, що два тижні на славетному танцмайданчику «Юність» (по народному — «Жаба») нікому не вибили бодай одного зуба! Тому я спокійно приводив до ладу всю документацію, пропадав годинами на каві і взагалі відверто нудився. А тому почав знову розмірковувати над тим, що присягнувся забути після пам’ятної розмови в глухій алеї міліцейського санаторію.
       Та дивна річ! Чим більше я умовляв себе не думати про безіменного бродягу, котрий приходив до тями в київській психушці ... тим більше я про нього думав. Відомий психологічний ефект. Ним свого часу блискуче послуговувався легендарний Ходжа Насреддін, обіцяючи вилікувати будь-яку болячку за умови, якщо хворий не думатиме про голозаду мавпу. Природньо, це нікому не вдалося.
       Коли вже зовсім припікало, я ставав перед дзеркалом і переконував своє відображення:
       — Куди ти лізеш, йолопе? Там генерали лише по дотичній пройшли — і то їм роги правили. А ти туди ж зі своїми трьома зірочками! Тобі «контора» ще історії з Кіціусом не забула. А тут не один Кіціус, а ціла сотня. З таким приварком вціліти у тебе буде не більше шансів, аніж стати генеральним секретарем ЦК КПРС. Піди краще злий антифриз, сходи на каву, пройдись Піонерським парком, помилуйся лівим берегом Дніпра, поки його остаточно не спаскудили крупнопанельним будівництвом... попустить.
       Під час одного із таких сеансів аутотренінгу подзвонив мій друг — Борис-психіатр — і радісно повідомив:
       — У кондитерську на Львівській привезли не пересмажену каву. І налагодили кавоварку. Нарешті варить, а не полоще. Вилітай!
       — Докторе, по-перше, там через студентів не проб’єшся, ти ж знаєш. По-друге, сьогодні чия зміна? Любки-бардачки? Нічого не вийде, бо я її чоловіка на хімію спровадив свого часу. Ще дусту замість цукру сипоне.
       — Товаришу лягавий, не панікуйте. Я Любчиному чоловікові після вашої хімії вилікував імпотенцію. Тож буде і кава з цукром, і поза чергою. Виходь. Я на тролейбусній зупинці.
       На наше здивування студентів обох навколишніх вузів — театрального і художнього — у кав’яреньці практично не було. Тільки з кутка помахав нам рукою спільний знайомий — Юрій Логвин, великий майстер зображати в дереворитах оголену жіночу натуру. Він якраз уламував «під каву» чергову юну кандидатку на позування.
       Борис мав рацію: каву справді не пересмажили і вона виявилася міцною. Проте, я на всяк випадок, як тільки увійшов, одразу став спиною до Люби. Після третього ковтка Борис сказав, ніби знічев’я:
       — Пароплав «Максим Горький», між іншим, потихеньку приходить до пункту призначення. Якщо тебе це ще цікавить.
       — Абсолютно не цікавить.
       — Я так і знав. Так от — начальник спецвідділення терміново поїхав до Москви на якийсь семінар, а його заступник заробив на дачі такий радикуліт, що й досі їсть, п’є ... і все решту... в класичній позі наших далеких предків. Тобто — рачки. На хазяйстві залишився я один. Тому перевів «металіста» в окрему палату, відмінив усяку там терапію, взагалі всі призначення за вийнятком конячих доз вітамінів через крапельницю. Плюс снотворне. За тиждень у нього зникла трема рук.
       — Борисе, я ж тобі сказав, що мене абсолютно не цікавить цей пароплав. Будемо вважати, що у мене морська хвороба. Мене віднедавна нудить від самого імені основоположника соціалістичного реалізму в художній літературі. Скажу більше — я й досі через отого Пєшкова не одружився. Бо коли мені сниться його роман «Мать», я починаю кричати дурним голосом і махати кулаками на всі боки. Хто ж таке витримає?
       — Умовили, інспекторе. Не буду я більше згадувати цього ніжегородського босяка. Краще розповім вам про одного хворого, якого так довго лікували, що він забув про все на світі. А коли його перестали лікувати, підгодували, дали виспатися, то він розкрив очі і сказав...
       — ... і сказав: «Лікарю, що я такого наробив?»
       — А ти звідки знаєш?
       — Поставив себе на його місце: прокидаюсь — на вікнах грати. Отже, я в КПЗ. Але поряд зі мною якесь чмо у білому халаті. Висновок: я не просто за гратами, а у в’язничній «больничці». Додам від себе — другою фразою хворого було: «Наче ж не пив учора, чого ж так голова болить?»
       — Сирота, з тобою нецікаво. Ти все знаєш.
       — Робота у нас така. Здогадуюсь, що ти йому відповів. Сплів якусь баєчку про те, що все гаразд, що він просто втратив свідомість по дорозі додому, потім в непритомному стані говорив дивні речі, довго не приходив до тями. Відтак «швидка допомога» привезла його сюди. І все буде гаразд, товаришу хворий, ви тільки скажіть, куди родичам повідомити? А він тобі у відповідь: живу, мовляв, на вулиці Лагерній, будинок такий-то, квартира така-то. Номера телефону не пам’ятаю, бо все ще голова болить і цифри плутаються. Тож ви через довідкову дізнайтесь. Прізвище моє — таке-то.
       Тут я назвав Борису те прізвище, котре мені в паспортному столі дали і мій друг вперше за роки знайомства розгублено роззявив рота. Потім стулив, аж зуби клацнули, сів на підвіконня і поскаржився:
       — Щось ноги не тримають...
       — А це на дощ, — заспокоїв я друга.
       — То що ми будемо робити?
       — Докторе мій любий, все, що я міг зробити по лінії кримінального розшуку, я вже зробив. Після чого мені наполегливо порадили частково втратити пам’ять. Щоб як почую слово «металіст», питав: а що це таке? А тобі не завадить негайно відновити хворому всі процедури і провести відповідну редактуру історії хвороби. Доки тебе на сусідню койку не поклали, теж як пацієнта.
       — Що, так серйозно?
       — Надто серйозно. Людина з таким прізвищем справді п’ять років тому жила за вказаною адресою, справді працювала слюсарем на оборонці і заробляла більше начальника цеху. Справді їздила на роботу і з роботи на метро, мала люблячу дружину і двох дорослих дітей. Проте, в один нехороший момент не зникла безвісти на п’ять років, а важко захворіла. І ще через рік назавжди пішла з життя. Дуже добре, Борисе, що ти, як я здогадуюсь, спочатку подзвонив мені, а не в довідкову «нуль-дев’ять».
       Борис посидів на підвіконні, осмислюючи інформацію, потім посміхнувся і запитав:
       — Підміна покійників виключається?
       — Я знаю тільки один аналогічний випадок. Кілька років тому в глухому грузинському селі, кажуть, помер старий швець, котрий з’явився там влітку п’ятдесят третього року. Подейкують, що це був не хто інший, як сам Лаврентій Павлович Берія. А в Москві схопили і розстріляли його двійника. У нашому випадку підміна виключається — заслужений виробничник помер удома. Більше того, встиг у непритомному стані відсвяткувати новосілля. Тож на Лагерній зараз нікого з цієї сім’ї немає.
       — Уявляю собі, як вони раділи!
       — Що батько помер?
       — Ні, що квартиру одержали. Булгаков правий: квартирне питання як у тридцятих роках нас псувало, так і зараз псує.
       — Борисе, якби ти знав те, із чим ми, лягаві, здибаємося, то слово честі — збожеволів би. І професійна витримка не допомогла б. Ну наприклад, найделікатніший випадок: завтра треба йти одержувати ордери, а бабця-нахаба посеред ночі помирає. Це ж виходить — мінус як мінімум дванадцять квадратних метрів. За що ж тоді боролися? Онуки ховають труп на балконі, одержують ордер, переїжджають на нову квартиру, терміново прописують усіх включно з покійницею і лише тоді розпаковують труп, кладуть у ліжко і викликають лікаря.
       — Ну, якщо відкинути переселення душ, то ніякого матеріалістичного пояснення феномену я не знаходжу.
       — І не треба. Бо містика в нашій державі ані Конституцією, ані Статутом КПРС не передбачена.
       — Щось у нас з тобою, Олексо, веселенька сьогодні розмова склалася. Скажу відверто — чим довше я працюю у своїй лікарні, тим більше переконуюсь, що вчення академіка Павлова геніально і стовідсотково правильне. Але виключно для собачок. Свого часу в наше дитяче відділення привезли дівчинку років дванадцяти. З глушини, десь за Чорнобилем. Ще смішна така назва у села. Зараз пригадаю — ага, Кабани. Спочатку захворіла на грип, потім одержала ускладнення. Як написав у направленні тамтешній фельдшер, «на голову». А полягало це ускладнення у тому, що дівчинка раптом заговорила чистісінькою французькою мовою. Колеги цікавилися: у тій кабанівській школі взагалі ніякої іноземної не викладають, бо вчителя ніяк не знайдуть.
       — І що ж з’ясувалося?
       — А нічого не з’ясувалося. Як заговорила — так і перестала. Вилікували... Ну що — поговорили?
       — Поговорили. Розбігаємось.
       Ми так і зробили. Борис помчав на роботу, а я пройшовся пішечки від Львівської площі до управи. Вже на вході черговий старшина порадував:
       — Сирота, де ти лазиш? Тебе генерал шукає.
       Ну от, подумалось, вже якась падла настукала.
       На щастя, цього разу передчуття мене зрадило. Наш великий начальник просто вирішив поцікавитися, що ж було на тій конференції, куди він мене спровадив од гріха подалі. Настрій у генерала був хороший, він навіть записав дещо з моїх фраз аби вставити у чергову доповідь, погодився зі мною, що аби не ми, ментівські практики, то всі ці розумні вчені повиздихали з голоду. Навіть подякував за проведену роботу.
       І тут мене знову понесло на слизьке. Ну не можу я тобі пояснити, як звуть того чортяку, котрий підштовхує мене урізноманітнювати своє життя шляхом непотрібних ускладнень. Я взяв — і гахнув:
       — Товаришу генерал, прошу дозволу на розробку однієї справи. В порядку профілактики, згідно з рекомендаціями отої конференції.
       — Кого вбили, Сирота?
       — Важко сказати. Але є оперативна інформація. Людина помирає у Києві чотири роки тому, її ховають, честь по честі. А через чотири роки раптом виринає ще один громадянин з такими ж анкетними даними. Щоправда, допитати його не можна, бо він важко хворий і лікарі його досі не відкачали. Проте, є думка, товаришу генерал. Оскільки ми з вами у воскресіння з мертвих не віримо, залишається версія, що документи померлого в якийсь спосіб втрапили до живої особи. Наприклад, такої, котрій треба заховатися від караючої руки правосуддя. Може, щось серйозне, а може тікає від сплати аліментів. Але варто перевірити. А раптом це не одиничний випадок, а тенденція деяких недобросовісних службовців?
       Генерал аж підскочив.
       — Сирота, ти геній! От тепер як мене почнуть у відділі адмінорганів довбати, де наша профілактика злочинності, я їм так і вріжу: товариші, профілактика — це вам не лекції пенсіонерам у червоних куточках читати. Це ... як ти там сказав?.. упереджувати злочин шляхом глибокої розробки оперативної інформації. Працюй, Сирота — і нас помітять!
       Потім ентузіазм мого великого шефа трохи згас:
       — Тільки я тебе прошу, Сирота, без узагальнень. Швидше за все ти вийдеш на якусь дрібноту в загсі, котра замість знищувати паспорти померлих продає їх, підробляючи до пенсії. Та і цей, котрий купив — двійника маю на увазі — теж, напевне, не з блатних. Ти правильно кажеш, аліментник. Тож працюй, Сирота, працюй. Даю добро.
       Генерал і не помітив, як сам сформулював мені версію, до якої залишилося тільки підставити конкретні прізвища. Головне — не узагальнювати. Як там оті прибабахані «Знатоки» співають: «Если кто-то кое-где у нас порой...». Це головне, що не всі, не скрізь і не щодня!
       Я вже збирався встати і подякувати, аж тут генерал приємно здивував мене:
       — Ну, тепер, Сирота, витягай свого кота з мішка і показуй. Тільки чесно. Замполіту можеш крутити все, що у нього крутиться, але не мені.
       — Ну, товаришу генерал, там є одна дрібничка. Отого двійника, що я казав, на лікарняний «контора» спровадила. Не знаю, що вони вже на нього подумали, але так взяли в роботу, що дядько ледь дуба не врізав. Врешті, по їхній лінії вийшло, як кажуть доміношники — «дубль порожньо». Інакше б вони його тишком-нишком у звичайну лікарню не підкидали б.
       — Спаскудили, кажеш, чекісти справу? «Нуль по фазі»? Гріх сміятися над горем сусідів, але зрозуміти можна. От ти знаєш, яка у нашій системі найпоширеніша нагорода?
       — Зняття раніше винесеного стягнення, товаришу генерал!
       — Десь воно так. А от на Володимирській інша такса: за шпигуна — орден. От вони і ганяють за сто метрів поперед свого гавкоту. Добре, йди працюй. Доповідатимеш особисто мені. З полковником і Старим я домовлюсь.
       Я подякував і попрямував до дверей. Аж тут генерал знову гукнув мене. Я обернувся і побачив, що наш начальник за лічені секунди змінився — і в обличчі, і поставою. Він наче помолодшав, всі його м’язи напружились і очі вже не посміхалися. Переді мною стояв той хвацький дніпропетровський оперативник, про якого ще десять років тому молоді сискарі розповідали один одному легенди.
       — Сирота, у тебе дозвіл на носіння зброї цілодобовий? Так от і носи! Цілодобово. Зловлю з порожньою кобурою — наплачешся. І ніяких «чому». Бо не скажу. Вважай — інтуіція. І ще: щоранку — до тиру. Патронів не економити. Офіційне пояснення — виставимо тебе на чемпіонат Союзу з міліцейського багатоборства. Залік прийматиму сам, особисто. Отепер іди.
       Я пішов до своєї «шпаківні», сів за стіл і спробував зосередитися. Я поки що не розумів, який мій особистий інтерес у тому, в що я наважився встрясти попри недвозначне попередження. Найімовірніше, що «контора» не відхрестилася від «двійника» і навіть не намагається підсунути його нам аби потім з’явитися на готовеньке. Це більше схоже на улюблений прийом снайперів-власівців, про який мені колись розповіли фронтовики. Ті маскувалися на нейтралці і починали зображати поранених: стогнали, кликали на допомогу. Все це чистісінькою російською мовою. Гуманісти з числа наших хоробро повзли на заклик і одержували кулю в лоб або ножа під ребра — залежно від ситуації.
       Ну добре, стосовно своїх закидонів, тут я щось та допетраю з часом. А от який інтерес у нашого генерала? Адже він не повірив у мою нахабну брехню стосовно новітніх методів профілактики. Чого він раптом віддав таке дивне розпорядження — щодо зброї і тренування?
       Погратись у дедуктивний метод мені не дали. Зайшов майор, котрий в управі відповідав за озброєння, тир і тренувальні стрільби. Був заступником генерала по вогневій підготовці і, між іншим, заслуженим майстром спорту зі стрільби з бойової зброї.
       — Сирота, давай сюди свою плювалку разом з кобурою і запасними обоймами і розпишись в одержанні нормальної зброї. Бланк я заповню, дата сьогоднішня. Нове посвідчення забереш через годину у мене.
       І він поклав переді мною потерту кобуру і пістолет, про який я чув не один раз, однак тримати в руках ще не довелося. Це був легендарний «стєчкін», яким наприкінці шестидесятих планували переозброїти армію і міліцію, замість стареньких ТТ. І власне, вже почали це робити, однак зненацька припинили, вже видані пістолети вилучили, а замість них людей у погонах озброїли «макаричами», котрі за свої вогневі якості одразу заробили у професіоналів оте презирливе прізвисько «плювалка». Майор-вогневик ажніяк не прореагував на мій стовбняк, діловито запакував у польову сумку мого табельного «макарова» і пояснив:
       — Ствол пристріляний, тренування щоранку — з восьмої до дев’ятої. Прошу не запізнюватися. Ага, іще. Бігати коридорами і тицяти всім під ніс нову забавку не рекомендую. «Стєчкін» не іграшка і ти не пацан.
       Я ще тільки припасовував під лівою пахвою напіввідкриту кобуру, коли з’явився черговий гість — Старий. Він зиркнув на зброю, потім на мене і не без задоволення констатував:
       — Ти знаєш, на кого зараз схожий? Викапаний Микола Кузнєцов, гроза німецьких генералів. Залишається налити бокал шампанського і підняти тост «За нашу побєду!» Мене генерал попередив, що ти знову у щось вляпався. Просив підстрахувати. Я думав — знов якісь жартики, як той вилов бандюг по науковому. Але тебе, бачу, для серйозної справи переозброїли.
       
       Від автора: «вилов бандюг по науковому» детально описаний у повісті під цією ж назвою.
       
       

Олекса Сирота:
       

В нашій управі було добре відомо, що коли йдеться про службову таємницю, то наш Старий — як той сейф. Причому, ніякий геракл ніякою кувалдою нічого б не добився. Це у нашого підполковника з тих часів, коли в органах за одне необережне слово чи навіть недоречний жарт давали десять років Колими. Тому я детально розповів усю історію з «металістом», котрий виявився при першій же перевірці двійником давно померлого порядного киянина. Не приховав, звичайно, і участі «контори» в усій цій заплутаній справі і навіть поділився побоюваннями, у що мені може обійтися надмірна цікавість цього разу.
       Стосовно останнього, Старий був чомусь настроєний оптимістичніше:
       — Не набивай собі ціну, Сирота. Не та ти людина аби за тобою чекісти зі зброєю в руках бігали. І потім, зараз не тридцять сьомий рік і навіть не сорок сьомий, а сімдесят третій. Ну, в партійні органи настукають. Самвидав підкинуть, а потім при обшуку і знайдуть — оце їхній сьогоднішній максимум. Щоправда, коли ми всі були під енкаведе — і міліція, і внутрішні війська, і держбезпека — тоді чекісти з нашим братом не панькалися. Кинути чесного міліціонера в камеру до блатних на ножі — то їхня придумка. А себе берегли, як же! Після війни навіть спеціальну колонію створили для гебешників, котрі нашкодили. В порівнянні з тодішніми таборами то був курорт!

 
Наші Друзі: Новини Львова